Твори (Франко, 1956–1962)/20/Новорічна казка
| ◀ Шарль Фолєі. Жобен | Твори в 20 томах Том XX Новорічна казка (Анатоль Франс) |
Марія Янічек. Хлопський син ▶ |
|
Ортер, засновник “Звізди”, політичний і літературний керманич “Міжнароднього Вісника” і “Ілюстрованого Нового Віку”, привітавши мене у своїм кабінеті, сказав до мене з глибини свого директорського крісла:
— Мій любий Марто, напишіть мені казочку до новорічного числа “Нового Віку”. Триста рядків, з нагоди нового року. Щось дуже живе, з аристократичним запахом.
Я відповів Ортерові, що я не надаюся для цієї роботи, бодай у такому дусі, як йому хочеться, але радо напишу йому казку.
— Мені бажалось би дуже, — сказав він, — щоб вона мала титул: “Казка для багатих”.
— Я волів би, щоб це була “Казка для бідних”.
— І я так розумію. Казка, що будить у багачів милосердя до бідних.
— Я власне й не хочу, щоб багачі мали милосердя до бідних.
— Що за дивацький погляд?
— Не дивацький, а науковий. Милосердя багача супроти бідного, це на мою думку зневага, заперечення людського братерства. Коли хочете, щоб я говорив до багачів, я б їм сказав: “Не мучтеся милосердитись над бідними, бо їм ваше милосердя ні на що не здасться. Чому милосердя, а не справедливість? У вас же з ними неполагоджені рахунки. Полагодьте їх. Це зовсім не справа чуття. Це справа економічна. Коли те, що ви даєте їм з ласки, має продовжити їх бідність, а ваше багатство, то ваш дарунок лукавий, а сльози, з якими ви змішаєте його, не зроблять його слушним. Треба направити всю кривду. Ви даєте милостиню, щоб не направити тієї кривди. Даєте трошки, щоб задержати багато, і вважаєте це спасенним ділом. Так самісінько тиран кинув у море перстень, але божа Немезіда не прийняла цієї жертви і рибак приніс назад тиранові його перстень у череві риби. І Полікрат швидко стратив усе своє добро, а в додатку й життя.
— Ви жартуєте.
— Не жартую. Я хочу переконати багачів, що вони доброчинці на рабат і благородні з розрахунків незгірш лихваря, що не так треба братися до діла. Це переконання може бути їм корисне.
— І ви хочете розводити такі погляди в “Новім Віці”, щоб убити газету! Ні, друже, дайте спокій!
— І чому ви хочете, щоб багач поводився з бідним інакше, як поводиться з багатими та сильними? Він їм платить усе, що їм винен, а як не винен нічого, то й не платить нічого. Це слушність. Коли він чесний, нехай же робить те саме і з бідним. І не говоріть, що багачі не винні нічого бідним. Я думаю, що ані один багач не вірить цьому. Непевність починається аж при питанні про розмір цього боргу. І ніхто не квапиться вийти з тієї непевности. Краще лишитися в тумані. Всякий з них знає, що винен, лише не знає, скільки винен, і від часу до часу дає дещо дрібку відчіпного. Це називається доброчинністю і приносить добрий зиск.
— Алеж те, що ви говорите, дорогий товаришу, противне здоровому розсудкові. Я може більший соціяліст від вас, але я чоловік практичний. Усунути хоч трохи страждання, продовжити хоч одно людське життя, направити хоч частину суспільної несправедливости, і це вже щось значить. Та дрібка добра, яку зробиш, усе таки зроблена. Це не все, а проте воно все таки щось. Коли казочка, якої я прошу у вас, зм'ягчить серце ста споміж моїх багатих передплатників і схилить їх до датків, то це буде стільки ж перемог над злом і стражданням. Так потроху стан бідних зробиться терпимим.
— А хіба ж це добро, щоб стан бідних був терпимим? Бідність — неминуча товаришка багатства, багатство доконче потрібне для бідности. Ці два лиха переплітаються одно з одним, підтримують одно одного. Не треба поліпшувати стану бідних, але треба знести бідність. Я не буду побуджувати багачів до милостині, бо їх милостиня затроєна, бо вона робить добро тому, хто дає, а зло тому, хто бере, і нарешті тому, що багатство само собою затверділе та жорстоке і не потрібно заслонювати його обманним плащиком м'якосердости. Коли хочете, щоб я написав казку для багачів, я скажу їм: “Ваші бідні, це пси, яких ви годуєте, щоб кусали. Ті нахлібники творять для властителів собачу свору, що гавкає на пролетарів. Багачі дають лише тим, що просять. Робітники не просять нічого й не дістають нічого”.
