Твори (Франко, 1956–1962)/5/В тюремнім шпиталі
| ◀ До світла! | Твори в 20 томах Том V В тюремнім шпиталі |
Івась Новітній ▶ |
|
Тюремний шпиталь! Кожне з тих двох слів містить у собі пекло, а злучені разом, вони — куточок раю, тиха пристань, до якої тужать сотки душ натомлених та зболілих. Тут вони знаходять пільгу в своїх болях або бодай хвилеву переміну своєї сірої, нестерпної вже через саму монотонність недолі.
Шпиталь у львівськім карнім закладі, це невеличке крило просторого будинку, відділене тісним і темним коридором від головного комплексу тюремних келій. Шпитальні келії трохи більші від звичайних арештанських, кожна з двома вікнами. Їх усіх чотирі: для тифусових, шкірних, хірургічних та очних слабостей. Інших хвороб — жартують арештанти — в закладі по припису не сміє бути; коли ж трапиться, що хтось захворіє на якусь іншу слабість, то його містять в одній із цих чотирьох келій відповідно до того, до якої з цих чотирьох груп ближча його хвороба.Тюремний шпиталь, це лише тінь, карикатура звичайного шпиталю. Це та ж тюрма з дверима замиканими день і ніч, з заґратованими тісними вікнами, з голими стінами і неминучою «катериною»[1] в куті. Шпиталем вона називається лише тому, що щодня рано сюди заходить лікар та оглядає хворих, а в випадку якоїсь наглої, тяжкої хвороби за дві-три години лікар може прибути й другий раз того самого дня. Надто пожива для всіх хворих дається окрема, т. зв. шпиталька: хліб житній з пшеничним, рано молоко, тричі на тиждень, а для тяжче хворих і щодень, росіл та м'ясо, деколи вино. Оця шпиталька та супокій у шпитальних келіях та лагідніше поводження шпитальних дозорців з хворими й є головною приманою, що заставляє многих в'язнів тужити за шпиталем і уявляти собі побут у ньому як відпочивок та радісну переміну в своїм нужденнім життю.
Скільки ті понурі стіни чули розпучливих проклять, тихих зітхань, окриків болю та шептів гіркого жалю за безповоротним минулим! Скільки тут промайнуло образів важкого конання, скільки покапало сліз даремного каяття! А довгими ночами, при блиску єдиної, на чорнім гаку серед стелі завішеної, лямпи скільки тут прогомоніло важких оповідань, що відслонювали не раз найглибші тайники людської душі, жасні безодні дикої пристрасти, пориви розуму й божевілля, вияви глибокого, ніжного чуття або вибрики дикости та жорстокости, що, мов звір у темнім лісі, ховається в серці не одного чоловіка.
В моїй пам'яті засіла одна така сценка, один епізод, про який оповідав мені один із тих, що були суджені в перших львівських соціялістичних процесах, в пору, коли тут засуджували за саме визнавання соціялістичної віри, коли один із старших радників львівського суду з властивим йому цинічним гумором говорив:
— Що таке соціялізм, я, бігме, не знаю, те лише знаю, що це щось гідне кари.
Подія, про яку говориться далі, сталася при кінці 70-их років минулого віку. Того, хто мені оповідав її, не називаю, — байдуже про його назву. Його оповідання списую з пам'яти — може не так колоритно, як він оповідав сам, та у всьому головному вірно.
Мене завезли сюди зі слідчого арешту в непритомнім стані. Я занедужав на тиф, кілька день раз-по-раз зголошувався до лікаря, але лікар не задавав собі праці навіть посмотрити в мене пульс, лише відправляв мене одним словом:
— Здоров! Нічого йому не хибує!
Я йшов назад до келії і лежав і мучився гарячкою, поки не дійшов до того, що вже не міг рушитися. Тоді мене, пізно вночі, взяли в халабуду і перевезли до тюремного шпиталю в Бригідках.
