Твори (Франко, 1956–1962)/5/Івась Новітній

by Іван Франко

◀ В тюремнім шпиталі

Твори в 20 томах Том V Іван Франко Івась Новітній

Додатки. Переднє слово до „Батьківщини“ ▶

• Інші версії цієї роботи див. Івась Новітній

Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1957

ІВАСЬ НОВІТНІЙ.

Повість із тюремного життя.

Кому світить місяць, — я й сонця не бачу;
У тюрмі сидячи, нарікаю, плачу!
У тюрмі сидячи, терплю я неволю,
Нарікаю, плачу на нещасну долю.
На нещасну долю, на свій вік мізерний,
На тих вороженьків, що мя ту заперли.
У тюрму заперли, — постіль ту ми вергли^[1] —
Я плачу, ридаю, як на ню лягаю!
Солом'яна постіль і ячмінна каша, —
Уважайте, браці — то вся воля наша!

Арештантська пісня

— Що ж, чень^[2] ще моя вина не така велика, Господи! Чень же не до віку тут сидіти, чень не до віку!…

В тісній „клітці“ під сходами карного суду було напівтемно, вохко, холодно. Голі, давно білені, муровані стовпи стриміли понуро вгору, розщіплюючись в тяжкі, навислі склепіння над коритарями і над сходами. На сходах віднілися сліди снігу і болота, котрі нанесла „публіка“, спішача на якусь цікаву розправу^[3]. Але тепер уже вечеріло, — на сходах і на коритарі не було нікого, крім вартових поліціянтів, — та й ті сиділи коло дверей на лавці, не говорячи й слова, тільки кулились і чимраз глибше запихали руки в рукави плащів. Цілий карний суд був немов мертвий. Паморока^[4] немов видимо нависала згори, від темних склепінь, та надтягала густими стовпами збоку, з довгого і темного проходу, що провадив до кримінальних^[5] будинків. Тільки крізь вікно над сходами видно було «світ», — правда, зовсім не широкий, бо доразу закритий білою сніговою метелицею.

В „клітці“ під сходами на маленькій, старій лавчині сиділо троє люда. На самім переді, т. т. найближче коридору, сидів старий, сивобородий жид в циліндрі і в теплім, хоч доста вже проношенім „Überro-ці“^[6]. Він довгий час крутився на місці, нушторився і воркотів, заки зміг усісти бодай що-то^[7] вигідно на невигідній зроду лавчині; відтак замовк на хвилю, а його голова схилилася на груди, немов у забавки, з котрої вийнято пружину. Побіч нього в легенькім сурдутику, попротиранім на ліктях і попоренім на швах, у споднях^[8] ще більше літних і в діравім кашкеті кулився молодий, здоровий і рум'яний мужчина, досить хороший на лице і з дивно хитрим, трохи немилим виразом очей. Кінець його носа синів чимраз більше від морозу, — мускули лиця корчилися, — видно, що неборака сильно затискав зуби, щоб ними «лярум^[9] не дзвонити». Скріплі, посинілі руки він також запихав то в рукави, то за пазуху, — але видно, не багато там надибав тепла, бо щохвилі витягав їх наверх і сукотав^[10] ними щосили, щоби бодай трохи їх обігріти. Третій найнещасливіший обиватель клітки, то був невеличкий, шістнадцятилітній хлопчина, коменарчик^[11] з ремесла, що видно було по його коменарськім уборі. З його лиця, зачорненого сажею, годі було вичитати якийнебудь вираз, — його великі, блискучі очі були вогкі від сліз, котрі витискав мороз, — зуби час від часу голосно дзвонили, а губи шевелилися, мов при молитві. Він сидів, скулений, змерзлий, стривожений, забившися в сам кут клітки віддалік від своїх товаришів. Його руки, сховані за пазуху тісного коменарського убрання дрожали, ноги дилькотіли, немов у них було своє осібне життя й осібна воля, — але малий коменарчик видимо мало зважав на студінь, дрож, сумерк, по його голові бродили інші гадки, страшні, непевні, невпорядковані, тривожні…

— Господи, чень же я ще не так страшно завинив! — шептав він, — чень я ще коли вийду звідси! Ой-ой-ой, що то мама скаже, що сестра скаже!…

Думки та споминки перемогли його. Він дивися мов мертвими очима довкола по «клітці», зупиняв свій погляд то на чорній дротом загратованій скринці, прибитій на стіні, в котрій судді, ідучи додому, лишали ключі від своїх канцелярій, то на порожніх кошиках, стоячих під лавкою, то на сходах, відки мав прийти наказ — відвести арештантів до криміналу. Але суддям у теплих канцеляріях, видко, не дуже там поквапно робилося, наказу як не було, так не було.

— Pana z furdygarni przywiedli?^[12] — запитав стиха жид по-літньому вбраного молодого чоловіка.

Той замість відповіді притакнув головою.

— A za co pana aresztowali?^[13]

— Ет! — відповів коротко молодий чоловік і ще пильніше затис зуби, щоб не задзеленькотіти ними. Але жида, котрий, видко, був дуже говіркий, не знеохотила коротка та досадна відповідь товариша.

— А я сам не знаю, за що мене взяли, чого від мене хочуть, бігме не знаю, — заговорив він голосніше.

— Nie wolno, gadać! Milcz i siedź tam jeden z drugim!^[14] — крикнув вартовий з лавки, зачувши бесіду.

— Та я, пане поліціян, нічого, я лиш так…

— Milcz, żydzie, kiedy сіе się nikt nie pyta^[15] — крикнув вартовий ще гнівніше.

— Ой, йой, йой, який великий пан, до нього не приступай без бука! — прошептав жид собі під носом, і знов нагло склонив обезсилілу голову на груди.

Молодий коменарчик, бачилось, не чув цеї бесіди — його очі блукали безвиразно і опинилися вкінці на блискучій рукоятці багнету вартового, немов ждучи від холодного заліза огріття й відради. Чим темніше ставало, тим більше напружувався його слух, лов'ячи глухий стук важких кроків по коритарах, свист сніговійниці на дворі, далекий, невиразний звук ратушевого годинника. Але звуків так мало, вони такі одноманітні, що не можуть довго зайняти слуху. Коменарчик кулиться ще більше і цокоче голосно зубами. Чуття холоду немов кліщами здавлює його тіло і проганяє всякі мислі, споминки і вражіння. З його груди мимоволі виривається голосне хлипання, — з очей котяться сльози мов горох і промивають білявий слід на лиці. Оба арештанти і поліцаї озирнулися на хлопчину, котрого за сумерком та чорною одежею мало що видно було з кута.

— Що ти, малий, змерз дуже? — спитав один поліціян, не той, що вперед так гнівно заборонив жидові бесідувати.

