Перейти до вмісту

Твори (Франко, 1956–1962)/15/Уривки з поеми «Нове життя»

Матеріал з Вікіджерел
Твори в 20 томах
Том XV

Іван Франко
Галицькі образки
Уривки з поеми «Нове життя»
• Інші версії цієї роботи див. Уривки з поеми «Нове життя» Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1960
XIII. УРИВКИ З ПОЕМИ „НОВЕ ЖИТТЯ“.
Пролог.

Погідна ніч літня в підгірськім краю.
О, скільки чарів, скільки в ній краси!

Там в далі гори-велетні дрімають,
Тут цвіти, трави в перлах із роси;
Лящать так дзвінко солов'ї в гаю,
Чорніють грізно бори та ліси,
Ріка шумить, бурлять холодні, чисті води,
Таємна казка мов про дивний сон природи.

І люди сплять. Сторчить он плуг у полі,
В городі коні спутані хрумтять
Траву росисту; пес в округ стодоли
Вартує; другий гавкнув з-поза хат
І стих… Про горе чи про кращу долю
В хатах малії і старії снять?..
Вітайте, ясні сни, на віках цього люду
І золотіть хоч ви життя їх, повне труду!

А понад всім тим сонним, тихим раєм
Склепиться чистий, тьмавий звід небес.
Кривавий місяць вирина за гаєм,
На хвильку поза срібну хмарку щез
І знов явився. Незміримим плаєм[1],
Пливуть зірки, і скільки то чудес,
Святих, великих мрій о щастю і любві
О, земле, в ніч таку нашіптують тобі!

О, краю мій, Підгір'я ти прекрасне,
Як я люблю, як я люблю тебе!
Мов зірка та, що світить і не гасне,
Так та любов в душі моїй живе.
О, чом же ти, хоч гарне, так нещасне?
Хоч вічно юне, — хоре та слабе?
Як радо дав би я для щастя люду твого
Пролити хоч зараз всю кров із серця мого!


Та ба, минув той час, коли ліком
Була кров чиста й щира на проказу.
Не жертви треба днесь, а бою з злом!
Побіду не виборюєсь відразу,
А треба в скварі[2], в стужі йти пішком
Без стежки, кладки і без перелазу;
Без слів шумних, а то й без слави і заплати
Тра вміти жить тепер для тебе, не вмирати.

Уміти жить — оце велике діло,
Найбільша загадка грядущих днів,
Щоби одним життя так не летіло,
Немов пусті вітри поверх степів,
Або мов буря, що не лишить ціло
Нічого, а все ломить пів-на-пів,
А другим не повзло так важко в горю й бою
І не поїло їх отрутою гіркою.

Уміти жить! Трудне, високе вміння,
Котрого жадна книга не навчить,
А лиш навчає досвід і терпіння
Й любов, що всіх ріднить і єдинить.
Щаслив народ, щасливе покоління,
Що зможе жить як слід, зуміє жить!
Для нас же, по котрих котилась доля валом,
Нове життя є днесь лиш пісні ідеалом.



I. СТРІЧА.

В чудову ніч через Підгір'я сонне,
Мов лютий звір, зірвавшись з пут, жене
Якеєсь диво чорне, невгомонне,
Могуче, гримотяче і грізне.

Під ним земля тремтить і глухо стогне,
Простір край нього втіка, лиш мигне,
Кривавий взір його сверлує пітьму пізну,
І сто залізних ніг дуднить о путь залізну.

За ним зривавсь вітер з дрімоти,
Але запізно схопився в погоню.
Куди летиш, куди чвалаєш ти,
З могучим розмахом залізний коню?
Земля тісна для твої бистроти,
Крізь гори ти пробіг, мов по болонню[3],
І межі ти прорвав, предвічні перешкоди,
В одну сім'ю з'єднав всі землі, всі народи!

Ось мигнув блиск — це з вартової будки.
Ось тінь густіша — це дрімучий ліс.
Ось шум глухий — ріка вблизи десь тутки.
Ось стогне міст під грохотом коліс.
Ось тут село: в тихесенькі закутки
З труби стальної посвист ся проніс,
Аж пси завили враз, затрясся лист рокити,
Ще свист — і потвір став на п'ять хвилин спочити.

