Твори (Франко, 1956–1962)/3/Рутенці/Патріотичні пориви

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том III

Іван Франко
Рутенці
IV. Патріотичні пориви
• Інші версії цієї роботи див. Патріотичні пориви Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1956
IV
 
ПАТРІОТИЧНІ ПОРИВИ

Було близько півночі. Широкими смугами лилося світло з вікон Д-ської резиденції[1], мелодійними переливами роздавалися з середини звуки фортеп'яна. Лагідне світло, відбиваючися від білого, морозом розіскреного снігу, мигає далеко з високого сугорба, мов зірниця на сході. Далеко понад селом лунають звуки музики та співів, перериваючи мертву, безконечну тишу сільської зимової ночі.

— Ов, довго щось балюються панотчикові гості! — говорить півсонний селянин, близький сусід панотця, виглядаючи з сіней на обійстя. — Га, як їм не балюватися, коли є при чім і з-за чого, не те, що ось у мене! Гей, Боже, Боже! — зітхнув важко, засунув двері дерев'яним засувом і вернув до тісної, бідної світлиці.

Каганець ледве блимав на печі, а на постелі лежала-догорала молода ще жінка. Її лице, недавно ще свіже та цвітуче, протягла і зіссала тяжка недуга, очі блищали, але гарячковим огнем, а буйне, золотисте волосся спадало без ладу на груди і на брудну пішву подушки. Груди з трудом високо піднімалися, в горлі пересохло і хрипіло, а все тіло час від часу дрижало судорожно з болю та холоду.

— Максиме! — відізвалася хора стиха.

Максим став коло неї німий із заломаними руками.

— Що то за музика?

— Гості у попа, — відповів понуро Максим.

— А! — зітхнула вона важко, немов пригадуючи собі, що з нею та де вона…

— Подай води, Максиме! В грудях щось пече, ох, як дуже пече!..

Максим мовчки пішов за водою, а вона, стогнучи, силувалася лягти вигідніше на твердій постелі, що давила до кости наболіле тіло, силувалася та надармо.

А тим часом на попівщині гучно, весело, живо йде забава. Старші панотчики засіли в невеличкій світлиці до тарока[2], а побіч них, на малім столику бутельки вина, два збани пива, таца зі шклянками та кілька пачок тютюну та цигар. Крім картяної, обов'язкової, йде між ними ще й друга бесіда — про що? Ну, звісна річ, про високу політику, про війну та мудру тактику Росії, про етимологію та фонетику, про українців та соціялізм. Усе мішається, пересипається жартами, критикується спокійно, без жару, без гарячки, як слідує старшим особам. Питання, котрі для інших становлять підстави життя, кровні завдання, а то й принуку до кривавої жертви, — тут вони тільки спосіб для приємнішого прогнання часу, для диспут, перемішаних з товстими дотепами та цинічними замітками. Усе, як слідує старшим особам!..

У сусідній світлиці, просторій та ясно освіченій, зібралася молодіж. Співи, музика, танці, сріблистий сміх, тихі шепти та сміло виголошувані компліменти, несуться відтам пестрою рікою, наповнюють весь дім празничним, веселим гамором, надають йому подобу вулія, до котрого щойно впущено молодого роя. Але, помимо того, на вид так веселого й щасливого образу, тут ведеться війна — безконечна, завзята, різновидна, хто знає, чи не тяжча, як тамта на Балканах. Правда, кров тут не ллється, стогнання ані крику не чути, ран не завдають, ну але й без тої поганої декорації війна можлива. О, так, тут війна тяжча, бо тут одні других стараються не зранити, не забити, а конечно живцем узяти в неволю. До тої цілі мусять тут служити і очі, і уста, і руки, і груди сніжно-білі, і талія, і фризура, і вуса, і рухи, і всі, всі дари природи і штуки! До тої цілі кожне тут вибирає инші способи, інші атаки та маневри, виступає до бою то відкрито, то тайно, уживає до нього то цього, то того оружжя після вільного вибору, бо прецінь усі тут — вільні люди! І помічники тут же! Цей чує за плечима сильну підпору вітцевих зв'язків і протекцій, тамта вітцевих книжочок щадничих, інша — власної краси, ще інша — ліпшого від інших образовання! Усе тут на показ, усе прикрашене, оздоблене, підлажене до бою, у всякого одна ціль: узяти противника, або противницю в неволю. Словом, усе, як слідує у вільних людей!..

