Твори (Франко, 1956–1962)/5/Гава і Вовкун
| ◀ Гава | Твори в 20 томах Том V Гава і Вовкун |
Пироги з черницями ▶ |
|
Верхом полонини[1], стежкою, що вела через Діл із Дрогобича лісами та вертепами до села Н., ішли два пішоходи. Стежка вилася перед ними зеленою смугою. Невеличка полонина, з усіх боків понижче окружена лісами, всміхалася до них тисячами пахучих квітів, трав та всякого зілля, вітала їх таємничим куканням зозулі в гущавині, криком сойки, тріскотом великих гірських сверщків[2], що поки сидять у траві — чорні й невидні, а коли до них наблизитися, то зриваються, розпускають широкі червоні крильця і лопотячи ними дзвінко і мелодійно, перелітають кілька кроків і знов тонуть у пахучій зелені.
Довкола пішоходів повно було того могучого чару літньої гірської природи, запаху, зелені, свіжости, тепла, кукання, шелесту і тих летячих сверщків, що мов живі вогники, щохвилі виривалися перед їх ногами з трави і з тріскотом пирскали на всі боки. Природа всміхалася до них усім своїм єством, розстелювала перед ними з вершка полонини пречудовий вид, який рідко подибати можна навіть у наших благословенних Карпатах, вид на величезну панораму нижчих і вищих верхів, то порослих буйними, невинищеними ще лісами, то рябих стадами овець, волів та коров, що немов різнобарвні зернята квасолі пересипалися та мішалися по відлогих темно-зелених скатертях. Свіжий, кріпкий вітрець, що потягав від тих далеких верхів, доносив до слуху пішоходів легесенький бренькіт дзвінків, турукання рогів скотарських та тужливий плач трембіти[3].
Але пішоходам було мабуть не до красоти природи, і коли вони, задихані й облиті потом, ховзаючись що крок по твердім, блискучім та ховзкім моху під ногами, видряпалися на вершок полонини і тут же попадали на зелену скатерть і немов відразу й потонули в пахучій зелені, — то зробили це тільки з утоми, а не для того, щоб любуватися природою.
Були то на перший погляд дуже недібрані товариші. Один хлоп величезний як оборожина[4], широкий у плечах, як двері, з руками й ногами так великими та дужими, як у старого ведмедя, рудий, з сірими очима і з виразом якоїсь тупої заїлости, а другий невеличкий, чорнявий, верткий і проворний, з цікавим поглядом ящірки і з міцними вилицями м'ясожерного невеличкого звірка, котрий, як то кажуть «хоч не вкусить, то налякає». Оба були жиди. Це видно було по закручених пейсах, рідких неголених бородах, коротко обстрижених головах, накритих засмальцьованими ярмулками — повстяні, м'ягкі, чорні капелюхи вони, відпочиваючи, поскидали обік себе в траву, — та по чорних, довгих, шовкових бекешах, котрі, як і все їх убрання, ясно свідчили, що перебули вже не одну слоту та пригоду.
— Слухай, Вовкуне, — почав, відсапавшися, менший жид, не рушаючися з місця, на котрім лежав пластом, мов поліно, — слухай, небоже, я щось прочуваю, що ми тут не зробимо доброго ґешефту.
Силач, котрого названо Вовкуном (мабуть по книжньому він звався Елькуне, але його товариш кликав його так, як його «перехристили» хлопи), не відповів нічого на ті слова, тільки кинувся якось люто в траві, мов здоровенна щука в шварі[5], коли неподалеку побачить цілу юрбу плотиць, і буркнув щось під носом, немов «дурниця», а немов так собі неартикулований гаркіт.
— Ти не бери цього за зле віщування, — додав поквапно менший жидок, немов бажаючи втихомирити гнів товариша. — Я тільки боюся нового ґрунту[6]. Я тут ніколи не бував, не знаю людей…
— Бойків не знаєш? — сердито гаркнув Вовкун.
— Бойків то я знаю, тільки тих, що приходять на торг до міста. Там я з ними дуже добре вмію обходитися. Там вони тихі та смирні, як ягнята.
— Всюди такі! — сказав, мов припечатав, Вовкун.