Тень-тень-тень-тень! — зазойкав проразливо
Дзвінок над входом сонного двірця.
В червоній шапці, сопучи ліниво,
Начальник вийшов, буркнув два слівця
До машиніста і пройшовсь важливо
Здовж поїзду. Теленькав без кінця
Бренячий телеграф, неначе чміль великий,
І чувсь машини сап[4] і кондукторів крики.

Там видавали посилку листовну,
Тут знов з двірця тягли пакунків міх;

Кондуктор від вагону до вагону,
Кричачи: „Хто вилазить?“ — живо біг.
В вагонах гості спали всі, котрому
Не стало лавки, той під лавку ліг.
Хріп всякий, лиш часом, як надто крик докучить,
Хтось буркне десь крізь сон: „Який там біс тя мучить?“

В однім купе — там хтось о шибу стука.
Підбіг кондуктор, двері гнеть[5] відмок[6].
З вагону вийшла невелика штука:
Непишно вбраний молодий панок.
Волосся чорнеє з-під капелюха
Спада на плечі, стан, мов в панянок,
Стрункий, не кремезний, дрібнії руки білі,
І очі без огню, і лиця помарнілі.

З постави, з ходу, з уст тонких, стиснутих,
З чола хмарного видко, що над ним
Пройшло вже много бур, і громів лютих,
І розчаровань походом сумним,
Що з днів щасливих і терпінь пробутих
Одну він мудрість виніс: все те дим!
Що вчасні сумніви о світі й людській жизні
В ту чару гарную досипали трутизни.

Одітий він в пальто був попилясте
І груди грубим пледом обгорнув;
В руках ручний куферок[7]: знать, покласти
Не мусів много в нім, бо легкий був.
Спіткнувсь о шину і туй-туй[8] мав впасти.

„Овва, злий знак!“ — сказав він, посягнув
В кишеню і слузі віддав білет дорожній,
А сам в „вартзаль“[9] пішов, що був зовсім порожній.

„Ну, от я й тут!“ — сказав він, на підлозі
Поклавши куфер, і на софці сів,
Немов втомлений по такій дорозі.
Безладний гамір різних голосів
До нього доносивсь: в залізнім возі
Свистіли труби, дзвін дзеленькотів,
Начальник в сінях знов кричав, мов оглашений:
„Де термометр?“ — а сам мав термометр в кишені.

Панок сидів так час якийсь безчинний,
Ніщо не кажучи, в простір дививсь, —
Відтак оглянув той „сальон“ гостинний…
До стелі з лямпи довгий ґніт димивсь,
Крізь збиту шибу віяв вітер зимний
Знадвору, столик сірим пилом вкривсь,
На голих стінах, місць святого або чорта,
Анонси висіли Клейтона й Шетлюорта[10].

„Ну, добрий знак“, — сказав панок комічно, —
„Що гнеть на вступі в те нове життє“. —
Тут стис уста крихітку іронично —
„Мене віта культурне дрантя те!
Значить, мені судилося довічно
Орать, збирати „жниво золоте“
І пасти кіз, свиней пренепорочні стадка,
Як „божественний“ той свинар в Гомера-батька.


„Еге ж, еге! А я ганявсь, дурний,
За чимсь по світі, прів на шкільній лаві,
Ловив ідеї образ світляний,
Про щастя снив, і про любов, й про славу!
А хлоп робучий, глупий і брудний,
Так низьким був для мене, що в уяві
Буйній містивсь аж десь в найнижчій часті пляну!
Чи думав я коли, що й сам ось хлопом стану?

„Та ба, поблідли давні ідеали,
Розвіялись чарівні, злудні сни!
Ті, що мене любили, — пощезали,
Ті, котрих я любив, — не варт любви.
В життя погоні сили всі пропали,
А замість плодів виросли терни,
Покута й пізній жаль!.. Та ні, не пізній! Годі!
Нове життя манить! Вернімося к природі!

„Nimm Hack' und Spaten“[11], — як говорить Гете, —
„Ори, копли і гній вози і сій!
Весь світ твій — то тісне, брудне життя те,
І сам ти стань як віл, як плуг, як гній!
Ох, спомини, чого ви душу рвете!..
Чи то ж колись був шлях зористий[12] мій?
Та ба, орел без крил стає з курми нарівні!
І в мене щезла міць, надії й сни чарівні“.

