Твори (Франко, 1956–1962)/3/Рутенці/Знеохочений
| ◀ II. Звичайний чоловік | Твори в 20 томах Том III Рутенці III. Знеохочений |
IV. Патріотичні пориви ▶ |
|
— Ах! Пане Денисе, пане Денисе, який же то пан легкомисний!
— Ах! Панно Рузю, панно Рузю, яка ж то пані ласкава! Я думав, що пані назве мене щонайменше розбійником або шибеником, а то тільки легкомисним.
Пан Денис, молодий 28-літній мущина з правильним, хоч цілком мертвим і безкровним лицем, сидів, простягши ноги на софі, і, говорячи, передразнював тонкий голосок панни Рузі.
— Смійтеся, смійтеся, — відповіла панна, гамуючи в собі неприємне чуття і силуючися говорити веселим тоном, — але все то зле, що ви сидите тут на селі з заложеними руками, коли тим часом у місті ви могли би легко дістати посаду. Велика річ була поїхати до Львова, представитися, де треба було, та й уже! А ви в додатку ще таке подання виписали, що хіба…
Вона перервала, немов шукаючи в пам'яті відповідного слова.— Що хіба? Хіба безумному прийшло би щось подібне до голови? Аджеж це пані хотіли сказати? — відповів пан Денис, вдивляючися в неї з безтурботним, майже вповні ідіотичним супокоєм.
— Не те, не те, — відповіла панна Рузя з притиском, і рум'янець гніву облив її гарне лице. — Щось подібне міг написати тільки… тільки руський[1] літерат!
— А, браво! Цей дотеп удався, пані! — відповів пан Денис. — Але одно тільки дивує мене, що пані такі раді позбутися мене. Чому? Чи ж я не стараюся бавити вас, як умію і як можу?
— Ах, який шармант! — іронічно скрикнула панна Рузя, — сотворений на те, щоби забавляти попадянок. Ви певно на те й університет кінчили, щоби вправитися в штуці бавлення панночок?
Пан Денис на це не відповів нічого, тільки простягнувся ще дужче на софі, зітхнув і сказав по довшій мовчанці:
— Е, до чого це все? Якось то буде.
— Так, так, якось то буде, — відповіла панна Рузя. — Чекайте тільки, аж Бог із неба спустить вам посаду, а тоді… ну, тоді певно якось то буде.
В тій хвилі покликано панну Рузю до другого покою. Пан Денис лишився сам, позіхнув, простягся ще вигідніше на софі і взяв у руку якусь книжку. Пробував читати, але це знудило його незабаром. Положив книжку на столі і буркнув під носом:
— Ну, зробив би я дурницю, якби оженився з цею. Мав би я проповідника в спідниці, і то не аби якого. І дєнєґ, братчику, дєнєґ батько не дасть! Фурда! Не здуриш!
Усміхнувся, або радше вишкірив почорнілі зуби, з яких двох напереді зовсім не ставало. Той усміх надав його лицю якийсь відразливий вираз, виявив над сподівання ясно ту труп'ячу мертвоту, що була його визначною прикметою.
— Ну, і прошу кого, — міркував далі, — вона вважає тепер наше діло зовсім довершеним. Чує себе вже жінкою «руського літерата». Е, панно Рузю, може то ще завчасно? Може «руський літерат» варт чогось ліпшого! Тільки що чорт його знає, як то чоловікові ніщо та й ніщо не щастить! Чи якесь лихо надало? Спробую ще завтра на празнику, може поведеться з котрою з сусідніх панночок… Може з котрою панною Кричевичівною, або з панною Верещевичівною… Правда, панни не особливі, але дєньґі, братчику, дєньґі, ось що головна річ! Побачимо.
І з тою постановою пан Денис перестав міркувати, простягся ще вигідніше на софі й запав у пообідній сон.