— Ей, Вовкуне, не впевняйся ти так дуже на свою силу! — хитаючи головою, сказав менший жид. — Можемо й тут перечислитися так само, як у Бориславі.
Вовкун схопився, мов ужалений.
— Ні, Ґаво, — скрикнув він, — ти мені перестань балакати про Борислав! Що з воза впало, те пропало.
— А все таки не завадить придивитися, куди і як воно впало. Може й твоє село в ту саму діру з воза впасти.
— Плетеш небилиці, Ґаво, — скрикнув Вовкун. — У Бориславі ані ти не винен, ані я не винен. Винен Борислав, винно наше прокляте щастя!
— А ти, Вовкуне, хіба не небилицю оце сказав? — уражений відповів Гава. — Наше щастя! Ану, придивімся трохи ближче тому щастю! Ми жили собі, не знаючи один другого. Я торгував чіпцями, кожухами, шматами і чорт зна чим, а ти виростав у лісах між ґонтарями, трачами та теслями, а далі пустився торгувати деревом. Чи так я говорю?— Ну, і що з того всього? Адже й це й сам добре знаю!
— Ні, ти почекай, Вовкуне, — говорив Гава, піднявшися півтілом і підперши голову ліктем, — треба докладно розміркувати, як воно було, то може побачимо, через що ми в Бориславі провалилися. Ну, здибались ми в Стрию на торзі, познайомилися, розбалакались. Один одному свої пригоди викладаємо. Звісно, і один і другий нарікаємо на тяжкі часи, на кепські зарібки, це вже так заведено, аби ніколи не хвалити того, що є. Правда, Вовкуне? Аджеж нам і одному й другому зарібки в ту пору добре йшли!
Вовкун тільки головою похитав і буркнув під ніс щось таке, що можна було зрозуміти і «еге» і «чорт би брав!» А Гава, мов п'явка всисаючися в те болюче місце його споминок, торочив дальше нитку за ниткою, пасмо за пасмом.
— А тоді Борислав тільки що розцвівся, розпаношився. Тисячі жидів маєтки робили на нафті. Гук і шум від Борислава йшов на все Підгір'я, що я кажу, на ввесь край. Не було такого жида, котрому б тоді ота кип'ячка[7] в ніс не вдарила. От і не диво, що й ми оба, немов зговорившися, разом завели річ про Борислав. І ти там бував з деревом і придивлявся всьому ґешефтові, і я бував зі своїм крамом і сам не раз добрі ґешефти в Бориславі робив. Балакали ми, балакали, і чим більше товкли про той Борислав, тим він нам кращим, понадливішим здавався. Ну, просто так, як меду полизати! Ти ж не забув цього, Вовкуне?
— Тьфу на тебе! — скрикнув Вовкун, кидаючись у траві мов звір у сіті. — І пощо ти вгризся в той проклятий Борислав? Що тобі за приємність мучити мене? Ліпше б я був і не знав його і не чував про нього!
— А ти думаєш, що мені так солодко тепер про нього згадувати? — відповів Ґава. — Чи то я менше стратив від тебе? Ой, Вовкуне! Аж серце в мені розривається, коли подумаю, що я стратив всі свої гроші! Дві тисячі ринських, Вовкуне, та ж то капітал! Ти тільки поміркуй, що я на ті гроші дванадцять літ гарував, ой, тяженько гарував! Я ніколи ночі не доспав, обіду не доїв, бігав, кидався, туманив хлопів, підлизувався шандарам[8], ой, тяжко згадувати про всі ті способи, як я до гроша доходив! І складав, і хухав на те, і тішився тим, як власною душею! Дві тисячі ринських, та ж то капітал, Вовкуне! Я міг уже покинути всякий гендель, узяти аренду на селі, позичати хлопам гроші на проценти і жити собі, як пан! А тепер…
І Ґава урвав ту бурливу бесіду і, припавши лицем до землі, тяжко захлипав.
— Ґаво, Ґаво! — озвався до нього Вовкун далеко вже м'якшим голосом, — ти знов починаєш? Ще не досить ти наплакався та нарозщибався[9]? Чи ти думаєш, що це на що придасться, що слізьми вернеш хоч крейцар з утраченого капіталу?
