Твори (Франко, 1956–1962)/20/Пропало
| ◀ Генріх Кляйст. Маркіза О… | Твори в 20 томах Том XX Із воєнних оповідань (Детлеф фон Лілієнкрон) Пропало |
Детлеф фон Лілієнкрон. Чари полудня ▶ |
|
Перша битва скінчилася. Переможець стояв табором на побоєвищі. Дим з незчисленних вогнищ вився під безхмаре небо. Десь далеко, між польовими вартами і патрулями, лускали рідкі постріли.
Осторонь від властивого побоєвища бовванів лісок, облитий ясним місячним світлом. Серед нього стояв одноповерховий домик, мабуть лісничівка. Перед домиком стелився великий травник, обрамований двома стежками, висипаними шутром. На другім кінці вільного простору, якраз проти фронту будинку, виступала на широкім п'єдесталі з піскового каменя Версальська Діяна, немов би тількищо виринула з лісової гущавини.
Тут була гаряча боротьба. Двері й вікна були пошматовані; скрізь по стінах сліди куль. Побиті ґренадири, з виразом болю і лютости на лицях, забризкали травник своєю кров'ю. Один обперся на п'єдестал Діяни. Його карк вигнувся назад; напіввідкриті очі вдивлялися в Діяну. Староіталійська богиня показала німецькому воякові дорогу до Вальгаллі.
Кілька кроків перед своїми вояками, перед розбитими дверима лежав простертий молодий офіцер. Бліде лице було нахилене набік. Спід шолома висунувся між запалі очі кучер густого, чорного волосся. Права рука держала ще міцно шаблю, як при житті. Ліва була притиснена до серця. Тільки одна крапля крови капнула йому з рани на руку і блискотіла при світлі зір мов рубін, насаджений на маленький золотий перстень на четвертім пальці.
Весняний спокій. Тихо так, мов камінь заліг на горбах. Тільки десь колись дихне вітер, зашепочуть гілки, не то сумовито, не то байдужно; це шуміла нічна пісня смерти — резиґнація.
Та сама весняна ніч укривала також ліси і поля, міста і села в північній частині нашої вітчизни. В маленькому містечку все вже поснуло. І в великім, подібнім до замку домі міського начальника все було тихо. Вікна були позаслонювані рулетами. Тільки в партері два вікна, що виходили в сад, були широко відчинені. Перський килим покривав підлогу кімнати. Напроти вікон висунено фортеп'ян. В нічних присмерках розливалася Імпровізація As dur op. 142, ч. 2 Франца Шуберта. Середній уступ відіграно занадто швидко, занадто пристрасно; було в тій грі щось наче тривога і неспокій. Швидко прогомоніли останні акорди малого, гарного твору. В далекій далечині чути було спів. Раз виразніше, раз слабше. Це співали вояки, маршуючи шляхом до кордону, де цими днями вибухла війна.
Ось до неї виразно долітають слова:
Гей нічия ж то смерть не краща,
Як та вояцька в бою наша!
В кривавім бою
В чистому полю, —
Ніхто там не плаче за тобою.
Хто на постелі мре — сумує,
В темну країну сам мандрує;
Тут я не дбаю,
Кумпанів маю, —
Скошені мов сині квіти в маю.
Вона слухала, дух у собі запираючи. Уста розкрилися трохи. Очі побільшали. На чудовому личку визначилася тривога й турбота.
|
Б'ють барабани, банда грає, — |
Слабше, слабше доносилися останні слова пісні:
|
В кривавім бою, |
чулось їй ще раз виразно.
З низько похиленим чолом, з закритими очима — отак вона слухала останніх тонів. А тепер довкола неї тихо, самітно. Звільна підійшла до фортеп'яна.
|
Гей нічия ж то смерть не краща, |
Вона грала і співала цю стару, гарну вояцьку пісню. Коли скінчила, права рука довго ще лежала на клявішах. Як часто він співав їй цю пісню своїм чистим, спокійним голосом! Вона акомпаніювала йому. А потім він з запалом оповідав їй про народні і вояцькі пісні. Як вояки самі собі укладають мелодії, зразу лише трохи змінюючи старі церковні та народні мотиви. Як майже у всіх вояцьких піснях основний настрій м'який, поважний; як усі вони навіяні тугою за рідним селом, не раз зовсім несвідомою.
Нічний метелик літав довкола світла. Вона встала і підійшла до вікна. Горішньою поверхністю лівої руки сперлася на стіну і схилила на неї голову. З великих сірих очей ринули невпинно гарячі сльози.Десь колись зашумить вітер, зашелестять гілки, не то жалібно, не то байдужно. Це шуміла вічна пісня резиґнації — смерти.