Нараз музика втихла, танці, шепти, сміхи та співи перестали, із сусідніх світлиць повходили старші панотчики і старші пані. Пань було небагато, та й то більша їх часть сиділа серед молоді, маскуючи або підкріпляючи атаки та «маневри» своїх «малих», і всі стали широким кругом на середині світлиці. Нараз серед того круга появилася висока, горда стать отця Ілії, господаря дому. Його довге, чорне волосся було сміливо закинене назад; довга, нова реверенда лежала на нім, як вилита, а чорні, бистрі очі й орлячий ніс показували чоловіка, що любить розказувати і не терпить супротивлення. О. Ілія був удівець, бездітний, і славився на всю околицю першим патріотом, підпорою Руси. Ім'я його часто появлялося в «Словѣ»[3] під списом жертв, котрі збирав і надсилав, чи то на «вторую городскую церковъ», чи на бурсу при «Народномъ Домѣ», чи на «одновленіе церкви св. Юра», чи загалом на інші «благородныи» цілі. Всякий, їдучи до нього в гостину, — а гостей спрошував о. Ілія частенько і гостив добре, бо було з чого, — знав, що конечно прийдеться щось «пожертвувати» і відкладав осібно ґульдена, як на податок. Як кожний щиро-рутенський патріот відказував («уїдав» — говорили тривіяльно сусіди) о. Ілія на ляхів, хоч, розуміється, не мав з ними ближчих зносин, а польського «народа» зовсім не знав; радувався, що мудрі правителі європейські розбили Польщу, що Росія так розумно і систематично відбирає їм їхні давні фантазії, і нарікав, що Австрія, не знати за що, дала їм так багато волі. Загалом придержувався о. Ілія політичних і літературних ідей «Слова», і де міг, старався о прибільшення передплатників тої газети.

Всі гості цікаві, з якою ціллю виїде нині о. Ілія, і кожний сягнув до кишені, щоби добути наперед відложеного ґульдена. О. Ілія заждав хвильку, поки всі не втихли, озирнувся, кашельнув і зачав різким, здоровим голосом:

— Сусіди мої чесні, гості дорогі! Бог свідок, як милий мені нинішній вечір, як тішуся тим, що можу бачити в своїм домі стільки щирих і гарних дітей святої Руси! Алеж під час утіхи і охоти не треба ніколи забувати тої нашої спільної, святої матері, котра особливо тепер тяжко стогне і знемагає під напором неприязних елементів!..

— Браво, браво! — закричали грубими голосами деякі старші панотчики, котрим усе найліпше подобається така фраза, що найменше має значення, а найбільше гучних слів.

— Ви знаєте, — говорив знов о. Ілія по хвилевій перерві, — як тяжкі часи прийшли тепер на нашу народність, як наші відвічні вороги ляхи і тепер працюють на загубу руськости, і як удалося їм усілякими хитрощами підійти часть нашої молоді, що, забувши свої святі обов'язки, чепилася якихось пагубних, заграничних ідей і враз із ворогами працює над загладою руського імени!

— Е, молодики, недоварені студенти! — закричали деякі з панотчиків.

— Кожному по конві[4] холодної води на голову! — гукнув один.

— Ого, перебула наша Русь не такі біди, і тоту перебуде! — додав поважно найстарший, який тою фразою збував усе, чого не розумів і над чим не міг подумати.

— Так, — підхопив о. Ілія, — то золоте слово і свята правда! Але вам, вірним дітям нашої вітчини, треба старатися, що мож і як мож допомагати матері, допомагати тим, що воюють за її добро і славу, що поборюють її явних і скритих ворогів усякими способами!