Пан Денис, це — один із найцікавіших типів теперішньої руської суспільности. Людей того типу «руське товариство» називає звичайно «шармантами», «дотепними», «забавними», — хоч по правді ніхто не вмів би сказати докладно, що властиво в них таке забавне й чи їх дотепи справді дотепні. Їх талант — розводити широкі теревені, підпускати паннам старі компліменти, оповідати цілими годинами невинним попадянкам смішні анекдоти або історії власних чи чужих любовних приключок та «своїх перших найдорожчих» — талант заливати всіх присутніх потопою слів, від яких нікому не буває ні тепло, ні холодно. Той предивний, спеціяльно рутенський талант доводить їх іноді до того, що починають пробувати своїх сил у письменстві, розпочинають на великий розмір закроєні повісті і звичайно тратять терпеливість уже по першім розділі.
А як вироблюються такі типи? Для прикладу, оповім історію пана Дениса, з яким довелося мені жити на одній кватирі протягом кількох місяців 1876 р.
Син заможнього пароха одного підгірського села, він виріс у звичайнім для священничих домів достатку, в якім не чується ніколи властивого недостатку. Особливо любила його мати, яка ніколи не могла нічого відмовити йому. Ще в нормальних школах він осиротів по матері, і разом із її смертю перестало плисти те джерело любови та доброї волі, що при його вроджених здібностях могло зробити його визначним чоловіком. Кінчив гімназію, також не знаючи недостатку, бо мав раз-у-раз запомогу від вітця, який рад був, що син його вчиться добре і переходить правильно з кляси до кляси, так що для нього не треба було платити домашнього вчителя. У вищих клясах гімназії він навіть заробляв дещо, підучуючи молодших та менше здібних учеників, але вже в тім часі, може під впливом закоріненої традиції наших священничих домів, у нього зародилася охота до гри в карти, і він не раз цілі ночі просиджував за тою грою чи то з товаришами, чи з посторонніми любителями тої гри. Ця пристрасть особливо в сьомій та восьмій клясі опанувала його так, що він почав занедбуватися в науках, і остаточно ледви з бідою здав матуру. Університетське життя у Львові дало йому більше свободи й разом із тим більшу запомогу від вітця. Наївшися трохи страху перед матурою, він дав собі слово пильнувати університетських студій і подавити в собі пристрасть до карт. У перших роках це йшло сяк-так. Університетські виклади не дуже зацікавили його, але більше притягла його до себе праця товаришів у історичній семінарії, що велася тоді з великим запалом у кружку молодих істориків під проводом професора Ліске. Молодий Денис досить пильно вчащав на засідання тої семінарії, взяв навіть тему для історичної праці, але до праці самої не міг та й не міг узятися. Пристрасть до карт якийсь час придавлена, вернула знов, коли знайшлася відповідна компанія серед університетських товаришів, і Денис знов почав цілі ночі проводити за картами, а вдень звичайно мусив спати аж до полудня, і не маючи над собою ніякого примусу, зовсім занедбав університетські лекції. Вільний час по полудні він проводив звичайно в кав'ярнях за читанням газет, а іноді, коли в ньому рушилася совість, брав до рук якусь історичну книжку, визичену з університетської бібліотеки, і починав читати. Під впливом цеї лектури він написав свою першу повість, що була поміщена в студентськім часописі «Друг» і відразу здобула йому в руських інтеліґентних кружках назву «руського літерата». На вакації не їздив ніколи додому, де не було для нього ніякого товариства, крім вітця, раз-у-раз занятого господарством; зате їхав звичайно до якогось товариша, в якого родичів були панни, сестри або своячки, або й замужні жінки, і в їх товаристві проводив безтурботні дні, забавляючи нічим важним не зайнятих жінок звичайними пустими розмовами. Не кінчаючи університету, хоч записувався на виклади рік за роком, він з часом привик до того, що проводив більшу часть року на провінції, переїздячи з одного села до другого, гостячи звичайно в домах знайомих або й незнайомих священників. Таке життя в вічній гостині, без заняття, без думки про завтра, без живішого зацікавлення чимбудь на світі, подобалося йому, він привикав до нього чимраз більше, робився справді байдужним до всього, на позір спокійним, не перестаючи при тім раз-у-раз балакати та сміятися.