— Але сироти, недужі, старці…
— Вони мають право жити. Задля них я не буду розбуджувати милосердя, але покличуся на їх право.
— Все це теорія. Вернімося до дійсности. Маєте написати мені маленьку новорічну казку і можете дати їй соціялістичне вістря. Соціялізм тепер у моді. Він належить до елеґантного тону. Розуміється, я не говорю про соціялізм Ґеда ані про соціялізм Жоре, але про той добрий соціялізм, який наші елеґанти дотепно і відповідно представлять колективні умови. Виведіть у своїй казці молодих героїв. Вона буде ілюстрована, а люди люблять бачити на образках гарні обличчя. Героїнею зробіть гарну молоду дівчину. Це не трудно.— Ні, це не трудно.
— А не могли б ви впровадити до казки також малого коминарика? У мене є вже готова ілюстрація, кольоровий малюнок, на якому видно гарну молоду панночку, що дає милостиню малому коминарикові на сходах церкви св. Магдалини. При нагоді можна б помістити сюди той малюнок. Мороз, сніг сипле… Гарна панночка робить ласку малому коминарикові — подає милостиню. Бачите це?
— Бачу.
— На цьому тлі виводьте дальші комбінації.
— Виводитиму. Малий коминарик, пройнятий вдячністю, кидається на шию гарної панночки, яка є власною дочкою графа Лінотта. Він цілує її і витискає на обличчі цієї ангельської дівчини маленьке шовкове “о”, гарне маленьке “о”, зовсім кругле й зовсім гарне. Едме (вона називається Едме) не лишається нечутливою супроти такого щирого й невинного чуття. Здається, що це думка зовсім не погана.
— Ну, ну, з неї можна зробити дещо.
— Заохочуєте мене йти далі. Вернувшися до свого коштовного помешкання при бульварі Мальзерба, Едме перший раз у своєму житті почуває нехіть до миття: вона хотіла би заховати на своїм лиці відтиск уст, що доторкнулися його. Та малий коминарик ішов за нею назирцем аж до її брами. В захопленні він стоїть під вікном коханої дівчини… А що, добре?
— Ну, ну…
— Веду оповідання далі. Другого вечора Едме, поклавшися спати у своєму ліжечку, дивиться, аж із комина в її спальні вилізає малий коминарик. Він щиросердечно кидається до тендітної панночки і обсипає її маленькими шовковими “о”, зовсім круглими. Я забув сказати вам, що й сам він дуже вродливий. Граф'янка перервала йому цю любу роботу. Вона почала кричати, кликати про допомогу. Але він так був зайнятий, що не бачив і нечув нічого.
— Мій любий Марто!— Він такий зайнятий, що не бачить і не чує. Надбігає граф. У нього душа шляхетна. Він хапає малого коминарика за штани, що перше всього кинулися йому в очі, і викидає його за вікно.
— Мій любий пане Марто!…
— Решту скажу коротко. Дев'ять місяців пізніше малий коминарик одружився з благородною молодою граф'янкою. Була крайня пора. Ось вам наслідки невідповідної доброчинности.
— Мій любий пане Марто, ви наважились, видно, на мою голову.
— Не вірте цьому. Доходжу до кінця. Одружившися з панною де Лінотт, малий коминарик зробився римським графом і зруйнувався на перегонах. Тепер він коминарить на вулиці Ґете, на Монпарнасі. Його жінка держить шиночок і продає салямандри[1] по 18 франків, які платні впродовж восьми місяців.
— Мій любий Марто, це зовсім не забавне.
— Агов, мій любий Ортере! Те, що я розповів вам, це, зрештою, зміст Лямартенової поеми “Упадок ангела” та поеми “Ельоа” Альфреда де Віні. І взявши на розум, це таки краще, як усі ті слізливі історійки, які вмовляють людей, що вони є добрі, хоча вони зовсім не добрі, і що вони роблять добро, хоча вони не роблять добра, і що їм легко бути доброчинцями, хоча це найтрудніше діло у світі. Моя казка моральна. Що більше, вона оптимістична і кінчається добре. Бо Едме в шиночку на вулиці Ґете знайшла щастя, якого даремно шукала б на балях і забавах, коли б вийшла заміж за якогось офіцера або дипльомата. Любий пане редакторе, скажіть мені: приймете до свого “Ілюстрованого Нового Віку” мою казку — “Едме або невідповідна доброчинність”.
— Це виглядає так, немов би ви серйозно запитували мене…— Еге, я вас запитую зовсім серйозно. Коли не хочете моєї казки, я опублікую її деінде.
— Де?
— В якійсь буржуазній газеті.
— Якось мені не хочеться вірити.
— А от побачите.
——————
- ↑ В жаргоні університетських студентів салямандрою називається стан повного оп'яніння.