Твори (Франко, 1956–1962)/15/П'яниця

Матеріал з Вікіджерел
Твори в 20 томах
Том XV

Іван Франко
П'яниця
• Інші версії цієї роботи див. П'яниця Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1960
П'ЯНИЦЯ.
Присвячую „великому писателеві руської землі“,
гр. Л. Н. Толстому.
 

Був то раз собі п'яниця:
Все пропив, що тільки мав.
Чи то піст був, чи м'ясниця,
Все один закон тримав:
Чарка, „бляшка“ чи скляниця,
Пив і все припоминав[1]:
„Дай нам, Боже, що нам треба,
А по смерті гоп до неба!“

Чоловіче чи жіноче
Товариство він любив;
Як ніхто вже пить не хоче,
Він хоч до сволока пив:
„Цур та пек! Здоров, сволоче!
Щоб ти черги не хибив!
Дай нам, Боже, що нам треба,
А по смерті гоп до неба!“

І таку вже мав натуру:
Ніде чарки не минав,
Добрий трунок пив, чи люру[2];
Чи кінчив, чи починав,

То все щиро, а не здуру
Ім'я Боже споминав:
„Дай нам, Боже, що нам треба,
А по смерті гоп до неба!“

Та зимою раз, підпивши,
Ніччю з корчми прямцював;
Стежку простую змиливши,
У снігу заночував, —
Мов в перину ноги вкривши,
Як заснув, то вже й не встав.
Мов пташина сонна, біла,
Дух стрепавсь і пурхнув з тіла.

Прокидаєсь. „Бррру! Огидно!
Аджеж це я вмер, бігме[3]!“
Труп в снігу, що вже й не видно,
Дух стрілою вгору дме.
Стало страшно так і встидно…
„Ну, як чорт мене візьме?
Ще смолу заставить пити!
Радше б в „Общество“[4] вступити!“

Та тепер було вже пізно:
Райська брама перед ним.
І згори глядить так грізно
Огнекрилий херувим.
Коло брами не завізно —
Стука, стука бідний Клим,
Шепче, ждучи ласки з неба:
„Дай нам, Боже, що нам треба!“

Пан Біг в небі зачуває:
Знає, хто це, та мовчить,

І Петрові повідає:
„Глянь но, Петре, хтось стучить!“
Ось Петро ключа виймає
І до фірточки спішить.
„Хто там, гей? Чого потреба?
Хто калатає до неба?“

„Прошу ласки, — Клим озвався, —
Я п'яниця, звуся Клим“.
„Що, п'яниця? — розкричався
Божий ключник, — геть із ним!
Ти, небоже, в пекло справся,
Тут не є п'яницям прийм!“
Похололо в Клима в серці,
Далі так спитав крізь дверці:

„Божа воля й суд небесний,
Проти нього нам не стать!
Та скажи, мій пане чесний,
Як тя маю величать?
Чую голос твій чудесний,
Та парсуни[5] не видать“.
Та Петро цим образився,
Так на Клима розгрозився:

„Дурню, ти собі гадаєш,
Що й у нас ваш польський лад?
За що ти мя паном лаєш?
Чи то тут панів є склад?
Всі ми в небі рівні, знаєш!
Всякий всякому ми брат.
Я не жаден пан-канчучник,
Я Петро, небесний ключник“.


„А, то ти, святенький Петре! —
Клим утішно одвічав, —
Чом же так гірке, не тепле
Слово ти мені кричав?
А забув, як сам запекле
Ти Ісуса відрицав?
Я, що правда, пив надмірно,
Та Христа державсь все вірно“.

Вчув Петро, висок[6] почухав,
Губи міцно затиснув,
Далі „руської“ понюхав
Та й тихенько геть шмигнув.
А п'яниця слухав, слухав, —
Знов у браму грюконув;
Та тремтить, та стиха шепче:
„Дай нам, Боже, що найлегше!“

Пан Біг в небі зачуває;
Знає, хто це, та мовчить,
І Павлові повідає:
„Глянь но, Павле, хтось стучить!“
Ось Павло свій меч виймає
І до брами ним бряжчить.
„Хто там? Жив, знать, дуже свято,
Що так в браму б'єш завзято?“

„Прошу ласки, — Клим озвався, —
Я п'яниця, звуся Клим“.
„Що, п'яниця б тут ще пхався?
Чи тут корчма? Геть із ним!
Марш у пекло! К чорту стався!
Марш в огонь, смолу і дим!“
Став Клим, мов окропом змитий,
Далі так став говорити:


„В пекло, кажеш? Га, як мушу,
То воно вже не втече.
А ти хто, небесний мужу?
Ось що рад я знати ще.
Голос твій паде у душу,
Та не бачу тя в лице“.
З неба голос б'є здоровий:
„Я Павло, слуга Христовий“.

„А, то ти, святенький Павле! —
Клим до нього гнеть озвесь. —
Ось хто тут в розкоші плавле!
Так це ти мя геть женеш?
А забув, колишній Савле,
Як ти двигав камінець,
Степана каменувати,
Всіх христян хтів мордувати?

„Бачиш, хоч який я грішний —
Горлом більш, ніж слід, текло, —
Але знає Бог Всевишній,
На таке не згоден зло.
А ти в дим мя гониш вічний!“
Не дослухував Павло:
Сюди-туди озирнувся,
Та й від брами геть вернувся.

