Твори (Франко, 1956–1962)/2/Отець гуморист

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том II

Іван Франко
Отець гуморист
• Інші версії цієї роботи див. Отець гуморист Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1956
ОТЕЦЬ ГУМОРИСТ
I.

Василіянин о. Софрон Телесницький мав у Дрогобичі, особливо серед отців Василіян, славу гумориста. То чесна, щира, одверта душа, що в кожне товариство вносить якийсь подув легкости, невимушеної свободи, якусь погідність та веселість. Зачне щось оповідати, то хоч і не садиться на дотеп, як це чинять інші, а проте відразу вводить усіх у добрий гумор, викликає веселість і сміх там, де сама річ, здавалось би, не виявляє нічого смішного. Така вже якась золота душа в тім непоказнім, худім і, бачилось би, радше до меланхолії, як до веселости, накліннім чоловіці.

Така слава попередила о. Телесницького ще мабуть перед його приходом до Дрогобича, і він умів піддержати її й потім. Коли ми, діти-школярі, скінчивши другу клясу, мали роз'їжджатися на вакації, наш улюблений учитель і повірник, катехит о. Красицький, сказав нам:

— Ну, на другий рік будете мати господарем кляси о. Телесницького. Золота душа! Буде вам добре в ним. Одного лише боюся, щоб ви, такі урвителі, не надуживали його доброти та не розвезлися як циганські пуги.

— Ні, ні, ми цього не зробимо! — кричали ми радісно, і в тій щасливій надії роз'їхалися додому.

Слідуючого шкільного року третя кляса нормальної школи була незвичайно численна. По інавгураційнім[1] богослуженню нас завели до великої кімнати, цензор[2] Заяць порозміщував нас у лавках відповідно до росту — менших наперед а більших назад; одна лавка, що стояла окремо за залізною піччю, боком до всіх інших, лишилася порожня. Ми й не допитували в цензора, чому це так. Ми недармо були третьоклясники, і знали, що це по давно заведеному ще Єзуітами звичаю „осляча лавка“, так сказати, карна колонія кляси. Кому то доведеться заселити її? Та я сумніваюся, чи хто з нас у ту хвилю думав про це. В клясі було шумно, весело; вакаційне повітря ще не вивітріло з наших голів, а до того надія на такого доброго господаря кляси окрилювала дитячі серця. Ми розмовляли, сміялися, деякі ходили по середині, і навіть сам цензор Заяць відложив на бік свою звичайну повагу, тим більше, що він властиво й не був іще офіціяльно іменований цензором, бо це залежало від нового господаря кляси.

Ось заголосив плаксивим голосом дзвінок, оповіщаючи початок години, залопотіли в коридорі поквапні кроки якихось запізнених школярів, почулися якісь крики, стукання дверима, і в клясі залягла тиша. Чути було клекіт торгового дня на близькій торговиці, пискливі окрики жидів: „Сьвіже сьиріки[3]!“, квик поросят та скрип бойківських немазаних, щиро-дерев'яних возів, які славились тим, що в них нема ані одного цвяшка залізного. Діти в клясі вже не важились говорити голосно ані ходити з лавки до лавки; де-де чути ще веселі шепти, притишене хихотання, шелест перевертаних книжок; лише цензор Заяць міреним кроком ходить по середині та глядить, чи всі сидять у такім порядку, як він посадив їх.

— Книжки під лавку! Руки на лавку! — командує він. — Пст! Тихо! Ідуть уже!

Чути в коридорі голосне, мірене стукання кроків, і то не одної, а двох пар ніг. Ближче, ближче до дверей нашої кляси… ось нараз відчиняються двері. Входить наперед заживна постать ректора о. Барусевича, з круглим, пухким, але поважним лицем, а за ним висока, худа, дошковата фігура з широким, видовженим якось наперед, мов конячим лицем, чорним, мов щітка наїженим, волоссям, низьким чолом, широким ротом на недбало виголеним підборіддям, на якому видно було стернянку чорного, твердого волосся. На фігурі чорна ряса, переперезана чорним, широким поясом, але роблена якось мов не на його міру, здавалося — заширока на нього, так що його худе тіло телімбалося в ній, мов доспіле горохове зерно в розбухлім, зеленім іще стручку. Лице фігури робило якесь жалісливе вражіння не то голодного, не то хворого чоловіка. Джерела веселости, тої що пливе з доброго, чоловіколюбного серця і так і бризькала з кожного позирку, кожного руху, кожного слова нашого катехета о. Красицького, в лиці нового нашого вчителя ми не завважили ані сліду.

— Ну, хлопці! — промовив о. ректор, велівши нам сісти, говорив, розуміється, по-польськи, бо це тоді, nota bene, ще за так званої германізації (це що тут оповідаю, діялося в 1864 році) була, не знаю, чи згори наказана, чи з власної привички заведена урядова мова в школі оо. Василіян, — маєте тут нового вчителя і господаря кляси, о. Телесницького. Буде вас учити польської, руської[4] й німецької мови, рахунків та співу. Слухайте його, будьте пильні та чемні, щоби мені не потребував жалуватися на вас. Я знаю, ви хлопці порядні і не будете робити йому прикрости. Ну, отже! — з цим словом, яке від біди мало заступати німецьке „also“, що ним о. Барусевич любив сипати щохвилі в своїй звичайній, байдуже, чи польській чи руській розмові, він подав руку новому вчителеві, супроводив його до ступнів «градуса» — підвищеної дощаної плятформи, на якій стояла з одного боку, ближче дверей, учительська катедра, а з другого, ближче вікна, чорна таблиця, — і відповівши кивком голови на наш поклін, виявлений вставанням із місць, вийшов із кляси.

II

— Ну!

Це було перше слово, яке ми почули з уст о. Телесницького. Ми зирнули на нього. Стояв на градусі, високий, тонкий, мов віха на окопі; поли його довгої ряси розвернулися і під нею видно було чорні, брудні штани, впущені в високі халяви чобіт. І хоча голос його був якийсь прикрий, горляний, і хоча в його лиці не видно було ані сліду веселости, то проте ми, упереджені про його гумористичну вдачу, всі в один голос зареготалися радісним, дитячим сміхом.

Лице о. Телесницького почервоніло. Він зирнув по собі, закинув полу своєї реверенди[5], а потім зирнувши гостро по клясі озвався

— А то що? Чого смієтесь?

Ми затихли.

— Хіба я вам дозволив сміятися? Хто вам дозволив сміятися? — допитував він, гостро позираючи по клясі.

Ми мовчали, але не почували страху. Після веселих годин о. катехита, на яких бувало повно жартів та сміхів, ми не вірили, щоб новий учитель міг уважати наш сміх якимось злочином.

— Я тут господар кляси! — мовив він з повагою, яка декому з нас могла видатись навіть дуже гумористичною. - Пам'ятайте собі. На моїх годинах маєте лиш тоді сміятися, коли я вам скажу, і тоді плакати, коли я вам скажу. Розумієте?

Дехто в клясі всміхався.

— Halt[6]! Ти там! Як називаєшся? — скрикнув о. Телесницький до одного такого сміхуна.

Ученик сказав своє ім'я й прізвище.

— Ти чого смієшся?

— Я не сміюся.

— Як то ні? Адже я бачив.

— Я нехотячи.

— Нехотячи? Ну, сідай! А на другий раз пильнуй своєї «хотячи», бо я заставлю тебе нехотячи й заплакати.

Почався звичайний порядок першої години: укладання каталогу, знайомлення вчителя з учениками, розсаджування по місцях. о. Телесницький зрештою що до цього останнього пункту на разі прийняв розсадження доконане цензором Заяцем, при чім затвердив його також на цензорстві.

— Ну, а тепер перейдемо до книжки! Насамперед німецьке.

