Твори (Франко, 1956–1962)/6/На вершку

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том VI

Іван Франко
На вершку
• Інші версії цієї роботи див. На вершку Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1959
НА ВЕРШКУ
 
Кілька хвиль з життя людей „нічого не заробивших“
 
I

Одного зимового вечора дуже шумно й весело було в одній світлиці краківського...., що вважається найпоряднішою гостиницею того славного й ясного колись, а тепер геть-геть притемнілого міста. Світлиця була обширна й ярко освітлена. Воскована підлога, хороші меблі — все те купалося в тій заливі штучного світла, і чулося тут немов у себе дома. Важкі фотелі стояли твердо й гордо на своїх грубих, коротеньких лабах[1]; софи під дзеркалами немов зідхали глибоко час від часу, запрошуючи до супочинку в своїх м'яких обіймах. Перед ними маленькі столики та плетені крісла попримощувались знехотя, мов веселі, построєні[2] діти, слухаючи ніжного балакання товстих, добродушних бабусь.

Але на середині обширної світлиці, — аж там зосередилось усе життя, увесь рух, увесь блеск. Довкола широкого, накритого столу сиділо товариство людей — молодих, веселих, голосних, повбираних: троє чоловіків та дві жінки. Видно, вже було по вечері, бо стіл був заставлений тільки різного роду винами, лікерами та купами закусок — усякого солодкого печива. Товариство й не займається вже „горловою справою“, — бесіди, жарти, дотепи, тости та пісні пересипаються одні з другими, чередуються та мішаються чимраз живіше, оскільки вино чимраз сильніше починає грати та палати в молодих головах.

— Хай живе свобода! — почав один з молодих мужчин, здоровий, плечистий, з широким лицем, міцними вилицями, котячими очима, вставши з крісла й піднявши догори лямпку[3] з вином, — най живе свобода, молода, широка, безгранична. Свобода від шкільної лави й усіх тих проклятих параграфів, котрі набиваються в голову тільки на те, щоб на другий день по екзамені викинути їх пріч з голови. Свобода від вітцівської ласки і ще незноснішої вітцівської волі, котра хотіла би вести нас тою самою дорогою, котрою ходили старі, аж зайшли в непроходимі багна. Свобода від усякої грижі, і жури, і турбації.

— Ну, розуміється, і від усякого труду, поїдаючого силу, від усякої праці, від усякої мислі, поїдаючої мозок, та ж так, Simon, правда? — обізвався насупроти бесідника іронічний голос.

— Розуміється, що так, — відповів задуфало[4] Simon. — Коли свобода, то вже повна, безгранична свобода! — крикнув він трохи хриплим від перепиття голосом, і спорожнив свою лямпку.

Товариство закричало й собі ж: „Най живе свобода!“ Хропаві голоси мужчин змішалися з тонкими голосами дам. Вино полилось, заливаючи своїми кришталевими струями той жар до свободи, що нараз ні відси, ні відти проблиснув серед веселого товариства.

— А ти, Ежен, на другий раз не переривай мені, як я хочу що говорити перед товариством, — сказав попередній бесідник, опершися о стіл і видавлюючи кислий усміх на своє широке, від вина почервоніле лице. — Ти знаєш, що такі замітки мене путають, а прецінь теперішня наша прогулька повинна бути приготованням до моєї будучої адвокатської практики.

— А ти на такий спосіб ні тепер, ні в будучій своїй адвокатській практиці дурниць не говори, — відрізав йому сміло Ежен.

— Е, дурниць, не дурниць, — відповів Симон, дужче червоніючи, — але ти би ліпше зробив, якби прикусив свій язик за кожним разом, заким випалиш таким своїм глиняним дотепом!

З бесіди готова була зчинитися сварка, особливо при брутальній, нетерп'ячій вдачі Симона, тож проче товариство, а особливо обидві жінки, взялися утишувати бурю.

— Симон, кицю, та бо ти, бачу, направду береш жарти нашого меценаса до серця! — приговорювала невеличка бльондинка, гладячи Симона по гладко виголенім підбородку. — Не дайся висміяти, любчику! Вважай, що ми тут зовсім не за тим, щоби дивитися на бійку когутів!

— Дай мені спокій, Маню! — відказав Симон, лагідніючи, — але ти знаєш мою погану натуру, — і не кінчаючи речення, він простяг руку поперек столу до Ежена.

— Друже, перепрашаю тебе за нечемність, не прогнівайся, дай руку!

— Ігі, ані в голові мені було гніватися! — відповів Ежен. — Я жартував, і твої слова брав за жарт. Що ж я тому винен, як ти, наприклад, жартуєш інакше, ніж я?

Він подав руку, котрою Симон кріпко потеліпав. Уже то ніхто так не вмів втишувати такі наглі п'яні вибухи Симонового гніву, як Маня. Вона знала його натуру, а властиво знала одне чародійське слівце, — одне, а таке сильне, що кожного разу осаджувало Симона на місці, мов вудила розбриканого коня!

— Ей, що ви тут, над пустим сваритесь, за пусте й перепрошуєтесь! — розпочав бесіду третій товариш, піднявшися з свого місця.

Це був молодець літ, може, 24, — і решта товариства не переходила, здаєсь, поза ту границю, — високий, а тонкий, з лицем дрібним і чудно хороше обрисованим, але блідим, мов стіна, так що невеличкі повні й рум'яні губи виглядали на тім блідім тлі, мов підкрашені карміном. Лице те, хоч очевидно винищене розпустою, світилось щирістю й добродушністю, котра мимоволі навівала жаль за тим гарним чоловіком на кожного, хто тільки збоку дивився на нього.

— Наповніть шклянки! — говорив він далі. — Оце я вношу тост, старий, як світ, а, проте, вічно свіжий, вічно новий, як сходяче сонце: Хай живе красота, молода, квітуча, жіноча красота, котра не тільки розпалює серце мужчин, але веселить увесь світ, доповнює й завершує всю красоту природи! Най живе красота наших товаришок!

Тост прийнято з запалом. Знов попливло вино.

— Одного тільки жаль, — говорив він, сідаючи на крісло й підпираючи голову на стіл, — що так скоро в'яне красота, немов здружена вона з непостійністю.

— Ну, найшов ти чого жалувати, Жан, — сказав Ежен до нього. — Немов узявся плакати над тим, що квіти не вічні. Звичайно, вони були б вічні, або бодай довговічні, якби становили ціль сами для себе, а то вони, бач, тільки прилад для улегшення запліднення, — запліднення звершилось, так і цвіту не треба. Отак і з жіночою красою.

— Нівроку твоїй ученій головоньці, — промовила, крутячи губами, Маня, — чемно виражаєшся о жіночій красоті!

— Ей, що там чемність! Нам чень далі час вирости з її пут і говорити не те, що вона каже, а те, що нам хочеться, і що, по нашій думці, правда!

— Ей,-гей, пане професоре неоплачений, — крикнув між тим Симон, — час би й тобі чим ліпшим забавити товариство. На тебе черга піднести тост.

— Правда, правда, — завторувала пискливо Маня. Жан, що все ще сидів з опертою на руці головою, підвівся і, не кажучи й слова, сягнув по вино, щоб налити свій келішок до нового тосту.

— Що я за майстер до тостів? — відказав Ежен. — Радше я заспіваю вам пісеньку.

— А тільки веселу, Ежен, веселу, — гомоніли Симон та Маня.

— Це ще ліпше, ніж тост, Ежен! — сказав, киваючи головою, Жан. — Ти гарний співак, Ежен, ану давай сюди пісню!

— Лиш хвильку терпливости! — просив Ежен і, схопившися зі свого місця, почав швидкими кроками ходити по світлиці. Його гарне, хоч також клеймом розпусти та винищення націховане лице, стало поважним й серйозним, по чолі пробігали хмари думок, очі спущені до землі, блищали живим, яріючим світлом. А тим часом товариство ждало з повними келішками: Симон з виразом якоїсь тупої безучасности і з почервонілим від вина лицем, Маня з усміхом цікавости на хороших устах, Жан похилений наперед і ніби задуманий. Тільки ще одна людина з товариства, друга жінка, Таня, стояла з своїм келішком відсторінь від стола і потай усіх горючими чорними очима гляділа на Ежена, ловлячи кожний його рух, кожний вираз його лиця, котре в серйозній задумі видавалось далеко кращим та живішим, ніж серед усіх тих пустих товариських бесід, серед сміху та веселости.

