Та що це враз за гомін ізчинився
При брамі кладовища? Що за люди
Валять юрбою, бігають усюди,
Когось шукають? А оті, що вкупі
К горючому костру простують, що це
За діда ветхого несуть в носилках?
Побачив Гарісчандра цей народ,
Побачив діда й стрепенувся. Ах!
Колись він знав його, знав тих усіх
Людей! Та ж це Айодії міщани!
А дід той — це його старезний прадід,
Колишній цар Айодії, Девадатта,
Тепер від многих літ святий пустинник,
Чудесний лікар і порадник всіх.
Та що за диво, що його міщани
Сюди такою купою прийшли?
І прадіда пощо несуть святого?
Та ось його побачив Девадатта,
Побачили міщани.
„Царю, царю! —
Роздався дружній крик їх, — почекай!“
Девадатта.
„Стій Гарісчандро! Ще тобі не час
В палату Індри! Діти, лийте воду,
Гасіть вогонь!“
За кілька хвиль погас
Вогонь. Ридаючи і сміючися,
Міщани на руках знесли зі стоса
Дитя і Сайвію і Гарісчандру.
Гарісчандра.
„Що завинив я вам, що ви на силу
Вертаєте мене з тієї стежки,
Що до свободи вічної веде?“
Девадатта.
„Великий гріх твій тут тебе спиняє.
Хіба забув ти, що найперша царська
Повинність — дбати про своїх підданих?“
Гарісчандра.
„Не маю я підданих! Я не цар!
Чандал нечистий, сторож кладовища,
Здирач з умерших шмаття — ось хто я!“
Девадатта.
„А як мені святу складав присягу
В Айодії закону стерегти
І не лишать без власті, це забув?“
Гарісчандра.
„Навів на мене Бог важку покусу.
В Айодії я власть віддати мусів
Аскету Вісвамітрі. Той там пан.“
Девадатта.
„Тиран і здирця той уже доволі
Напанувався. Нині твій престіл
Свобідний, жде давнього свого пана.“
Гарісчандра.
„Не можу я на нім засісти, діду.
В неволю проданий чандалу, я
Лиш з дозволу його піду відсіля.“
Чандал.
„Ось тут я, батечку! Та ти про мене
Не дбай! Іди собі з всіми богами!
Мені оті міщани святобливі
За тебе для заміни привели
Такого ж пана, як і ти.“
Гарісчандра.
„Кого?“
Чандал.
„Та свойого ж царя, бач, Вісвамітру.
Старенький він, то правда, і бурчить,
Клине сердито. Ну, та дасть то Бог,
Що якось з ним до ладу дійдемо.
На кладовище не піде, то я
Пошлю його собак ловить по місті —
Це також діло добре — і не мудре.“
Гарісчандра.
„Ні, не бувать в Айодії мені!
Важкі пригоди геть мене зламали,
А сина смерть життя підсікла корінь.“
Девадатта.
„Подай мені свою дитину, доню!“
Тремтячи, Сайвія старцеві в руки
Дитини трупа подала. Оглянув
Старий посиніле, опухле тіло,
До грудей вухо притулив і слухав.
Тоді з-запазухи добув лушпину
З горіха, в ній якаясь масть була.
Оцю подав він Сайвії і мовив:
„Візьми це, доню, намасти дитя!“
І диво дивне! Де лише прилипла
Чудовна масть до тіла, там щезала
Гадюча пухленина і синець,
Біліло тіло, м'якло, подавалось
І набиралося тепла. На щоках
Слабенький рум'янець заграв. І звільна
Розкрились очі, розтулились ніжні
Уста, і ще слабий, безвладний хлопчик
Тихесенько промовив: „Мамо! Тату!“
І кинувсь на коліна Гарісчандра,
І Сайвія, надмірним щастям наче
Прибита, кинулась йому на шию,
І плакали обоє, й цілували
Дитя воскресле й дідові коліна
І всіх, усіх Айодії міщан,
Що там з слізьми в очах на все гляділи.
Оце вам повість про царя й аскета
Могучим всім в науку й осторогу,
Всім твердосердим, гордим на погрозу,
Нещасним всім, страждущим на потіху.
Львів, у грудні 1892.
|