Хлопчина не відповідав нічого, тільки хлипав. Хлипання стрясало ним цілим якось судорожно і робило йому пільгу, як усякий рух під час холоду.

— От також пани! — сказав один поліціян до другого якимось гірким тоном, — ані їм у голові, що тут хлопець мерзне… А велика річ підписати наказ!

— А, ще чим будуть журитися, та хлопцем, — відповів другий. Най псяюха намерзнеться бодай, най знає, що то красти!

Ці слова вразили малого коменарчика мов скрегіт ножем по склі. „Най знає, що то красти“, — ці слова завертілися йому в голові, мов гострий сверлик, і відживили всю його тривогу, весь неспокій. Він насилу давив у собі хлипання, щоб не звертати на себе уваги поліціяна та не почути ще раз таких прикрих слів. Вони глибоко скіміли^[16] його в серце, — а прецінь він мусив признатися сам собі, що вони доразу правдиві! Ах, що би то він дав за те, якби вони не були правдиві, якби міг спокійно слухати того слова „красти“, котре аж нині, відколи його зловлено на гарячім учинку, перший раз так різко прорвалося до його слуху! Нині він аж почув усю тяжкість вини, всю гризоту, весь неспокій, усю тривогу, яку чує чоловік, що летить у пропасть, а не бачить ні її дна, ні жадного рятунку.

— Ордонанц^[17]! — роздався нараз різкий крик на коритарі першого поверху. Один з поліціянів схопився і побіг горі сходами.

— Ну, прецінь раз нагадалися підписати! — сказав другий поліціян. — Ну, ну, цить, небоже, — обернувся він до кута „клітки“, — вже тут не будеш сидіти, а там швидко обігрієшся.

Ордонанц вернувся з аркушем паперу в руках і грізно крикнув арештантам, щоб ішли поперед нього. Вони повстали, і замороженими, сціплими ногами ставили непевні кроки по коритарі, куди їх справив вартовий. Кроки їх глухо стугоніли і бачилося, що ці дрожачі люди ступають у пащу підземного світу, відки нема вже надії виходу. Вони йшли до тюрми. Справедливо, чи несправедливо, — по своїй вині, чи по чужій, — хто його знає! Це викаже слідство судове, а поки викаже — до тюрми! Чи винний, чи невинний, — скоро раз по волі поліції або прокураторії попав у „клітку“ — вже йому тюрми не минути.

Перейшовши коритар, арештанти увійшли в вузенький, кривий хідничок — з одного боку мур будинку, з другого два сяжні високий, мурований паркан. Вітер не завівав сюди, — сніг супокійно летів згори, граючи в повітрі, мов тисячі мотилів, та наліплювався на лиця і на одежу арештантів. Пройшовши вузький хідник, вони опинилися перед фірткою, котру, на голос їх сторожа, отворив з другого боку такий же сторож, — і арештанти увійшли на обширне кримінальське подвір'я. За густою сніговійницею і вітром, б'ючим просто в очі, вони не могли розглянути подвір'я і, скулившися, йшли повільно далі, аж увійшли через тісні двері до сіней тюрми.

II.

— Tędy, tędy, do pana kerkermajstra^[18]! — крикнув поліціян, одкриваючи перед арештантами двері до канцелярії того неограниченого і рідко доступного владільця тюремного. Арештанти, скулені і дрожачі, увійшли.

Пан керкермайстер Куфа був чоловік високого росту, колишній „гранатир“^[19]. Його широкі плечі і величезні, жилаві руки свідчили про його велику силу, — лице подовгасте і трохи набрескле, низьке чоло, обведене зверха густим, просто стирчачим, немов щетинистим волоссям, чорним мов смола, і вираз невеличких, час від часу дивно блискаючих, очей, — все те казало догадуватися, що в голові того чоловіка мало розуму і освіти, а за те багато примх, тиранської самоволі і непросвітньої, глибоко врослої ненависти до всього, що не кориться, не підлягає, „не знає субордінації“. Це була дика, упряма натура, хоч при тім, розуміється, як усякий дикар, легко податлива на облесні слова та зручні, хитрі підходи. На тих він не вмів зрозумітися і для того не раз лучалося, що котрийнебудь арештант піддобрився д'ньому, зиськав^[20] його ласку і відтак використував її для себе, — що діялося не раз на користь, а не раз і на лихо прочих арештантів.

Коли арештанти увійшли, пан керкермайстер сидів на кріслі коло свого стола і курив люльку, дивлячися при тім нерухомо в вікно, крізь котре видно було серед сніговійниці арештантів у сірих, суконних куртаках, що повертали зі „світової“^[21] роботи. Ордонанц, котрий привів арештантів, уклонився здалека пану керкермайстрові і, підходячи на пальцях ід столові, положив на нім папір. Куфа сидів недвижно довгу хвилю, немов нічого й не бачив, між тим коли секретар пана керкермайстра, що писав при другім столі близько дверей, уважно вдивлювався своїми сірими очками в нових арештантів.

— Jak się pan nazywasz?^[22] — спитав нараз пан керкермайстер різким, грубим голосом, виймаючи люльку з рота і швидко, по-вояцьки обертаючися до арештантів.

— Izrael Kessler, proszę pana,^[23] — відповів, кланяючися жид, котрий стояв напереді.

— A ty, jak?… Aha, czekaj-no, czekaj-no obywatelu, ja ciebie już gdzieś… Ty pierwszy raz tu?

— Nie, proszę pana kerkermajstra, ja już trzeci raz.

— Ach, to ty Władek Zawadowski, za kradzież, prawda, jak ja cię znam! Cha, cha, cha!^[24]

Пан керкермайстер зареготався таким грімким і здоровим сміхом, що аж вікна задзеленькотіли, а арештантам залящало в вухах. Завадовський, видимо, рад був тій веселості пана керкермайстра, бо знав, що коли той в добрім гуморі, то дасть його до якоїсь доброї казні, де ясно і простірно та й не багато людей. Він стояв випростований, трошки навіть усміхнений, як вояк перед своїм начальником, — бо така військова постава найліпше подобалася пану керкермайстрові. Тільки його промерзлі литки, до котрих крізь широкі діри штанів мороз і сніг мав свобідний доступ і котрі не вспіли так швидко розігрітися, дилькотали, мов самі не свої, не слухаючи намагання бідного Владка, котрий силувався удержати їх просто і недвижно.

— A ty, murzynie, skąd?^[25] — спитав керкермайстер, поглядаючи на коменарчика, що скулений стояв у самім куті під дверми — Czego ż ty tam stoisz, chodź tu!^[26]

Останні слова сказані були вже зовсім не весело, радше таким тоном, яким кличеться пса «до ноги».

Ордонанц, видячи, що хлопець не рушається, твердою рукою взяв його за плече і безвладного виволік наперед.