Але ось Ежен став при столі й затягнув веселу арію без слів. Його хороший баритон, бачилось, скакав з каменя на камінь, перебираючись через шумлячу річку. Симон мимовільно усміхнувся, немов ця весела музика заскоботала його нерви. Але нараз Еженів голос змінився. З легко скачучого став важким, мов широка ріка, що пливе багнистою рівниною, — після веселих трелів загув якось зловіщо, мов голос дзвону під час пожежі, — і Ежен заспівав, спустивши очі та не дивлячись ні на кого з товариства:

Ой, п'ється та п'ється зелене вино,
І варом на серце пливе ми воно.
Та таки, та таки не може вгасить
Страшного пожару, що в серці горить.

— Ежен, Ежен, ти що, сказився? — перебив Симон, котрого морозом проймили й нута й слова тої пісні.

— То це весела пісня, Ежен, — перебила й Маня.

— Стійте, не перебивайте, — крикнув Ежен, — зараз буде й веселе. Кінець усе веселіший від початку! — І він затяг далі:

Чума дооколо; нам весело! Ми,
Гей, склянка до склянки: Здоров'я чуми!
Потопа довкола; тоне ввесь народ
В ненаїдів хлани на п'ятсот локот.

Як любо в гондолі по хвилях гулять,
Про тих, що на дні там, не думать, не знать!
Гей, склянка до склянки! Ах, люба, позволь:
Здоров'я потопи? Здоров'я гондоль!

Мертва мовчанка залягла над усім товариством після тої пісні. Всі, крім Жана, забули й про келішки з вином, що держали в руках. Жан спорожнив свій мовчки й кивнув Еженові, немов похваляв пісню. Аж нараз голосне хлипання перервало мовчку. Це плакала Таня. Всі ззирнулися на неї, мовчали, а далі бухнули голосним сміхом.

II

— Ігій на ваші лисі голови, — крикнув Симон. — Цей нам тут заспівав якоїсь холеричної, а тамта, ади, холерична, та в плач! Хай же вас не виджу з таким товариством!

— Ба, боженька загримить, а богородиця в плач, — сказала Маня, передразнюючи Таніне хлипання. — Ти, Симон, хіба не знаєш, що як межи двома такими голуб'ятами, як наш Ежен та й Таня, та вибухне нагло велика любов, то як одно пчихне, то друге собі ніс обтирає. Така вже безгранична симпатія серць.

— Вже то, правду кажучи, більшої симпатії… характерів я й не видав, як межи вами двома, — сказав ліниво Жан, позираючи то на Маню, то на Симона.

— Що, що, — відповів Симон,звертаючи своє широке лице до Жана, — між мною та ким?

— Та нею, — відповів спокійно Жан.

Симон аж задрижав, і ввесь налився кров'ю.

— То за кого ж ти мене вважаєш, що ти смієш мене порівнювати…

— Не тебе, а твій характер, — поправив Жан, прижмуривши очі і насмішливо вдивляючися в Симона, немов ждучи, що цей за комедію хоче починати. Погляд той ще дужче розлютив оп'янілого Симона.

— Нехай і мій характер, — не то говорив, не то кричав він. — Як ти смієш мій характер порівнювати з характером якоїнебудь…

— Симон! — перебив його серйозно Ежен. — Ти забуваєш, яка була наша згода! Що це значить: „якоїнебудь“? Я, яко господар, випрашаю собі подібні вираження!

Маня, що при останніх словах Симона зблідла була, не знати чи з устиду, чи з обурення, чи з гніву, тепер легше відідхнула після Еженових слів. Але Симон не унимався. Немов якийсь демон сварні та невзгоди кидав ним цього вечора на всі боки, проти всіх і кожного.

— Чорт би брав твою згоду! — крикнув він на Ежена. — Я на те не згодився, щоби мене порівнювали з першою ліпшою курвою.

— Дякую за комплімент, монсьє Симон! — сказала силуваним усміхом Маня. — Того я при вас доробилася… н-ну, нічого казати!

Вона дула губи, збираючись заплакати, але сльози не плили якось. Видко, Симонове слово не так то надто глибоко образило її.

— Ха-ха-ха! — реготався між тим Жан. — Ха-ха-ха! Der beste Witz weiss von sich selbst nicht![5] Симон, коханий, повтори ще раз, що ти сказав: не хочеш, щоби твій характер порівнювано… ах, що за почуття своєї високої гідности, незап'ятнаної чесноти. Жаль тільки, Симон, що залізний локоть дерев'яному рівний. Що ж я тому винен, що в твоїм характері є багато схожого… ну, візьмім, не лиш з характером курви, але хоч би й з характером свині!

Замість відповіді Симон хопив пляшку від вина і щосили шпурнув нею Жанові в голову; було б прийшло до каліцтва, якби Жан, звинний та елястичний, мов білиця, не був у пору відхилився набік. Пляшка гримкнула о стіну і з брязкотом розпирслася на тисячу кавалків. Усі обскочили Симона, щоб гамувати його гнів, тільки Жан сидів спокійно і, всміхаючись, говорив далі:

— Дякую, любчику мій, за ствердження ділом того, що я щойно сказав. Ну, що, вже громовержець заспокоївся, легше йому? Чи, може, за першим громом підуть дальші? Ну, але на серйо, Ежен, представ собі адвоката, а оцей громовержець, то адвокат, котрий на перемагаючі докази прокуратора відповів би тим, що кинув би в прокуратора каламарем? Як ти гадаєш, наш Симон дійде коли до такого способу оборони?

— Дай спокій, Жан, — сказала Маня, — пощо ти своїми насмішками доводиш його до лютости? Видиш, що вогонь: ти на нього дуни, а він тобі в лице бухне.

Симон тим часом, виливши в так брутальний спосіб свою злість, почув нерозважність свого поступку, почув заразом якусь утому, якесь ослаблення і, не зважаючи ні на кого з оточення, похилив голову на стіл і мовчав понуро.

Мовчанка залягла в цілій світлиці. Вечір, що для нашого товариства зачався був так весело та гарно, кінчився якось погано. Всіх немов щось давило, — всі чулися мов самі не свої, неначе перед бурею, в котрій конечно й на них спаде якесь нещастя. Ежен ходив по світлиці з руками в кишенях та старався скрити свій неспокій, насвистуючи якусь веселу арію; Жан сидів на своїм місці і пив келішок вина за келішком, тільки лице його, не оживлене гострим іронічним сміхом, виглядало тепер зовсім мов мертве і при світлі лямпи облилось якимось зеленкуватим кольором. Таня, що досі ввесь час мовчала та держалася відсторінь від прочих, поводячи очима за Еженом, сиділа й тепер в куті на софці, задумана, сумна. До неї присіла й Маня і почала щось шептати, запевно виливаючи свій жаль на Симонову нечемність.

— Ну, а як же ти думаєш, Симон, — сказав Ежен по якімось часі мовчанки, — ми ще нині не робили свого щоденного обрахунку. Давайко, візьмімося до цифер, чень[6] нас то наведе на практичніші й веселіші гадки.

— Добре, — сказав Симон все ще якось гнівно та вривано, — мій рахунок готовий, усе списано ось тут! — І він видобув з кишені чвертку паперу й подав її Еженові, а сам знову немов потонув у чорних хвилях свого роздразнення та невдоволення.

— Ну, вже, що з тобою нині сталося, то Господь знає, — говорив Ежен, переглядаючи рахунок. — Я гадав, що хоч тим способом розрушаю його якось, щоб дав добрий приклад усьому товариству. А то, ади, всі посоловіли, понадувалися, мов соми на морозі, ну й оце має бути забава? Ей, пане інтендант, я вас із вашого уряду нажену, як не будете старатися о ліпше забавлення товариства.

— Е — сказав, живо підіймаючись, Симон і впиваючи свої котячі очі в лице Ежена, — бачу, і так уже моя інтендатура недовго потриває.

— А то чому? — спитав Ежен трохи змішаний та занепокоєний.

— Бо в вашій касі, бачиться, швидко сухоти будуть.

— У моїй касі? — повторив ще дужче змішаний Ежен. — А відки ж ти це знаєш?

— Знати не знаю. Відки можу знати, коли ти нікому не хотів звіритися ані з тим, скільки в тебе грошей, ані з тим…

Симон зам'явся якось. Ежен відвернув лице від його гострого погляду і почав неспокійно ходити по світлиці.

— Ані з тим, відки маю ту касу, правда Симон? — докінчив він. — Ну що ж, це правда. Але нащо вам це знати? Ви були охочі погуляти… сяк чи так і згодилися без ніяких вимінок на моє предложення: їхати зо мною. Позміняти назви і так, свобідно, в товаристві, порадуватись усім тим, що дати може молодість, охота та достаток. Я мав достатчити грошей, ти мав постаратися о уладження, о плян і переведення цілої штуки, о хорошу забаву. Ну що ж, скажіть усі, не додержав я приречення? Хибувало вам чогонебудь, що мож було дістати за гроші?

