Твори (Франко, 1956–1962)/5/Пироги з черницями
| ◀ Гава і Вовкун | Твори в 20 томах Том V Пироги з черницями |
До світла! ▶ |
|
Що за добра-предобра річ пироги з черницями! Хто їх не їв, а ще таких, які спеціяльно вміє варити і приготовляти Хане Ґольдбавм, — жаль сказати, таких, що не їли подібних пирогів, буде мабуть чи не більше на світі від таких, що їли, — той і думкою не здумає і в сні не виснить, яка це добра річ пироги з черницями. Гарячі, маслом облиті, цукром густо посипані вони так і розпливаються в роті. Лейбуньо, малий синок Хани Ґольдбавм, дуже любить їх, так любить, що віддав би за них усе, але то рішучо все на світі, окрім своїх срібних, наскладаних і в шабасовій камізельці зашитих двадцяти ринських. Тих не віддав би вже певно за ні за що в світі.
Жаль тільки, що Хане Ґольдбавм така страшно розумна жінка, така страшно запопадлива і оглядна ґаздиня, така страшно недобродушна мати! Лейбуньо не чув від неї ніколи ласкавого, пещеного слова, а коли може й чув, то ще певно в той час, коли пам'ять його не могла довше як годину вдержати в голові ніякої споминки, і не тільки Лейбуньо, але і всі в домі боялися її, не виключаючи й Куни Ґольдбавма, її мужа, а Лейбуневого батька. Та й як же не бути їй страшно запопадливою і гордою, коли вона — дідичка десятитисячного капіталу і мурованого домику при Панській вулиці в Дрогобичі, взяла той маєток у віні[1] від батька і набула за нього зовсім природнім способом право старшування над мужем і над цілим домом! Як не бути їй розумною, гордою і запопадливою, коли вона — одинока дочка славного бориславського капіталіста, тепер уже небіжчика, Мойші Шіндера? Такого батька така й дочка. Крім маєтку винесла з батькового дому й те, що її батькові помогло доробитися маєтку — твердий характер і реальний погляд на світ і людей. Як дочка Мойші Шіндера вона стидається навіть до свого малого синка заговорити жартовливим, пещеним тоном, держить гостро всіх у домі, а найостріше свого чоловіка, який зрештою весь тиждень сидить або в склепі[2] з залізом, або в Бориславі при ямах, а тільки на шабаш припинюється в домі і корчиться як мога під її твердою і нелицеприємною рукою. О, шабаш для Куни Ґольдбавма тяжкий день! Рано він мусить зложити жінці якнайдокладніший рахунок із цілотижневих праць і заходів своїх, мусить виказати до найменшого крейцара всі доходи й видатки, вияснити і витолкувати кожну позицію, і гроші, що вплинули до рубрики «чистий зиск», невідмінно всі до цента віддати до її рук для похоронення їх у невеличкій вертгаймівській касі, що стоїть у Ханиній спальні, замикається її власного рукою і від якої ключів вона не дає ніколи нікому. Той обрахунок, при котрім майже ніколи не обходиться без суперечки і голосної лайки, триває звичайно дві або й три години. Хане входить скрупулятно в найменшу дрібницю, а Куна частенько радби цю або другу позицію обминути без належного витолкування.
— Куно, вважай, що ти отець дітям! — упоминає в такім разі грізно Хане, і бідний Куна, зітхаючи й потіючи напружає всі сили свого мізку, щоби витолкувати якусь загадкову позицію.
А коли обрахунок скінчиться на повне задоволення строгої дочки Мойші Шіндера, то й тоді вона не покаже певно свого задоволення ані лицем, ані словом, відійде поважно і строго, і тільки при обіді дасть пізнати свою ласку тим, що поставить на стіл якусь страву, котру Куна дуже любить і котра з тої причини рідко коли буває на столі, по розумному запорядженню Хани, що все добре видається тим ліпшим, чим рідше являється. В порі черниць такою надзвичайною стравою бувають власне пироги з черницями, які Куна на своє лихо так само пристрастно любить, як і його малий Лейбуньо.