— Jak się nazywasz^[27]? — гаркнув до нього Куфа, блиснувши прикро очима і наїживши вуса наперед. — No, coż ty, niemy, czy co?^[28]

— Я… я… я… називаюся… Івась Новітній — відповів коменарчик.

— Івась, Івась! — переглумився пан керкермайстер. — А що ти, Івасю, вкрав, що тебе аж сюди завели?

Хлопчина мовчав. Його посинілі уста судорожно стягалися то знов розширювалися: його великі, лагідні очі недвижно вперті були в грізне лице керкермайстра. Але той видячи, що хлопець не відповідає, обернувся до стола і глянув на папір.

— Ага, Івасю, — гаркнув він, знов обертаючися до арештантів, — хіба я не казав? Щось ти, небоже, потягнув! Будеш сидіти, о, будеш! А тут в нас, Івасю, не марципани з медом, тут, небоже, дубова каша і солом'яна постіль!

Пан керкермайстер знов звільна повеселів. Йому любо було бавитися тривогою бідного хлопця, дивитися на його дрож, на судорожні рухи уст і пальців та на ті білі пасмуги вздовж зачорненого сажою лиця, котрі промили сльози.

— Але який же тебе, Івасюню, чорт пізнає з лиця в тім чорнім кожусі? Тут в нас нема такої моди, у нас так не носяться! А тут би тебе, небоже, треба й описати, як ти виглядаєш, якби ти коли з голубцями вилетів крізь вікно, то щоби тебе кожний пізнав, зловив і назад сюди припровадив! Треба тобі, Івасюню, промити личко, щоби ми побачили, як ти виглядаєш! Każcie go tam jakiemu złodziejowi wziąć do studni, niech go obmyje^[29].

Ці останні слова сказані були до ордонанца, котрий, як стій, вийшов з канцелярії.

Івась Новітній під час тої веселої бесіди пана керкермайстра стояв на місці, не кажучи нічого, тільки очима поводив за кожним рухом Куфи, немов причарований. Його лице набрало якогось отуманілого, непритомного виразу, немов холод, тривога, встид і все, що тут бачив і чув, прибило, приглушило на хвилю його чуття. Він, очевидно, не зовсім розумів бесіду керкермайстра, але деякі частки її западали йому в голову, мов гострі клинці, витесані з холодного леду. «Дубова каша і солом'яна постіль», — що це значить? Він не чував ніколи таких слів, але йому наперед уже лячно було їх скритого значіння. Правда, — лиха й досі зазнав він чимало, — ох, як чимало, — але все те лихо тепер немов щезло в його молодій пам'яті, — ні, не щезло, провесніло, розсвітилося якось, стало немов принадне, веселе, тепле, радісне проти того, що досі бачив, і проти того, що мелькало перед його обмертвілою уявою в темній, а зовсім близькій будучині. «Дубова каша», — що це таке? Чи то справді така страва, чи тут може дубовими палицями б'ють? «Солом'яна постіль», — хіба ж я раз спав на соломі? Але тут це мусить бути щось страшного, коли аж цей лячний пан мене нею пуджає!» — Такі думки шибали по Івасевій голові і він не мав на них ні відповіді ні роз'яснення, ні відради ніякої, окрім одної думки: «Чень же я тут не згину! Чень же Бог дозволить мені видобутися відси!».

В тій хвилі прийшов ордонанц і не кажучи й слова, взяв Івася міцно за плече і потяг до сіней. Там стояли вже два арештанти в коротких, сірих куртаках з грубого сукна і в брудних штанах полотняних. Їх лиця не мали на собі й сліду крови, — були якісь бронзові, немов покостовані зверху і цвітом своїм нагадували найскоріше небілену, припорошену і пожовклу стіну. Вони зареготалися, побачивши коменарчика, немов малі діти, коли побачать нову, невидану ще ляльку, — а прецінь це були вже не молоді чоловіки!

— Цувакс, цувакс, коменар на цувакс прикнав^[30] — говорили вони між собою серед сміху, але так, щоби за дверми коритара почули прочі арештанти.

— Ходи до кухні, — сказав оден з них Новітньому, — там ще є трохи окропу, то так тебе обзолимо, що не то чорна фарба, але й десята шкіра з тебе злізе!

Арештанти знов зареготалися за тим грубим дотепом. Івась тривожними очима поглянув на ордонанца що стояв за ним, але той немов не чув тої бесіди, тільки крикнув:

— Prędko, złodzieju jeden z drugim, !^[31]

Івася обхопила думка, що — «ану ж вони мене направду обзолять», — він хотів щось казати, просити, але не було часу. Арештанти вхопили його під руки і помчали з ним, мов вовки з ягнятем, щодуху до кухні.

Але Івасів страх перед обзоленням був даремний. Арештанти жартували. Вони обмили його зовсім «по-людськи» теплою водою і привели назад до сіней, де ждав ордонанц. Тільки ж Івасеві не стало через те легше. Що це значить: «цувакс»? Що то за назва і чому, защо вони так назвали його? Якою це бесідою говорили вони до себе в кухні? Він слухав, розумів деяке слово, — а що і о чім говорили, того зовсім не знав. Ануко, як йому прийдеться жити між подібними людьми, котрих бесіди він не буде розуміти… Вони можуть, хто знає, о чім говорити, — можуть змовлятися, щоб його задушити вночі, бо що то, злодії — їм все одно! А він не буде знати нічого! Холодна дрож пробігла по тілі Івася. Він вічно буде в страсі і тривозі, — він не зможе жити між такими людьми! Господи, — що станеться з ним?… Він з розуму зійде, смерть собі зробить!… Стривожена думка його не находила границь, не стрічала опори і перла в непроглядну пітьму. Івась дрижав, мов у лихорадці, і стоячи перед Куфою, не видів ні його, ні других арештантів, ні писаря, що списував його признаки, ні канцелярії, нічого. Йому все лиш снувалися поперед очі мертві, гидкі лиця злодіїв, оживлені хіба злорадним, діявольським сміхом, — бреніли в вухах їх заказані, незрозумілі слова та страшні, розбишацькі дотепи.

Куфа тим часом розглядав спис арештантів, щоб знати, до котрої казні помістити нових.

— Ja by prosil do jakiej porziondni^[32]… — заговорив жид і не докінчив.

— Dać ich razem na 27^[33], — закомендерував Куфа, — a temu^[34] (вказав Новітнього) aresztanckie ubranie, w takiem przecież nie można!^[35]

Івась не чув нічого. Він отямився, аж коли знов узято його за плече і поперто за двері, через сіни і вузьким проходом горі темними сходами.

III.