— Знаю це, знаю! — зойкнув Ґава, не відіймаючи лиця від землі, — але що ж я на те пораджу, коли в мені серце розривається, скільки разів спогадаю про свої гроші! Ну, попросту серце розривається! Витримати не можу, так мені їх жаль!
І раптом зірвавшися з землі, він сів, лице його оживилось, очі заблищали мокріше від сліз, і він, прудко[10] махаючи руками, заговорив, немов горохом посипав:
— Куди ж пак! У мене дві тисячі готових, у тебе звиш півтори! Як же з такими грішми, та ще з міцними руками та молодими головами не стрібувати щастя, не кинутися в крутіж[11], щоб і собі в ньому зловити товсту рибу? Цілий морґ ґрунту за дорогі гроші купили, п'ять закопів[12] відразу розпочали, як не в однім, мовляв, то в другім наше щастя буде. Півроку промучились, свої гроші закопали, кип'ячки ані цяти! Що, чи не ладно? Продали один закіп і четверту частину ґрунту, заробили на них, і другий раз впакували все в останні три закопи, з таким самим щастям. Продали другий закіп і другу четвертину ґрунту, хоч і не заробили вже, але таки п'ятсот ринських дістали, п'ятсот ринських за наші півчетверти тисячі, Вовкуне! Ой, голова тріскає! Щоб було хоч з тим рятуватися! Ні, ти вже як уперся, то так як віл лобом: коплім[13], та й коплім! І те закопали! Останніх закопів ніхто вже й купувати не хотів. Ледве з тяжкою бідою притягли ми до них у спілку Германа Ґольдкремера, а правду кажучи, стали самі у себе за дешевих робітників. Та й доробились так, що мало смерти не пожили!
І Ґава урвав та докірливим поглядом дивився на Вовкуна. Той лежав на животі, повернувши до сонця свої широченні плечі та зложивши голову на ліктях, розложених по траві. Рукави його бекеші попропорювалися на ліктях, так що з них виглядала брудна сорочка з пасманистого перкалю[14]. Бачилось, він дрімав під час тої гарячої балаканки[15], але коли Ґава замовк, він звільна обернувся лицем до нього і запитав:
— Значить, Ґаво, по-твойому я всьому винен?
— Бог з тобою! — скрикнув Ґава, — хіба ж я це сказав?
— Аджеж нарікаєш на мою впертість! Ой, Ґаво, Ґаво, хоч який ти розумний, але бачу, що тобі ще багато треба вчитися! Де ж ти бачив, щоби хто на світі довершив якого, хоч би й найменшого діла без упертости, без заїлости? Моя вдача така, що як уже в що вдамся, то зажмурю очі, сціплю зуби і пру та й пру, доки сили стає! А як почнеш під час роботи роздумувати та міркувати та навгад угадувати, що буде, то попросту страх тебе проймає і руки опадають.
— Не про те, не про те я говорю, Вовкуне! — болізно якось закричав Ґава. — І не в докір тобі! Аджеж я не забув, що коли б не ти, то я певно не жив би вже на світі. Ти вирятував мене з тої проклятої ями, в котрій ми замість кип'ячки докопалися такого джерела води, що мало нас на місці не позатоплювала. Ой, Вовкуне! Тоді, в тій страшній хвилі, коли вода бухнула нам з-під ніг, коли рівночасно береги нашої ями почали усуватися, цімбриння тріщати й валитися, коли мені бачилось, що весь світ валиться над нашими головами і що нема для нас рятунку, тоді, пригадую собі, серед натовпу смертельної тривоги мені раптом у голові блиснув той тихий потічок, схований між лозами та вербами, в котрім я ще малим хлопцем любив ловити раки. Ті раки були початком мого зарібку, і ось тому то, коли ми вирятувалися з ями і стали над нею та почали ревти та кричати та плакати та руки ламати, в моїй голові мимоволі одно дзвонило та гомоніло: «Геть відси, Ґаво! Тут не твоє поле! Що ти маєш боротися з землею, коли твоя натура тягне тебе до того, щоб боротися з людьми»!