— Так, так! — загули гості, хоч ніхто ще не міг угадати, куди націлився о. Ілія з таким вступом.

— Таким рицарем без страху та догани, таким борцем добрим за нашу Русь являється газета «Слово» та його світлий редактор. Отже, я вношу, щоби при нинішній нагоді зробити складку для підпоможення того єдиного рицаря. Буде це мала лепта, але на добре діло вжита. Я перший жертвую на ту ціль 10 зл., а хто схоче і своїм датком причинитися, хай впише своє ім'я на цей лист паперу, а зараз завтра вишлемо складку і підписи до Львова.

— Браво, браво! — загули панотчики і поперли о. Ілію до столу, де лежав уже лист паперу побіч бляшаної, в цвіти мальованої, таци. На папері на самім версі було написано великими буквами: «В пользу редакціи «Слова» жертвы, собраныи отцом Иліею в Д… О. Ілія — 10 зл.». Під о. Ілією підписувалися інші, а на тацу почали сипатися ґульдени та дрібняки. Всі ті гроші носили на собі сліди поту, немитих, важких, грубих рук, а не один такий папір, бачилось, досить у долоні здавити, щоби покапала з нього гаряча людська кров, щоби роздалися з нього стогнання та зітхання тисячів нещасних, замучених, що з тими ґульденами та дрібняками по частці життя і серця свого уткнули в жменю панотчикові. А завтра ті криваві, потом і сльозами напоєні ґульдени та дрібняки підуть на руки «благородних» редакторів та «издателів-патріотів», котрі своєю чергою порозкидають їх любенько по шинках, кав'ярнях і інших, не менше, як самі вони, «благородних» місцях!..

По сплаченню контрибуції у всіх гостей мов гора з плечей зсунулася. Панотчики вернули до тарока, молодь до танцю, старші дами до розмови про торішній сніг, — одним словом, усе знов пішло звичайним ладом, а з хвилевого патріотичного пожару навіть іскорки, навіть попелу не лишилося…

Була дев'ята година зрана, коли скінчилася забава, а гості, дрімаючи та протираючи сонні очі, роз'їхалися. О. Ілія не лягав усю ніч ні на волосок, але його патріотизм не дозволяв йому й тепер заснути, поки не напише листа до пана редактора «Слова» і не відішле йому зібраних учора грошей. Він засукав рукава, протер очі, що непослушно раз-у-раз злипалися, розмахнув руками, щоби надати їм більше сили і, взявши за перо, почав писати лист. Але липли очі й рука відмовляла йому щораз голосніше послуху. Замість «Благородный» написав «Брагородный», а замість «Редакторъ» — «Ледакторъ», а побачивши нараз обі помилки, розлютився і роздер папір. В тій хвилі роздалося за дверми в сінях туркання чобіт о підлогу — знак, що хтось із села прийшов до єґомостя.

— Хто там? — крикнув гнівно о. Ілія, маркітний, що «мара якась темлює тими хлопами тепер, коли в нього часу немає!»

Двері звільна отворилися, і несміло всунулася до світлиці бліда, вимарніла стать Максима.

— Слава Сусу Христу! — сказав він з низьким поклоном.

— А чого там? Чого тобі так рано? — запитав панотець.

— А, прошу єґомостя, жінка вмерла.

— Так? Ну, і що ж?

— Та я прийшов, що єґомость схотять, щоби грішне тіло поховати?…

— А, небоже — відповів о. Ілія, встаючи, — та бо вона несповідано вмерла! Що то за порядок?

— Та… якось так, прошу єґомостя, відвелося. Я сам… І тут піди, і там, і цього доглянь, і того допантруй, і коло слабої день і ніч…

— Е, гореми-тереми, не було коли! А до коршми і на торг і всюди, то було коли, лиш до сповіді ні! А тепер, небоже, тринадцять паперків не мине тебе!