— Як тут темно, як тут темно! — думав собі Івась, обзираючися по довгім, вузькім коритарі тюремнім. Темнота обхопила його при вході на коритар, і йому стало страшно. Йому знов по голові перемигнула думка, що оце він заживо йде в домовину, а хоть старався насилу вмовити в себе, що прецінь вина його ще не така велика, що він відсидить своє і вийде, буде свобідний, буде знов міг вільно ходити по світі, по вулиці, котру крізь сніговійницю ледве видно було з вікна коритара, буде рухатися, куди і як сам схоче, не чуючи на кожнім поступі над собою бистрого ока поліціяна, — то прецінь неясне, тупе чуття безнадійности не покидало його — ворушилося, мов схована гадюка, на дні його серця і все немов шептало йому:

— Ніколи! Ніколи! Ніколи! Вже не побачиш свободи, не будеш гуляти по вулиці, не почуєшся вільним від зєркатого^[36] ока вартового! Світ пропав для тебе! Живий у могилу! Живий у могилу!

— За що ж, — ворушилося питання в Івасевій голові. Хіба я так страшно завинив? Хіба нема більших злодіїв, розбійників, а й ті сидять, відсиджують і виходять? За що ж мені пропадати?

Безнадійні голоси стихали в Івасевій душі, йому ставало легше, він поглядав спокійнішим оком здовж коритаря, немов хотів затямити собі якнайдокладніше його вигляд. Та ніщо там було й тямити. Голі, сірі стіни і склеплена повала^[37] — все те тонуло в тіні і немов здавлювало око. По обох боках коритаря дверці, дверці, дверці, — чорні, то зовсім покриті грубою залізною бляхою, то лишень навхрест переперезані грубими штабами; у дверцях малі віконця на кілька квадратових цалів завбільшки, забиті бляхою, продіравленою мов дуже рідке решето, та й ще до того позапирані залізними дверцями, — а з боку кожних дверець огромна, залізна колодка, — ось що бачив Івась, розглядаючи коритар, — а більше нічого. З-за дверець не видно й тіні, не чути й голосу, немов там пусто або мертво, мов у гробах, — а прецінь самі мури пожовклі та холодні, бачилось, виразно розповідали Івасеві, скільки то горя, сліз і сердечної муки вони ховають за собою, скільки то людського життя вони погребли, скільки дорогих сил пожерли і виссали, скільки надій розбили, скільки втіхи отруїли розпукою, скільки чесних людей поробили злодіями! Та що з того, що мури ясно говорять? Їх мову може зрозуміти тільки той, у кого серце чисте і думка невинна, — але її не могли порозуміти ні ті поліціянти, що сміючись походжали по коритарі та покрикали голосно, коли в котрій казні арештанти силувалися прутиком отворити віконце в дверях казні, — ані той ключник, що, побренькуючи ключами, надійшов ід арештантам і зараз же взявся перешукувати та перетрясати їх кишені, капелюхи, чоботи, убрання, — все до сорочки, до голого тіла. За чим він шукав? За всім! Арештантові не вільно нічого мати з собою «зо світу», — передовсім не вільно мати ножа, тютюну, сірника, олівця, паперу, грошей, — ну, сказано, ніякого подріб'я, котре на світі чоловік носить при собі і котрого ціни належної навіть не знає. Довго тривала ревізія. Пан ключник Панило був дуже гострий чоловік, котрому військова субординація в'їлася в тіло і кости. Кожного арештанта він уважав за свого особистого ворога, котрий вічно старається скривати перед ним якісь тайни, небезпечні замисли, і котрого проте треба пантрувати, як ока в голові, — а особливо треба добре обшукати, щоб не вніс із собою до казні нічого «недозволеного». Арештантів з «нижчих верстов», — селян, ремісників, злодіїв він трактував як псів, — командував ними, лютився, кляв, а часом і бив, для «вищих» був понурий і маломовний, бо вони любили супротивлятися, доказувати якісь «свої права», а навіть, скоро щонебудь, ішли жалуватися до керкермайстра; як мали у керкермайстра гроші, то не раз навіть виходила їх правда, а ключник діставав «носа». Це були для нього найприкріші хвилі, після котрих не раз кілька день Панило був зовсім «дикий», — сварив, кричав, гримав дверми, бив злодіїв і проклинав всіх і вся, на чім світ стоїть. Дістатися на перший поверх, під Панила, злодії вважали великою карою, великим лихом для себе. Це добре знав і Завадовський, котрий аж поблід, коли почув, що керкермайстер назначив їм казню 27.

— Ов, хай тебе дідьча мати пірве, — гадав він собі, йдучи горі сходами на поверх, — тепер аж прийдеться креперувати^[38]. — Він, сидячи перед тим, раз дуже був посварився з Панилом, а коли той пустився його бити, він, як їв обід, так кинув на нього мискою з фасолею і покалічив ключника до крови. Правда, що за це набрався й бійки, і в казенці^[39] сидів і заліза носив два тижні, — але він знав, то Панило не швидко забуває такі речі, і тремтів на саму гадку про те, що це буде.

Обшукавши Кеслера і Новітнього і не найшовши в них нічого, Панило звернувся до стоячого в куті Завадовського. Він нині був і так не в гуморі, а дужче лютило його те, що в арештантів нічого не найшов, — бо, звичайно, все найдене в них, окрім добровільного, пропадало т. є. ставало його власністю.

— А, стій но, пташку, — крикнув Панило своїм грубим, хрипливим голосом поглянувши зблизька в лице Завадовському, — ти вже бачу, був тут, га?…

— Був, пане татку, — відповів Завадовський, збираючися на відвагу, хоч голос його чутно тремтів.

— Ат, то ти За… Завадовський, так?

— Завадовський, пане татку.

— А, — гаркнув Панило, а очі його заблисли диким, злорадим огнем. — Ми, бачу, знаємося! Ну, ну, вітайте гості! О, тепер чень ліпше погодимося, як тамтого разу, га? А, дуже ладно, дуже ладно! Ану, — додав зміненим, грізним, майже диким голосом, — ану, що маєш із собою! Показуй зараз!

— Нічого не… не маю! Прошу шукати! — відповів якось боязко Завадовський.

