Твори (Франко, 1956–1962)/20/Лист

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том XX
(1962

Іван Франко
Лист (О. Б. Годж)
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1962.
О. Б. ГОДЖ
 
Лист
 
Нарис
 

В червонім цеглянім домику з чотирма кімнатами, на старій рипсовій софі сиділа з розпечатаним листом у руці. Вона була сивоволоса, зів'яла, зігнена — вдова.

Лист був від її сина одинака, що недавно вивчився на пастора. Для нього зморщики поорали лице старої австралійки, посивіло волосся, зігнулися плечі; а тепер, коли була певна, що плоди її праці та самовідречення дозріли для неї, дрижали її руки, з ніжним поспіхом розчиняючи коверту. Вона не вміла ані читати, ані писати, але їй спішно було побачити слова, хоч не могла відгадати, що писав її син.

Одиноке бажання її життя було зробити його чимсь ліпшим, і тепер надійшла щаслива година. Її мрії справдилися; вона була гордою матір'ю всечеснішого отця Йосифа Йозус Сандона. Брак освіти ніколи досі не допікав її, але тепер її безпомічне бажання перечитати листа сина, заболіло їй трохи.

Лист сина, що для увінчання її довголітніх мрій візьме її до себе на тихе та любе становище своєї господині та завідательки його маєткових відносин. Тьмяні очі зайшли радісними сльозами.

— Чи був листоноша, тіточко? — промовив лагідний дівочий голос.

Жінка подала листа миловидній шатенці, дівчині середніх літ.

— Прочитай лише, Маґдусю, а то я їй-богу не добачаю.

Дівчина не всміхнулася на цю маленьку брехню старої. Вона так часто не добачала в письмі, що дівчина зовсім не дивувалася її неписьменності. А на зміст листа вона була не менше цікава, як сама мати. Її власна солодка тайна — вона жила тою надією — швидко перестати бути тайною.

— А для мене листа не було? — шепнула вона несміло, і в її голосі було маленьке розчарування.

— Та тут певно буде відомість для нас обох, — гордо промовила мати.

— На лише та прочитай.

Дівчина почала. Хвиля була важна для обох. Ні одна не сумнівалася про своє близьке щастя. Їх довір'я до автора листа було незламне.

«Люба мамо! Без сумніву ждали Ви на відомість від мене.»

— Та ми, як ми, Маґдусю! Ми ж знали, що він весь час зайнятий.

«Але я чекав з написанням листа, поки моє становище стане зовсім певним».

— Я знала, що мій любий син мусить довчитися до чогось і що потім віддячить нам усі наші дожидання.

«Я певний, що новина, яку подаю Вам оце, врадує всіх моїх знайомих з містечка, а особливо Тебе й кузинку Марґарету».

Голос дівчини задрижав. Серце матері тріпалося з радости.

— Боже його благослови! Та й тямить же він про кожного.

«Я одержав парафію в Беля» —

— Це дуже далеко, моя дитино! — скрикнула мати.

«По довгій застанові та многих молитвах я почув себе зобов'язаним прийняти це становище. Завтра виїжджаю на місце, а коли цей лист дійде до ваших рук, — голос дівчини зробився ледве чутний, — буду вже близько мети своєї подорожі».

— Надіюся, що він напише над докладно, куди й як їхати до нього. Бо я, Маґдусю, ощадила 20 фунтів штерлінґів, щоб закупити порядне урядження дому, відповідне для пароха.

Дівчина кашлянула і читала далі.

«Друга важка річ, яку маю донести Вам, це те, що по зрілій розвазі я рішив оженитися».

— Овва, Маґдусю, а то що таке? Якої ж такої зрілої розваги потребував він на це?

Маґдуся читала далі:

«Вповні свідомий важности цього свого останнього кроку, і по довгім і поважнім обміркованню рішився зробити те, що треба навіть коштом мого особистого чуття. От тим то сьогодні вечером я беру шлюб із молодою дамою, панною Емілією Дантонівною, дуже добре вихованою особою, як найвідповіднішою на жінку служителя релігії, що при тім має дуже впливові зв'язки».

— Читай помалу, Маґдусю! Я якось не гаразд розумію оце все, — все те щось таке дивне. Дуже добре вихована особа, то певно стара мати обік неї буде виглядати трохи по-старомодному.

