Твори (Франко, 1956–1962)/20/Чиста біла сорочка
| ◀ Шведи на Україні | Твори в 20 томах Том XX Чиста біла сорочка (Вернер фон Гайденштам) |
Вернер фон Гайденштам. Дивись, оце мої діти ▶ |
|
У кавалериста Бенґта Ґетінґа пробито груди козацьким списом. Товариші поклали його на купі хворосту в ліску, де пастор Рабеніус подав йому причастя. Було це на льодовім полі перед мурами Веприка. Свистів вітер із півночі і рвав сухе листя з чагарника.
— Господь з тобою! — шепетав Рабеніус по-батьківськи, стиха. — Чи готов ти, скінчивши свою денну працю, іти на вічний спочинок?
Бенґт Ґетінґ лежав з затисненими кулаками, підпливаючи кров'ю. Суворі очі були широко витріщені, а вперте і костисте лице від сонця і морозу було покрите такою грубою шкірою, що синювата смертельна блідість проступала тільки над устами.
— Ні, — відповів він.
— Це я перший раз чую слово з твоїх уст, Бенґте Ґетінґ.
Смертельно ранений ще міцніше затиснув кулаки і загриз уста, що проти його волі відкривалися і випускали слова.
— Аджеж раз — сказав він звільна, — буде чень і найнужденнішому, найзапеклішому воякові дозволено промовити.
Підпираючися ліктем, він піднявся трохи вгору і видав з себе такий страшенний крик болю, що Рабеніус не знав, чи це було терпіння душі, чи тіла.
Він поставив чашу на землю і накрив її платком, щоб вітер не накидав листя до причастя.
— І я — простогав він, зціпивши руки на чолі — я слуга Христів, мушу день поза день, від ранку до вечера дивитися на таке!
З-поміж корчів протискалися з усіх боків вояки, щоби побачити раненого і почути його слова, та їх капітан розбурчався гнівно і з добутою шпагою заступив їм дорогу.
— Зав'яжіть цьому нездарі хусткою рота! — крикнув він. — Він усе був найупертіший вояк в цілім батальйоні. Я ж не є гірший нелюд від інших, але мушу сповняти свій обов'язок і маю купу нових та невимуштруваних людей, що прийшли сюда з Лєвенгауптом. Своїм стогнанням він переполошив їх, і воні не хочуть іти наперед… Чому не слухаєте? Я тут маю розказувати!
Рабеніус підійшов на крок до нього; до його білого, кучерявого перука начіплявся цілий вінок сухого листя.
— Капітане, — сказав він — при вмираючім розказує тільки один слуга Божий, та він у своїй покорі віддає команду самому вмираючому. Три роки бачив я Бенґта Ґетінґа, як маршерував у ряді, але досі я ще не чув, щоб він говорив з кимнебудь. Тепер, по дорозі до Божого трибуналу, ніхто на світі не сміє наказати йому мовчати довше.
— А з ким же ж мав я говорити? — гірко промовив Бенґта, підпливаючи кров'ю. — Мій язик немов приріс до гортанки, немов одубів. Не раз минало кілька тижнів, а я не промовив ані слова. Ніхто ніколи не питав мене ні про що. Тільки ухо мусіло бути на сторожі, щоб не пропустити жадного наказу. А наказ був усе один: Іди та й іди! Через болота, по снігах! На це не було що відповідати.
Рабеніус припав на коліна і м'ягко взяв його руку в свої долоні.
— Але тепер говори, Бенґте Ґетінґ. Скажи, все скажи, ось усі зібралися і хочуть тебе послухати. Ти один між усіма нами маєш право висловлювати все свобідно. Чи є в тебе дома жінка або стара мати, щоб я подав їй звістку про тебе?
— Моя мати морила мене голодом і вислала мене до війська. Жадна жіноча душа ніколи не казала мені нічого, хіба одно: «Геть мені з дороги, Бенґте Ґетінґ! Іди геть, іди! Чого тобі треба?
— То може є в тебе щось на серці, чого тобі жаль?