— Нічого не маєш, ти злодійська палко? Добре, побачимо! Але як що найду, ех, то то буде…

Він не договорив і, закусивши зуби з лютости, шарпнув Завадовського ід собі і почав його обшукувати, торгаючи та штуркаючи на всі боки, як пса. Новітній і Кеслер, і собі тремтячи з мимовільного страху та холоду, дивилися то на страшне, набрескле і мов у ведмедя обросле лице Панила, на його люті, дикі рухи, то на свого тремтячого та блідого мов стіна товариша, котрий без найменшого опору, без найменшого супротивлення давався шарпати та торгати лютому ключникові. Особливо страшно було Івасеві дивитися на це все. Його переполохана фантазія зараз шептала йому: «Що то буде далі, коли на першім кроці, на першім поступі в тім заклятім світі стільки погані і дикости!». В серці Івася будився при тім глибокий жаль над Завадовським, хоч його зовсім не знав. «За що він так збиткується над ним? Що йому зробив бідний Завадовський, будь він собі й злодій? Чому ключник з нами обходився інакше, а з ним інакше?». Ті і другі подібні питання ворушилися в його молодій недосвідченій голові і боліли його, немов би хто колов його шпильками в мозок. Другий тривожний голос шептав йому знов, що те саме, що з Завадовським тепер, буде швидко діятися і з ним, і з оцим жидом і діється віддавна з усіма арештантами. Таку думку мимоволі набилював йому сам погляд на лице і очі ключника. Івась не міг собі подумати, як міг би хтось любити чоловіка з такою ведмедячою мордою і з тим бугаєвим голосом, як міг би хтось бути йому приятелем, говорити з ним щиро і відверто, а навіть усміхатися до нього! Так пересякле ненавистю, злобою, тупим упором і безсердечною, звірячою дикістю видалося йому оце лице, особливо коли своїми маленькими, чорними очима, блискучими мов у вовка, поглядав пильно на лице Завадовського, немов хотів пожерти його своїм поглядом. «О, щось той Завадовський мусів йому дуже досолити!» — погадав собі по хвилі Івась і дрожачи зо страху присягався в дусі, що буде такий добрий, тихий, потульний та послушний кожному, як ягнятко, щоби не стягнути на себе нічийого гніву, а особливо гніву цього страшного ключника.

— Гей ти, коменар! — крикнув майже над вухом Івася поліціянт і пхнув його в плече. — На тобі мундур, передягайся швидко! Ну, швидко, часу нема!

Івась кинувся дрожачими руками скидати з себе коменарське, тісненьке убрання. Хоч воно було й тісне і зовсім замазане сажою, то прецінь йому чогось стало жаль його, немов скидаючи те шмаття, розставався з якимось добрим, щирим приятелем, котрий тривав з ним довгий час в добрій і лихій долі. Але ніколи було довго роздумувати. Його обхопив мороз, коли став у самій сорочці, і він швидко натягнув на себе арештантську бунду, — старий, з грубого, сивого сукна погано і невигідно вшитий куртак, такого самого сукна і такої самої роботи панталони й шапку.

— Ну, тепер з тебе цілий арештант, нічого тобі не хибує, лиш палкою в лоб! — зажартував сміючися поліціянт, котрий приніс для Івася арештантський мундур, а тепер, забравши його комінярське шмаття, побіг назад сходами на долину.

А Панило все ще ревідував та ревідував Завадовського. Він, видно, наперед сказав собі, що у цього «злодія» мусить «щось» бути і що він мусить оце «щось» найти. Але дармо він обшарив усі кишені, обмацав попід пахи, по грудях, попід коліна, — далі обшукав усі шви сурдута і камізельки, обшивку сорочки та штанів, — нічого не міг найти. Він став хвильку задиханий і лютий, — відтак крикнув пінячись:

— Визувайся, злодію!

Завадовський німий і послушний мов машина зняв діряві, старі черевики, далі скинув і онучки з ніг і став на коритері зовсім босий. Панило пірвав черевики і онучки і почав їм призиратися до світла. Але хоть і як довго призирався, фучав, мацав, поров шви та мняв шкіру в пальцях, то таки найти не міг нічогісінько.

— А, то злодій, бестія, зручний! — проворкотів він собі під ніс. — На, обувайся та марш до казні, ти скурвий сину! І так я уже через тебе стільки часу стратив! То дрантя прокляте, хороба би вас викришила!…

Завадовський знов німо і послушно обувся, після чого всі три арештанти під проводом одного поліціяна пішли на другий кінець довженного і тепер уже зовсім темного коритара, там забрали для себе сінники, та малі, соломою напхані заголовки, звані на арештантській мові «капустраки», і понесли їх перед двері своєї казні. Сюда приніс їм другий арештант три миски, три дерев'яні ложки, три простирала і три сорочки. Це мала бути вся їх посуда, все їх арештантське господарство.

— А справуйтеся мені тут тихо, як миші в норі, пам'ятайте! — говорив ключник, відмикаючи з лускотом величезну чорну колодку, що висіла з боку коло вузьких, бляхою вкритих дверей, над котрими була прибита ледве видна табличка з замазаним, білим написом 27. — А як будете мені крики виробляти, або як котрий з панів дозорців — він показав при тім на двох поліціянтів, що стояли з ним — пожалується де в чім на вас, ех, то буде шнур в роботі! Пам'ятайте собі! А мисок мені не бити! А тут дивіться, сінники і капустраки маєте нові! Як мені буде одна нитка виторочена, то нещастя ваше! Пам'ятайте! Ну, марш до казні!

Арештанти забрали своє господарство і війшли до казні, немов до темної студні^[40]. Важко дзоркнули за ними двері, страшно злупотіла колодка, котрою ключник замикав казню, загримали ступні поліціянтів, чимраз то віддаляючись горі коритаром — і все стихло, все змовкло, замертвіло. І в казні було тихо, темно, страшно. Арештанти переводили дух, стояли кілька хвиль нерухомо, немов ті засуджені на голодну смерть, котрих інощо вкинено до глибокого, підземного льоху. В ухах їх ще дрожали тони дзоркання заржавілого заліза, скрип ключа, лопіт колодки, дрожали всі ті тони, що означали для них неволю, розлуку з цілим світом, а серця бились голосно, тривожно, немов шептали якусь вість про нове горе.

IV.

Завадовський перший прийшов до себе. Він прецінь був уже старий арештант і знав, як тут поводитися в новім світі.

— Га, злодій Панило, кості би йому покришило! — крикнув він люто, обернувшися до дверей, але майже в тій самій хвилі зареготався. — Ха, ха, ха! Отто шукав старий чіп, а фігу найшов! О, почекай, тріснеш ти, заки ти в мене що надиблеш! Не бійся, не такий я дурень, як ти мудрець.

Оця думка видимо відживила Владка Завадовського. Він вхопив легко мов перо свій величезний і тяжкий сінник і кинув його на тапчан, що стояв під стіною, відтак покидав на сінник без ладу простирало, сорочку, капустрак і коц, миску і ложку поставив у кут на примурок залізної печі, а потім без ніякої просьби поміг Новітньому положити його сінник на тапчані, між тим коли Кеслер мучився, двигаючи свій сінник догори.

— Чуєте, ви добрий чоловіче, поможіть мені! — сказав він до Владка. Той прихопився і одним махом сінник Кеслера лежав на своїм місці.