Ми всі повиймали книжки. Вчитель виклика̀в учеників за чергою і велів їм читати з книжки по два-три речення. Сам він тим часом широкими кроками ходив по клясі, вимахував руками, кивав головою, а коли хто помилився в читанню, підхапував насмішливо помилку, повторяв її на ріжні лади, стараючись довести її ще більше до карикатури.

— Ага! Der Gèssell![7] Der Gèsell! — кричав він. — А може там є der Gisell, der Gòsell, der Gàsell, га? Ану подивися!

— Нi, нема, тільки der Gèsell.

— Тільки der Gèsell! Га, га, га! То диво. А може там є der Gesèll?

Хлопець, що досі не знав, чого зупиняється о. учитель при цьому слові і чого хоче від нього (він, видно, не мав поняття про те, як акцентується німецьке слово der Gesell, і акцентував його польським звичаєм), тепер зирнув заклопотано на вчителя і мовив несміло:

— Та… я не знаю. Може й der Gesèll.

— А видиш! Нарешті доглупався! Ну, отже: der Gesèll! Читай далі.

Коли б ми були старші та й розумілися на психолоґії, ми були би швидко зміркували, що головним, а може й єдиним елементом гумору о. Телесницького була іронія, той гризький плин, що тече з жовчевого успособлення, з невдоволеної, чимось покривдженої або упослідженої вдачі в хорого організму або з хорої душі. Ми, розуміється, тоді не вміли назвати того, але швидко почули своїми дитячими душами, що гумор о. Телесницького, то не для нас страва, що в ньому криється щось злобне та завидюще, щось таке, як той демон, що ніччю кидається під ноги пішохода і звалює його на землю, або стромляє кимаччя[8] між колеса біжучого воза, щоб або віз перевернувсь або колесо зламалося. Цей злобний, оприскливий гумор, що вибухав радістю лиш тоді, коли хтось із нас сказав дурницю, не піднімав наших дитячих душ, але здавлював, гальмував та душив їх. Та це були лише початки, зглядно невинні початки. Далі прийшло зовсім не те.

III.

Перші дні шкільної науки йшли сяк-так.

о. Телесницький кричав, сердився иноді, говорив кпинами та насміхами там, деби треба було пояснень та добродушної терпеливости, але лекції проходили спокійно. Ми привикли до немудрих учителів, до василіянських новаків та панотців, що замість пояснень часто мали «паци» а замість добродушної терпеливости різки, — і о. Телесницький міг видатися нам зовсім не гіршим, а навіть подекуди ліпшим від інших.

Правда, своєї слави як гуморист, як забавний учитель він покищо не виправдав. Навпаки, він робився день від дня якийсь похмуріший та понуріший. Здавалося, що він хворий, що йому чогось не стає; його лице видавалось іноді аж жовтим. Часто в хвилях сердитости він закусував свої тонкі, безкровні губи і оглядався довкола, немов шукав чогось або когось, на кім би міг зірвати свою злість.

І ще одне. Хоча це була третя кляса нормальної, по теперішньому людової[9] школи вищого, міського типу, і ми ледве дійшли в граматиці до деклінацій[10] та конюгацій[11], то все таки ми, особливо ті, що мали бистріше око і не дрімали в часі науки, мали не раз нагоду переконатися, що о. Телесницький навіть для цього низесенького ступня розпоряжав замалим засобом знання. Аритметичні задачі, подані в нашім Rechnungsbuch-у[12], робили йому трудності; навіть з відмінами слів, з німецькими родівниками та з розріжненнями частин мови він не все вмів дати собі раду.

Одна з таких його помилок привела мене уперше в конфлікт з о. Телесницьким. Ученик, що сидів обік мене, викликаний з німецького, мав перекласти речення. Im Sommer herrscht grosse Hitze[13]. Він переклав по польськи: W lecie panuje wielkie gorąco. Далі йшло речення: In der Hitze spazieren ist schädlich[14]. Ученик запутався.

— W go… w gorą…

— Ну, що? Як же буде: In der Hitze?

— W gorącem[15].

— Як, як?

— W gorącu.

— Га, га, га! Як, як?

— W go… go… gorącosci, — пробулькотів збитий з пантелику хлопець.

— Га, га га! — зареготався о. Телесницький. — Як ти відміняєш, як? Ану відміняй за порядком!

— Gorąco, gorąca, gorącemu…

Знов вибух реготу вчителя.

— Після якого взірця відміняєш gorąco?

Хлопець не знав, що відповісти, о. Телесницький став перед ним.

— Ну, ну! Після якого взірця? Так як tato?[16]

— Ні.

— Ну, то може так як мама?

— Ні.

— Так як osioł?[17]

Хлопець скривився. Мовчав, але правою рукою почав утирати собі сльози.

— Ну що ж, не видобуду з тебе? Осле, алеж gorąco відміняєтеся так само, як zimno[18]. Отже семий відмінок від zimno як буде?

— W zimnie.

— А від gorąco?

— W go.. gorą…

Вірне почуття мови у хлопця бунтувалося против тої паралелі. Він розпучливо озирнувся довкола, а нарешті промовив рішуче:

— W gorączce[19].

Тут о. Телесницькому не стало терпцю. Він ухопив хлопця за вухо, покрутив його так, що цей поневолі витягнув високе «ай», і крикнув:

— Алеж «w gorącie», тумане! W gorącie! W gorącie! Запам'ятай собі це.

Якийсь лихий чи добрий демон спокусив мене підняти руку.

— Ну, а ти чого хочеш? — запитав о. Телесницький.

— Прошу отця-професора, gorąco не відміняється, — випалив я.

— Як то не відміняється?

— Gorąco, це не іменник ані прикметник, а лише прислівник, а прислівники не відміняються.

— Так? — протягнув о. Телесницький. — А «zimno» відміняється чи ні?

Я став мов розбрикане теля, що стукнеться лобом о стіну.

— Відміняється.

— А бачиш! А як же ти перекладеш: die Hitze?

— Upał[20].

— Га, га, га! — зареготався о. Телесницький — Упав, упав, упав! — і повторяючи це слово кумедним руським виговором він бігав, майже скакав по клясі — Га, га, га! Упав! Ну, будеш ти в мене упав! Пам'ятай, від нині ти називаєшся упав! І щоб не забув, то сядь собі ось тут! Ану, забирайся з цього місця! Переносися до тої лавки, там коло печі!

І він показав ослячу лавку. А сам побіг до таблиці, вхопив крейду і на боковій стіні тої лавки, на самій її середині написав великими буквами UPAW.

— Тут маєш сидіти, де твоє нове ім'я написане! Ану, марш!

Я не знав, чи плакати, чи соромитися, чи випрошуватися. Я, сказавши правду, не розумів ситуації, і мовчки перенісся на своє нове місце. В клясі зробився невеликий гамір; дехто сміявся; інші, видно, також не зовсім добре розуміли, чи це був дотеп, жарт о професора, чи кара, а коли кара, то за яку провину?

IV.

Та десь так за тиждень, за два по початку курсу о. Телесницький виявив вповні свій талант. Це був талант sui generis[21], будь-що-будь незвичайний. До його повного заманіфестування допомогла одна, здавалось би, проста і незначна річ. Одного дня під час години, не знати як і відки, в руках о. Телесницького появилася невеличка тростинка. Тонкий, може на півметра довгий шматок звичайної гішпанської тростини. Ми не бачили, щоб він, входячи до кляси, мав її в руках. Аж під час години — здається, під час німецьких вправ, не знати як і відки, вона появилася в нього. Мабуть була досі захована в халяві його чобота. Не скажу навіть, щоб ми завважили її появу. Ми всі писали щось під диктандо о. професора, і коли він диктуючи зі звичайним своїм розмахом ходив по клясі, ми почули легкий свист. Тільки тоді сміліші зирнули на о. професора і побачили в його руці тростинку.