Вся стать його схилилась, подалась,
Опали руки, наче після втоми.
Недвижно так сидів він довший час,

Уперши очі в лямпи блиск рухомий.
Чого, за чим він тут тепер якраз, —
Не думав. Лиш розсіяні атоми
Вражінь, почувань, знай, в душі його клубились,
Не в'яжучись в одно, вертілись і губились.

А втім якась тверда, міцна рука
Його плеча нечайно дотулилась.
Здригнувсь, зирнув… Висока і важка
Якась постава з усміхом дивилась
На нього. Одіж не то мужика,
Не то шляхетська. Постать похилилась,
Куферок підняла, на пальці помахала,
І знов на панича, сміючись, поглядала.

Панич підскочив, мов зі сну збудивсь,
І гнівно запитав: „Чого потрібно?“
Мужик мовчав і, сміючись, дививсь
На нього. Звільна пригадав подрібно,
Мабуть, де він. До постаті зблизивсь
І мовив: „А, це ви правдоподібно
Від пана Дороша! Є віз? Ви довго ждали?
Пакунок мій взяли? Ну, в путь! Чого ж ви стали?“

А постать все стоїть. „Заждіть хвилину!
Там хлопець трохи коні покормить.
Так ви панич Евгеній! І в гостину
До нас? І довго будете гостить?
Олекса щось писав нам про причину,
Що, каже, вам в пустині нашій жить.
Та раз побачить вас, то вже й питать не треба:
Повітря треба вам, води і лісу й неба“.


„Так ви… — панич почав був і зап'явсь, —
Так ви пан Дорош? Пане, Бога ради,
Даруйте! Я задумавсь, загадавсь…
Прийняв вас за слугу!..“ „Ну, ну, не вадить!
Я не який то й пан!“ — „Не сподівавсь,
Признаюсь вам, такої маскаради.
Олексин батько ви! Поміщик! В хлопській свиті!
Признайте, це в умі не легко погодити“.

„Погодите, — відмовив Дорош живо, —
Коли побачите, як ми живем.
Поміщик на сто моргах[13], от все диво!
Тут штуки треба, щоб кінець з кінцем
Звести. А з роду я мужик. Те пиво
Культурне, що колись я пив хильцем,
Не оп'янило мя так дуже, як то кажуть,
Щоб рвать всі ті нитки, що нас з мужицтвом в'яжуть.

„Живу, працюю разом з мужиками,
В потребах мало чим різнюсь від них,
Хіба часом думками та книжками
З границь тих наших вибіжу тісних.
Тим, що добуду власними руками,
Що власним я трудом навчиться встиг,
По змозі тих братів убогих спомагаю,
А далі ні умом, ні хіттю не сягаю“.

„Го, го, значить, філософ ви кругом!“ —
Сказав Евгеній трохи насмішливо. —
„До плуга з академії бігом,
Paterna rura[14] оброблять щасливо!

Ще й філантроп, мужиколюб, з часом
І депутат! Ну, що ж, на цеє мливо
Я дуже рад хоч раз поглянуть зблизька пильно…
Наш круг глядить на це крихітку неприхильно.

„Наш круг! Даруйте, я не так сказав…
Той круг, в котрім я виріс і ховався.
Та я тепер від нього вже відпав,
Здається, з ним на віки попрощався.
Ох, той шляхетський круг! Як я пізнав
Його наскрізь, від нього відцурався!..
Ви смієтесь? Ну, що ж, філософ ви, ні слова,
То й сумнів є у вас усіх думок основа“.

Всміхався Дорош на слова ті скорі,
„Ай, панцю, панцю, що дурниць наплів!
Ентузіяст ви непоправний! Д' горі
Вас тягне все, так, як мене долів.
Філософ я лиш в полі та в оборі,
В високі сфери зроду не летів,
І сумнів мій не брат, не сват, не друг, а ворог:
Хоч порох чоловік, та вірю я в той порох.