— От то, то, то, то, то! — радісно підхопив Вовкун, схапуючися зі свого лежання. — А я хіба що ж тобі кажу? Хіба куди тебе веду?— Почекай, Вовкуне, — сумовито сказав Ґава. — Рибак, що хоче рибу зловити, закидає сіть у вир, де тої риби багато, де вона юрбами ходить. Отак і мені здається, що мені би в місті своє діло робити, де багато всякого народу, де з тисячних боків можна скористати, а не в селі. Я вже привик у місті рухатися, чую себе там свобідним, веселим і охочим, щохвилі роззираюся довкола, де би можна скористати. А тут я боюся, що знов буде те саме, що в Бориславі: запряжемося до чогось одного і самі собі наложимо пута на руки й на ноги. Ну і згинемо так, як раки на мілкім узбережжю!
Вовкун, слухаючи тих слів, замість попадати в задуму та засумування, тільки прояснювався, підіймався, немов ріс цілий, діткнувшися чародійної гірської землі. Він став на рівні ноги і випростувався перед сидячим та похнюпленим Ґавою в весь свій величезний ріст. Він оживився, очі його горіли і з уст щез вираз тупої заїлости.
— Так же й говори! Так же й говори! — кричав він, розмахуючи руками. — Ось тепер тільки висковзнулася правда з твоїх уст. Я так і знав, що тебе тягне до міста, до того бруду, до тої духоти, до шматок, латок, шерстини, кожушини! Тьфу, Ґаво, стидайся! Ти не раз передо мною сміявся із свого першого вчителя, старого Файвеля, що все було говорить: «А güt Geschäft! Добре йде!» — а по шістдесяти роках такого «güt Geschäft» тільки всього й доробився, що по його смерті знайдено в нього три десятки зашиті в старім капелюсі, та й то знайшла не його родина, а той жид, що купив той капелюх на «шматки» за 10 крейцарів. Тьфу, Ґаво! Хіба ж це життя, хіба це заробок? А я бачу з усього, що й тебе до того тягне!
Ґава під впливом тих слів, мов кропивою попечений, і собі ж схопився на рівні ноги і замахав руками, але Вовкун не дав йому прийти до слова.
— Ага, бачиш, що мої слова попали тобі в живе місце! — кричав він, сміючись. Треплеш руками, як підстрілений. Але я ще раз кажу: чого ти в місті доробишся? Кидаєшся на тисячу боків, усюди щось урвеш, але те щось не раз не варте й торби січки. Ну, скажи, ти прожив досі в місті цілих п'ятнадцять літ, і багато ти заробив? Дві тисячі! Овва, то мені сума! Ні з того жити, ні вмерти!
— Але ти й стільки не заробив, живучи в горах! — їдко замітив Гава.
— Бо дурень був, Ґаво, дурень був! Не знав, до чого взятися!
— А тепер знаєш?
— Певно, що знаю! Хіба ж інакше я би провадив тебе сюди? І не тільки знаю, до чого взятися, але маю певність, що все добре піде!
— Ов! Навіть певність маєш? — з насмішкою спитав Ґава.
— Так, Ґаво, навіть певність маю! — кричав, усе більше розпалюючися, Вовкун. Ти не смійся, а послухай, що я тобі скажу. Сам я може би й не брався до того ґешефту, а бодай не мав би певности, але з тобою, Ґаво, з твоєю головою я сміло йду. Ми оба мусимо цього доконати!
— Чого такого? — запитав Ґава, витріщивши на Вовкуна зацікавлені очі.
— Е, чого такого! — відказав Вовкун, махнувши рукою. — Холи лишень сюди! — І Вовкун силою потяг Ґаву на самий найвищий шпиль, на високий копець із каміння, що означував границю села Н. — Гляди вниз! Бачиш ті ліси чудові, не тикані ще вирубом, ті полонини, ті стада волів і овець, що по них пасуться, мов плавають у зелені? Все це мусить бути наше! Не віриш? Вір або не вір, а я тобі кажу, що так воно буде, і не за десять ані за п'ятнадцять літ, а за рік або за два!
— Н-ну, це вже… трохи… — пробовкнув недовірливо Ґава, але Вовкун не дав йому скінчити.