Дуже жаль, що Хане така тверда і невмолима жінка, що так рідко, раз на тиждень варить пироги з черницями. Собі ж на лихо, бо Куна і Лейбуньо немало вже потихеньку набажались їй за те і «шлягів»[3] і «холір» і всякої іншої рівно пожаданої благодаті Божої. Але ще дужчий жаль, що Хане навіть у суботу не може занехаяти своєї вдачі і варить тих пожаданих пирогів з черницями тільки певне, раз на все незрушимо означене число: вісім для Куни, чотири для Лейбуня і чотири для себе; вона тих пирогів не любить і взагалі нічого не любить крім грошей…
Нині понеділок, початок вересня, — а проте в кухні Ґольдбавмів на стільниці насипана купа черниць, свіжо закуплених на торзі; служниця перебирає їх, а сама пані відміривши докладно, скільки потрібно найкращої муки і вибивши до неї три цілі яйця, місить тісто. Пироги з черницями покажуться сьогодні на столі. Який щасливий Лейбуньо! Він бігає по покоях, плеще в долоні, зазирає крізь шпари в кожний закамарок, де й так нічого цікавого не побачить, тупцює по сінях, пару разів вибігав уже на подвір'я і взагалі снується всюди, немов би який ґедзь напав його і не давав йому посидіти на місці. Так і видно, що властивою причиною Лейбуневого сновання була напівнетерпелива ожиданка обіду, а напіввеличезна охота — піти до кухні і там власними очима дивитися, як ліпляться, варяться, вибираються, укладаються в полумисок, обливаються маслом і посипаються цукром його улюблені пироги з черницями. Куна сьогодні виїмковим способом також припинився аж до обіду дома, сидів у своїй світлиці над рахунками, а в хвилях відпочинку мучився не меншою від Лейбуня нетерплячкою в ожиданню пирогів з черницями. А зайти до кухні без поклику Хани не смів ані Куна ані Лейбуньо, доки вона була в кухні. А як на те сьогодні під час цілого варення обіду вона й не виходила з неї так, що син і батько, кожний окремо, без ніякої відради мусіли мучитися аж до самої першої години, коли в Ґольдбавмів завсіди починався обід.
Але яка ж то незвичайна справа була причиною, що Хане Ґольдбавм відступила сьогодні від свого звичайного, раз на все усталеного порядку, варить у понеділок пироги з черницями і дозволила свому мужеві аж до полудня лишитися дома? Справа дійсно незвичайна: сьогодні їх синкові Лейбуневі кінчиться шість літ і завтра рано він іде перший раз до публічної школи!
Богу дякувати, ось уже вибила пожадана година! Служниця з білим обрусом на руці пішла до їдальні застелювати стіл. Дейбуньо стоїть коло батька, який точно з ударом години кинув перо з рук і вліпив очі в двері. Ось відхиляються двері і в них показується почервоніле від кухонного вогню лице Хани Ґольдбавм.
— Ходіть до обіду! — каже вона різко і щезає.
Куна і Лейбуньо війшли до покою і посідали мовчки на своїх місцях. Хане наливала всім на тарелі росіл. Мовчки висербали його, з'їли м'ясо з яриною. Настала павза.
— Лейбуню, — сказала Хане, встаючи.
Лейбуньо завис очима на її устах, розняв рот, але не говорив нічого.
— Нині кінчиться тобі шість літ, а завтра підеш до школи. Пам'ятай, це важна хвиля, і для тебе те роблю, що сьогодні замість налисників з сиром будете на третю страву їсти пироги з черницями.
Хоч Лейбуньо вже від учора знав те все, то проте й тепер очі його заблищали радістю, — певно не тому, що йому шість літ і що завтра піде до школи, але тому, що оце зараз покажуться на столі пожадані пироги з черницями.
— Пам'ятай, Лейбуню, — тягла далі Хане своє навчання, — від завтра ти вступаєш в життя, між чужі діти. Вчися добре! Тепер треба мати добру голову, щоби доробитися маєтку. Як вивчиш усі школи, то тоді знайдеш для себе таку жінку, що буде мати не десять, але сто тисяч посагу. А гроші, то велика річ!Лейбуньо хоч і не розумів добре всього, що казала мати, але те, що гроші велика, майже свята річ, він так часто чув від батька й матері, що й сам свято вірив і навіть подумати інакше не міг.
— В школі зійдешся з різними дітьми, а найбільше там буде «ґоїв». Держися тих, що краще вбрані, паничиків, не попускайся їх, хоч би тебе й ногами копали. В них така натура, але від них найбільше можна скористати. Не забувай, що ти жид, а жид мусить бути «Geschäftsmann»[4], а ні, то пропав. Чуєш, Лейбуню, будь від завтра, ні, від сьогодні не тільки студентом, але й ґешефтсманом! Це тобі наказую!