„Я твердо вірю в труд його могучий,
В ті мілійони невсипущих рук,
І твердо вірю в людський ум робучий
І в ясний день по ночі горя й мук.
В тій вірі й сам я свій маленький ручій[15]
Посеред тих підгірських піль і лук
В рівнобіж величнім струям часу простую
І, роблячи свій пай, для загалу працюю.

„Як я на філософії терпів,
Як в Відень їхав панським тарантасом,

А з Відня пішки йшов назад домів,
Як Мазурі вели мене цюпасом[16],
Що дома я при повороті вздрів,
Як дідич наш зробив мя свинопасом,
І як потому вмер, як панщину зносили, —
Все розкажу я вам колись при вольній хвилі.

„Що вже й казать, цікаві то часи!
Я пережив, переболів чимало!
Було там дещо радости, краси,
Але найбільше по хребті вдаряло.
Мужик — то кінь: що вложать, те й неси!
Одно йому, чи камінь там, чи сало:
Чи тьма тиранії, чи Wolność, Równość, Zgoda[17]
От тим то вірю я в движучу міць народа.

„Коли вона не зниділа до нині,
Носивши майже тільки камінь все
На тюрми, на палати, на твердині,
То є надія, що як принесе
Здоровий хліб робучій всій родині,
І світла в себе ясного нассе,
То розростесь не так і процвіте розкішно.
От тим то, бач, мені з всіх пессимізмів смішно“.

Здригнув Евгеній. По лиці блідому
Оп'ять іронії пробігла тінь,
Та щезла гнеть. У серці молодому
Заворухнулась найглибша глибінь.
Якесь чуття, немов тоска до дому,
Тоска за скарбом віри, сил, стремлінь,

Котрі й його колись у тихий рай манили,
Збудилась, мов дитя проснеться і заквилить.

І жаль притьмив весь вид його, як дим
Гіркий, що в'єсь, як свічка допалиться;
Уста нервово дрогнули, слабим,
Бездушним усміхом стяглися лиця:
„Щаслив, хто вірить всім єством своїм,
Хто в бою, наче сталь в огні, сталиться!
Щоб вірить, треба кров здорову мати в жилах…
Я сумніваюсь лиш, бо вірити не в силах.

„Немов червяк підточує билину,
Так підточило те життя мене.
Мов зів'ялий лист, що здавсь на хуртовину,
Котра його і топче і жене, —
Так я живу; де впаду, де спочину,
Про те не дбаю; чую лиш, як схне
У серці джерело життя, і вже не трісне
Наново! Ні, я жду, чень якнайскорше висхне.

„Бо нерв життя у мене перетятий,
Зруйновані підвалини буття;
Бо щастя фонд залізний я розтратив
І розміняв на мідь срібло чуття.
Не маю сили навіть, щоб поняти
Ту вашу віру в вартість, в ціль життя.
І жаль, що вам мене оттак накинув друг мій,
Бо не найдесь у вас ліку на той недуг мій“.

„Ну, ну, — рік Дорош, — хоч ми й не докторі,
А розпізнать зумієм ваш недуг.
Ви, знать, крихітку на байронізм хворі,
На Weltschmerz, як казати звик ваш друг.

І нерви в вас до зрушень надто скорі,
Роздразнена уява, бо весь круг
Мрій, мислей, бажань — все к одній змагає ціли:
Ятрити рани, що згоїтись ще не вспіли.

„Та чень же рани ті, Господь ще ласкав,
Не так тяжкі, щоб їх не мож згоїть.
Ще й ваш батіг весело буде тряскав[18],
А праця Weltschmerz ваш прогонить вмить.
Ще не погиб, хто із упадку вчас встав!
Лиш в власному нутрі не треба рить.
Та що тут говорить, — ходім на віз сідати!
Не близький шлях, то щоб на рано дома стати!“

Візок легенький і дорога рівна,
Здорові коні, небо повне зір,
Праворуч недоступна, мов царівна,
Гора темніє, смерековий бір
Покрив її, заслона мов чарівна,
Ліворуч річка з шумом в темний звір[19]
Бурлить, і холодком від неї потягає…
Грудь ширше дихає, кров живо в жилах грає.