— Думаєш, що з таким капіталом, який у нас тепер до спілки є в кишені, з тими тридцятьма ринськими не ялося[16] починати такого ґешефту? То пуста думка, Ґаво! Це ґешефт такий, до котрого не потрібно нічого, тільки добрих рук і проворної голови! А до того якраз ми оба й є. В мене руки добрі — і Вовкун розмахнув своїми ведмедячими лапами, а далі, щоб стрібувати їх силу, вхопив смерековий стовп граничний, що сторчав на вершку кіпця, вирвав його, замахнув ним мов паличкою і шпурнув далеко вниз, — руки в мене, як бачиш, хвалити Бога! А в тебе голова мудра та проворна, і нічого нам більше не треба! Ну, поглянь лишень, поглянь добре довкола, і скажи сам, чи для такої красоти, для такого ґешефту не варто запрягтися на рік, на два?
Ґава мовчав. Вовкунів вогонь, бачилось, звільна переходив і в його душу. Він став на кіпці й очима пожирав чудову гірську околицю, що стелилася перед ним.
— Ага! — радісно скрикнув Вовкун, — бачиш, починаєш смакувати! Чекай лише, ще ти не те скажеш, коли зійдемо в долину, коли побачиш село, розбалакаєшся з хлопами, пізнаєш двір, дідича! Попросту, Ґаво, пальці оближеш, ще й меду не коштувавши!
— Ну, ну, — напівнедовірливо, а напівпохапливо сказав Ґава.
— Кажу тобі: хлопи, як діти, а багаті, як чорти! Тут з одними волами які ґешефти можна робити! Ну, та цього не я тебе стану вчити! Але головна річ: двір. Двір має оті ліси, найбільшу часть полонин. Усе, що тут бачиш, двірське! То ж до двора мусимо взятися з цілою силою, руками й ногами. І кажу тобі, Ґаво, нігде на світі ти може не знайдеш другого двора, другого дідича, з котрим би так легко можна було дійти до кінця, як із тутешнім! Я вже маю уложене в голові, як під нього підійти, але то така річ, що перед часом нема що з нею вихапуватися. Роздивимося, то й порадимося. Тільки я певний, що все буде добре.
Ґава слухав тих слів без тіні недовірливости. Одна згадка про ґешефти з волами, кинена Вовкуном може й зовсім припадково, розбудила в його голові цілий ряд давно леліяних думок і мрій. Аджеж він не раз думав про ґешефти з волами і укладав їх собі в голові, навіть бариші багаті рахував! Аджеж перед стрічею з Вовкуном він думав уже при нагоді сам узятися до того ґешефту. Та ба, проклятий Борислав клином вбився в його голову, в ціле його життя і запаморочив усі давні замисли. Але тепер годі! Тепер Ґава почув у тій самій хвилі, коли стояв на найвищім шпилю гори, на кам'янім кіпці граничнім, що та бориславська болячка починає швидко сходити з його душі і гоїтися, що в його нутрі прокидається давній Ґава, сільський хлопець і сільський гандляр[17]. Погляд його в якійсь нетямі завис на протилежній полонині, де паслося стадо волів і овець, а далі піднявся і зустрів серед блакитного моря невеличку темну плямку, що звільна, широкими плавними кругами колесила понад цілим крайобразом. То був здоровий гірський орел. Він довго кружляв, шукаючи добичі, плавав у повітрі з широко розпростертими крилами, зовсім не порушаючи ними, спускався вниз, немов сковзався по похилій площі, а потім нараз, махнувши сильно крильми, знов схапувався вгору і тонув у лазуровім тумані. Якась невимовна любість обняла Ґаву, коли придивлявся тому гарному, сильному птахові. Він і сам чув себе легким та сильним і готов був летіти та кружляти понад цею благословенного долиною та кидатися з недосяглої височини на добичу.
— Ну, що, Ґаво, — сказав, Вовкун, зіскочивши з кіпця і збираючи своє манаття, розкидане по траві, — готов ти йти зі мною, щоб здобувати оці гори?
— Готов! — сказав твердо Ґава.
— То ходімо ж! До села ще не близько.
Але в тій хвилі з гущави поблизького ліса почувся вистріл і Ґава, скрикнувши з болю, скрутився обарінком[18] і покотився з кіпця вниз.