І за тим словом пані Хане Ґольдбавм, гордо повернувшися, пішла до кухні, щоби внести до їдальні полумисок, на якім у живописну купку накладені були благодатні пироги з черницями.
Куна Ґольдбавм слухав дуже побожно тої бесіди, кілька разів навіть потакуючи кивнув головою в напрямі до Лейбуня, — але думав він зовсім що інше. А що думав, цікавий читач зараз дізнається.
Заледве Хане вийшла до кухні, коли в тім Куна прихилився до вуха Лейбуня і шептом сказав до нього:
— Лейбуню!
— Га? — відповів також шептом Лейбуньо.— Ти любиш гроші?
— Люблю.
— А пироги з черницями?
— І пироги люблю.
— А що дужче любиш, гроші чи пироги?
Лейбуньо надумався хвилю.
— Волю багато грошей, ніж трохи пирогів.
Куна засміявся на таку мудру рацію.
— Ну, то продай мені нинішні пироги.
Лейбуньо скривився.
— Дам тобі за чотири шістку[5], ади, яку красну, срібну, новеньку! Будеш мати три.
Лейбуньо затрясся на вид понадної, срібної покуси, але йому жаль було пирогів.
— А з пирогів що тобі прийде? З'їси, та й нічого не лишиться, а шістка лишиться.
Цей доказ переважив.
— Давай! — сказав Лейбуньо.
— Але пам'ятай, не їж пирогів!
— Не буду!
В тій хвилі війшла Хане з пирогами. Яким бажанням, але заразом і жалем засвітилися очі Лейбуня на вид тих пирогів, котрих він від учора так надіявся, а котрі тепер так несподівано мусіли обминути його. Але одне потішало його: в його руці була срібна, блискуча шістка — великий скарб! Лейбуньо сидів напів у вогні, а напів у леду.Але гов! Радість блиснула на Лейбуневім лиці. Мати роздала їм обом по їх звичайній порції, а свою порцію понесла до кухні. Може вона не буде їсти? А в такім разі може йому буде можна дістати ту порцію для себе? Лейбуньо почав мимоволі чогось дрижати на кріслі. Він майже остовпілим оком глядів на батька, котрий, скоро йно Хане за двері, мов вовк кинувся насамперед на Лейбунів таріль і хапаючи на вилки по два пироги на раз, за двома цмоками проковтнув їх усі, а потім спокійно, мов нічого й не бувало, почав уплітати свої власні пироги. Аж коли обидва тарелі стали зовсім порожні і батько обтерши собі серветою вуси, цмокнув ще останній раз, смакуючи саму споминку по так добрій учті, Лейбуньо ні з цього ні з того розплакався голосно.
— А ти чого? — визвірився на нього батько.
— А я пирогів не їв! — хлипав Лейбуньо.
— Цить, дурню, не говори нічого!
Але Лейбуньо заревів на весь голос. На його плач вбігла Хане з тарелем у руках, на котрім таки нетикана ще лежала її порція пирогів з черницями.
— Ти чого, Лейбуню? — гостро спитала вона.
— Я пирогів не їв, — хлипав Лейбуньо, милосердно глядячи на ті пироги, що були в тарелі в її руках.
— А хто ж з-перед тебе з'їв?
— Тато.Хане громовим поглядом глянула на Куну.
— А то яким способом? — гримнула вона.
— Та він мені продав, цілу шістку дістав, — толкувався Куна.
— Правда то, Лейбуню? — спитала Хане.
— Та правда.
— Ну, і чого ж ти плачеш?
— Та пирогів хочу.
Хане стала немов остовпіла з гніву й обурення. А потім бачучи, що Лейбуньо не перестає пасти очима її порцію, кликнула з кухні пса і поставила перед нього свій таріль, а сама, мов блискавка, прискочила до нетямного Лейбуня і з розмахом вліпила йому відси і відти в лице.
— А ти, драбе, і продав, і ще плачеш? — скрикнула вона! — Оце маєш! Знай, як бути ґешефтсманом! Коли продав, то не жалуй!
І за тим словом вона підняла з-перед пса порожній таріль і пішла до кухні. Лейбуньо сидів, мов камінь, і обома руками держав себе за лице, по котрім бігали терпкі мурашки від ударів. А Куна, бачучи таку досадну лекцію, зареготався і сказав:
— А видиш! Тепер чей[6] будеш знати, що значить ґешефтсман!
1884 р.
——————