Як довго я там лежав у непритомнім стані, не знаю. Мов крізь сито пригадую собі, що мені страшенно докучало якесь скрипіння, немов би попри моє ліжко ненастанно їздив дерев'яний, ніколи не мазаний бойківський віз, або немов би хто з великою силою тупим сверлом-лопатнем вертів діру в сухій ялиці. Коли я трохи прийшов до себе, я пізнав, що це був дихавичний хрипіт і сухий кашель мойого сусіда, якогось хворого, що лежав на ліжку сусіднім зо мною, відділенім від мойого лише вузьким проходом.
Найперший ясний спомин: я лежу горілиць, випростуваний, безвладний. У висках іще стукає, аж голова болить. Крізь зажмурені очі чую ледве замітне світло єдиної лямпи, що висить на стіні насеред казні. Недалеко мене хрипить ледве дишучи мій сусід. А втім із кута, десь, як мені здається, з далекої далечини чути грубий, різкий голос:
— Діду Гарасиме!
— А що? — озивається мій сусід і на довгу хвилю заходиться страшним кашлем, що хрипить, грає, свище та клекоче в його грудях.
— Але то в вас уже не скрипка в грудях, а цілі органи.
— Христос грає! — каже дід.
— А що ваш сусід? Ще не прийшов до себе?
— Спить.
— Ну, мало-мало бракувало йому.
— Молоде, перемогло. А тобі як?
— Е, що мені. Дідько не візьме.
— Дурний ти! Чи то годиться самому себе калічити?— Ви дурні, діду! Що вам старому! Не нині, то завтра. А мені трицять і два роки. Жити би хотілося. А коли погадаю, що я засуджений на вічність… розумієте, діду, на вічність і ще й на чотири роки… Га, то по вашому нічого? Ну, вічність, то ще б наплювати. Але ті чотири роки, що місяць у казні та в кайданах, а місяць у казенці, та на цегляних ребрах спати, — тут, діду, чоловік вовком завиє. Хоч би й який, а подумає собі: раз мати родила, ліпше раз умерти, ніж отак каратися.
— А я ще раз кажу: дурний ти! Терпи, коли заслужив! Давніше не таке терпіли!
Дід знову закашлявся. По хвилі, відхлипавшися додав:
— Ади, мене дванадцять літ у слідстві мучили, очей збавили, і ще на двадцять літ засудили. Не треба й твоєї вічности, бо я їх певно не доживу. А накладати на себе руку, борони мене Боже. Що завинив, те буду терпіти. І ти так.
— Та я не відпираюся терпіти, — мовив якось м'якше далекий голос. — Тільки ті чотири роки і ті цегляні ребра… І знаєте, що вночі на тих цеглах таке сниться… таке сниться… Ой, діду! А вам чи снилися коли ваші жиди, що ви їх вирізали?
— Старі ні, лиш малі жиденята та одна жидівка. Така розкішна була… І все мені сниться вся в білім, коса розпущена аж до пояса… і все ніби йде до церкви христитися… і всміхається і моргає на мене… За инших мене карають люди, а за неї ще Бог каратиме…Друге ясне вражіння. Холодна, суха рука шолопає в мене по лиці, потім по шиї й по грудях. Чую її повзання в полусні, мов повзання якоїсь обридливої животини, рапавки або гусільниці. Моє тіло стрепенулося, і я відкриваю очі. І бачу: надо мною похилене старече лице — жовте, поморщене, як сушене яблуко, до половини обросло довгою, білою як молоко бородою. Та проте нема в тім лиці нічого того, що чинить старечі лиця гарними та симпатичними. Широкий рот і грубі, посинілі губи страшні, та ще страшніші очі — зовсім білі, мертві.
Я ще раз стрепенувся при виді цього лиця, освіченого наполовину жовтавим промінням лямпи.
— Живий — буркнув дід, поклавши долоню на моїй груді в околиці серця.