— Боже! — скрикнув Вовкун, прискакуючи до нього. — Ґаво, а тобі що таке?
— Ой! Ой! Ой! — стогнав Ґава, держачися за литку правої ноги і в'ючися по землі. — Ой, болить!
— Де, де болить? — допитував Вовкун, приклякнувши коло нього і стараючися відкленути[19] від литки Ґавині руки, з котрих крізь пальці почала виступати кров, капаючи на зелену траву.
Рівночасно внизу на поляні показалися два молоді паничі; один із них мав стрільбу на плечі; другий, що був без стрільби, біг передом просто до жидів.
— Кричи, Ґаво, кричи! — шепнув Вовкун, в одній хвилі зрозумівши, що сталося, й Ґава, побачивши також надходячих паничів, так почав кидатися і такого наробив вереску, немов би одержав не знати яку страшну рану. Не знати як і коли, не тільки руки його, але й лице явилося обмазане кров'ю і він подобав на страх[20] нещасного каліку. Вовкун знай клячав та руки заламував.
Надбігли й паничі — знані нам вже Едмунд і Тоньо Трацькі[21], сини властителя села Н., котрі по пам'ятній купелі пішли були пройтися по лісі та при нагоді вбити яку птицю.
— Що тут сталося? Що тут сталося? — скрикнув, надбігаючи перший Тоньо.
— Ой, ой, ой! — репетував не своїм голосом Ґава, — по мні буде, чую, що по мні буде! Ой, матінко моя, вже тобі не побачити більше свого сина!
— Що тобі сталося, що? — допитував Тоньо.
— Ой, пострілено! Пострілено! — ревів Ґава, немов з нього шкуру дерли.
— Але де? Де?
— Ой, ой, ой! Тут! Отут! Отут! — кричав Ґава, показуючи то на груди, то на живіт, то на крижі, то на ноги.
— Та бреше він, жидівська личина! — з насмішкою сказав Едмунд, наблизившися.
— Аджеж у люфі[22] було всього п'ять заячих шротів[23], а трудно й подумати, щоб усі в нього попали. Я прецінь до нього не мірив.
— Мундзю! — з докором промовив Тоньо, котрий добре бачив, що брат його, сидячи за корчем, з пустоти таки взяв був на ціль стоячого на кіпці жида і вистрілив, заким Тоньо зміг йому перешкодити — Мундзю! Бійся Бога, як можна бути таким неосторожним!
— Ну, ну, почав уже! І що йому сталося? Ручу тобі, що як тільки викричиться осьдечки, то преспокійно встане й піде до дому.
— Алеж Мундзю, глянь, який він окривавлений, — сказав Тоньо, стараючись осмотрити Ґавині рани; той одначе ж, не перестаючи кричати, кидався і перевертався по траві так, що Тоньо нічого не міг порадити.
— Іди, дурний! — сказав з виразом погорди й огидливости Едмунд. — Охота тобі бабратися з жидом! Бачиш сам, що він на збитки[24] так качається, щоб тобі страху завдати. Ходи, лиши його, нехай собі качається. Швидко перестане, як побачить, що дурних нема дома. — І Едмунд узяв за руку Тоня, котрий і сам уже зачав підозрівати, що Ґава тільки штуки перед ним показує, а на правду зовсім не так тяжко ранений, як чиниться[25]. Але в тій хвилі піднявся з землі Вовкун, що досі чапів[26] мовчки, ніби онімілий з болю. Він випростувався і з виразом якоїсь глухої злоби й заїлости заступив паничам дорогу.
— Ні, панове, — сказав він хриплим голосом, — так чесні пани не роблять! Пострілити чоловіка серед гір, то й розбійник потрапить! Ще й лишити нас тут обох хочете! Ні, так не йде! Забилисьте мого товариша, то візьміть же його собі, та й поховайте, або зваріть та й з'їжте!
Слова ті сказані були таким твердим голосом і з таким виразом, що в обох паничів, а надто ще на вид того велетня й силача, аж мороз пішов поза шкірою.
— Але… але… — пробовкнув відступаючи Едмунд, — він буде здоров, йому нічого не станеться.