Ждав наш Клим, що з того вийде.
Далі знов до брами б'є.
Каже Пан Біг: „Гей, Давиде,
А поглянь но, хто там є?“
Взяв Давид „своє хламиде“,
Перед брамою стає:
„Хто ти? Що там за помана
Розщибається відрана?“


„Прошу ласки, — Клим озвався, —
Я п'яниця, звуся Клим“.
„Що, п'яниця тут припхався?
Тут не місце! Геть із ним!
Там у пекло к чорту стався,
Пить огонь, смолу і дим!“
Став наш Клим, хоч сісти й плакать,
Далі так почав балакать:

„Гострий наказ твій, та, певно,
Маєш право так владать.
Та скажи, благаю ревно,
Хто ти? Рад би я вгадать.
Голос твій страшний смертельно,
Та парсуни не видать“.
„Та й дурак же ти безмізкий!
Я Давид є, цар жидівський!“

„А, то ти, Єссеїв синку?
Бач, який ти гострий став!
Чи як Урієву жінку
В чоловіка ти украв,
А самому лист в торбинку
З засудом на смерть поклав,
Як дівчат, невинні діти
Заставляв ти труп свій гріти,

„Чи тоді ти присвятився?
Я п'яниця, бачить Біг,
Якби так в гріхи вгатився,
Та такий один лиш гріх
В мене на душі світився,
То я б просто в пекло біг“.
Вчувши це, Давид лиш плюнув
Та й від брами геть посунув.


Знов б'є в двері Клим, аж стогне;
Пан Біг слуха та мовчить.
Далі каже: „Соломоне,
Глянь но, хто там так гурчить?“
Той надів „своє короне“,
Йде до брами та й бурчить:
„Хто ти є? Чого бажаєш?
Що тут браму розбиваєш?“

„Прошу ласки, — Клим озвався, —
Я п'яниця, звуся Клим“.
„Що, п'яниця тут припхався?
Тут хіба п'яницям прийм?
Геть іди, до біса стався,
В пекло лізь, у сірку й дим!“
Став наш Клим, засумувався,
Далі ось як обізвався:

„Вже четвертий раз це чую,
Що мій пляц[7] на пекла дні.
Та заким ще помандрую
Там, де пряжуть ув огні,
Ласку зволь мені оцюю:
Хто ти є? — скажи мені!“
„Ну, це ласка невелика:
Я є Соломон-владика“.

„Соломоне, як же ж марно
Смієш ти мене губить?
Чи забув ти, як то гарно
Вісімсот жінок любить?
Я з одною жив безкарно…
Також бовванам[8] кадить

Я не думав ані трішки,
Хоч вони в нас ходять пішки“.

Вчувши слово те, як змитий,
Соломон кудись побіг.
Клим став знов у браму бити,
Далі крикнув, як лиш міг:
„Господи, чи ти сердитий,
Чи лиш суд святих твоїх
Від небесного одвірка
Гонить мя, де дим і сірка?“

„Господи, я грішний, клятий,
Та оті святці, що тут
Приходили геть мя гнати,
Ще грішнішії, мабуть!
Можуть ті тут панувати,
То найди й для мене кут:
Я ж не бив, не дер, не смикав,
І твоє ім'я все кликав“.

Пан Біг в небі все те слухав,
Усміхавсь і ждав кінця.
Клим до брами вже не бухав,
Став, мов та блудна вівця,
І розплакавсь. Бог порухав
В плечі Ноя-праотця:
„Глянь но, Ною небораче,
Там під брамою хтось плаче“.

Ной потюпав, прислухавсь:
Справді плаче і рида.
Ось він лагідно питаєсь:
„Хто там?“ Клим відповіда:
„Клим-п'яниця. Кепсько маєсь!
Смирно я прийшов сюда,

Ласки в Бога доступити,
А мене шлють сірку пити“.

„Сірку пити? Тьфу, небоже!
Навіть найстаршим чортам
Це пиття зовсім не гоже,
Не то нам! Та біс їй там!
Хто як хто, а Ной те може
Присвідчить усім світам:
Попри звісні райські ябка[9]
Є найліпше — добра капка[10].

„О, вживав — не укриваю —
Тої капочки і я,
І о ній ще й нині в раю
Згадує душа моя.
То й на тебе Бог, гадаю,
Не візьме з кута кия
Як лиш тим гріхом ти грішний,
То ходи у рай предвічний!“

І Ной, батько сідоглавий,
Клима стиха в рай впуска.
Пан Біг добрий і ласкавий,
То ж не вигнав піяка.
Ну, спитає хто цікавий,
А мораль цього яка?
О, моралі тут три бочки,
Ось дві-три важніші точки:

Любиш, брате, чарку живо,
Дякуй Богу і за це!
Лучше хто п'є мед і пиво,

Ніж хто братню крівцю ссе.
Не з п'яниць найбільше жниво
Чорт у пекло понесе.
Ти ж по смерті по-піяцьки
Лізь у небо хоч би рачки.

Як святі тебе полають,
Ти надії ще не трать:
Свій уряд вони лиш знають,
Не всю Божу благодать.
Просьби, сльози силу мають
Ноя в поміч підізвать.
Та ще й те май на прикметі:
Впивсь, спи в корчмі, не в заметі.

Відень, грудень 1892.

 

——————

  1. Припоминати — пригадувати.
  2. Люра — поганий напиток.
  3. Бігме — їй-богу.
  4. Тут автор має на думці „Общество трезвости“, що заснував Наумович, а за ним москвофіли в Галичині.
  5. Парсуна — персона, особа.
  6. Висок — скроня.
  7. Пляц — з німецьк., місце.
  8. Бовван — ідол, дурень.
  9. Ябко — яблуко.
  10. Капка — капелька, глиток горілки чи вина.