— Мені жаль, що я дитиною не вскочив до ставка. І жаль мені, що коли ти в неділю стояв перед полком і переконував нас іти терпеливо далі, я не кинувся на тебе і ударами кольби не вбив тебе на місці. Ні, ти хочеш знати, що мене тривожить? Чи ти ніколи не чув, що розповідають чури і форпости, як вони при місячнім світлі бачуть позад війська купи своїх позастрілюваних товаришів, як вони повзуть, скачуть на покалічених ногах і кричать: «Поздоровте мою маму дома!» Вони це називають: чорний батальйон. І я тепер мушу йти до чорного батальйону. Та найгірше те, що мене закопають в оцій подертій одежі, в оцій кривавій сорочці. Ось що мене мучить! Простий кавалерист не жадає такого похорону, як мав покійний генерал Лівен, але мені пригадуються товариші, що впали при Дорфніках: кожному з них велів король дати пару дощок на домовину і чисту білу сорочку. Чим же вони так багато ліпші від мене? Тепер, в нещасних роках, як упадеш, так тебе й закопують. Так глибоко я застряв у нужді, що одного-однісінького заздрю іншим — чистої білої сорочки.
— Мій бідний друже — відповив стиха Рабеніус. — В чорнім батальйоні — коли вже так конче хочеш в нього вірити — будеш мати велике товариство. Ґільденштольне і Шперлінґ і полковник Мернер лежать уже застрелені на полі. А не тямиш про тисячу інших? Не тямиш про людяного полковника Ватранґа, що під'їхав був до нашого полку і кожному воякові дав по яблуку? Він лежить тепер побіч королівських трабантів і інших товаришів, під гостинцем Головцина. А не тямиш мого попередника Миколи Уппендіха, могучого проповідника Божих слів, що поляг у священичих ризах під Калішем? Над його труною виросла трава і завіяло сніговійницею і ніхто не може ногою вказати те місце, де він спочиває.
Рабеніус похилився ще нижче і доторкався його чола і рук.
— За десять, найдалі за п'ятнадцять мінут ти перестанеш жити. Може в тих мінутах ти можеш направити те, що занедбав через минувші три роки, коли тільки покористуєшся ними, як слід. Ти вже нам не рівня. Чи не бачиш, що твій душпастир клячить перед тобою з відкритою головою? Промов тепер і вислов своє остатнє бажання, ні, свій розказ. Тільки одно поміркуй! Через тебе полк розсипався, а тим часом інші штурмують з честю наперед або пнуться вже по драбинах на мури. Молодшим хлопцям ти завдав страху своєю раною і своїм стогнанням і тільки ти один можеш це направити. Тепер вони слухають тебе і тільки ти один маєш владу спонукати їх, щоб ішли на ворога. Подумай, що твої остатні слова будуть довго гомоніти і їх може колись повторятимуть дома ті, що сидять на припічках і печуть яблука.
Бенґт Ґетінґ лежав без руху, а його очі затуманилися задумою. Потім звільна підняв рамена, немов хотів скрикнути, але тільки прошептав:
— Господи, поможи мені довершити ще й цього!
Він дав знак, що вже може лиш шептом говорити і Рабеніус притулив своє лице до його лиця, щоб чути його слова. Потім кинув воякам, але його голос тремтів так, що його ледве могли зрозуміти.
— Тепер Бенґт Ґетінґ сказав своє слово, — промовив він. — Остатнє його бажання таке, щоб ви взяли його поміж себе на мушкет і вели його з собою на його давнє місце в ряді, де він, уперто мовчачи, маршерував день за днем, рік за роком.
Вдарено в тарабани і при військовій музиці, з лицем притуленим до плеча одного вояка понесли Бенґта Ґетінґа крок за кроком на побоєвище, далі наперед, проти ворога. Довкола нього йшов увесь полк, а за ним ішов Рабеніус з відкритою головою і навіть не бачив, що він уже був мертвий.
— Вже я подбаю, — шептав він, — щоб ти дістав чисту білу сорочку. Знаєш, король ставить себе самого не вище від найпростішого вояка і сам для себе не бажає іншого по смерті.