Таке життя без діяльности, без думки та без боротьби в віці, коли діяльність, думка й боротьба бувають необхідні для чоловіка, життя вічного гостя, вічного дармоїда дорешти підкопало зав'язки характеру, мужеської волі та сили в душі Дениса.
— Я такий лагідний! — говорив він звичайно сам про себе, вважаючи лагідністю власне той свій брак усякої енергії та власної волі. Не раз будилися в його душі якісь забаганки, але вони бували звичайно фантастичні, неясні та непостійні. Поїхати кудись, знайти щось, здибати когось… Про те, щоби зробити щось, пан Денис звичайно не думав. Щоправда, в вільних хвилях він зачав писати другу повість із суспільного життя, але не обдумавши докладно пляну, не міг ніколи рішитися, куди й за чим попровадити свойого героя, та до чого нарешті довести його. Повість так і лишилася недокінчена.
Доживши таким способом до 28 року життя, пан Денис, хоч звичайно здоровий і сильно збудований, дійшов до того, що його лице зробилося зовсім мертвецьке, без виразу, а його життя зовсім пусте. Останнім висилком слабої волі він забажав оженитися. Не багато думаючи, він поїхав до одного сільського священника, з яким був дуже мало знайомий і в якого була молода дочка, що якось то на празнику в сусідськім домі, чи може на вечерку у Львові подобалася йому задля своєї живости та веселости, що притягла до себе відразу його слабу волю. Це була та панна Рузя, якої розмову з паном Денисом подано на вступі цього оповідання. Пан Денис приїхав до дому її родичів непрошений, і, не просячи в них ніякого дозволу, своїм звичаєм розгостився на пару місяців. Руські священники, особливо такі, що мають дочок на відданню, привикли до відвідин молодих кавалерів чи то з духовного, чи зо світського стану, і радо гостять їх у се́бе доти, доки мають надію, що ця гостина закінчиться освідчинами молодого панича.
Панна Рузя, більше добродушна, ніж досвідна дівчина, що в своїй першій молодості одержала, крім домашнього виховання, звичайно доброго в священничих родинах, також не злі початки книжкової освіти, радо була би згодилася стати його дружиною і з дня на день чекала радісної хвилі освідчин. Та пан Денис, проводячи день за днем на балаканню, а ночі часто за картами, своїм практичним розумом зміркував, що священник не такий багатий, як йому зразу думалося, від селян бере мало і худоби в оборі має також мало, махнув рукою на свій намір старатися о руку панни Рузі. З розмов із нею він пізнав незабаром, що це не для нього пара і що з нею він ніколи не мав би спокою. Проте одначе він не квапився виїздити з дому священника. Довідавшися, що в тім домі незабаром має відбутися празник, на який, крім інших гостей, приїде багатий священник Кричевич із двома дочками та ще багатший Верещевич із одною одиначкою, він постановив собі діждатися того празника та попробувати щастя з тими паннами.
— Може дасться щось зробити. Може то якось уложиться, — оця думка, ця непевна надія заступила в нього місце ясної застанови та твердої постанови й заспокоїла його.
Надійшов празник. Кричевичі й Верищевичі з паннами приїхали. Панни були, щоправда, не першої молодости, не першої вроди та не особливого виховання, але модні та показні строї свідчили про багатство того чудесного матеріялу, що для пана Дениса мав заступити молодість, красу й виховання. Пан Денис, розпершися в кріслі, щоби показати, що він кавалер зі столиці, „бавив паннів“, це значить — плів їм несотворені речі та оповідав історію своєї десятої найдорожчої. Панни, що вже чули дещо про нього в околичних домах, хихотали без перерви; одним словом, товариство було веселе.