Я хочу крикнути, але не можу: з моїх уст іде лише якесь ледве чутне стогнання.
— Спите, паничу? — питає дід.
Я дивлюся на нього, не змигаючи. Далі з великим зусиллям ледве чутно промовляю:
— Ні.
— Ну, Богу дякувати, що ви живі! Я вже думав, що по вас буде.
І він, увесь тремтячи, знов лягає на своє ліжко і заходиться кашлем.
— Довго я спав? — питаю я.
— Спали! Місяць уже… Між життям і смертю. Вчора доктор уже рукою махнув… Як вам тепер?— Або я знаю. Здається, нічого не чую.
— Лежіть тихо, не рушайтесь. Дасть Бог, подужаєте.
Він знов кашляє, та в перестанках щось бубонить. Чи молитву, чи до мене щось говорить, не можу розуміти. Сон мене ломить, і я засипаю.
Від тої ночі я почав приходити до себе. Щоправда, помалу. Голова боліла ще, тіло було зовсім ослаблене, мене мучили сонні привиди, а особливо слухові галюцінації. Ві сні дідове кашляння видавалось мені то сотні раз повторюваними вистрілами з карабіна тут же над моїми вухами, то журчанням та хрупостінням жорен уставлених коло моєї голови, то скрипом дуплавої верби серед осіннього вітру. Так само й інші звуки, що десь колись чути було в нашій келії, приймали для мойого хворого слуху страшну, в сто разів прибільшену силу і мучили мене. Та звільна все те улягалося і я почав видимо набирати сили. Тільки лице діда Гарасима лишилося для мене страшним і відразливим; не додавали йому принади ані глибокі зморщки, якими було пооране його чоло, ані дрібно сфалдована[2] темножовта шкіра довкола сліпих очей, ані великі фалди терпіння, що з-під очей крутою річкою бігли до кінців його уст і губилися в пралісі його білої бороди. До його лиця з тими страшними сліпими очима і з тим страшним, немов гнилим ротом, ротом казкового людожерця, я не міг ніяк привикнути. Борше[3] вже привик до його голосу, старечого, розбитого голосу, який іноді, коли його дихавичний кашель давав йому на пару годин трохи спокою, вмів оповідати багато дечого цікавого.
Дід Гарасим ждав смерти. Він терпів на дихавицю, на безсонницю, на старче вичерпання сил: його вже не лічили і не оглядали лікарі, раз рішивши, що «з нього нічого не буде». Кожний сильніший напад кашлю міг закінчитися розривом його звапнілої аорти; кожний хвилевий сон міг бути його останнім моментом. А проте він жив, мов упертий реп'ях держався того нужденного життя. Іноді, лежачи тихо, без руху, я цілими годинами глядів на нього і мені здавалося, що кілька разів я зловив діда Гарасима на якійсь дивній трівозі. Він цікаво вслухувався десь у щось, неспокійно рухався на своїй постелі, буркотав щось і крадькома наставляв вухо в мій бік, немов шпіонив мене, немов ждав чогось. Чим більше я приходив до здоров'я, тим частіше я завважував тривожний, неспокійний вираз на дідовім лиці.
— Що вам, діду Гарасиме? — запитав я його раз. — Ви ніби ждете чогось або боїтеся чогось?
— Смерти, паничу. І жду й боюся.
— Ну, смерти всі ми ждемо, та й боятися її нема що, — мовив я.
— Я не того… Що там буде, ніби? То вже Божа воля! — бубонів дід.— Ну, а що ж вам таке? Видно по вас, що вас щось ніби гризе.
— Видно по мені? — простогнав дід, кашляючи. — Може й гризе, та що робити!
— Може би ліпше сказати кому? Чей би[4] полегшало, — мовив я.
— Ет! — відповів дід і замовк. Я не допитував його більше.