Грудь вільно дише, в жилах грає кров
І рвуться мислі в темінь за водою,
Мов узники, позбувшися оков,
Мов облаки по небі чередою, —
І розпанаханий важкий покров,
Що серця твого тайни крив собою,
І хочеться тобі все накипіле горе,
Мов краплю, вилляти в тиші бездонне море.


Евгеній був нервовий і дразливий,
Їзда була ненависна йому.
„То не їзда, — мовляв, — то ад правдивий!
Ні стій, ні сядь, ні мислей, ані сну“.
Тепер же він почувсь зовсім щасливий
На тім візку, тонучи в тиху тьму,
В той рай живий, в лугів тих озера бездонні,
Під шемріт рік дзвінкий і лісу шепти сонні.

І чув він, як у нього в серці тає[20]
Весь біль, що там віддавна наболів, —
Немов рука могуча відчиняє
Понурий гріб, в котрім він гиб і тлів,
Як серцю свіжість і життя вертає,
І ясність мислі, і свобода слів.
І на товариша він глянув щиро, дружно,
І мову розпочав зовсім вже не бундюжно.

„Байронізм! Weltschmerz! Знать, були колись
Такі, що горем світовим страждали
І, риби мов об лід, весь вік товклись
О стіни, що їх волю й ум стісняли,
Що, хоч під молотом, не подались
На підлість і, хоч в путах, піднімали
Грімкий протест, коли не ділом, то прокльоном,
Докором сміливим, погордою і — сконом.

„Ви кажете: на Weltschmerz хворий я!
Гай, гай, не мудра ваша діягноза!
Ціле життя, ціла судьба моя
Не романтизм, а проста, груба проза.
Не біль над горем світу, не змія
Знання підгризла мя! З прудкого воза
Піднебних поривів, як Фаетон, не впав я,
Ні квітки синьої по світі не шукав я…


„А прямо скажу: брів я по болоті,
Без тямки скарб найкращий розкидав:
В утіхах підлих, у бездійстві, в злоті
Я щастя — ні, вдоволення глядав.
І поки наймильшій, святій істоті
В безумстві я отрути не завдав,
Допоти[21] спала в мні, не прокидалась совість…
Та що тут колесить! Ось вам моя вся повість“.

II. ПАНИЧ.

„Родився я на золотім Поділлю,
Котре не всім однако золоте.
У батька справді хліб бував на кіллю[22],
Бо був багатий дідич він на те:
Щосвята празник мав, щодня — неділю,
Де ореться, що сієсь, як росте,
Хто там товар пасе, хто жне, сапає, косить,
Про все те він не дбав — готового мав досить.

„Нічим на світі він не вмів журиться,
То й був округлий, повний, мов гарбуз,
Як в смак обід і повна є пивниця,
То він живе собі й не дує в вус;
Пройдеться вранці, по півдні проспиться
Так твердо, як дитя, що ще спокус
І бур життя не зна; часом у гості їде,
Часом і в нього теж збираються сусіди.

„Тоді в дворі бувало шумно й рійно:
Гримлять поперед ґанком четверні,
Вітають, обнімаються постійно
Панови, шовком шелестять пані,

А батько пріє, біга неспокійно,
Нюхтить[23], чи вже дають обід, чи ні?
А в кухні жар і вар, і кухар кухтів штурка,
Щоб, Боже борони, не припалилась курка!

„Обід такий тривав зо три години,
І йшли розмови всякі за столом:
Пані своїх знайомих тут судили,
Пани — хортів і коней… Лиш часом
На політичне поле заходили,
Та й то несміло якось. Загалом
За панщини була політика „не в тоні“,
То вже й за Баха[24] теж плелось про пси і коні.

„Я панщини не тямлю. Батько мій
Був для підданих, кажуть, не злим паном:
Та все ж любив він панщизняний стрій,
Вважав його природним, не поганим,
Опертим на минувшині святій,
Вважав незгідними з шляхетським станом
Усякі бесіди про волю, і весь вік
Він комуністів кляв за сорок восьмий рік[25].

„Усім хазяйством займалась мати —
Свята людина! Де, з яких скарбон[26]
Вона могла те щире серце взяти,
Оту любов до бідних загалом,
Який дім панський в час той дикий, клятий
Міг виховать в ній тихість, простий тон
І працьовитість ту й для праці других шану, —
Цього не збагну я, то й міркувать не стану.