— Все те дуже гарно, Ежен! Все те правда, що ти кажеш, і ті три тижні, що ми прожили в товаристві, кожний з нас безперечно зможе назвати найкращими, які нам досі лучалося проводити. Та тільки одне, Ежен. Знаєш, ціла ця штука зачинає мене трохи… тривожити.

— Тривожити? Ха-ха-ха? Тривожити! Але чому, Симон?

— А знаєш ти, скільки у нас грошей видано за ті три тижні?

— Знаю, чому ж би я не знав? Сам же я видав їх. І що ж в тім страшного, Симон?

— Та скільки, скільки видано, Симон, скажи но нам! — вмішалася Маня, а також Жан, не кажучи нічого, підвів на Симона очі з питаючим поглядом.

— Без мала десять тисяч! — сказав Симон з притиском.

Усі ахнули. Хоч і бачили день-у-день, що Ежен сипле грішми, та все таки їм стало якось моторошно, коли почули в однім слові, яка сума пішла на їх тритижневі гульки.

— Десять тисяч, Ежен! — скрикнула Маня. — Та бійся Бога, чоловіче, відки ти взяв таку суму грошей?

— Що тобі до того? — відрізав коротко Ежен.

— Ні, не те головна річ, — сказав Симон, — не те головна штука. Це вже його річ, відки. Ми не знаємо цього, ми його гості, що нам до того, відки він угощує нас. Чи так, Ежен? Але скажи на милість Божу, Ежен, чи глибока ще твоя каса? Може би ліпше нам роз'їхатися?

— Хто хоче, хай їде, — відповів коротко Ежен, ходячи по світлиці.

— Це негарна відповідь, Ежен, — сказав Симон. — Ти скажи прямо.

— Розуміється, — вмішався Жан, — ануж но наш інтендант злякався б, та й поїхав, а в тебе в касі ще других десять тисяч. Чуєш, Ежен, це неспасенний гріх лишати нашого інтенданта в такій непевності!

— Хто хоче, хай їде, — повторив, мов машина, Ежен. А далі, обертаючись до товариства, сказав: — Як буде час роз'їхатися, то я скажу. А наперед казати я не дурень. Я хочу бути в веселім товаристві до останньої хвилі, а не серед сичів, таких як ви нині. Гей же до склянок! Ану те, затягайте пісень, починайте танець, забаву, що хочете, щоб тільки шуміло. Ануте, живо.

III

— Може добродійство газетку нову дозволять? Дневники[7] свіжі, політичні, літературні, гумористичні, ілюстровані, тутошні й заграничні! — відозвався нараз серед оживаючого гомону товариства тремтячий, глухий, старечий голос.

Всі, незвісно чого, стрепенулися й позирнули на двері. В дверях, напіввідчинених, стояв старий згорблений чоловік. Його поморщене худе лице, глибоко запалі очі, тремтячі худі руки, що держали свіжий номер газети, убогий полатаний убір, — усе те становило різку суперечність з веселим молодим і багатством оточеним товариством. Ця суперечність прикро поразила всіх і викликала в них неприємне чуття, якусь досаду на старого кольпортера, немов це його вина, що він старий, бідний і нужденний.

— Не треба нам твоїх дневників, — відказав йому різко Симон, котрого гаряча, вином ще більш розгарячена, натура найменше спосібна була затаїти в собі таємну та необ'ясниму досаду, викликану різким контрастом. Але кольпортер привик, видно, до таких наглих відказів і не вступався за першим разом, тільки далі своїм старечим голосом проказував:

— Цікаві новини! Телеграми з Франції й Афганістану, з Росії і краю Зулюсів! Номер по 10 кр., прошу дуже дати заробити старому.

Говорячи те, він зовсім увійшов до світлиці й бубонів останні слова майже над ухами Симона.

— Чуєш, старий, паси, а не рий, — обернувся він зі злістю до кольпортера. — Раз тобі сказано — марш, то йди собі на псю мать, а ні, то тебе зараз випхну так, що й голову зломиш!

На ті брутальні слова старий став хвилю мов остовпілий. Не переляк прийняв його, і хоч його старі сустави видимо тремтіли, то тремтіли вони не з тривоги, а з обурення; це людська гідність німою, але виразною бесідою допоминалася свого невід'ємного права.

— Пане, — сказав по хвилі твердим, хоч якось притишеним голосом старий, — я вже 75 літ прожив і внуків маю старших від вас, а ще я ні від кого не чув такого слова. Панцю! Хто сивого волоса не шанує, той і сам сивого волоса не діжде.

Симон, запінений зі злости, зірвався з місця. Всі прочі понурили голови й мовчали.

— Ну, підеш ти відси, стара собако, бо тобі кості поломлю, — лютував Симон, прискакуючи до старого. Але той стояв і з місця не ворухнувся.

— Не гарячіться, панцю, не гарячіться. Як я молодий був, то може був і гарячіший від вас, і нічо з того не вийшло. А налякати ви мене не налякаєте: не таких я видав, та й не налякався.

— Ну, то на̀, маєш, — ревнув Симон і замахнувся кулаком, щоб ударити старого. Але в тій хвилі почув, що чиясь рука хопила його розмахнену в повітрі руку, але заким ще вспів озирнутися, коли щось рвануло його ззаду так нагло і міцно, що він стратив рівновагу і з лускотом гепнув собою під стіл.

— Поволі Симон, — дався чути рівний голос Ежена, — поволі! Я тут господар, не ти! А вважай, щоби ти не впав, — додав він з насмішкою, коли Симон гепнувся аж під стіл.

Жан і Маня заплескали в долоні.

— Отто мені зух, наш Ежен! — щебетала вона, хоч, очевидно, їй не зовсім до смаку було те, що сталося. — Отто мені сила! Ну, я й не гадала ніколи! А, тепер тебе справді люблю. Ходи, най тебе поцілую, мій героїку маленький!

— Дай мені спокій, — сказав Ежен і віддалив рукою Маню, що лізла до нього цілуватися, а відтак, звертаючись до старого кольпортера, сказав ласкаво:

— Перепрашаю вас, дідусю, за свого нечемного гостя! Не прогнівайтесь! Він у нас запалько, а ще до того п'яний.

При тих словах Ежен присунув крісло і всилував старого, щоб сів та пропочив на часок. А Симон, палаючий зі стиду, ходив широкими кроками по кімнаті і сопів страшно, ні на кого не дивлячись, немов розлючений ведмідь. Але ані Ежен, ані старий кольпортер не звертали на нього ніякої уваги.

— Дякую вам, пане, дякую, — говорив старий, важко дишучи та кашляючи. — Та що, знаю я, що то значить молода кров! І я колись був молодий!.. Але за наших часів що було, те було, але того не було, щоб так ні з того, ні з цього причепитися до чоловіка і змішати його з болотом!.. — І старий на згадку дізнаної образи захлипав, мов дитина.

— Пане, — говорив він далі, — немало лиха й горя перейшло через мою голову! Аджеж не дармо волос побілів, а плечі згорбились. Не дай вам Бог стільки перетерпіти, а вкінці на таке зійти, як я!..

Немов ножем закололи в серце Ежена ті останні слова старого. Невиразима тривога пройняла його, і хоч у гордім засліпленню йому не раз бачилось, що він сам став паном власної долі, що, що́ він схоче, те й буде завтра, позавтру, аж… аж до певної різко назначеної границі, — а прецінь часом йому бачилось, немов якась таємна, а потужна рука нараз закриває перед ним усе, путає всі його пляни, кидає його зі зв'язаними руками в якісь чорні, ревучі та бурхаючі хвилі.

— Га, хто може знати, на що й ми зійдем! — сказав він, підносячи старому чарку вина й таріль закусок. — Але ось ви покріпіться та огрійтеся трохи, там, бачиться, погано надворі.

— Ей, не мож знати, паночку, не мож знати, на що хто зійде! От і я! Хіба ж я замолоду гадав коли, що мені прийдеться коротати вік нужденним кольпортером: мліти з голоду, мокнути на слоті, мерзнути на морозі, цілими днями витоптуючи старі ноги по вулицях?.. Ех, паночку, всміхалося колись і мені щастя… Та що, прийшлося так, що вже ось-ось я мав кінчити школи, аж нараз вибухло повстання, кликнули на молодь, ну, пішов і я. Вже, що там під час війни було, те чоловік якось видержав: невигоди, рани… бачилося, що залізне те тіло… Аж ось попався я в неволю. Мучили при допросах, мучили в цитаделі цілих два роки й засудили на десять літ каторги. Вже з цитаделі я вийшов ледве живий, зламаний, а вернувсь на волю старим дідом. Та ще от спасибі давнім товаришам, що хоч такий песій заробок дали, що не прийшлось гинути під плотом. Правда, вони живуть собі тепер панами, многі таки й при самім повстанню позбивали маєтки, заки я кров проливав та мучився, ну, але що робити, така вже доля панує на цім світі. Він так, як те колесо: одна частина нагорі, а друга мусить же бути насподі.