Розуміється, вид цього педагогічного знаряддя не був для нас нічим новим. Ми не ахнули, не зупинилися в писанню; навпаки, можна сказати, що цей вид якось навіть немов додав нам більшої охоти до писання, більшого замилування до мудрости, диктованої о. Телесницьким.

Але в самій поставі, в голосі, настрою та успособленню о. Телесницького ми завважили виразну зміну. Він був оживлений, бадьорий; його очі відзискали блиск, його рухи живість, еластичність та свободу. Від часу до часу він усміхався солодко, очевидно любувався якоюсь думкою, може якимись споминами, що будилися в його душі при свисті тростинки. А скінчивши диктування він підійшов до одного ученика в одній із задніх лавок, глянув на його розкритий зошит і не кажучи ані слова хльоснув його з усієї сили по зігнутих до писання плечах.

— Ой-ой-ой! — скрикнув не так може з болю, як із перестраху хлопець.

— Га, га, га! — зареготався над його головою о. Телесницький. — А ти як написав vergeben?

— F-e-r-g-e — слебезував ученик.

— А фау! А фау! А фау! — навчав о. Телесницький, покріпляючи кожну научку новим ударом тростинкою по плечах.

— Та я вже знаю! Знаю! Знаю! — кричав хлопець.

— Тепер знаєш, але це тобі на завтра, на послізавтра, і присно і во віки віків амінь! — зажартував о. Телесницький по-руськи і далі періщив бідного хлопця, а сам реготався, мов божевільний.

— Прошу отця-професора! — благав ученик, крутячись на місці, а далі дав нурка і сховався під лавку.

— Зараз вилізь! — кричав учитель.

— Не вилізу, бо отець-професор мене заб'ють! — говорив переляканий хлопець з-під лавки.

— Не бійся, вже не буду бити.

Ученик виліз, та в тій хвилі о. Телесницький кинувся на нього, спіймав за волосся і почав товкти його головою до лавки.

— Це за те, що ти ховався! Маєш! Маєш! О, три ґудзи на чолі! Маєш мені носити їх до завтра. Га, га, га! Не смій ані змити, ані стерти, щоб я ще завтра бачив їх!

Ми, діти, помертвіли зразу, почувши свист тростинки та ляск ударів. Ми думали, що биття озвірить учителя, розсердить, розлютить його. Але де там! Доконавши цього огидного знущання над хлопчиком наш учитель був веселий, усміхався, жартував, мало не підскакував, ходячи по клясі.

— Отже то щоб ви знали, — говорив він докторальмим тоном, немов витягаючи сенс моральний із того, що власне сталося, — що vergeben, verjagen, vezeihen, verleihen і інші подібні слова мають на початку v, а не f. Хто ще знає таке слово?

— Verdregen! Verderben! Vermindern! — лунали голоси з ріжних лавок.

— Fertig! — сказав мій сусід із ослячої лавки.

— Га? Що? — схопився о. Телесницький. — Хто то сказав fertig?

— Козакевич.

— Козакевич? Ти? Як пишеться fertig?

— На початку еф.

— А пощо ж ти крикнув?

— Та я не знав, чи воно подібне до там-тих, чи ні.

— Так? То ти будеш мене на сміх підіймати?

І тростинка о. Телесницького знов почала свою педагогічну роботу.

Від тепер о. Телесницький уже не нудився, не жовк та не нидів під час шкільних годин. Він мав пишну забаву, що очевидно додавала йому гумору, апетиту й здоров'я. Він входив у клясу мов укротитель диких звірів у клітку, і гуляв поміж нами, як необмежений пан наших тіл і душ. Та в десятеро чуткіше гуляла його тростинка. То значить, не та перша, маленька, жовта, що показала нам о. Телесницького в його новій ролі. Ця перша не видержала довше двох днів напруженої праці. За нею прийшла інша, блідо-солом'яної барви, густо-суковата і значно грубша. Ця була любіша нашому катові, бо її суки причиняли більше болю, від її ударів повставав дужчий крик, писк, лемент, — і о. Телесницький серед того вереску та пекла бігав по клясі регочучись, затираючи руки, підскакуючи та приговорюючи. Він особливо любив гострити свій дотеп на прозвищах своїх — не знаю, чи учеників, чи жертв.

— Козакевич! Ти походиш від козаків. Терпи козаче, отаманом будеш!

І тростинка в роботі, чи була яка причина, чи ні. А що Козакевич був хлопчина малий, слабосилий і мав тоненький, пискливий голос, то при його зойках о. Телесницький реготався і жартував:

— Ов, ти мабуть не від козаків походиш, а від кози. Козю-козю-козю бе! Козю-козю-козю бе!

I б'є й любується несвітським вереском дитини. А покине цього, дивись, за пару мінут вчепиться Мороза за якусь помилку в табличці множення і вже знов жартує:

— Мороз, Боже його помнож! А ти як множиш, га? Neun mal neun ist neun und neunzig[22], так? A einmaleins! A einmaleins! A einmaleins[23]! Я вас буду вчити! Я вам покажу!

А коли, було, його рука втомиться і йому прийде потреба відпочити, то він, ходячи по клясі, солодко всміхається, дивлячись на перелякані, заплакані лиця дітей! Чим більше було таких лиць у клясі, тим веселіше почував себе о. Телесницький.

— Прийдіте, мучениці і праведниці! — приговорював він, немов присолюючи болючі рани своїх жертв. — Прийдіте, єліка праведна, єліка прелюбезна. Перший Мороз хтів би добре сісти та не мож! Правда, Морозе? Другий Корпак чує, що й у нього щось не так. Третій Скрипух чує, що задок запух. Четвертий Матківський, і в того фелєр[24] таківський. П'ятий Ортинський дістав за свій розум дитинський. Шестий Федермесер, і в нього ist nicht besser[25]. А семий Алерганд дістав mit starker Hand[26].

По кількох неділях такої практики довів клясу до того, що діти, справді туманіли зо страху і поступи в науці були чимраз гірші. Хоч усі вчилися і силкувалися як мога встерегтися побоїв, але ніяка пильність не помагала. Боязливіші, викликані до таблиці, тратили голос, тратили пам'ять вивченого; інші хоч і вміли, але переконавшися, що за найменшу помилку їх ждала така сама кара, як і тих, що не вміли нічого, тратили віру в себе, махали рукою і або йшли до кляси в надії на ласку Божу, що ану ж якнебудь страшний Василіянин не догляне, не „вирве“ їх, або зовсім не ходили до школи по кілька день, воліючи за неоправдану неприсутність раз дістати кару, зазнавши перед тим хоч кілька день свободи чи то в лозах над рікою, чи в ліску за містом, ніж наїдатися страху і відбирати кару день-у-день. А в клясі тимчасом стояла ненастанна тривога, лупав крик і плач і лемент, а над усім горував дикий, майже ідіотичний регіт отця-гумориста.

V.