«Було б мені дуже приємно, якби я був міг тебе й кузинку Марґарету, — голос читачки урвався, — запросити на своє весілля, але, розваживши все докладно, я волів відбути ту церемонію зовсім невиставно. Тільки свояки моєї жінки та її найближчі приятелі будуть у нас на шлюбі. Все було моїм звичаєм обчислювати правдоподібні кошти кожного вчинка і, заглядаючи в будуче, я не міг позбутися того погляду, що молодечі любощі іноді стають на заваді мужеві і руйнують його кар'єру. Отим то я постановив знехтувати свої власні чуття і віддати себе цілого в жертву інтересів того становища, для якого я присвятив свою честь і своє життя».

— Так, так, Маґдусю! Читай швидше.

«Розуміється зразу боліло мені не мало, коли я мусів зректися своїх колишніх намірів, мати тебе й кузинку Марґарету при собі в своїм домі. Оттим то серед теперішніх обставин я рад тому, що своїми плянами не потребую робити зміни у вашім дотеперішнім житті».

Голос читачки робився чимраз глухіший, а слухачка мовчала.

«Ваш дотеперішній спосіб життя певно так тісно зрісся з Вашою істотою, що Вам боліло б мабуть змінювати його. Що до мене, то я влаштував собі дуже скромне господарство і не наробив ніяких боргів окрім тих, що було доконче потрібне. На це видав я до остатку всі свої гроші, а коли моя просьба, дати мені хоч невеличку позичку, не спричинить Вам великого ущербу у ваших потребах, то зробили б Ви мені вельми велику прислугу, за котру я був би Вам вдячний довіку. Мене жде тяжка дорога, але відданий усім серцем своєму заводові із сильною вірою в Боже Проведіння маю надію побороти всі трудности. Кузинці Марґареті засилаю свої найкращі поздоровлення і прошу заявити їй, що згадка про її щиру прихильність в минулому ніколи не забудеться у мене. А Тобі, моя добра мамо, не можу ніякими словами вилити всієї моєї любови та вдячности. Але власне Ти, що так часто зазнавала приємности охочого давання, зрозумієш може вповні ту вдячність, якою пройнята моя синівська любов. Не май мені за зле, коли це на якийсь час мав би бути мій остаточний лист; бо вся моя праця, весь мій час і все моє життя має бути відданий моєму становищу. Хай Бог благословить і кріпить тебе! Твоє ім'я споминатиму все в моїх молитвах, а про твоє добре поводження не перестану думати ніколи. Твій незмінно люблячий син І. І. Сандон. Р.».

— Оце все тітусю! — промовила дівчина, зложила листа і поклала його на виблідлий червоний обрус, яким покритий був стіл.

— Ну, та й доскочив вже він становища! — промовила мати по короткій задумі.

Дівчина не відповіла нічого. Вона взяла наперсток на палець і пішівку до рук, у якій вишивала дірки для ґудзиків. Кожний штих голки був досі одним кроком, що зближав її до сповнення найлюбішої мрії, тої мрії, яку знівечив оцей лист.

Мати, затоплена в своїх власних думках, не звертала уваги на дівчину.

— Старий дім трохи обшарпаний. Треба зірвати щось із своєї ощадности і послати йому шлюбний подарунок, а потім купити дещо, щоб довести до порядку нашу стару домівку. Він з своєю жінкою могли б колись приїхати відвідати нас, і ми повинні б не зробити йому стиду. Коли він тепер пастор.

Вона на хвилю перервала свої міркування і глянула на дівчину з якоюсь сумовитою тугою.

— Коли писатимеш йому, моя дитино, то скажи йому, що посилаю йому гроші як шлюбний подарунок. Не в позику. Це так ліпше випадає. І можеш сказати йому, що ми влаштуємо свою хату наново. Ти можеш надто натякнути йому, що я рада б побачити його — ні, не так його, як його жінку.

Дівчина урвала нитку, зав'язавши ґуз у своїм шитві, і почала складати пішівку.

— Оця готова. Цур їм, тим ґудзикам! — промовила звільна.

— Тобі не жаль, Маґдусю? — запитала мати.

Маґдуся спом'янула зламані присяги вірности і відповіла різко:

«Коли Вам не жаль, то кого мені жалувати?»