Поки Ежен балакав з козьпортером, а Симон з завзятою, грізною міною ходив по світлиці, немов обдумуючи якесь важне, рішуче діло, Жан устав із свого місця і зблизився до Тані, котра засумована мовчала ввесь той вечір. Вона й загалом була мовчазлива, не те, що Маня, котра, немов та різнобарва нетля, літала від одного до другого, щебечучи, дразнючи, жартуючи.

Таня відзивалася рідко й любила держатися відсторінь, немов стидаючися чогось, немов боячися сміло поглянути людям у лице. А прецінь красою вона не то не уступала Мані, але противно, її прехороші риси лиця набирали сто раз більшого повабу, бо ясніли розумом і щирістю, між тим коли Маня блискотіла лишень злудним оживленням. А прецінь видно було, що всі утіхи, всі любощі та пестощі, серед яких товариство проводило день за днем, минали для неї, — хто знає, чи не будили в ній обридження…

Жан сів коло неї і, дивлячись їй пильно в лице, мовчав хвилину.

Таня сиділа зі спущеними вділ очима, немов і не бачила його.

— Ти, Танька, вже бачу, зовсім на сосну дивишся, а мене й видіти не хочеш? — сказав він спокійно, однако з відтінком докору в голосі…

— А ти це відки взяв, Жан? Виджу й хочу видіти, — відповіла Таня.

— Кажи радше, що видиш, бо мусиш так, як дзеркало, завішене на оцій стіні, мусить відбивати мій образ. Але ти не дзеркало: відбиваючи всіх і все, ти ще крім того й бачити можеш, кого хочеш, і лиш того, кого хочеш. Колись були такі часи, що ти бачила тільки мене, а тепер…

Він урвав. У голосі його замітне було легке дрижання.

— Тепер інше, ніж колись було, Жан, — сказала Таня і глянула йому в очі простим, щирим поглядом. — Хіба ж я тому винна, що все зміняється, що я й сама, мої чуття та симпатії змінилися?

— Я того й не кажу, — відповів живо Жан.

— Хіба ж я виню тебе? Я бачу вже віддавна, що діється, і мовчу. Що в мене за право спиняти тебе? Я тільки бачу, що ти все якось гризешся, засиджуєшся та задумуєшся; так ось я подумав собі: „Ей, Жан, може це вона тим турбується, що тяжко їй перед тобою висказати зміну, яка з нею зробилася? В такім разі, Жан, — думаю сам собі, — найліпше буде, як ти сам розв'яжеш їй руки“. Я лишень для того й починав бесіду з тої бочки, Танька, вір мені, що лишень для того, а не для яких там докорів. Що між нами за докори!

— Ах, правда, що між нами за докори! — повторила дрижачими губами Таня, закрила лице руками й тяжко, хоч стиха, заплакала.

— Ну, а це що? — спитав Жан. — Ти плачеш, Танька? Що це значить?

— Жан, Жан, — прошептала вона, слізьми вливаючись. — Я дякую тобі за все добре, чого я дізнала від тебе. Ах, скільки доброго я дізнала від тебе! Все життя моє замало, щоб віддякувати тобі! Ти один з-між усіх тих звірів не мужчин, зумів побачити в мені, в бідній, витрученій з людського товариства, зап'ятнаній людською погордою, живу людину, чоловіка в котрого теж болить серце, в котрого не вигас стид серед бездни безстидства, не завмерло живе чуття серед гнилого багна, в котре вкинула мене лиха доля! Жан, дорогий мій, — сказала вона, стискаючи його руку, — я ніколи не забуду, як ти мене, втомлену безмірною мукою, прибиту пониженням та власною погордою, оживив теплим, дружнім словом, переродив наново й заохотив до нового життя!..

— Бідна дівчино, — сказав Жан з гіркою усмішкою, — не маєш за що мені дякувати. Те, що я зробив, зробив я не для тебе самої, аджеж бачив я в такім самім положенню тисячі других, а не зробив нічого для них, але зробив це тільки для твоєї краси. Я люблю красоту, де лишень її стріну, і для неї зроблю те, чого не зроблю для самого, хоч би й як терплячого, чоловіка. Не людей, а красоту люблю, от і все. Тож коли від мене сталось тобі що добре, то дякуй собі, своїй красоті, а не мені. Бо що мені за діло буде до тебе, до твоїх мук, твого життя, твоєї долі? Ти ж сама знаєш, що я й досі й одним словом не запитав тебе про твою минувшість. Все це мене й крихти не обходить.

— А мене це не обходить, Жан, з якої причини ти мені робив добро; досить того, що ти робив його, робив більше, ніж хтонебудь другий. Відки я, нещасна від колиски, можу мати право роздивляти таємні побудки та причини людей, поступаючих добре й чесно зо мною? Жан, не відкидай мою сердечну подяку! Але тепер, — вір мені Жан, — я боролася з собою, я плакала цілими ночами, називала себе потворою, без серця, невдячницею, але ніщо не помогло! Жан, прости мені! Будь і надалі моїм приятелем так, як я ніколи не перестану благословити тебе, як свого вибавителя.

— Господи Боже, — сказав Жан сумно, хоч ніби з насмішкою, — і сльози по ночах, і боротьба з собою, та й пощо це все, Танька, пощо? Чи варт я того?

— Ти Жан? Це що ти таке говориш?

— Просту річ кажу, Таню. Я не варт нічиїх сліз, нічиїх дум. Що я за чоловік! Відмаленьку пещений, розпусканий, вихований паничем, недумком і неробом, відмаленьку серце моє відвертано від людей, від людського горя і щастя, від людського життя, а прив'язувано до пустих забавок, до псів, коней, та блискучих іграшок, поки вкінці все не стало для мене блискучою іграшкою, — і люди! Всі мої чуття в зародах приглушено або звернено на фалшиві стежки, а один потяг, що сильніше розвився в мені — бажання і любов красоти, — і той серед тих поганих впливів стався причиною мого, ще глибшого, впадку, моєї моральної і фізичної руїни. І що ж я за чоловік!

— Ей, Жан, не говори того! Ти молодий, ти пізнав свої хиби, ти повернеш на іншу, кращу дорогу!

— Поверну? Ні, не поверну! Що з того, що я молодий? Поглянь лиш на мене! Де в мене сила? Де в мене витривалість? Нічого нема. Все затрули в мені, все приглушили, підтяли в зароді. Я непотрібний чоловік. І за таким чоловіком ти плакала? Його боялась проміняти на другого. Шкода сліз та дум, Таню! А приятелями, як хоч, ми можем остатися. Як тобі коли буде чого треба, обертайся до мене, але розуміється, аж тоді, коли буду сам своїм паном!

І, стиснувши її руку, він знову сів на своє місце коло столу й налив собі повну чарку вина.

Між тим старий кольпортер покріпився й огрівся в теплій світлиці, а Ежен випитував його про давнє, про його життя в цитаделі та на каторзі, а далі вийняв банкнот і, втискаючи його в руку старому, сказав:

— Не прогнівайтесь на мене за оце. Візьміть це на пам'ятку від чоловіка може… може ще нещасливішого від вас!

І він живо відвернувся, між тим, коли старий, не зачувши останніх слів, сердечно дякував за дар і збирався до відходу.

— Але візьміть, добродійство, газетку! Дуже цікаві новини: вісті тутошні і заграничні, фейлетон гумористичний, варто прочитати!

І лишивши газету на кріслі та кланяючись усім, він вийшов.

IV

— Ти, Ежен, я з тобою маю діло! — сказав по виході кольпортера Симон, ледве дишучи з довго здержаної злости.

— Я з тобою не маю ніякого діла, — відказав йому холодно Ежен.

— Мусиш мати, нужденнику, — крикнув Симон. — Ти мене образив, а шляхтич під карою зганьблення не сміє знести образи безкарно.

— То не зноси! — сказав Ежен. — Я також шляхтич і, як чого не хочу зносити, то й не зношу, вержу геть.

— Так ти пристаєш? Кров, знаєш, мусить змити образу.

— Тобі би, серденько, передовсім змити голову зимною водою, а відтак лягти та проспатися. Ади, ввесь гориш, так тобі кров до голови вдарила. Що ти тепер можеш розумного сказати?

— То ще зумію сказати розумне, — кричав Симон, гримаючи кулаком о стіл, — що ти не шляхтич, що ти підлий, безчесний чоловік, скоро не хочеш зо мною битися!