Ми жили весь час мов у тумані. Хлоп'ячі веселощі щезли; діти ходили мов приголомшені, насовлені, мов сердиті. Товариські забави були тоді ще загалом заборонені і навіть карались інколи; та ученики третьої кляси того року коли й здібні були до якої забави, то хіба до такої, що починалася і кінчилася бійкою. Билися між собою, билися по вулицях з жидиками, з термінаторами[27], з уличниками. Я не знаю, чи інші діти жалувалися своїм батькам та опікунам на ті щоденні побоєвища в клясі; здається, що так, бо чутка була, що деякі багатші купці жиди бачучи, що їх діти приносять день-у-день синяки на спинах та сидженнях, ходили жалуватися до ректора, а коли це не помогло нічого, повідбирали своїх дітей зі школи. Дехто грозив скаргою до суду, але на виграння справи не було надії; биття вважалося тоді в Дрогобичі неминучим складником педагогії, а особливо елементарної. Щодо себе, знаю, що я нікому не жалувався, нікому не говорив про те, що діялось у клясі, але пам'ять тих огидних сцен, що тяглися день-по-день цілий рік, врізалася дуже глибоко в мою душу. Тямлю, що скоро було коли знайду хвилину вільного часу, беру прут, запхаюся десь у бур'ян і січу, січу всі листочки, все бадилля, гілляки, квіти, все що можна знівечити, б'ю й січу, доки довкола мене не стане найобридливіша руїна. Багато разів господарі й господині сварили на мене за це, бо я в своїй вандальській заїлості не розбирав, чи нищу шкідливі рослини, будяки, кропиву, осот та лопухи, чи пожиточні — буряки, фасолю, помідори та іншу городовину. Надто вночі я зривався, кричав, рецитував[28] лекції а потім плакав, просився, так що „цьоця“ не могла видержати зо мною і не раз будила мене штурканцями, питаючи напівдобродушно, а напівсердито:

— Хлопче, а тобі що такого?

Правда, я вчився добре і о. Телесницький рідко міг виловити мене на якійсь помилці. Надто місце, де я сидів, було дуже догідне: між катедрою, де з початком кожної години засідав о. Телесницький і відки своїм шулічим поглядом вибирав собі жертви, тобто викликав до питання, звичайно тих, що мали найбільше заляканий вираз лиця і в яких по його словам, малювалося на лиці нечисте сумління — він мав звичай викликати відразу перед градус десять або дванадцять учеників і поти питав та мучив їх, поки всі за чергою не покоштували його тростини — отже кажу, між катедрою і моєю, цебто „ослячою“, лавкою стояла кругла залізна піч з масивним, може на півметра високим підмурованням, і закривала мою лавку перед його зором, так що ми, горожани цеї лавки, зглядно рідко попадалися на очі о. Телесницькому, звичайно аж тоді, коли він по перших екзекуціях попадав у веселий настрій, збігав із градуса і починав жартуючи та підскакуючи та розмахуючи руками бігати по клясі. А в таку пору він бував „добрий“, любив, коли ученики вторували його ідіотичному сміхові і хіба виємково причепився до кого з невикликаних до градуса. Значить, я дуже рідко підпадав під руки о. Телесницькому, та проте вражіння того року лишились у мене незатерті, болючі й досі, і не в одному — чую це — скривили мій характер, попсували мою вдачу, причинили мені не мало душевної муки в цілім життю. Певна річ, що й з іншими учениками було не ліпше. Та ні, з многими було далеко, далеко гірше.

Згадаю лиш одного. Моїм безпосереднім сусідом в ослячій лавці був якийсь Волянський — тихий та спокійний хлопчик, з головою так видовженою а сплощеною з боків, як я не бачив ні в кого потім. Хлопець був не сотворений для шкільної науки, а бодай для такої, як її подавали у Василіян у Дрогобичі. Не знаю, як він дійшов до третьої кляси, але те знаю, що в третій клясі він був справді „ослом“: ані писати, — про відміни, складання німецьких речень, множення та ділення й не говорити. Я не тямлю, коли й яким припадком він дістався до ослячої лавки — певно не обійшлося без посередництва тростинки о. Телесницького. Але посадивши його тут, наш кат на якийсь час лишив його в супокою. „Заривав“, цебто запитував іноді, коли був у добрім гуморі, але не одержуючи відповіді вдоволився стереотиповим дотепом: „Волянський — осел дарданський. Із нього науки, як з цапа вовни“ — і йшов далі.

Я зразу за прикладом інших хлопців, а головне самого вчителя, також сміявся з Волянського, називав його ослом дарданським і т. п. Але швидко між нами виникли зовсім інші відносини. Почалося з дрібних, товариських послуг: цьому з нас треба пера, тому олівця, цей забув чорнило, той книжку — почали ми потроху ставати один одному в пригоді. Почав я пізнавати, що Волянський — добрий хлопець. Далі, на павзах[29], виходячи зі школи або перед початком години ми заходили в розмови. Звичайно, як селянські сини — про рідне село, про улюблені забави, гулянки та заняття. Оказалося, що оба ми любили ліс, любили зелені луги, наші підгірські річки, риболовлю, пташків, гриби та ягоди. Всі ті речі давали нам тему до безконечних розговорів, в яких ми інстинктом обминали „злобу дня“, всю ту погань, що нас окружала в клясі. Показалося ще одне — Волянський умів оповідати чудово. Він не запинався, не гикався, не повторяв поодиноких слів, як чинив, відповідаючи на питання о. професора. Його слова плили рівно, свобідно, були добірні та якісь такі мелодійні, що відразу хапали мене за серце. Оповідав, як старий, поважно, хоч ані крихти не „садився“, з якимось відтінком тихої меланхолії. Досі бренить мені в душі його солодкий, рівний, тихий голос; досі триває почуття чогось ніжного, м'якого, гладкого та невимушеного, мов гладесенька, довга шовкова нитка тягнеться десь у безмежну далечінь — це вражіння його оповідань. Змісту їх не тямлю, але вражіння не затреться в душі до смерти. Коли, було, зачне оповідати, то зараз немов інший робиться, немов якийсь окремий, чужий дух вступає в нього і говорить його устами. І ніколи не повторявся, не говорив про те саме і тими самими словами. Все знав щось свіже, а може лише таким свіжим способом оповідав.

Швидко я засмакував у його оповіданнях, мов бджола в меді з чужого улія, і зробився майже невідступним його товаришем, а властиво слухачем. Я почав ходити до нього на кватиру, пробував переробляти з ним, що мали ми завдане на завтра. Волянський ішов на ту роботу, аки овча на закланіє. Посидимо було з півгодини, помучимося. Що було до писання — рахункові задачі, німецькі задачі, те попишемо, а властиво Волянський відпише від мене, а устного не може похопити.

— Ні, — скаже сумно, — не береться це моєї голови. Ось послухай лише!

І ми засядемо дебудь у куті — чи то в пустій комірці, чи в огороді, де нас ніхто не чує, і він почне оповідати. Коли вичерпалися його власні вражіння та описи, він перейшов до казок. І диво! Той хлопчик, що не міг ні за що затямити, як відміняється die Biene, а як der Bär, скільки буде 7 ✕ 8, а скільки йде 7 у 65 — той сам „осел дарданський“ знав на пам'ять невичерпану силу казок і вмів оповідати їх так складно, так гарно, так плавно, що я привикши змалку чути добрих сільських оповідачів і то добрих на ріжні лади, і жартливих, і сумовитих, — при його оповіданнях сидів, мов зачарований. Досі я згадую про цього хлопчину як про невияснений для мене психологічний феномен. Коли почислити докупи весь час, який він ужив на оповідання в моїй присутності, то певно вийде щонайменше тиждень, коли й не більше. І весь той час Волянський оповідав плавно, рівно, до речі, без зайвих фраз — і, що найцікавіше, ніколи не повторив одного і того самого оповідання два рази. Його оповідання плило гармонійно мов невеличка підгірська річка, що лагідно туркоче, ніде не спиняється, ніде не творить ані великих закрутів, ані тихих плес, ані шумних водопадів, і ніколи не вертає взад. Я був так зачарований його казками, що хоч плохий каліграф, пробував записувати їх — звісно, з пам'яти, вечером у себе дома. Але де там! Не йшло! Чар його оповідання лежав у його голосі — тодішня моя дитяча рука не була здібна перенести ані крихти всього того на папір, і я знеохочений кидав свої записки в огонь.