По обіді досить численна молодіж вийшла до города на прохід. Панни своїм звичаєм почали обсипати пана Дениса питаннями.
— А, чули ми, чули! — мовила старша панна Кричевичівна. — Це дуже гарно з вашого боку, справді дуже гарно! Гратулюємо!
— Ого, а то що таке особливе пані чули?
— Ха, ха, ха! Адже ви женитеся! — промовила, регочучися силуваним сміхом підстарша вже панна Верещевичівна.
— А, так, — відповів звільна пан Денис. — Добре пані чули, тільки не знаю, чи вгадаєте з ким?
— Ого-го! — в один голос закричали всі панни. — А ну з ким? А ну з ким?
— В тім то й річ, — відповів поважно пан Денис, — що я сам іще не знаю, з ким. Чи позволите, пані, — сказав далі, звертаючися до старшої панни Кричевичівни, — щоби я предложив вам свою руку?
Ті слова сказані були преповажно, без тіні жарту. Панна здивувалася дуже, її лице облилося рум'янцем, та в одній хвилі вона зрозуміла все і промовила ущіпливо:— Занадто багато чести для мене! Але коли, крім таких дурних жартів, не маєте сказати мені нічого ліпшого, то я випрошую собі їх на далі. — Спалахнула гнівом, відвернулася й відійшла.
— Ах, — скрикнув пан Денис, усміхаючися своїм мертвецьким лицем і показуючи свої гнилі зуби, — ах, перепрошаю вас, пані, я помилився.
І обертаючися до панни Верещевичівни, додав, не тратячи відваги:
— Та то я властиво хотів до пані звернутися зі своїм униженим предложенням і надіюся, що пані не візьмуть за жарт мойого щирого наміру.
— Чи ви одуріли, чи що вам таке? — скрикнула резолютно панна Верещевичівна. — Я вже від двох місяців заручена. Дуже мені жаль, пане Денисе, але ви вибралися трохи запізно.
Випростувалася гордо й відійшла, сказавши неправду, бо в дійсності не була заручена ні з ким.
— Га, то хіба пані позволять, — сказав пан Денис, обертаючися до молодшої панни Кричевичівни, — що зложу…
— Прошу не складати нічого! Не позволю ні на що! Несіть далі, що маєте зложити! — защебетала, сміючися, молодша панна і, вхопивши Рузю під руку, побігла з нею геть.
Пан Денис лишився сам.
— От тобі й на! — сказав по хвилі, отямившися. — Аж три найдорожчі нараз, та й усі три дали коша[2].А поміркувавши хвилю, він буркнув знов під носом:
— Гм! Панни, то пустий вітер. Що вони розуміють? Може би ще поговорити зі старими?
І повільним кроком він пішов до покою, де були зібрані старші. Та щастя, очевидно не сприяло пану Денисові. Панни Кричевичівни направду образилися його освідчинами в чужім домі, а панна Верещевичівна також просила свойого татка поспішити з від'їздом. Отець панни Рузі, не знаючи, що сталося, здивувався дуже та просив милих гостей не роз'їздитися ще, але коли вони таки роз'їхалися, а він дізнався від Рузі про все, що сталося, запросив пана Дениса до окремого покою, наговорив йому «три міхи правди», а знаючи його безсребреність, всунув йому в руку банкнот із 10 ринських і заявив, що за годину його речі будуть спаковані й поміщені на бричці, а сидження тої брички буде приготоване для нього.
Прощання було коротке та дуже холодне. Панна Рузя не показалася зовсім, та коли пан Денис сів уже до брички і коні рушили з місця, мигнуло йому в вікні лице панни Рузі почервоніле від сліз. Пан Денис плюнув, віз заторохтів дорогою, і туман куряви закрив його перед очима тої, що з вікна плебанії[3] посилала йому наздогін своє останнє зітхання.
1876 р.
——————