Ежен гірко засміявся.

— Так, так, Симон, з того мене боку бери, це буде й але́! Нехай уже я буду такий, як ти сказав, зате ти будеш шляхотним, явним та лицарським розбійником, скоро хочеш палкою свою честь піддержувати.

— Не палкою, але шаблею! — ревів Симон.

Ежен не зважав зовсім на останні Симонові слова й обернувшися плечима до розлюченого товариша, сів собі вигідно в кріслі й почав читати газету. Симон цілий трясся зо злости. Бачилось, що туй-туй[8] кинеться на Ежена й задушить його, порве на шматки.

В тій хвилі Жан з одного боку, а Маня з другого взяли його за рамена. Він вовчим поглядом зирнув на них.

— Чого хочете? Дайте мені спокій.

— Ти, Симон, найстарший з нас, — сказав Жан, — укінчений правник та ще й докторант; мені здається, що час би було тобі мати хоч трошки здорового розуму й такту. Ти, прецінь, знаєш, що ми тут не для того зібралися, щоб слухати твоїх штубацьких фохів[9] та криків, але щоб весело бавитись. Розумієш ти це? А тепер слухай, що я тобі скажу. Коли ти віднині не перестанеш решетитися та бурди[10] робити, і коли ця твоя бурда не буде останньою, то при найближчій бурді я сам, власними руками тебе враз із твоїм шляхетством викину за двері, як пса. Розумієш?

Симон, що зразу мов дикий звір виривався, хоч надармо, з Жанових рук, тепер стояв, мов остовпілий, і широко випуленими очима дивився на Жана, немов перший раз його бачив. А на Жановім блідім лиці тільки й було зміни, що на хвильку блиснув на щоках блідий рум'янець і щез так сам швидко, мов блідий вогник мигне й щезне в далекій гущавині лісу.

— А якби тобі, наприклад, треба було крови, хоч у тебе й своєї аж занадто, ну, але ти ось інощо попитував за нею, то я на твої услуги, Симон. Мені здається, що так надто не зашкодило б тобі трошечки промахатись. Тож просив би я тебе, от, Еженову образу також порахувати на мій карб: так уважай, немов це я кинув тебе під стіл, я, впрочім, був би безперечно зробив це, якби був тоді мав тебе під руками.

Цікава річ була видіти, як з Симонового лиця під холодячим подувом цієї бесіди поволі збігала кров, аж поки воно не зробилося бліде, мов стіна. Хоч і в якім чаду, Симон все таки добре знав, що Жан — майстер у владанню всяким оружжям, і що з ним іти один на один зовсім не забавка так, як з Еженом. Знав Симон, що тут не обійдеться без крови, тільки правдоподібно з його боку, і думав тільки над тим, якби тепер з честю випутатися з немилої пригоди, в котру сам замотався своєю надмірною запальчивістю цього вечора.

— Ет, дав би ти мені спокій зі своїми глупими жартами, — сказав він, силуючись бути спокійним. — Я з тобою не маю ніякого діла, то й за якого чорта маю з тобою рубатися.

— Але я з тобою маю діло, Симон, — відповів твердим голосом Жан. — Ти думаєш, що я не шляхтич, і що кинути шляхтичеві шклянку на голову не є образа?

— Але Жан, — проговорив він нараз м'якшим голосом, — таку дурницю, зроблену при тім без тямки та застанови, ти чень не станеш уважати образою?

Тут Маня вмішалася в розмову; вона досі стояла, держачи Симона за рам'я, та з дивом-чудом слухала розмову, що велась між обома мужчинами.

— Але ж, Господи мій, що це між вами, люди, — перервала вона. — Жан, та же ти хтів успокоїти Симона, а не рубатися з ним! А тепер ось що!

— Ну, хіба ж я не успокоїв його, — відповів Жан. — Ади і рум'янець гарячковий щез і балакає по-людськи, без крику й своїм адвокатським звичаєм перекручуючи слова й факти. От того іменно я й хотів! Ха-ха-ха!

І сміючись, він пустив рам'я здивованого Симона, сів коло стола, спокійно налив собі чарку вина і звільна, смакуючи, та смокчучи, випив її, не озираючись і разу на Симона.

Між тим, Ежен переглядав газету. Та видно, не займала ні довжезна вступна стаття з високополітичними комбінаціями та пророцтвами самої редакції, ані водаво-гумористичний фейлетон, ні дописи, — бо він живо перебігав їх очима, поки не опинився трохи довше на перегляді політичнім, телеграмах та новинках, єдиних відділах газети, що подавали факти, а не пусте балакання. Але нараз око його мусіло стрінути щось дуже цікаве на тім сірім, дрібно задрукованім папері, бо він широко витріщив очі, немов всисаючи ними до мозгу кожну букву, кожне слово цікавої новини. Довго він дивився недвижно в одне місце газети, і за той час, мимо його волі та свідомости, з цілою його істотою робилися дивні переміни. Він то червонів, то блід, руки його і вся постать дрижали судорожно, він прикусував аж до крови свої уста, затискав зуби, а далі, немов давлений невидимою рукою, зірвався з місця, кинув газету, хопився рукою за груди, мов там у нього щось дуже заболіло, і почав, мов ошалілий, бігати по світлиці. Крім Тані, що люб'ячим оком слідила кожний рух Ежена, не завважав зразу ніхто тої наглої зміни, яка з ним зробилася. Вона підійшла д' ньому й ніжним несмілим голосом стиха спитала:

— Ежен? Ти чогось неспокійний, що тобі таке?

— Дай мені спокій! — відповів Ежен понуро, ходячи по світлиці. А відтак півголосно, немов сам до себе, проговорив уривані та незв'язні слова:

— Чорт який!.. І знаєш, що так буде… надієшся, що ось-ось… А коли воно тут… брр… що за біль… страх…

І він знов забігав, мов кінь, шпиганий острогами в живе тіло.

Тим часом і проче товариство звернуло вже увагу на Ежена, і всі замовкли, немов ждучи з цього надзвичайного Еженового зрушення і для себе якоїсь поганої новини.

— Ежен, та бо стань же на хвилю та скажи, чого ґедзишся? — сказав жартуючи Жан. Тільки ж жарт той ні на чиє лице не викликав усміху.

А Ежен усе ще бігав без тямки, немов гонений злим духом. Ніхто не спиняв його, ніхто не переривав дальшими запитаннями тої внутрішньої важкої боротьби, котра очевидно лютилась у його нутрі. Та поволі сам Ежен успокоювався, ставав паном своїх мислей та розбурханого, болющого чуття, що на разі позбавило його тямки, мов разом проколений набій. Вкінці він став, і важко дишучи, озирнув ціле напівцікаве, напівзалякане товариство.

— Ну, чого ж ви так повидивлювалися на мене? — спитав він здавленим голосом. — Що вам таке?

— Та тобі що таке? — відказала Маня. — Синієш, мов боз, ледве дишеш, бігаєш по хаті, мов скажений, та й ще питаєшся, що нам таке? Ну, говори ж, що сталося?

— Стара новина, — відповів Ежен, — стара новина, а тільки, знаєте, є такі речі, що хоч їх і знаєш, і надієшся їх приходу, то все таки, як побачиш перед собою, то мимоволі кров стигне в жилах. От таке й зо мною. Нате, читайте ту стару новинку!

І він подав Сімонові газету й показав місце, котре так страшно зрушило його було перед хвилею. Сімон поглянув цікаво, але за першим поглядом зблід, затрясся, мов осиковий лист, газета випала з його рук, а сам він, прийшовши до себе, крикнув:

— Нехай тебе всі чорти беруть з твоїми новинами, проклятий півголовку! Щастя моє, що я забезпечився на такий випадок! А тепер давай Бог ноги!..

І він, судорожно тремтячи, хопив свій малий подорожній куферок, пальто та оберрок[11] наопашки і з прокляттям вибіг із світлиці.

Всі, ще дужче здивовані й залякані, дивилися вслід за ним; тільки Ежен усміхався гіркою насмішкою, воркочучи про себе:

— Забезпечився! Ну, певно, рахунки його пересолені з на тисячу ринських. Добрий адвокат з нього буде, добра підпора суспільного порядку! Щаслива тобі дорога, підпоро, щаслива дорога!..

V

Маня перша отямилась трохи і вхопила газету.

— Читай же наголос, що там таке, — сказав Жан. — Та й якого чорта й куди цей ведмідь так напруго полетів? — додав він про себе.

— Хіба не знаєш, — відказав йому Ежен, — що як судно має тонути, то щурі наперед утікають?