— Буде здоров! — обурений скликнув Вовкун, — але бачите самі, що він тепер кроку не може зробити! Ми люди подорожні. Де ж ми подіємося? Його треба пильнувати, гоїти, що ж я тут серед лісів зроблю?
— Бачиш, Мундзю, бачиш, що ти наробив! — сказав Тоньо, а потім обертаючися до Вовкуна, додав:
— А куди ви йдете?
— Це вже наша річ, — сказав Вовкун. — Далеко йдемо.
— Ну, знаєте що, йдіть ви до нашого села і допитайтеся до двора, до дідича. Вже я там то зроблю, що вас десь примістимо, поки цей не прийде до здоров'я.
Лице Вовкуна все ще не прояснювалося, хоч в очах його заблищали дві яркі іскорки.
— А ви, панове, з двора?
— Так, ми дідичеві сини!
Вовкун поклонився Тоньові.
— А прошу, вельможний паничу, скажіть мені, як вас маю звати?— А тобі цього на що?
— Ох, вельможний паничу, — хиляючись, сумно сказав Вовкун, — вельможний панич не прогніваються за те, що скажу! Бідний жид прийде до брами, а там слуги, двораки: «Чеґо хцеш, жидзє»[27]? То в них перше слово. А як жид скаже: «Мене тут якийсь пан прислав», то зараз спитають: «Що за пан, чого прислав?» А не зуміє жидок сказати, то зараз жида в карк та й за браму.
Всміхнувся Тоньо на таку мову; особливо ж смішна була величезна, могуча стать Вовкуна, коли він кулився і кривився і морщив із себе сироту.
— Ну, ну, не бійся, в нас нема того звичаю, — сказав Тоньо. — Скажеш, що панич Тоньо казав тобі прийти, то ніхто тебе не прожене. Ну, а будеш міг з оцим калікою зібратися?
— Не знаю, вельможний паничу, — кланяючися, сказав Вовкун, — прийдеться хіба нести його на плечах.
— А ченьже[28] він і сам трохи піде? — сказав Тоньо.
Ґава, що досі все ще качався по траві і стогнав то тихіше то голосніше, при цих словах знов зайойкав. Вовкун тільки головою хитав.
— Прийдеться нести бідолаху, — сказав.
— А може б йому рани поперев'язувати? — сказав Тоньо. — Я цеї штуки не вмію, але як треба, то допоможу.— Не треба, не треба, — поспішно сказав Вовкун, — я сам це зроблю. Дякую вельможному паничеві за ласку!
— Ну, коли так, то добре! — сказав Тоньо. — Ми підемо і приготовимо місце, а ви прибувайте. А може вислати напротив вас фіру?
На ці останні слова Тоньо вже не діждався відповіді. Вовкун прикляк коло Ґави і почав осмотрювати його рану, а Едмунд з виразом великої нетерпливости, сіпаючи Тоня за рукав, потягнув його з собою вниз, на лісову стежку, що вела до села.
— Ну, скажи мені, дурна ти голово, що це тобі приплило, що ти так розпадаєшся над тими жидами і такі го́реми-те́реми їм понаобіцював? — докірливо крикнув Едмунд, коли вже відійшли від жидів на кількадесят кроків.
— Алеж, Мундзю, бійся Бога, — сказав Тоньо, — чоловік подорожній, скалічений з твоєї вини.
— Скалічений! Ха, ха, ха! — засміявся Едмунд. — Може де один шріт його задряпнув, кров з нього пустив, а жидюга обмазався нею навмисне, от тобі й усе каліцтво!
— Гріх тобі, Мундзю, таке говорити, — сказав Тоньо. — Пощо ж би він це робив?
— Пощо? Ой, голово, голово! Бачить: паничі, та й думає: дай но, я зроблюся калікою, може що видурю. Я би не знати що за те дав, що вони не покажуться до двора, де би зараз мусіли сказати, хто вони, куди і відки, а поперед усього показати рани.
— Ну, не покажуться, то й добре, ми нічого не стратили, — сказав Тоньо. — А так їх лишити не можна було.
— А я думаю, що коли й покажуться, — сказав Едмунд, — то попросту спустити на них псів, або післати слугу та дати по разу в карк на дорогу.
Тоньо зачудованим оком завис на гарно викроєних, рожевих та делікатних устах брата, з котрих вилітали такі дикі, нелюдські слова.