„Та все зайнята тьмою справ розличних[27],
Вона в душі любови скрила скарб.
Дитячий вік мій плив без поетичних
Пригод, та все ж і без понурих фарб.
З дітьми сільськими я в іграх вуличних
Не бігав, вчасно я дізнавсь, що карб
На них карбований інакший, ніж на мене,
Що я панич, а то все хлопство несолене.

„Зате опікувались мнов дівчата,
Усякі бони, покоївки, слуги —
Звичайно одна в одну зуховата,
Безжурна, сита, молода, без туги,
Лиш їй до строїв, танців та до свата;
Робота легка, спеки ані хуґи
Не знали… От вони мене все забавляли,
Чи то мене собі за забавку вживали.

„Та мама все ж таки мене любила,
Не потурала моїй пустоті,
Добру, любві і лагідності вчила, —
Та не дались мені науки ті!
Бо вчасно вже гаряча кров бурлила
У моїх жилах. Мов рої густі,
Так всякі вигадки по голові снувались,
Все в безвісті кудись прудкі бажання рвались.

„Фантазія була мій перший ворог,
Вона мене й до згуби довела.
Все, що здобув я, розбивала в порох,
За чимсь новим і рвала і тягла,
Від змін до змін потручувала скорих,
Ні в що вглибитись, вжитись не дала,
Мов фата-моргана, манила без перерви,
Зглушила совість в мні і притупила нерви.


„Я тямлю, дома ще хлоп'ям малим
Лежу, було, на софі у кімнаті,
Зажмурю очі: грохіт, брязк і дим!..
Фуркочуть з вітром корогви хрещаті,
Панцирні шляхом стугонять твердим,
Я передом на воронім бахматі —
Штурм, битва, крик і зойк, рев труб і брязкіт міди…
Гурра! Побіда в нас! — І я герой побіди!

„То знов гора висока аж до хмар,
На ній блищить — чи замок чи палата?..
Червоний дах яріє, мов пожар,
З вікна глядить красавиця заклята.
У брам лежить триглавий смоків цар,
Внизу ватага лицарів завзята…
Я випередив всіх, рубаю смока в штуки,
Царівні подаю освободющі руки.

„Смішні ви днесь, дитячі сни, мені,
Але тоді я упивався вами!
Зірвусь, бувало, по такому сні,
Немов дурний, розмахую руками,
Лечу до стайні… Мрії навісні
Весь світ мені вкривають облаками…
Я скачу на коня, жену й жену без тями,
Почерез поле й ліс, через яри та ями!

„Жену для руху, мигкання, розгону,
Для стукоту копит посеред нив,
Для храпання коня й гучного тону,
Для шуму трав, для небезпек ярів,
Щоб дух спирало в грудях, в горлі мому;
Я на красу природи не глядів —
Любив я одур лиш, перестрах і тривогу,
Ненавидів спокій і рівную дорогу.


„Та ті геройські пориви бурливі
Змінились живо. Скоро я підріс,
У інший бік рванулись сни чутливі
І інший чар вогонь у жили вніс.
Лиш чорні очі, лиця все вродливі
Мені маячились, і сплети кіс,
І круглі рамена, палкі уста дівочі,
І травила мене жага і дні і ночі.

„Я не зітхав, не плакав, не молився,
Про романтичні любощі не снив,
Не цілував реліквій, не томився,
А пестощі, хоч купленії, пив.
І поки ще з одною я пестився,
Думками вже за другою гонив.
І хоч я кожною переситивсь поволі,
Сама погоня та не збридилась ніколи.

„Доспів я швидко у такім огні,
Що клекотів раз-в-раз у моїй крові,
І стала гнеть ненависна мені
Наука й школа, не було і мови
Про пильність. Вдень я плентавсь, мов у сні,
Мертвіла думка, спутана в окови,
Багато перейшов я прикрих сцен, оказій,
І прогоняли мя, мабуть, із трьох гімназій.