Можливо, що я прибільшую трохи, тобто, що в моїй уяві крізь призму довгих літ і трагічної смерти того хлопчини його постать виросла понад свій дійсний розмір. Сконтролювати цього не можу; спомини, це справді — Dichtung und Wahrheit[30]. Чим більше й щиріше мемуарист силкується перенести вповні з усіми фарбами й тонами той образ давно минулих подій, що лишився в його душі, тим більша небезпека, що він до того образу додасть щось зайвого, пізнішого, нанесеного течією часу. Алеж зусилля в противний бік, подати лише голі контури картини, лише сілуети або навіть дерев'яні рями — ще шкідливіше для вірности споминів, бо дає скелет замість живого тіла, пустопорожню тінь замість конкретної дійсности.

Нехай же мій малий товариш Волянський стає перед вами в тій проясненій подобі, в якій він живе в моїй душі! Навіть коли в дійсності він був менше інтересний, мав менше оригінального талану, ніж мені здавалося тоді й здається тепер, — кому яка шкода з того? А злочин того, що був — знов так здається мені — причиною його смерти, через це таки не буде менший.

А причиною його смерти був не хто інший, як той сам наш учитель і кат, о. Телесницький. Не тямлю докладно, як воно вийшло, досить, що раз він «узявся до нього по свойому»! Викликав його до градуса, почав питати і зараз на першій хибній відповіді так засміяв, закпив, загулюкав його, що бідний хлопець зовсім забув язика в роті.

— Волянський, та бо ти в нас таки нічого не вчишся! — кричав о. Телесницький торгаючи його то за руку, то за вухо, та скачучи довкола нього, мов кат довкола грішної душі. — Я тебе вже не раз заривав, остерігав, упоминав, а ти ні та й ні. Га, сину, то так не можна! Мусимо раз подивитися тобі там, відки ноги ростуть! Ану, цензор, помічники! Простягніть його!

Цензор і помічники прибігли як стій. Волянський зразу стояв як оголомшений, не плакав, не просився, лише глядів якимись безтямними очима на о. Телесницького. Цей входив чимраз у ліпший гумор.

— Ану його! Кладіть! Або ліпше чекайте! Його тато бідний, тратився на штанята.

Волянський кинувся, мов ужалений. Я бачив здалека, як його бліде лице нараз обіллялося краскою. Він кинувся до колін о. Телесницького, почав обіймати їх, благаючи помилування:

— Прошу отця-професора! Я вже буду вчитися! Не буду ні їсти, ні спати, доки не навчуся всього! Прошу мені дарувати ще цей раз! Лиш цей останній раз!

— Ні — радісно кричав о. Телесницький, аж у долоні плещучи. — Ану, беріть його!

Цензор і помічники вхопили Волянського за руки, почали розщіпати його штани.

— Прошу отця-професора! Лиш не на голу! Лиш не на голу! Я вже буду терпіти, буду лежати тихо. Лиш не на голу!

— Ні! Навмисно ні! — кричав о. Телесницький. — Ти засидівся занадто, треба тобі всипати такого, щоб ти хоч пару день не міг сісти.

І він пішов до вікна і взяв у руку грубу, метрову паличку з вільхового прута, суковату, покриту негладкою корою. Кільки день уже жалувався о. Телесницький, що не може настарчити тростин на нашу клясу, а оце того дня ми побачили на кожнім вікні наставлені по дві такі вільхові палиці. Ми не знали зразу, пощо вони там стоять — одні догадувалися, що для піддержування фіранок, інші міркували, що це тички для тичення фасолі, що росла під вікнами в манастирськім огороді. Про властиву ціль тих знаряддів, ту, яку глухо відчувала шкіра кожного з нас, ніхто не важився висловити здогаду. А проте всі з респектом[31] гляділи на ті загадкові палки, і хоч учителя не було в клясі, ніхто не важився доторкнутись до них, а тим менше повикидати геть, у город або на вулицю. Тепер, коли о. Телесницький узяв у руки один із тих бучків і помахуючи ним весело наближався до своєї жертви, ми раптом зрозуміли їх призначення. Тимчасом з Волянським зробилася несподівана зміна. Неминуча та й ще ганебна бійка, якої досі не бачила наша кляса і якої він мав бути першою жертвою, довела його до одуру. Цей на вид слабосилий та невеличкий хлопчина почув у собі силу розпуки. Він шарпнувся, штовхнув одного помічника кулаком, а другого, що розпинав його штани, коліном у груди, і оба відскочили від нього. Цензор Заяць держав його ззаду і кинув ним на градус. Він, закусивши зуби, почав фицкати ногами, о. Телесницький з буком у руках заскакував коло нього, та ось Волянський махнув чоботом якраз у тій хвилі, коли вчитель схилився вниз, і чобіт ударив його в самі зуби.

— Овва! — скрикнув о. Телесницький, хапаючи себе долонею за рот. Із розтовченої губи потекла кров. Біль о. Телесницького був мабуть не дуже сильний, бо він вийнявши з кишені хустку, лівою рукою приложив її до рота, а в правій замахнув палицею і не тратячи доброго гумору говорив далі:

— Е, сину! Так ти ось як? Ну, це в нас не йде! Цього ми не можемо дарувати! Ану, кладіть його!

Помічники тим часом разом із цензором таки перемогли Волянського, стягли з нього верхні й нижні штани і простягли його на градусі. Оба помічники держали цупко за ноги, цензор сів на його плечах, придержуючи обома руками його руки, а о. Телесницький кинувся щосили бити бучком по голому тілі. Зараз за першим ударом Волянський крикнув страшенно. О. Телесницький зупинився; він смакував цей крик болю і не міг здержати себе, щоб не зажартувати:

— А, прецінь ми раз получили від тебе людський голос! Ану ще раз!

Другий удар — новий несвітський окрик.

— О, це ще краще! — жартував о. Телесницький — Зовсім так, як в тій пісні співається:

Dobył tak pięknego głosu baraniego,
Aż się stary Józef przestraszył od niego[32].

А потім удари посипалися густо, градом.

— Ти мене до крови, що й я тебе до крови! Кров за кров! Кров за кров! — приговорював о. Телесницький.

І він сік, сік… Крик, виск, пищання нещасного хлопця, ніщо не зворушувало ката. Ось із-під вільхових сучків показалася кров, потекла струмком по білому тілі, на сорочку, на дошки градуса, о. Телесницький ще бив. Вільхова палка була забризкана кров'ю, а з неї кров під час розмаху почала бризкати по білих стінах кляси. Волянський лежав тихо, очевидно зомлів.

о. Телесницький зупинився. Дихав важко з натуги. Закривавлену хустку відняв від уст, потім вийшов на коридор, приніс склянку води і хлюпнув на зомлілого хлопця. Цей отворив очі і застогнав.

— Га, га, га! Пане Волянський! А як вам дрімалося? — жартував о. Телесницький.

— А що, знаєте тепер, як то смакує? Ну, поможіть йому вбиратися!

Цензор і помічники підняли Волянського, привели в порядок його одежу, раз-у-раз піддержуючи його.

— Ну, що ж ти, не маєш сили сам стояти на ногах? А мав силу вибити мені зуби! Го, го, синку! Бачиш тепер, як то в нас виглядає? Ади[33]!

І він показав йому закривавлену палку і криваві кропки по стіні, що набризькали з неї.

— Бачиш? А знаєш, як то називається? Отже знай, це кутя з маком! Ти бачив, як на Святий Вечір кидають її на стелю і вона отакими бризками прилипне до стелі? Що тоді приговорюють? Не тямиш? Правда, кажуть: Сійся, родися жито, пшениця, всяка пашниця! Так само і в нас. Із отакого сім'я має вирости пильність, умілість, послух, покірність, пошанування старших і всяка інша пашниця. Ну, а тепер іди на місце.