— Ну, ти, коменаре, чого стоїш? Миски поскладай собі он там на примурок, простирало, коц, сорочку, все це візьми на ліжко! — порядкував Владко, котрий від першого разу немов обібрався бути «цімеркомендантом»^[41] у казні. — А ви також, — сказав він до Кеслера, — зробіть якийсь порядок, хай тут миски не лежать насеред хати, бо ще хто розтолочить!

В казні було вже майже зовсім темно, особливо при першім вході бачилося арештантам, що не побачуть в ній нічого, окрім одного віконця над своїми головами. Віконце це було не більше як півтора квадратової стопи^[42] за обширне, заґратоване грубезними залізними штабами, переплетеними навхрест і на доброго півтора сяжня віддалене від підлоги казні. Воно виходило на подвір'я, до котрого припирали сліпі мури містових кам'яниць і арештанти не могли з долу бачити крізь нього нічогісінько, окрім тих мурів і маленького крайчика неба поза ними. Але тепер вони не бачили зовсім нічого задля густої сніжниці, — віконце в їх очах було лишень великою сірою плямою, дрібочку світлішою від нутра самої казні.

— А, то злодій Куфа, тріс-би! — проговорив Владко, поглянувши безнадійним оком на те високе віконце, — не мав мене де запхати, та тут до тої ями! То пся кров одна, ні виглянути, ні годину на ратуші побачити, нічого, лиш той мур та й мур, мов старої баби хіхлянка!

— Ге, ге, ге! — всміхнувся Кеслер на той солоний Владків дотеп. — Ні, знати, тут, бацю^[43], і вдень так само нічого не видати, як тепер! Як тут висидіти в такій ямі!

Івась тим часом скулився з холоду і тривоги і сів собі на свій сінник у кут, завинувшися коцом. В казні не топлено, бо до тепер вона кілька день стояла пуста. Івась сидячи в кутику, напружував свої очі скільки міг, щоби розглянути вигляд казні. Але крім білих стін, склепленої луковато повали і чорної, залізної печі з примурком у противнім куті не міг добачити нічого. Його вдарив тільки немило сильний сморід людських екскрементів, але він не знав, відки той сморід походить.

— Ов, чи не відотканий тут кібель^[44]! — похопився й Владко, — що за такий сморід проклятий! Він почав мацати по кінець Кеслерового тапчана, де правдоподібно мусів стояти кібель (іншого місця вільного не було). — Та бо й дійсно, що розтворений. А тріс би ти, злодію якийсь! А дивіть, виходила відти бестія якась та й отворила кібель! А пахло би тобі так з рота, як з того кібля!

Івасеві прикро робилося, коли слухав таких проклять і різних гидких слів, котрі за кожним поступом сипалися з Владкового рота. Правда — такі прокляття і слова не були для нього новиною, — у свого майстра мав він час їх досить наслухатися, — але що ж, коли ніколи не міг до них привикнути. Все вони разили його, кололи його слух, наповнювали якимсь зогидженням.

— Це мусить бути дуже зіпсутий чоловік, коли так клене і такими словами говорить, — подумав він собі наївно. — А як я тут з ним побуду довго, то може… може і я такий самий стану… — В його серці щось болізно заскіміло, згадка про матір, про сестру, котрих він так дуже любив, прошибла його великим жалем! Ох, вони помліли би, якби знали, з якими людьми приходиться йому жити — яких слів приходиться йому слухати, — та й за яку вину!… Що з ним сталося! Яка погана сила підвела його на погане діло, на крадіж! Що скаже його мама, коли про те дізнається? А дізнається певно, сумніву нема. Майстер ще нині сам їй це скаже. Ох, на що він дожив того! Хай би вже сам терпів і мучився в тій поганій, смердячій ямі, — на що ж мусить і його мати і його сестриця терпіти через нього!… Івася дуже мучили подібні думки. Гризота, мов хвилі під час бурі, то опадала і немов щезала десь у безвісті, то знов, ще з більшою силою ніж уперед, бурхала, заливала його серце. Вона враз із усіми поганими та страшними вражіннями нинішнього дня так ослабила його, що він, скулившися в своїм кутику, сидів недвижно, мов дерев'яний, і тільки очима поводив по казні дивлячися не без страху і зачудування на те, що робив Владко і Кеслер.

— Та що, не знати, чи дадуть нам тут що нині їсти, — питав Кеслер. — Я такий голоден, так вимерзся, що страх! Бодай на них усіх зайшло капурес^[45], що вони нас так довго держали в тій поганій клітці!

— О, — сказав насмішливо Владко, — таже ще нам нині прийдуть два книдлі! Буде що їсти.

— Два книдлі? Які книдлі? — спитав поквапно Кеслер. — На нас три, ах, тільки два книдлі?

— Тільки два, ха, ха, ха! — реготався Владко. — Ну, але великі, не бійтеся!

— Ну, що таке, які книдлі? — скрикнув уже гнівно Кеслер, котрий побачив, що Владко сміється з нього.

— Дві колодки на ніч дістанемо до дверей, то наші книдлі!

Кеслер остив відразу. Цей звичайний арештантський жарт, бачиться, ткнув його неприємно, немов дотик леду. Він замовк, а по хвилі знеохоченим тоном сказав:

— Ну, може би розбиратися^[46] та йти спати?

— Та таки й так найліпше, — сказав Владко, ходячи швидко здовж казні, — що ж будете робити? Тут бодай це добре, що чоловік має час виспатися. Спи вночі, спи вдень, раз-у-раз, скільки тобі хочеться.

— Ой, бодай вони так могли їсти, як я можу спати! — зітхнув Кеслер і почав розбиратися, воркотячи під ніс свою незрозумілу, вечірню молитву.

А Владко тим часом ходив і ходив по казні, — все від вікна до дверей і від дверей до вікна. Він ходив зразу швидко, мов жовнір на шільдваху^[47] під час тугого морозу, — але коли Кеслер розібрався, ліг на тапчан і цілий, з головою, накрився коцом, то Владків хід ставав чимраз повільніший, — він не ходив уже просто, але в боки, сюди й туди по казні, стукав черевиками о дошки, і чогось надслухував, немов ловив і розрізняв тон, який під його обцасами видавали дошки підлоги. Це тривало добру хвилю. Владко перетрібувавши всі дошки і не надибавши, видимо, в їх стуках нічого цікавого для себе, почав знов ходити просто і швидко, розмахуючи звільна руками.

— Ти спиш, коменар! — спитав він нараз, обертаючися до Івася, але Івась не відповідав відразу.

— Що, спиш, чи тільки так дрімаєш? — повторив Владко голосніше, приступаючи до його тапчана. — Встань, розберися, постели собі добре, і лягай, бо так не вільно тут спати!