Одного дня недовершений самовбійця, що був засуджений на вічність і ще на чотири роки, опустив нашу келію: його рани загоїлись настільки, що його помістили знов у його звичайній казні. Ми лишилися в келії лиш оба з дідом Гарасимом, якого стан тим часом значно погіршився.
— А що, лиш ми два тут? — важко дишучи, поквапно, ледве чутно зі зворушення промовив дід.
— Лиш ми два.
— Господи, Тобі слава. Насилу діждався! Господи, — муркотів дід, зітхаючи то кашляючи.
— Хіба що? Хіба той вічняк заважав вам?
— А що мені!…
Дід, не договорюючи, махнув рукою, а відкашлявшись, додав.
— Не хотілося при ньому… Поганий він… Звір.
— Це ви через те, що він себе хотів зарізати?— Зарізати? — проскрипів якось сердито дід. — Це його не мине! Це нечистий простягає до нього свої лаби. Він його не пустить.
— А за що його засудили?
— То то, бачите! П'ять душ зарізав. Та й не в тім річ. Не один тут такий, а ще має Бога в серці. Гріх по людях ходить. Згрішить чоловік та й покутує. Але бувають гріхи… Хоч би оцей… Пана й паню, панича й служницю… А служниця його коханка була, впустила його вночі не знаючи, чого він хоче. Гадала, що до неї. А там іще панна була: як побачила, почала проситися. «Все, що хочеш, зроблю для тебе, піду з тобою, слугою тобі буду, лиш даруй життя!» А він при трупах батька й матері з нею… знаєте… а потім устав та й угородив їй ніж у саме серце. Ну, має такий чоловік Бога в серці? І то вважайте, ще хлопцем бувши, дев'ятнацять літ! Тому його й не повісили, а засудили на вічність.
Дід лежав майже без духу, вишептавши поквапом, уривано оце оповідання. Кашель носив його грудьми. Його лице посиніло, корчилося з болю. Я гадав, що цим разом уже буде по ньому, але ні, віддихався.
— А що ж то ще за чотири роки, що йому додали до вічности?
Дід махнув рукою.
— Дурниця. Це вже тут заробив. Дозорцю заколов.
На коридорі чути було стук кроків, гомін, якісь далекі крики та брязкання ключів.— Знов когось сюди ведуть! — з переляком мовив дід, надслухуючи.
Кроки й голоси прогомоніли. До нашої казні не дали нікого. Дід важко дихав.
— Слухайте, пане, — мовив він, з трудом підводячись до половини на ліжку і обертаючи до мене своє страшне лице. — Я би хотів… я би хотів сказати вам щось…
Але тут його захопив кашель. Він ослаб, упав горілиць на ліжко. Пароксизм був сильний. Видно було, що дід усім зусиллям своєї волі боровся з хоробою, судорожно жмучи в жменях простирало, яким був накритий.
— Успокойтеся, діду, — мовив я. — Ви тепер дуже ослаблені. Не говоріть. Пробуйте переспатися, може вам полегшає, то тоді скажете.
— Боюсь… синку… боюсь, що не дочекаю завтрішнього дня… а хотів би… ще перед смертю… конче…
Але його зусилля були даремні. Його почало душити і він простягся на ліжку без руху. Лише харчання свідчило, що життя ще не втекло зі старого тіла. Я довго прислухувався тому харчанню. По якімось часі воно полегшало, віддих зробився повільніший. Дід очевидно спав.
Була північ. Мене збудив знов холодний дотик дідової руки, простягненої з сусіднього ліжка.
— Спите, пане?
— Ні, не сплю.
— Слухайте. Я хотів вам… хотів вас…Він запнявся, немов не знаючи, з якого боку підійти до речі.