Волянський, тихо стогнучи, стояв на місці. Помічники цензора взяли його під руки і повели до лавки.

Сідаючи, він скрикнув з болю.

— Га, га, га! — реготався о. Телесницький. — А що, бігають мурашки? Шкроботять хрущі? А видиш, як то недобре засиджуватися на однім місці! Га, га,га! Смійтеся, хлопці! Смійтеся!

І вся кляса зареготала силуваним сміхом

— От так! То гарно! Так належиться! Не правда, я вам не казав, що ви повинні тоді сміятися і тоді плакати, коли я вам скажу? Видите, преці я довів вас до того. Добре, хлопці! Хвалю вас за це!

Поки йшов регіт у клясі і все оте дике знущання над дитячими душами, я в ослячій лавці обік покараного товариша душився від плачу. Мене щось стискало за горло, пекло внутрі, проймало болем, соромом і жалем, мов би я сам був винен усьому тому, що тут сталося, мов би я сповнив тяжкий злочин, дивлячися спокійно на це катування, не кричачи ґвалту або не лігши сам під удари. Я потайки схилився і цілував, і слізьми обливав холодну руку Волянського.

Він сидів обік мене блідий, як труп. Ані кровиночки не було видно в його лиці, ані в губах. Очі й лице були мокрі від сліз. Він зирнув на мене не то з зачудуванням, не то з німою подякою, і прошептав:

— Проведеш мене до дому?

Я кивнув головою.

— І скажеш господині все, як було?

Я ще раз кивнув головою. Ми замовкли, о. Телесницький уже бігав по клясі, розмахуючи кривавою паличкою і шукав нової жертви для свойого людожерного гумору.

Я провів Волянського на його кватиру і розповів усе його господині. Бідна міщанка аж за голову вхопилася, побачивши скатовану дитину. Відмочуючи та віддираючи криваві штанці від його ран вона ридала, як по своїй власній умершій дитині. Вона проклинала нелюда монаха, грозила, що піде до ректора, що покличе лікаря, щоби списав visum repertum[34], та мабуть не зробила цього. Одно лише зробила — положила Волянського до ліжка. Коли я прибіг вечером, він лежав у сильній гарячці і не пізнав мене. Аж тепер прийшов лікар і нагнав мене додому. Більше я не бачив Волянського. За тиждень він умер на запалення мізку. Ми ховали його з парадою, вся школа парами ходила на похорон. Усім було весело, бо той день був вільний від науки.

VI.

Та це я перехопився трохи в хронологічнім порядку подій, забігши аж до покарання Волянського, що було кульмінаційною точкою всіх огидливих подій, яких свідком довелось мені бути того страшного року. о. Телесницький не відразу і не без певної боротьби з нашого боку довів нас до того, що ми плакали й сміялися по його наказу.

Певна річ, ця боротьба була зовсім дитяча. Про якесь свідоме, солідарне поступування, про можність якогось супротивлення, якогось протесту з нашого боку в нас не було ані думки. Навіть на це, щоб жалуватися комубудь на поступування нашого господаря кляси, ми не швидко надумалися. Та й кому було жалуватися? Що до ректора о. Барусевича, то хоч ми й любили його і вважали справедливим, але доступу до нього не мали, о. Телесницький упередив нас, сам раз-у-раз жалувався на нас, що ми ліниві, непослушні, свавільні і що без бійки не можна собі з нами дати ради. Очевидно він таким способом загороджував поле всякій скарзі з нашого боку на биття та жорстокість. Навпаки, під впливом його наговорів о. Барусевич кілька разів приходив до нашої кляси, вичитував нам гострі догани та докори, побув звичайно з півгодини на лекції, а переконавшися наочно, що хлопці справді зле відповідають і мало вміють, повторяв свої докори і догани і відходив, здвигаючи плечима, очевидно лишаючи о. Телесницькому вільну руку робити з нами, що його душа забажає.

Свойому улюбленому катехиту о. Красицькому ми найскоріше були б пожалувалися, та на жаль він зараз з осені захорував і науку релігії замість нього обняв той сам наш кат о. Телесницький. Аж десь по Різдвяних Святах о. Красицький видужав настільки, що міг прийти до нашої кляси.

Він увійшов як звичайно — потиху, так що ми не чули його кроків, потім прожогом отворивши двері і мов із засідки зазираючи до кляси та регочучись своїм веселим, добродушним сміхом:

— Га, га, га!

Ах, але це не був його звичайний, давній сміх! Це була якась силувана, позичена веселість. І лице о. катехита не було давнє, кругле, здорове, радісне з блискучими, веселими очима. Тепер воно було якесь запале, цеглясто-червоного кольору, з чорними колесами під вигаслими очима, з жовтими плямами на висках. Та й ми на його сміх не відповіли по давньому, дружнім, веселим реготом, але як миші в пастці сиділи мовчки, насовлені, та тільки дехто знехоття всміхався. о. катехит звільна, з простягненою наперед головою надійшов на середину кляси, став і довго роззирався по учениках, немов шукаючи чогось загубленого, або мов заблуканий роззирається, не можучи зміркувати, в яке місце зайшов він блукаючи.

— Діти! — скрикнув він нараз з якимось жартливим острахом у голосі. — А вам що такого? Чого так сидите, мов раки в торбі? Чому не смієтеся? Як то, ви не тішитеся моїм приходом?

— Тішимося, — відповіли ми.

— Але як? Ов, ви вже, бачу, забули, як треба дітям тішитися. Що ж, як же вам жилося за той час, поки ми не бачились?

Ми мовчали. о. катехит почав випитувати одного по однім, почав, як то кажуть, тягти за язик, і тільки по якімось часі довів до того, що один, далі другий, далі третій розплакався і почав оповідати свої пригоди. о. Красицький зразу не хотів вірити, велів одному, другому, третьому роздягатися і аж ахав, аж руками об поли бився, бачучи на дитячих тілах численні синяки, струпи та шрами з загоєних ран.

— Бійтеся Бога! А це що таке? — мовив він. — Хіба ви не вчитеся, не пильнуєте школи, робите о. Телесницькому збитки?

Та нараз, не слухаючи наших відповідей, додав:

— Ні, хоч би ви були не діти, а стадо овець, то й то так знущатися було б гріхом. Ну, ну, цитьте! Вже я поговорю про це з о. Телесницьким і з о. ректором, якось то воно буде.

Бідний о. катехит очевидно не знав, що своїм добрим наміром ще погіршить наше положення. Другого дня перед першою годиною рано прибіг на наш коридор манастирський лямполиз — ученик із четвертої кляси, що жив у манастирі, діставав тут харч і одежу (головно завдяки о. Красицькому), вчився в школі і рівночасно співав у церковнім хорі та сповняв ролю паламаревого помічника, — і викликавши скількох учеників нашої кляси, в тім числі й мене, на коридор, мовив з видом немалого заклопотання:

— Бійтеся Бога, хлопці, що ви наробили вчора?

— Та що таке?

— Пощо ви наговорили о. катехиті, що о. Телесницький б'є вас?

— Або що? Хіба це не правда?

— Та що з того! Тепер будете мати біду.

— Яку?

— Вчора в рефектарі[35] о. катехит почав ганьбити о. Телесницького. Зразу говорив лагідно, а коли о. Телесницький сказав, що то неправда, що хлопці ліниві та свавільні, а про биття набрехали, о. катехит розсердився. Так розсердився, що я ще ніколи не бачив його такого сердитого. Почервонів увесь як буряк, кинув ложку та як не крикне: «Отче, що ви без серця, це я бачив учора, оглядаючи синяки та струпи на тих дітях. А тепер бачу, що ви й без чести. Ви дуже помилилися в виборі свойого званія. Вам треба було йти на псобійника, не на священника й учителя». Тут о. Телесницький зірвався з місця й почав і собі щось кричати, о. ректор почав утишувати їх, а мені веліли забиратися геть із рефектара. То я вже не чув, що там було більше, лиш те знаю, що о. катехит, прийшовши з рефектара зараз положився до ліжка і почав кашляти кров'ю. Я побіг по доктора; отже не знаю, що казав доктор, але о. катехит лежить хворий.