— Та я не сплю, — відповів Івась. — Я тільки так сів, щоби трохи обігрітися, та й от і здрімався.

— Ну, ну, розбирайся, та лягай спати!— сказав Владко.

Івась розібрався, змовив молитву і ліг на свою тверду постіль, але хоч і як було йому холодно, не накривався з головою. Його дуже зацікавив Владків хід, — хотів бачити, що Владко буде робити далі в казні. Він боятись — не боявся нічого, — так бодай йому здавалося, — але думав, що певно Владко чекає, аж вони поснуть, а тоді зачне щось робити в казні, — щось таємничого, незнаного йому, але певно щось важного — це він догадувався з тої старанности, з якою Владко витрібовував стук підлоги. Але Івась дармо ждав, — дармо витріщував очі, як міг найширше, щоби серед густої пітьми, котра тепер залягла в казні, розпізнати ходячого Владка і добачити його рухи. Вибила шоста година. По коридору, досі тихім, роздалися голосні стуки, брязкання ключів, дзоркання відмиканих та замиканих колодок, — це ключник ходив «шлюсувати», т. є порахувавши арештантів у кожній казні, замикати двері на дві колодки (вдень вони замкнені тільки на одну).

— Ось і наші книдлі йдуть! — сказав Владко над Кеслеровим тапчаном. — Ану, повставайте, як прийде рахувати, бо розкричиться.

На той розказ і на стук коло дверей їх казні схопився Івась з постелі на рівні ноги, але Кеслер, — раз що старий, а в тім лінивий, — не вставав, тільки підвів трохи голову і наставив наперед свою сивляву, кругло підстрижену бороду. Двері казні відчинилися, мляве світло лихтарні, мов тонкі, чепірхаті тики^[48] з золота, впало на казню і освітило її кути. Ключник Панило підняв лихтарню високо догори і повів очима довкола по казні.

— Раз, два, — сказав він, рахуючи арештантів, — а третій де?

— Тут, тут, пані татку! — скрикнув Кеслер, підводячи голову ще вище, але все таки не встаючи з ліжка.

— Тут, тут — передразнив Панило. А ти, парху оден, що? Ліпший від тих? Чому не встанеш? Я там маю йти за тобою до кута? Га?…

Голос ключника ставав чимраз грізніший. Кеслер, видимо, напудився його, і мов не був на постелі, так злетів з неї на рівні ноги і став, увесь дрожачий, перед ключником.

— Пам'ятайте собі раз на завше — сказав Панило навчаючим, хоть усе ще грізним голосом. — Як прийду рахувати в вечір, маєте антріт^[49] зробити і всі мені тут стояти рядом, розумієте! Пся ваша мать була!…

І з тим словом, котре може в мові ключника значило «добраніч» — він обернувся, вийшов з казні і прийнявся, гримаючи та лупотячи колодками, замикати двері на дві колодки.

— Овва, який мені великий пан? Йому роби антріт, як якому цісарові! Овва! — прошептав Кеслер, але так потихо, що не то Панило, але навіть Завадовський коло дверей не міг чути тих слів. Відтак Кеслер ліг назад на своє місце, зітхнув раз-другий, обернувся до стіни, але швидко обернувся назад лицем до казні, стрібувавши, що стіна дуже холодна, прошептав крізь зуби: a riach' daan tatn aran^[50]! — і заснув.

V.

На ратуші вже вибила одинадцята година. Темно, глухо, мертво в казні, на коритарі, на дворі, — всюди. Бачитеся, цілий Львів спить, мов зарізаний. Кеслер і Владко давно вже поснули і дихають тепер голосно, мірно, мов повільне тикання двох годинників. Тільки Івась не може заснути. Він змучений, втомлений, слабий, мов збитий, — але сон якось його не береться. Він лежить недвижно, з затуленими очима, щоб швидше задрімати, але задрімати не може. Крізь затулені повіки доходить, бачиться йому, мертва темнота арешту і холодною рукою обхапує його очі, здавлює їх і втискає глибше в голову. Івасеві страх прикро чути себе єдиною, не спячою людиною серед того мертвого світу, немов на дні гробу. Він старається ловити слухом всякі далекі тони: дзвонення на ратуші, биття годинників на вежах, — то знов заглибляється в споминках, нагадує всі хороші і щасливі хвилі свого життя, немов шукаючи в споминках відради та спокою, — немов хотячи огрітися тепер їх теплом, просвітліти їх ясним, погідним блеском, віддихнути їх тихим щастям. Але що ж, — споминок таких мало, дуже мало надибається в пам'яті Івася, — ба, що ще гірше, — вони, мов закляті царі, скуті ланцями із своїми невільниками, тягнуть за собою довгими рядами і всі гіркі, прикрі, болізні згадки, котрі поволі заповняють всю казню знайомими лицями, то любо всміхненими, то гнівними, то жалібними, то розпустно-веселими.

Івась Новітній, хоть родився у Львові, не був однако тим, що називається «містова дитина». Змалу слабовитий і нервовий, він не міг ніколи привикнути до того шуму і грюкоту, котрий, мов заклятий вихор, раз-у-раз ревів по вулицях, а коли затих наверху, то Івасеві бачилось, що стугонить під землею. І хоть доля не раз, як усіх дітей бідних ремісників, виганяла його з тісної хати на вулицю, між галасливих, розпустних хлопаків-уличників, він також не міг статися подібним до них, не міг ніколи привикнути до їх гидких бесід, до їх грубости і непосидючости, до їх криків та бігання. При тім він був найслабший і найнесміліший з них усіх і немало натерпівся від них бійки та всяких збитків. Через те вулиця збридла йому, — і уличницького життя він не знав, хіба з оповідань, котрі також разили його, — і він старався їх якнайшвидше забувати.

Батько Івасів, бідний линвар, жив у власнім домику на Замарстинівській улиці, — там і Івась вродився. В рік по нім уродилась дівчина, сестра Івася, котру названо на хресті Маринею. Більше дітей у старих Новітніх не було. Впрочім і з тих не довелось батькові бачити потіхи. Діти обоє були з лиця, волосся, очей, вдачі такі неподібні до родичів, такі ніжні, слабовиті, вразливі, що батько за кожним разом якось морщився, дивлячися на них і особливо видячи гарячу любов матери до них. Він був уже в літах, коли, повдовівши по першій жінці, оженився з молодою, хорошою дівчиною — матір'ю Івася. Вона була бідна, так що заміжжя з Новітнім вирятувало її зі страшної пропасти, в котру так легко попасти бідній дівчині, викиненій без помочі на львівський брук. Але все ж таки любити Новітнього вона не могла — так бодай міркував сам Новітній, — він був для неї занадто поганий і старий. А ще й ці діти з „панською вдачею“, — відки це могло бути?… Старий Новітній, хоть відганяв від себе всякі лихі думки і не раз зарікався не припускати собі такого свинства до голови, — жінка, бачилось, любила його, припадала коло нього, розважала, — але це все не помогло нічого. Цілими днями, крутячи линви на дворі, Новітній гризся і мучився сам в собі, то раз дорікаючи собі, то знов викидуючи в думках своїй жінці її невірність.