— Слухайте, — скрикнула нараз Маня. — Ось що тут написано: Львівський суд карний пошукує академіка Евгенія К., що перед трьома тижнями щез, укравши свойому вуйкові звиш 10.000 р. Вельможний граф Д.., вуйко невдячного молодця, ложив немало на його виховання і, як чути, думав зробити його наслідником свого маєтку. Доконану крадіж відкрив він доперва цими днями, через що переступник запевне мав час втекти за границю. Однако, суд карний розіслав усюди телеграфічні завідомлення з описом переступника, щоб, коли він ще находиться в границях нашого краю, його висліджено й притримано. Як довідуємося, був переступник тихим і чемним молодцем, пильним учеником і послушним свому вуйкові й добродієві, у котрого виховався відмалу, стративши ще в дитинстві родичів. Доперва останнього року замітна в нім стала якась переміна, — очевидно вплив деяких зіпсутих товаришів. Та з тим усім годі догадатися, яка причина спонукала молодого чоловіка, повного надій, окруженого достатком, вихованого в строгій моральності старопольській і маючого перед очима найкращий примір свого вельможного вуйка, до так гидкого й невдячного діла та до втеки за границю. Вельможний граф Д… дуже жалує за сестрінцем і звалює всю вину на погане товариство, в котре той попав на університеті, причім, однако, жаль його веде його трохи задалеко — прилюдно нарікати на нинішню свободу науки. Простить нам вельможний граф, але ми одверто спротивимося таким його висказам, твердячи, що вони в наш ліберальний час запізні і що не свобода сама собою, але зле вжита свобода, всьому вина. А якої ж високої і святої речі не можна зле вжити?

Отакою ліберальною вихідкою кінчилось донесення, що поразило в перші хвилі Ежена і його товариство. Заки Маня читала цю новину, Ежен стояв блідий, недвижний, з похиленою додолу головою, немов підсудний, котрому відчитують засуд на смерть. Прочитавши, Маня кинула газету й вибухла голосним сміхом.

— Ха-ха-ха! І хто би то був гадав, хто би був надіявся! Такий невинний, скромненький, святенький, задуманий, мов складаний цизорик[12], а він ось що! Ха-ха-ха!

Але вона нараз урвала, впала на крісло і, закривши лице руками, почала голосно плакати.

Між тим, Жан підійшов до Ежена й щиро стиснув його за руку. Ежен здивований, поглянув на нього.

— Ані слова, Ежен, ані слова! Я вповні розумію твій поступок і усправедливляю його. Ех, Ежен, застидав ти мене, свого вчителя! Я й сам давно вже бачу, що нам нема способу вирватись з того гнилого багна, що звесь[13] аристократичним товариством, як тільки проступок. Та тільки не ставало в мене сили до того. Знаєш, Ежен, я руїна я, хоч і серед того товариства, все таки своїм блідим лицем, своєю руїною протестую проти його існування. А ти чоловік свіжіший, енергійний, ну, тобі й слід було так запротестувати!

— Все ти той сам, Жан, — сказав Ежен сумно, — той самий хороший, добрий, сердечний, зіпсутий чоловік. Дякую тобі за ті слова потіхи і прощаю все… все, прощаю й те, що я через тебе став тим, чим є тепер!

Слова ті були сказані не без горечі, однако Жан радісно підхопив їх.

— Через мене, Ежен, через мене? Ах, то значиться, все таки я не дармо жив! Я знаю, ти хтів мені закид зробити тими словами; але слухай, Ежен, що я тобі скажу. Ти, певно, думаєш: от, коби той проклятий Жан не був звів мене з дороги праці та чесного змагання на дорогу розпусти, то я був би скінчив університет, добився навласноруч становища, на котрім міг би був бути корисним для загалу, працювати для влегшення нужди мільйонів, приложити й свою цеглину до великої будови будучини. Правда, так ти думав? Ех, небоже, небоже, не вір ти всьому тому, забудь о тім, що мав такі думки! Вони згори вже засуджені були згинути та зав'янути. А хіба ж ти не знаєш того товариства, котрого членом ти родився? А хіба ти не знаєш, як ціпко воно держить своїх членів, не випускаючи їх з-між себе до крайньої крайности, переслідуючи їх своїми путами хоч би аж на край світу? А хіба ж ти не знаєш, що всякі такі думки, як твої, в тім товаристві — проступок, ганьба, безумство? Ніхто не буде корисним громадянином і суспільним робітником, будучи заразом членом того товариства. Ніхто не буде правдивим чоловіком, доки не вирветься раз навсігди з-посеред нього. Це моє переконання, Ежен, і коли я довів тебе до такого різкого розриву з тим проклятим товариством, то знай, небоже, я вважаю це заслугою для себе!

Ежен зачудованими очима дивився на Жана. На його лиці малювався сумнів, але звільна перемагав тяжкий, пекучий біль, немов німе признання сумної правди Жанових слів.

— Страшне те, що ти говориш, Жан, і вірити не хочеться, та щось немов силує вірити, щось немов кричить у нутрі, що це правда… Але час тобі збиратися, Жан. І вам також, — обернувся він до жінок, — небезпечно зо мною довше оставати. Леда хвиля може нагрянути поліція.

Жан стояв нерішучо при тих словах, немов щось обдумував, але вкінці перемогло безсилля, і він з жалем простяг руку до Ежена.

— Знаєш, Ежен, я думав остатися з тобою і дати разом арештуватися, але оце роздумав. На що це придасться? Мені й так не довго жити, це каже мені нехибний віщун ось тут, — і він показав на груди, — а в тюрмі вмирати не хочеться молодому, не хочеться, Ежен, мимо всього вільнодумства. Що зробиш з тілом, коли воно чує неміч, бажає вигоди та тиші перед своїм цілковитим розпаденням? Трудна рада. Безвладність, це велика сила механічна, а духової сили в мене також нема на стільки, щоб їй опертися!..

— Ні, Жан! Тобі ні пощо оставатися зо мню. Я не хочу нікого втягати з собою в пропасть, у котру сам паду. Бувай здоров, друже!

Вони обнялися. В Жанових очах, в тих чорних, пречудних, вигасаючих очах на хвилю заблис живий, яркий огник, але зараз же його залили дві тремтячі сльози…

Між тим, Маня схопилася й судорожно, тремтячи, складала свої речі та одягалася в дорогу. А коли Ежен попрощався з Жаном, і цей останній також почав збиратися, вона з лицем, почервонівшим з жалю і злости, підступила до Ежена.

— Ти — чорт, не чоловік, і кажу тобі одверто! Як ти смів мене засвідома вести над таку безодню? Та чи знаєш, що мене тепер можуть арештувати разом з тобою?.. І арештують, бо куди я дінуся відси? Ох, Боже мій!..

І вона знов збиралась заплакати. Ежен не відповідав нічого, тільки видобув банкнот на 100 р., останню свою суму, і даючи їй, сказав:

— На оце тобі на дорогу. Від'їжджай зараз нічним потягом, не бійся нічого.

Маня живо вхопила банкнот, сховала його, і, не дякуючи, не обзираючись, вибігла з кімнати.

— Ежен, — промовив Жан, уже зовсім зібраний і ще раз беручи Еженову руку, — ще лиш одно хочу тобі сказати. Не вдавайся в шляхетську гордість, не роби багато з того, що сталося. Ти вирвався з кліті на волю, вжив, чого мож було вжити. Ну, а відома річ, теперішній лад карає таку непокірність. Тра знести кару, чуєш, Ежен, тра знести кару! Бо аж тоді твій протест стане повним, свідомим, кричучим протестом, потрясе бодай на хвилю цілим тим гнилим товариством, дуне на нього свіжим, різким повітрям, від котрого сухотники гинуть, а здорові здоровішають. Чуєш, Ежен, коли ти почав, то кінчи ж розумно й чесно! Треба знести все, що прийдеться знести. А моєї помочі, Ежен, будь певний і не погорди нічим, що прийде з рук приятеля, чуєш?

Він стиснув Еженову руку і, насунувши капелюх на чоло та придержуючи теплий плед на груди, похилений вийшов звільна, а його ліниві кроки чути ще було довгу хвилю на сходах. Вкінці не стало нічого чути, — мовчанка, мов тиха вода, заповнила широку світлицю.

VI

— Ну, тепер я сам, — сказав Ежен по його відході, — тепер час зібратися з думками, розважити все, що діяти надалі. Коли бо в голові мутиться, чорт знає, на яке зважитись!..

Ежен думав, що він сам остався. В своїм роздразненні та внутрішній боротьбі він і не подумав про Таню, котра, почувши його новину, забилася в темний кутчик широкої софи, де й доглянути її було нелегко. А Ежен не глядів по кутах; у його очах усе мерещилось та мішалось, і він знов наче без пам'яти почав ходити по світлиці.