Лямполиз угадав. о. Телесницький прийшов до кляси в надзвичайно веселім настрою і задав собі того дня багато праці з нами: не спочив, поки вся кляса один у одного не закоштувала буків, не виключаючи навіть цензора Заяця, з яким кілька мінут вели завзяту боротьбу чотири щонайдужчі хлопці і якого повалено на градус аж при власноручній помочі о. Телесницького. Ото була для нього радість! Не мало дотепів висипав він того дня, а найудатніший[36] був останній. Він написав на таблиці великими буквами:

Dnia 15 grudnia wielka klęska w III. klasie[37].

А під тим по руськи:

Дня 15 грудня великая кляска в III. клясе.

— Га, га, га! — реготався він. — Ану, ти Упав! — це він до мене так. — Чому то називається кляска?

— Бо як б'ють, то кляскає, ляск іде — відповів я.

— Добре! Отже маєте мені кожний на завтра переписати це по 100 раз, а то на те, щоб ви той день і ті слова затямили собі на ціле життя, і щоб знали, як перед одним професором жалуватися на другого.

О. катехита Красицького ми вже більше не бачили в клясі. Після тої пам'ятної сцени в манастирськім рефектарі, він як зліг у постелю, то вже не піднявся з неї, хоча дожив іще до тої пори, коли о. Телесницького перенесено з Дрогобича до Добромиля. Той сам «лямполиз» оповідав мені, що, виїзджаючи з Дрогобича, о. Телесницький хотів було зайти до келії хворого о. Красицького і попрощатися з ним. Але хворий не велів впускати його.

— Ніколи в моїм життю я не бажав нікому зла, не сварився ні з ким і не пам'ятав заподіяної мені кривди ані зневаги. І о. Телесницькому я не пам'ятаю того, що він говорив мені. Але того, що він робив з дітьми, я не прощу і не розгрішу ніколи. Бог як хоче, може простити, але я не Бог. Коли через це грішу, то радо понесу цей гріх на той світ. Але мені здається, що я сповнив би десять раз більший гріх, якби подав йому руку, якби дружно стиснув ту руку, сплямлену найтяжчим злочином: систематичного, масового дітовбивства.

VII.

Та поки що о. Телесницький мав необмежену власть над нашою клясою і задержав її до кінця року. Правда, йому прийшлося побороти ще одну опозицію, але з цею він упорався ще легше й швидше, як з о. Красицьким. Ця опозиція, це був «пан Білінський», інтересна поява тих часів, про яку годиться тут сказати кілька слів.

Ми, діти, не знали докладно, хто такий той пан Білінський, хоча він був щоденним гостем у нашій школі. Лише пізніше я довідався, що це був колись народній учитель, який по довголітній праці осліп на очі, стратив службу і не маючи іншого способу життя, а може кермуючись і іншими мотивами, ідеальнішого характеру, осів у Дрогобичі, купив чи винаймив невеличкий домик десь на Ткацькій вулиці чи над Солоним Ставком, і отворив там sui generis пансіон для незаможніх учеників. Він приймав до себе дітей заможніших селян або й священників на кватиру, по десять, дванадцять або й п'ятнадцять; його жінка й наймичка варили їм їсти, прали шмаття, шили одежу, навіть шапки (по тих шапках, незугарних та однакової форми, які ми прозивали гірканями, можна було й пізнати пансіоністів пана Білінського), а сам пан Білінський виконував над ними не лише домашню опіку, але надто й працю корепетитора[38], перероблював лекції, випитував, доглядав писемних вправ. Хоч не здібний до публичної служби, він проте не був зовсім сліпий; не знаю, яка була в нього слабість, досить, що бачити він міг лише зовсім зблизька, притулюючи книжку майже аж зовсім до носа або носа до таблиці, а ходячи або сидячи раз-у-раз махав головою то направо то наліво, мов перебігаючи зблизька очима рядки якоїсь дуже великої книги і по скінченню одного, живо біжучи знов до противного кінця. Та що було найцікавіше в появі пана Білінського, так це те, що він виробив собі в о. Василіян незвичайний на ту пору привілей; щодень разом зі своїми пансіоністами приходив до школи, розміщував їх по клясах і сам сидів у школі весь час шкільної науки, годину в тій класі, годину в іншій. Він сідав звичайно в останню лавку, прислухався науці, особливо пильно вважав, коли питано кого з його пансіоністів, іноді в таких випадках робив свої уваги, або, нібито докоряючи хлопця, старався зручно піддати йому добру відповідь.

До інших хлопців пан Білінський зовсім не творився, та проте всі ми любили його. Під час павз він сидів тихо, не боронив нам ані кричати, ані бігати, терпеливо дихав несвітською курявою, яку збивало 60 або 70 пар хлоп'ячих ніг, а коли не раз перед годиною німецького або рахунків ціла кляса не знала напевно чи якогось родівника, чи якогось рахунку, ми оберталися до пана Білінського, і він ніколи не відмовляв свойого пояснення. Його пансіоністи сміялися з нього, з його скупости (він був скупий і поперед усього для себе, ходив у біднім міщанськім убранню густо вкритім латками, і призвичаював також своїх пансіоністів до можливо простої та скромної одежі), але проте любили його за його терпеливість та добродушність. Загально звісний був у Дрогобичі жарт, що пан Білінський знає для непослушних та лінивих у своїм пансіоні одну-одніську кару — наколоти провинника своєю власною, тиждень неголеною бородою.

О. Телесницький зразу толерував[39] пана Білінського в своїй клясі. Інколи навіть, у сумнівних для нього наукових питаннях він обертався до нього:

— Пане Білінський, а ви як гадаєте?

Пан Білінський уставав із свойого місця і махаючи ненастанно головою, загикуючись, глухим голосом відповідав або вийшовши до таблиці помагав виробити рахунок.

Призвичаєний до давньої практики василіянської школи, пан Білінський ніколи не протестував, коли вчителі в клясі били учеників. Навпаки, іноді, коли кара трапила когось із його пансіоністів, що дався йому взнаки чи то непослухом, чи лінивством і котрого він проте не важився карати дома, він висловлював своє вдоволення глухим буркотанням:

— А так, так, так! Так йому треба.

Почувши кілька разів такі голоси одобрення з уст пана Білінського о. Теленицький ще більше полюбив його і поводився в клясі так, як коли б там зовсім не було ніякого стороннього свідка. Яке ж було його зачудування, коли одного разу, в часі надзвичайно «веселої» години — веселої для о. Телесницького, а болючої для кільканадцятьох учеників — серед загальної, мертвецької тиші заляканих дітей почулося з кута з останньої лавки голосне хлипання. Пан Білінський, скулившися і притуливши лице до лавки, плакав ревними сльозами.

— А там що таке? — скрикнув о. Телесницький.

Ніхто не відповідав. Хлипання чути було далі.

— Пане Білінський! Це ви? А вам що таке?

Пан Білінський устав, махаючи головою швидше ніж звичайно.

— Вибачте, отче професор! Так мене за серце вхопило.

— Що вас ухопило? — смішливо питав о. Телесницький, наближаючися до останньої лавки.

— Таке.... яке вас не хапало ніколи. Жаль… отих бідних дітей.

— Ого!

— Та й ще одне… Безсонниця. Вже два місяці, отче-професор, ані одної ночі не можу заснути спокійно.

— А то чому?

— Та все через отих дітваків.