— Я знаю, пане… ви за правду тут… ви проти людської кривди повстаєте… за те вас мучать… Поки ви тут лежали в непам'яті, то доктор із ключником не раз говорили… А я те слухав та й у мене в серці… знаєте, так як весною лід тає… легко так, весело… І я пригадав собі… давно, давно… знаєте, я вже тридцять літ кримінали витираю… Дванадцять літ у самім слідстві… по Росії тягали, дідько знає, куди. Вже далі забув, як там виглядає на вольнім світі. А як зачали говорити за вас… як то ви хочете людям полегкість зробити… кривду зменшити… то в мене раптом…
Він урвав, закашлявся. Він говорив це все безладно, уривано, раз голосніше, то знов тихіше немов борючися з невидимою якоюсь силою за кожну жменьку повітря, за кожний хоч трохи свобідніший віддих. Для мене цей оборот в думках старого розбійника був зовсім несподіваний, я слухав мовчки. По добрих десятьох мінутах дід Гарасим зачав знову.
— Слухаєте, пане?
— Слухаю.
— Не думайте, що в мене душа з каменя… я також… Ну, кожний по своєму… А тота жидівочка, раз-у-раз мені привиджується, так таки виразно: хресту просить. Я вже пару разів з попом говорив, признався, що в мене є гроші закопані. Каже: дай на церкву. Та мене щось мов за руку тримало. Не надія на те, що вийду на волю і сам покористуюся… Я давно стратив ту надію, ще коли осліп. Аж тепер бачу, що то був якийсь добрий дух. Що церкві з тих грошей? А ви обернете їх на добро для бідних… Бо то не церковні гроші, а з бідних людей зідрані… лихварські… то нехай ідуть на підмогу… як ви запорядите…
Знов настала перерва. Знову дід, віддихавшись, почав мацати мене рукою, чи я не сплю.
— Говоріть, говоріть! — озвався я.
— Ви щось кажете? — запитав він.
Я сказав голосніше.
— Здається, не дочуваю. Сам своїх слів не чую. Вуха заступає… Це мабуть смерть моя вже надходить. Слухайте ж. У мене гроші великі — сорок тисяч — самими дукатами… залізна скринька… безпечно… закопані… Я знаю, ви швидко вийдете на свободу… то зараз не гаючись… не кажіть нікому нічого… зовсім, зовсім у ваші руки… я вже знаю, що ви не пустите марно… і моїй душі буде легше, ніж коли б десять церквів…
Страшенний пароксизм кашлю перервав його мову.
— Де ж вони сховані? — осмілився я запитати його. Та він мабуть не чув цього питання, бо знов його холодна рука доторкнулася мойого чола.
— Слухаєте?… Зараз за селом… лісок, соснина… кожне вам покаже… через лісок річка тече… над річкою великий камінь… один-однісінький… Відтам річка скручує на північ… А ви від каменя ступайте сто кроків на схід, надиблете старий дубовий пень насеред поляни… вважайте, дубовий! І під тим пнем…
— Але де це? В котрім селі, в якім повіті?
— Що ви кажете? Не чую! Кажіть голосніше! — мовив він. У його грудях хрипіло страшенно. Його рука судорожно вхопила мою руку і почала тягти її до себе. Я звівся з ліжка й наблизився до нього, похилив лице над його головою і крикнув йому над самим вухом:
— У якім селі?
— Селі? Селі? — повторив він ледве дишучи. — Слух…
І обома руками він прихилив мою голову до свойого лиця. Його великі, тепер зовсім білі, безкровні уста ще порушувалися, немов говорили щось, але голосу не чути було ніякого, ані найменшого шепту. Раптом глибоке зітхання видралося з його груди, руки скорчилися і пустили мою голову, тіло випружилося, уста відразу посиніли й заціпилися.
Дід Гарасим сконав, не сказавши ані слова більше. Лихварські дукати десь і досі спочивають у своїй безпечній схованці. Мені мабуть не було суджено повернути їх на діло, яке заповняло душу та мрії старого розбійника в останніх днях його важкого конання. Та проте вони таки зробили своє, дали йому пільгу в його безпросвітнім горю.
Львів, у вересні 1902.
——————