— Ну, не розумію тебе, Мундзю, — сказав він по хвилі. — І того не розумію, по що ти стріляв до того жида?
— Я? — запаленівшися, відказав Едмунд.
— Авжеж ти! Адже я здалека бачив, що ти до нього міриш і тількищо хотів крикнути, а ти вже й вистрілив. Мундзю, аджеж ти міг його вбити!
— Вбити! — скрикнув Едмунд і поблід. — Ти вже зараз: убити. Я мірив у литки і думаю, що в литки й попав. Моя рука певна, а моя лефошівка також не милиться. А пощо бестія жид стояв так на самім кіпці, мов остовпілий? Ну, просто так і свербіли руки: а дай но йому, щоб пошкробався!
Тоньо тільки плечима здвигнув на цю мову. Вони мовчки пішли поруч стежкою і за хвилю потонули в темній лісовій гущаві.
А жиди тим часом присіли серед поляни, поки паничі не підуть. Між ними шептом ішла інша розмова.— Ну, що ти Ґаво, — шептав Вовкун, — чи справді дуже ранений?
— Здається, ні, — сказав Ґава. — Отут тільки в литці щось штрикає, але кров уже перестала йти.
— Ану покажи!
Вовкун оглянув зранену литку. Шріт проскочив шкіру і пустив кров, але вискочив зараз і застряг у холяві чобота. Рана була зовсім пуста. Вовкун промив її водою з поблизької кернички, зав'язав шматкою, і Ґава міг зовсім вигідно йти, хоч і трохи налягаючи на ногу.
— Ну, і що ж, — сказав Ґава, — підемо до двора, як нам казав панич?
— Авжеж підемо, Ґаво! — сказав Вовкун. — Це ж наш ґешефт починається! Мені здається, що це дуже добрий початок. Відразу з самим дідичем можемо розпочати, це вже половина цілої вдачі[29].
— Але як побачуть, що я здоров — сказав Ґава.
— Смійся з того! — скрикнув Вовкун. — Хто побачить? Вони всі делікатне панство. А ти тільки будь добре замазаний кров'ю, йойкай та стогни, то ніхто з них до тебе не приступить. Аби нам хоч на кілька день дали приміщення та їсти, щоб ми не потребували на те тратитися, то вже й то буде зиск. Але я думаю, що від того добродушного панича ще дещо більше витягну! Добре йде, Ґаво! Ходім тепер у ліс, назбираєм та напечемо грибів і просидимо пару годин, щоб вони думали, що ти так довго не можеш з місця рушитися, а решту вже здай на мене!
1890 р.
——————
- ↑ Полонина — пасовисько в горах.
- ↑ Сверщок — польовий коник.
- ↑ Трембіта — музикальний інструмент гуцулів, дерев'яна, довжиною до трьох метрів — флейта.
- ↑ Оборожина — стовп в оборозі, а оборог, це криша на чотирьох стовпах, яка то підноситься то опускається; під нею складають сіно, жито, пшеницю і т. і., щоб не замокали.
- ↑ Швара — трава в воді, а правильніше висока, гостра трава в полонині.
- ↑ Ґрунт — земля.
- ↑ Нафта.
- ↑ Жандармам.
- ↑ Розщибатися — розбиватися, турбуватися.
- ↑ Прудко — скоро.
- ↑ Крутіж — водоворот.
- ↑ Закоп — нафтова шахта.
- ↑ Коплім — копаймо.
- ↑ Перкаль — каленкор.
- ↑ Балаканка — балачка.
- ↑ Не ялося — не слідує.
- ↑ Гандляр — торговець.
- ↑ Обарінок — бублик.
- ↑ Відкленути — відірвати.
- ↑ На страх — дуже, страшно.
- ↑ Пор. «На лоні природи».
- ↑ Люфа — дуло.
- ↑ Шрот — дріб, дробовина.
- ↑ На збитки — на злість, навмисне.
- ↑ Чинитися — представлятися, робитися.
- ↑ Чапіти — сидіти, зігнувшись.
- ↑ Чого хочеш, жиде?
- ↑ Ченьже — мабуть.
- ↑ Вдача — успіх.