Максим пошкробався по голові і зачав проситися, відмовляти, що ді небіжка й так, слабуючи, винищила його до нитки, що не раз і на сіль не стає, що прийдеться й так зазичитися на похорони.

— А мені що до того? — відрубав о. Ілія. — Про мене зич, відки хочеш, моє мусить бути!

Не знаю, чи в життю селянина, і так повнім нужди, пониження та деморалізуючих впливів, бувають хвилі тяжчі, більше понижаючі та деморалізуючі, як коли приходиться йому, з болем і жалем на душі в найбільшім нещастю, яким буває страта дорогої людини, торгуватися як за худобину, з чоловіком просвіченим, котрий свою діяльність цінить, як йому забагнеться. Нема певної тарифи, яка усталювала би плату за церковні треби (приймаючи вже навіть те, що церковні треби мають бути плачені!), а як і є, то селянинові незвісна. На людські чуття, що в серці селянина так само глибокі, як і в серцях просвічених людей, при таких торгах ваги не покладається. У тих людей, що сами проповідують відречення від розкошів світу, нема і краплини стиду витягати руку по послідній, кривавий гріш народу, витягати так різко, гордо, зухвало! І ще потом моралісти та панотчики говорять та кричать про зіпсуття, здеморалізування та недостачу людської гідности в народі! Перестаньте, «благородні панове», вперед самі вбивати та здавлювати в тім народі кожний зарід, кожну іскру людської самостійности, характеру й думки, перестаньте деморалізувати його власними прикладами, власним життям та науками, пізнайте раз і в нім брата, рівного собі, пізнайте його життя й потреби, подайте йому щиру, не брудну та користолюбну руку, а побачите тоді, що народ наш не такий звір, яким його показуєте, і що коли хто завинив при його зіпсованню, то певно найбільше ви самі!

Довгий час тривав торг. О. Ілія лютився і кричав, що хлоп, то худоба, котра перед усім потребує доброго бука, що кожне його слово — брехня і неправда, і що хіба на вогні признається до правди. Вкінці таки стало на його. Максимові духу не стало сперечатися з панотцем, і, зітхаючи, пристав на жадання о. Ілії. По відході Максима панотець тільки сплюнув і проворкотів:

— Тьфу, до чорта з хамами! Хвилі спокою чоловік не має!

І облегшивши серце таким словом, засів о. Ілія знов до писання. Бесіда з Максимом і холодний поранок протверезили його. Прилагодив другий лист, і по хвилі намислу швидко забігало перо по папері, а лице о. Ілії роз'яснилося, просвітліло від припливу патріотичного чуття, котре в тій хвилі виливав на папір. Крізь хмари продерлося сонце і скісним, світляним стовпом лягло поперек світлиці, але до сидячого не доходило світло. У сусіднім покою чути було стук і шелест служниці, що запрятувала по вчорашній гостині, а крізь отворені двері бачив там о. Ілія тільки стоячий насупроти фортеп'ян з розкиданими на нім нотами.

А в хаті Максима в тім часі сумно, понуро, мов у гробі. Небіжку вже обмили і нарядили на лаві. Кілька старих бабів тихо-тихо крутиться по хаті, прибираючи та порядкуючи, а Максим з заламаними руками, німий, блідий і згорблений, стоїть у ніг тої, що мала бути його товаришкою і помічницею в недолі життя, а тепер стала тільки зайвим, важким тягарем. Ніхто не промовляє до нього, не потішає, не розраджує. Сам він стоїть у своїм горі, — хто знає, може думає про те, відки тут узяти грошей на похорони? Звісно, прозаїчна душа!

Але гарячий, голосний патріотизм зі своїми великими абстрактами не бачить, і не хоче бачити тої дрібної щоденної прози!…

1878 р.

——————

  1. Резиденція — попівський будинок.
  2. Гра в карти.
  3. «Слово» — москвофільська газета. Під час перших соціялістичних арештів та процесів 1877 р. ця газета займалася доносами, вказувала поліції, кого, де і за що треба арештувати.
  4. Конва — відро.