— А видите! Такі лямпарти[40]! І як же ж тут…

— Ні, отче профе..фе…сор, — перервав його пан Білінський. — Не лямпарти. Поки день, не можу на них жалуватися. Вдень вони тихі, пильні, вчаться. А вночі кричать крізь сон, плачуть, кидаються. Знаєте, отче-профе..фе..фесор, я вже два місяці ані одної ночі не можу спати спокійно.

О. Телесницький аж тепер зрозумів. Його лице налилося кров'ю. Ми всі сперли дух. Ми думали, що він кинеться на старого сліпого вчителя, а щонайменше хльосне його палицею, яку власне держав у руках. Але ні, гумор переміг.

— Га, га, га! — зареготався він.— Ади, я й не знав, що пан Білінський уміє жартувати. А знаєте, пане Білінський, я би вас запитав одну річ. Ви бачите букви в книжці?

— Як ве-ве-великі і зблизька. — —

— Ну, а діра, якою виходиться з цеї кляси, досить велика. А як підете до дверей, то вона буде досить близька, рукою насмотрите. І прошу мені забиратися зараз і не показуватися більше.

— Отче-професор, я вже десять літ тут сиджу і ні від кого не чув такого слова. Мені о. ректор дозволив.

— Йдіть до о. ректора чи до самого о. каноніка, а доки я тут господарем кляси, то я тут маю до розказу, а не хто. І щоб я вас не бачив тут більше, бо не буду вважати на ваш вік і на вашу сліпоту, але велю викинути вас за двері.

— Отче-профе..фе..фесор! Отче-профе..фе..фесор, — булькотів пан Білінський, утираючи від сліз свої сліпі очі, та й урвав, і взявши під паху свою шапку — в нашім жаргоні це була «обергірканя» — звільна, хлипаючи, пішов із кляси.

Більше ми його не бачили.

VIII.

Позбувшися з кляси цього єдиного постороннього свідка своїх подвигів, о. Телесницький міг забавлятися з нами по всій своїй уподобі. Тепер ніхто не стояв йому на перешкоді. До Великодня з первісних 80 учеників лишилася в клясі лише половина. Найцікавіше було те, що наш добродушний о. ректор не бачив і не знав нічого; а втім хто знає, може він і пробував уговкати о. Телесницького, та не міг? До нас, дітей, доносилися глухі чутки про ворожнечу, яка повставала против о. Телесницького в місті, і то в ріжних верствах. Раз, говорено, коли о. Телесницький з о. ректором показався в цукорні, присутні там багаті купці, не вважаючи на о. ректора, викинули нашого вчителя за двері. Була чутка також, що на Задвірнім передмістю парубки засідалися на нього, чуючи, що він має в суботу приїхати на фільварок, який мали там о. Василіяни. Нещастя хотіло, що замісць о. Телесницького поїхав інший братчик — і пізнім вечером його принесли зомлілого та покривавленого, а на його плечах написала якась милосердна рука крейдою: „Вибачай, брате, але дідько тебе знав, що ти не Телесницький“.

А о. Телесницький учителював і бавився. Останні місяці шкільного року він майже не вчив, тільки знущався над дітьми. Йому замало було побоїв, він добирав способів, щоб мучити душі більше, як тіло. Він уже не карав інакше, як лише на „голу“, і продовжував кожну кару на п'ять, десять, або й більше мінут. Коли бідного делінквента[41] з оголеним задом поклали на градусі або на лавці і цупко взяли в руки, о. Телесницький наблизиться і сильно свисне палкою, але не б'є — і регочеться до розпуку, коли бідна жертва, ще не почувши болю, лише чуючи свист палки, заверещить із самого страху.

— Алеж гов! Синоньку! Чого кричиш? Адже ще тобі нічого не сталося! — промовляє він. — Ну, скажи, болить тебе?

— Ні — відповідає бідний мученик.

— Ну, бачиш. А тепер?

І тут сильний удар падає на голе тіло.

— Ну, тепер то що іншого. Тепер можеш собі йойкнути.

Улюбленою його забавою був торг з делінквентом.

— Бачиш, ти нині не вмів лекції. Ну, скажи сам, що тобі належиться?

— Прошу о. професора, я вчився! — з плачем запевняє ученик.

— Ну, добре, вчився, але не вмієш. Що ж тобі за це належиться?

Коли ученик не відповідає, він береться сам оцінити число ударів. Коли ученик скаже мале число, він ніби пристане на це, але жадає, щоб бідний хлопець приймив їх мовчки, без крику, як належну данину. Коли хлопець пристане, він б'є з такою силою, що хлопець хоч і не рад, мусить, крикнути, а тоді о. Телесницький тріумфує:

— Га, га, сину! А де наша угода? Ти кричиш? Ну, вибачай, за це тобі подвоїться порція. Я тому не винен.

Нарешті скінчився той рік, певне найстрашніший, найфатальніший рік мойого життя. Ми радісно розсталися з о. Телесницьким і більше вже не бачили його. Його перенесено з Дрогобича до Добромиля і зроблено — манастирським проповідником. Згадка про нього довгі літа важкою зморою лежала мені на серці, не вигасла й досі і не вигасне до моєї смерти.

Хто він був? Навмисний злочинець, чи sui generis доктринер, що робив це в добрій вірі, чи божевільний, що якоюсь помилкою замість у Кульпарків[42] дістався на вчительську катедру в Дрогобичі, я й досі не знаю. Я довго не важився відновлювати в душі спомини про нього. Та годі вагатися. Оце ж і скидаю з душі хоч часть тих важких споминів. Нехай вони п'ятном нестертої ганьби та прокляття впадуть на його пам'ять і на тих, що поставили та толерували його на тім становищі, і на всіх тих, що вчительство трактують як жорстоку іграшку та задоволення своїх диких інстинктів, а не як велике діло любови, терпеливости й абнегації[43].

1903 р.


——————

  1. Інавгураційний — вступний святочний.
  2. Цензор — старший учень, доглядач.
  3. Сьвіже сьиріки — свіжі пиріжки з сиром.
  4. Руської — української.
  5. Реверенда — ряса.
  6. Halt — німецьке, стій.
  7. Der Geséll — нім. товариш.
  8. Кимаччя — палки.
  9. Людової — з польськ. народньої.
  10. Деклінація — відміна речівників.
  11. Конюгація — відміна дієслова.
  12. Rechnungsbuch — задачник.
  13. В літі панує велика спека. Hitze, — спека, gorąco — горяче.
  14. В спеку гуляти шкідливо
  15. В гарячому.
  16. Батько.
  17. Осел
  18. Зимно
  19. В гарячці.
  20. Спека. В укр. транскрип.— упал.
  21. Sui generis — своєрідний.
  22. Дев'ять помножити на дев'ять є дев'ятдесят дев'ять
  23. А один помножити на один!
  24. Фелєр — з німецьк. — помилка, хиба
  25. Не краще
  26. Сильною рукою.
  27. Термінатор — учень, що вчиться ремесла.
  28. Рецитувати — говорити на пам'ять.
  29. Павза — перерва.
  30. Поезія і дійсність.
  31. Респект — повага.
  32. Видобув такий гарний баранячий голос, що старий Йосиф перестрашився його.
  33. Ади — гляди!
  34. Visum repertum — посвідка про побої.
  35. Рефектар — кімната відпочинку для вчителів в школі.
  36. Удатний — вдалий.
  37. Дня 15 грудня велика програна битва в III клясі; програна битва — klęska (клєнска).
  38. Корепетитор — репетитор.
  39. Толерував — терпів.
  40. Лямпарт — лайка, босяк.
  41. Делінквент — засуджений на кару.
  42. Кульпарків — лікарня для божевільних у Львові.
  43. Абнегація — самовідречення.