Але те оглушення не довго тривало. Він сів на крісло плечима до Тані, випив склянку води і, підперши голову рукою, думав про Жанові слова та свою минувшість, щоби з тих напротивних складників видобути промінчик світла на будуче.

Ось так само пізнім вечором, три тижні тому назад, він сидів у своїй світлиці, (Своїй! Хіба ж не все в ній було вуйкове аж до останньої пісочниці на столі, і хіба вуйко щодень не вимовляв йому між іншим і те, що живе в його домі, має окрему й порядну світлицю…), сидів при столі й думав над тим, що мав цієї ж таки ночі зробити. Що за страшні, що за болючі були тоді його думи! Що за страшна була та ніч!.. І нічия рука не спинила його тоді, не повернула на іншу дорогу. Всі докази — переважно з Жанових уст — перли його до страшного діла, і дотепер ще він, під впливом Жанових слів, не міг розібрати гаразд, чи це він зробив зле чи добре. В його розгаряченій уяві стали супроти себе два спорщики: Жан і вуйко, — а спір ішов про нього, про те, чи бути йому чоловіком, чи не бути. Спорщики доказували кожний свою правду, і Ежен зразу слідив за спором. Але швидко докази так переплутались і порівноважились, що бачилось Еженові, немов за кожним спорщиком правда, немов границя між злом і добром щезла, — все попуталося й посіріло, а в тій душній загуслій атмосфері йому не бути, не бути чоловіком!..

— Так! Не бути мені чоловіком між людьми, робітником між робітниками. Не бути! — простогнав Ежен, і гіркі, гарячі сльози приснули з його очей. — І пощо ж я родився на світ з затрутою кров'ю в жилах, обтяженою від віків прокляттями нещасних, обтяженою найтяжчим прокляттям неробства та пихи?.. І нащо ж дали мені хоч крізь сито пізнати правду коли ціле життя моє мало бути однотяглою брехнею, однотяглою наругою над усім, що людське, над усім, що зветься: праця і недоля?..

Йому пригадались тяжкі дні його життя в пишних вуйкових дворах. Ні, не дні, а довгі-довгі літа пробув він у тій клітці, не тільки держаний узаперті, але тиранізований на кожнім поступі, наломлюваний до безглядного послуху чужим, безглуздим розказам, вдавлюваний у тісні рямки чужих, заскорузлих понять, окрім котрих і йому не дозволялось мати своїх понять, виказувати свої думки.

— І це значить: щира старопольська моральність? — заговорив він. І на це багно упідлення та обезличення з пошануванням глядять наші ліберали, його підносять до ідеалу наші „великі поети“, наші Вінкентії Полі, Красінські[14] та другі? Ах, скільки я витерпів під гнітом тих ідеалів! Кожна йота тої проклятої фалшивої моральности була гострим терном, що рік за роком глибше впивався в моє тіло, в мій мозок!.. Ні, я наперед уже вдесятеро спокутував свою вину, заким іще поповнив її. Я ще можу бути чоловіком! Я найду ще настільки сили, щоби піти за радою Жана. Коли протест супроти гніту й неволі, то вже протест до кінця, до смерти, то вже підлість переривати на половині. Так, я доведу протест до кінця, я стану чоловіком, слізьми й мукою обмитим з вікового прокляття!

— Я буду жити їм на упір! Перед їх очима буду ходити в простій сермязі[15], перед їх очима зійду з їх фалшивого вершка на дно, туди, де вони й заглянути не ласкаві. Це буде довершення протесту!

Нараз дзвінкий голос обізвався від дверей:

— Дозволять пан заспівати?

Ежен здрижав цілий з несподіванки і вдивився в двері. Через підхилені двері перехилялася до світлиці голова дівчини-арфярки.

— Ну… ну, чого хочеш? — спитав Ежен.

— Може пан дозволять пісеньку? Я знаю всіляких, веселих і сумних.

При тих словах вона забренькала в струни.

— Про мене, співай, — сказав Ежен. — Співай веселої. Рад би я знати, що в тебе за веселі пісні.

Арфярка видивилася на нього, а її пальці тим часом машинально забігали по струнах. Зразу веселі, скочні акорди полилися з струн, але живо вони перейшли в якісь тужніші, серед котрих тут і там брязкали скочні ноти, мов гірка насмішка над лихою долею. Відтак сухим, немов дерев'яним голосом, без життя й виразу, вона заспівала:

Коли моє щастя як сонце сіяло,
Крутився круг мене комариків рій;
Все мене любило, все мені сприяло,
Усякий і друг, і приятель був мій.

І кусника хліба я з'їсти не міг,
Щоби не ділити його поміж всіх.
А нині і щастя й достатки пропали.
Приятелів моїх не бачу, нема!
Комарики щезли і рожі зів'яли,
І сонце не гріє, настала зима.
Приятелі наші, то ті комарі:
Приходять і гинуть у щастя весні.
Тепер коло мене зимової ночі
Засіла невсипна бабуся Грижа,
Вся в лахах… тускліють запалії очі
І колють, і ріжуть мене без ножа.
Над мене схилене погане лице;
Я рад би пропасти, та час не тече.
Не раз мені сниться, що знов повертає
І щастя, й життя чудова весна, —
Приятелі йдуть, рій комариків грає…
Но глип, — надо мною все баба страшна
Хиляєсь, глядить, чи живий то я ще?
Ох, згинуть, пропасти!.. Та час не тече!

Страшне, гнітуче вражіння зробила ця пісня на Ежена. Він похилив голову, мов під обухом, і всякі ясніші думки меркли та розліталися, мов листя, в одній хвилі зварене лютим морозом.

— Ось образ того життя, яке мене жде, — прошептав він, — ось образ тої дороги, по котрій мені прийдеться йти аж до гробу. І за що? Чи ж не досить уже я витерпів? Яка справедливість може жадати від мене ще більше мук? Ні, ні, ні!..

Він поволі забувся і з шепту перейшов до голосної бесіди. Аж нараз арфярка, що зачудовано ввесь час гляділа на нього, бренькнула в струни й тим перервала його монолог.

— Ага, я й забув, що ти тут, — похопився він і, видобуваючи з кишені всі дрібні гроші, які мав, зсипав їх арфярці в подолок. Ще з більшим дивом поглянула дівчина на купу срібняків.

— Нане, — сказала вона, — це забагато для мене! Десята частина того — і то було б забагато. Я не заробила такої суми.

— Не заробила? Це що за слово? — сказав Ежен здивовано і собі ж позираючи на неї. — А хіба я заробив на неї? Я й стільки не заробив, що ти!

— Е, але пан можуть її мати, бо — пан!.. Але пан, видно, щось слабі, — я збігаю по доктора.

Ежен мимоволі всміхнувся на її бесіду, переплутану „панами”, і сказав:

— Ні, я не слабий, не бійся! А як і слабий, то вже на мою слабість ніякий доктор не порадить. Іди собі з Богом.

— Дуже щось пан дивно говорять, — відповіла арф'ярка. — Мені все таки здається, що треба збігати по доктора, аби пану поміг.

— Але дурна, — відказав Ежен, котрому та щира душа почала набридати, — іди собі з Богом! Я не слабий, я попросту… трохи… трошечки… п'яний!

VII

— Ні, ні, ні! — трохи не скрикнув Ежен по відході арф'ярки, — таку муку терпіти, літа цілі, вік цілий терпіти — хоть би й задля якого протесту, — це забагато! Це затяжко на мене! І відки Жан узяв це, що я сильний, енергійний?.. Ні, я зламаний так, як і він. Дотеперішня неволя отрутою ввіссалась у всі пори мого тіла і мого духа. До чого я спосібний?..

Він не міг довше всидіти на місці. Його роздразнені нерви вимагали руху, — і він почав ходити по світлиці. На думку прийшли йому знов слова арф'ярки: „Не заробила я такої суми!” „Ось також слово, — думалось йому, — котре досі тисячу раз оббивалось об мої вуха пусто, без значення і змісту, а нині вразило мене так глибоко! Видно, я нині більш роздразнений, то й усе якось безпосередніше тикає мене!” І даремно він старався успокоїтись, — цілий рій гадок і питань, немов бджоли за маткою, налітав в його голову за тим проклятущим словом: не заробив! Ось і він жив досі, — ну, нехай і так, що жив тільки рік, тільки три неділі, але жив так, як мільйони-мільйони не прожиють на цілім віці і одного дня. Він повними відрами черпав з повного джерела. Ну, а як, коли, чим він заробив на те? Або от хоча б і його вуйко. Не кажучи вже про користь громадську, — але скільки шкоди причинив він людям, скільки лиха та недолі, — а прецінь він живе в багатстві і гордими ногами топче саму ту громаду, котрої трудом і потом живе. Що ж це такого? Чи справді брехня в тім слові: не заробив? Чи справді він, його товариші і вся та „сметанка суспільности”, нічого не заробивша в життю, має право жити?