Така німа боротьба тяглася довгий час, цілі два роки. Новітній послаб і понехав роботу, — до жінки став якийсь напівхолодний, а напівнеприязний, — від дітей держався здалека, зовсім не як батько, а як чужий чоловік. Але ще й досі ніхто не міг зміркувати, що йому таке сталося. Аж ось трапилися добрі сусіди, що почали приходити — потішати Новітнього вечорами, — далі вивели його з хати, на свіжий воздух, на прохід, проходом звичайно доходиться до шинку, — ну, а в шинку, звісно, найліпші ліки. „Розігрітися б вам, кумочку!“ — „Раз, другий, та забудете за своє лихо!“ — „А що вам, куме, скажіть на совість, що вам долягає?“ — „Ет, іди ти, куме, питаєшся кума Новітнього, та ще йому більшого жалю завдаєш! Ніби то в тебе самого очей нема, не видиш!“… Досить того, слово по слову, куми при чарочці як почали потішати Новітнього, як почали розговорювати йому його тугу, — то довели до того, що крем^[51] вмовили в нього те, чому він досі сам не хотів вірити.

Новітній був чоловік твердий, хоть надламаний віком і лихом. Він таїв у собі всякий біль, — і рідко-рідко виказував перед другими, що йому долягає. Але при тім він не був глухий на вражіння, — противно, що раз запало в його серце, те оставалось там довго в повній силі. Замолоду, може бути, був він рухливий, палкий до діла і проворний, — але тепер ці прикмети зовсім у нього защезли. З німою розпукою слухав він оповідання своїх кумів про невірність його жінки, про її таємні сходини з якимось панком, — але ні сусідам не заборонював про те говорити, ані жінці ніколи й одним словом не випімнув того. Тільки сам послабав, хилився і мізернів щодень дужче. Гризота погнала його до шинку, до котрого унадився ходити щовечера. Жінка дивилася на те все сумно, — але не могла сперти мужа, — боялася його чогось, відколи почула, що став для неї холодний. Вони обоє гризлися мовчки, чули, що якась погана рука невидимо викопала між ними глибоку пропасть, котрої вже нічо не вигатить. І дивно, сумно, важко було дивитися збоку на тих двоє людей, так ніжних і люб'ячих, а так нещасливих, — як вони чахли та сохли одне коло одного, та мучилися догадками про вину другого, не маючи ніякого твердого переконання і не сміючи, по м'якості та ніжності своїх характерів випімнути собі все, виговорити свої догадки ясно і отверто. Старий Новітній гадав, що жінка жде його смерти, і старався пити над міру і бути якнайрідше коли в хаті. Вона знов думала, що він нелюбить її, — і тільки дивувалася, чому він п'є і слабне. Чи вона була винна? Цього не знав допевно ні Новітній, ні його услужливі сусіди, — це могла знати лиш вона одна, — а вона була така спокійна і щаслива дивлячись на своїх дітей, що Новітній часто сумнівався про правду своїх догадок. Ні, вона не могла бути винна! Не могла бути невірною жінкою! Невірні жінки не можуть бути такі супокійні, глядячи на дітей, котрі їм раз-у-раз нагадують їх проступок! Але чому ж ті діти такі неподібні ні до нього, ні до неї? А відки ж сусіди з такою певністю говорять про її сходини з якимось панком?… Такі думки мучили не раз старого Новітнього, і не втихали навіть тоді, коли він силувався залити їх спіритусом. Думки не втихали, але мов мурашки літали по крові, штучно розпаленій, — тільки тіло нило та тліло, мов у вогні, — в голові мутилося, і маєточок, призбираний через довгі літа праці, щезав, мов сніг весною. Довжки зразу, а відтак довги ставали чимраз більші. Жінка або не знала про них, або дізнавалася аж тоді, коли приходилося стягатися з посліднього, щоби їх поплатити. Вона плакала, цілувала своїх дітей, — але мужові не казала нічого.

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

 

---

——————

1. Вергли — кинули.
2. Чень — мабуть.
3. Розправа — судова справа.
4. Паморока — сутінки.
5. Кримінальний — тюремний.
6. Пальто.
7. Що-то — трошки.
8. Сподні — з польськ. штани.
9. Лярум — на аларм, тривогу.
10. Сукотати — терти.
11. Коменарчик — трубочист.
12. Чи пана привели з тюрми?
13. А за що пана арештували?
14. Не можна говорити! Мовчи і сиди там один з другим!
15. Мовчи, жиде, коли тебе ніхто про це не питає.
16. Скіміли — вразили.
17. Ордонанц — служачий.
18. Сюди, сюди, до пана керкермайстра (начальника тюрми).
19. Гранатир — ґренадир.
20. Зиськати — здобути.
21. „Світова“ робота — робота поза стінами тюрми, на світі.
22. Як вас звати?
23. Ізраель Кесслер, прошу пана.
24. А ти як? Ага, підожди но, підожди, громадянине, я тебе вже десь… Ти перший раз тут?
    — Ні, прошу пана керкермайстра, я вже третій раз.
    — Ах, це ти Владек Завадовський… За крадіж, правда, як я тебе знаю. Ха, ха, ха.
25. — А ти, мурине, звідки?
26. Чого ж ти там стоїш, йди сюди!
27. Як тебе звати.
28. Ну, що-ж ти, німий, чи що?
29. Скажіть там якому злодієві взяти його до криниці, хай його вмиє!
30. Арештантське слово: прикна(я)в — прийшов.
31. Скоро, злодію один з другим, скоро!
32. Я би просив до якоїсь гарної.
33. Дати їх разом до 27.
34. А цьому.
35. Арештанське убрання, в такому ж не можна!
36. Зєркатий — добачливий, строгий.
37. Повала — стеля.
38. Креперувати — бідувати.
39. Казенка — карцер.
40. Студня — криниця.
41. Цімеркомендант — дословно: кімнатний комендант, камерний староста.
42. Стопа — менше аршина.
43. Бацю — братчику.
44. Кібель — „параша“
45. Капурес — по єврейськи: кінець, погибіль.
46. Розбиратися — роздягатися.
47. На щільдваху — на сторожі, на посту.
48. Тика — тичка, довгий патик.
49. Антріт — з німецько-військового жаргону: вийти наперед і станути в ряд.
50. А чорт би побрав твого батька.
51. Крем — дійсно.