„В ту пору мати в гробі вже лежала —
Поквапилась, щоб встиду не дожить!
І поки мною зла судьба метала
З кутка в куток, не даючи скінчить
Гімназії, нова доба настала
В домівці. Батько, наче стовп, сидить,
Не бачить і не зна, що твориться вкруг нього,
Лиш їсть, і плаче, й п'є, й не гляне ні до чого.


„Який там лад пішов у господарстві
По смерті мами — я й згадать боюсь!
Злодії там пишались, наче в царстві,
Рабівники, немов на хвилі гусь!
Жид жида перегонював в крутарстві
І кожний льокай частку рвав якусь.
День-в-день гармідер, стук, розпуста, ґвалт і сварка,
І батька голодом морила куховарка.

„Почув я те, як-стій покинув школу —
Та й остогидла ж бо вона мені!
Мов сироту, обідрану і голу,
Так рідний дім застав я. На гумні
Розбита скирта, свині в ній посполу
З гусьми й качками рились; в стороні
Гнила попсована машина у баюрі
І свіжі висіли аж три волові шкурі.

„Плотів[28] нема, полупані[29] всі брами,
Обламані гілляки з деревин,
П'ять шкап у стайні перед жолобами —
Нужденна решта з батькових стаднин;
В стодолі пусто, серед току ями,
Зачинений не торохкоче млин…
Хоч як чуже мені було хазяйське діло,
Та серце на той вид у мене заболіло.

„Як бомба, впав я поміж ту двірню,
Що, мов татари, рвались на рабунку.
Зібрав сусід і ближчую рідню,
Щоб їх просить поради і рятунку.
Розбуркав батька, кинувсь день-по-дню

Розсліджувать всі справи, з постерунку[30]
Зазвав жандармів, щоб грози ще більш додати,
І троє слуг велів в тюрму запакувати.

„Ну, словом, розпочав я енергічно,
І бачилось, що зразу й побідив.
Поганих слуг прогнав безвідволічно[31],
Нових наймив, усюди сам ходив,
У все вглядав, ганявся денно й нічно,
Як знав, так лад і послух заводив, —
Аж батько мій радів, сусіди дивувались,
І охали жиди й на мене жалкувались.

„Прийшла зима, і я не тямив сам,
Коли пройшла в тім шумі і турботі,
Мов переродивсь я, немов із плям
Очистився, зміцнів я при роботі,
Мов інша кров бурлила в жилах там,
Думки нові взялись в новій істоті,
Утихли пориви фантазії буйної:
Я працю, ціль знайшов і жив для цілі тої.

„Щасливі дні! Донині ще про вас
Я згадую, немов про той єдиний
Проведений в хосеннім[32] труді час,
Де не морозить серця жаль, мов іней!
Тоді то зрозумів я перший раз,
Що не Баярд, борець непоборимий,
Не Дон-Жуан, усіх жіночих серць побідник,
Героєм наших днів, а — продуцент, робітник“.
 1883 — 1885.


——————

  1. Плай — гірська дорога.
  2. Сквар — спека.
  3. Болоння — невеличке пасовисько.
  4. Сап — сопіння.
  5. Гнеть — зараз.
  6. Відмок — відімкнув.
  7. Куферок — чемоданчик.
  8. Туй-туй — ось-ось.
  9. Вартзаль — з німецьк., почекальня.
  10. Фабрики хліборобських машин.
  11. Бери заступ і лопату.
  12. Зористий — зоряний.
  13. Морг — менше як півдесятини.
  14. Батьківські поля.
  15. Ручій — ручайок, річка.
  16. Цюпасом — етапом.
  17. Вільність, рівність, згода — польська шляхта виставляла ті гасла на своїм прапорі — розуміється, фальшиво.
  18. Буде тряскав — це стара форма, буде тряскати.
  19. Звір — яр, долина.
  20. Тає — тане.
  21. Допоти — то доти.
  22. Приказка — „на Поділлю хліб на кіллю“.
  23. Нюхтить — нюхає.
  24. Бах — австрійський міністер.
  25. 1848 р. — рік знесення панщини в Австрії.
  26. Скарбона — скарбниця.
  27. Розличних — різних.
  28. Пліт — тин.
  29. Полупані — порозбивані.
  30. Постерунок — казарма жандармів.
  31. Безвідволічно — без проволоки, зараз.
  32. Хосенний — корисний.