— Ні, ні, ні! — знову скрикнув він. — Не має права! Чуття справедливости до самого дна бунтується проти того. Або звертай на іншу дорогу, або не живи, — ось що воно каже. А звертати на іншу дорогу, — ох, де в мене сила, де в мене сила?..

І в тяжкій розпуці він ухопився за голову, немов боячись, щоб вона не тріснула від надмірного болю, від натовпу страшних думок.

— Найдеться сила, Геню, тільки смілости треба — раз стати на нову дорогу, не озираючись назад!

Це були слова Тані. Вона ввесь той час, тихо плачучи, сиділа в кутику; але тепер, бачучи, як страшні, вбиваючі мислі чимраз більше замагають Ежена, чимраз тяжче подавлюють його дух, вона нараз почула в собі відвагу й силу — підняти його, на крилах своєї любови винести з пропасти, в котру він, очевидячки, чимраз глибше валився.

Вона встала і зблизилася до Ежена. Як дивно змінилася і похорошіла вона! Який чаруючий рум'янець палав на її лиці, яким огнем палали її очі, яким ніжним, а заразом рішучим і сильним чуттям віяло від її цілої постави!

Ежен, переконаний, що всі його лишили і що він сам находиться в світлиці, на разі перелякався її голосу.

— А ти… ти що тут робиш? — пробубонів він, зупиняючись та оглядаючи її тривожним поглядом. Чому не йдеш геть… не втічеш… разом з тамтими? Я гадав, що й ти пішла…

— Мені нікуди йти, — коротко, але твердо відказала Таня.

— Як то нікуди? Світ широкий! А як жила ти досі, так чень потрапиш і відтак жити.

— Ні, не потраплю.

— Не потрапиш! Чому ж не потрапиш?

— Що було — минуло, не вернеться. А ти думаєш, що тільки чоловікові можна кидати стару стежку і ставати на нову, а жінці не можна?

— Але чого ж ти тут сидиш? Хіба не знаєш, що за мною шукають, що, може, за хвилю прийдуть сюди, візьмуть мене?

— А мені що до того? Візьмуть тебе, то й мене не лишать.

— Що? — скрикнув зачудований Ежен. — Ти могла б іти за мною… в тюрму?

— І піду! Інакше й не можу.

— Інакше не можеш? А це чому?

— Бо я люблю тебе.

— Мене? — повторив Ежен. — Хіба ж ти забула, хто я, що́ за чоловік? Хіба ти забула, що я…

— Що̀ ти за чоловік, це я знаю, — відказала Таня. — А те, що ти зробив… ні, що з тобою зробилося, це мене нічого не обходить. Це діло твоєї совісти і суду. А я ж хіба що ліпше? Хіба ж і я не витручена з-поміж людей, не нап'ятнована знаком погорди від усіх, що себе вважають чесними, так само… як і ти тепер?.. Тепер ми рівні!

При останніх словах мимоволі затрясся її голос і сльози бризнули з очей.

— О, Боже! — хлипала вона. — Що я би дала за те, щоб ми не були рівні. Щоб ти стояв так безмірно високо в людськім поважанню, як високо стоїш у моїй любові!..

Ежен став ні в п'ять, ні в десять перед тою простою, але сильною натурою. Йому й на думку не приходило, щоб вона, пропаща женщина, котру веселі „товариші“ по вибору взяли з собою на гулятику „для вигоди“, щоб вона могла полюбити, та й ще так страсно полюбити його. Були хвилі, коли він почував тиху симпатію до цієї дівчини, мовчазливої, розумної, і зовсім не так надоїдливої, як Маня, але про любов йому й не снилося, — та й тепер серед тої ненастанної п'яної оргії, серед якої збігли йому останні три тижні, він напевно і не був спосібний до любови. А про відносини Тані до Жана він не знав нічого, маломовний Жан ніколи не балакав про свої глибші сердечні тайни. Але як іншим разом Ежен, може, і не без вдоволення почув би був признання любовне з уст жінки, то тепер воно тільки засмутило його, та й, правду кажучи, роздразнило трохи. Йому хотілося бути самому, а тут… перешкода. І як позбутися її — це було одно, про що думав Ежен.

— Але чого ж ти хочеш від мене? — спитав він.

— Нічого не хочу, лиш при тобі остатися, з тобою все ділити, — була відповідь.

Ежен побачив, що з таким упертим характером годі що врадити без довгої боротьби, а до того він не мав тепер ні сили, ні охоти. Та й що впрочім шкодить, як вона останеться з ним? Нехай остається. Воно ще не знати, чи швидко прийде поліція по нього, а хоч і прийде, ну… то чень найдеться спосіб…

Оце все передумав він у короткій хвилі, а за той час очі його пильно слідили Таніне лице, немов хотіли з лиця вичитати відки нараз у тій жінці взялось стільки упертої рішучости та гарячої нам'єтности[16], котрих він досі в ній не помічав. Він чув, як мимоволі якась тепла струя звільна виринає й лагодить біль у його нутрі, як оживає чуття, — і це будило в нім досаду. Він напівгнівно сказав: „Ну, то лишайся собі, коли хочеш!“ — і почав ходити по світлиці. Нараз почулися ступання в сінях, і Ежен кинувся до дверей, засунув і защепив защіпку, а відтак став насеред світлиці й почав оглядатися, немов шукаючи, як і чим би в разі небезпеченства боронитися. Таня тривожним поглядом слідила всі його рухи, а вкінці кинулась до нього й міцно обняла його за шию руками.

— Геню, серце моє, — ридала вона, — що ти задумуєш робити?

— Дай мені спокій, — відповів Ежен, злегка відпихаючи її й чинячись чимраз понурішим, чим більше внутрішня сила тягла його до Тані, — сиди собі тихо та не перешкоджай мені!

— Га, коли я тобі перешкоджаю, — відповіла Таня, — то волю й зовсім геть іти. Не на те ж я просилася бути з тобою, щоб причинювати тобі ще більше прикрости! Добре, нехай і так буде!

І плачучи, вона почала збиратися до відходу. Ежен стояв мовчачи й дивився на неї. Вкінці не витерпів, підійшов до неї і, взявши її за руку та дивлячись їй ув очі сказав:

— Таню, стій, не відходь ще від мене! Побудь зі мною!

— Пощо я буду з тобою, коли я тобі завада?

— Ні, побудь! Це ж хто знає, може останній мій вечір! Пощо кінчити його в смутку та грижі?

— Чому останній, Геню? Чому останній? Бажай лишень, сміло ступи на нову дорогу! Аджеж у тюрмі не вік сидіти, а відтак…

— Ех, не згадуй про те, — перебив її Ежен. — Це не для мене бесіда! Для мене нема ніякого „відтак“. Лиш тепер ще, останні хвилі, я хочу бути щасливим, а що далі буде, до того мені й діла нема! Чуєш, Таню, ані слова про будуче! Лиш „тепер“ наше, а більше ми й не знаємо нічого!..

VIII

Вже було близько півночі. В готелю все поснуло й утишилось. В Еженовій світлиці погасли свічки, тільки насередині одна лямпа розливала непевне меркотяче світло. Ежен і Таня сиділи на софі. Про сон і не думало нікотре, — а й бесіда не в'язалась між ними, — внутрішнє зворушення та непевність перемагали все. Ежен тривожним ухом ловив усякий шелест, замираючий дзенькіт фіякерських дзвінків, що пробігали сніжними вулицями. За кожним наближенням дзвінка він здригав та блід і аж тоді віддихав свобідніше, коли дзвінок віддалювався й замирав у нічній темряві.

— Геню, — говорила Таня, обіймаючи його, — розкажи мені, що довело тебе до цього… поганого діла? Я дивлюсь на тебе й вірити мені не хочеться, що це було можливе. А прецінь… сам ти кажеш!..

Лице Ежена посумніло.

— Що тобі розказувати. Це історія цілого мого життя, цілої моєї нещасної молодости, а споминати її тепер… бррр, аж мороз проймає!

— Розкажи, Геню, тобі полегшає, побачиш!

— Полегшає, я знаю, та тільки не через оповідання! Ну, та впрочім, нехай і так, розкажу, що зможу, швидше час піде, швидше скінчиться!..

— Ей, Геню, Геню, що це ти говориш? — сказала з закидом Таня.

— Ну, вже що говорю, те говорю, — відповів Ежен понуро. — Слухай же моєї повісти. Я сирота, не зазнав ні вітця, ні матері. Ще маненьким узяв мене вуйко по смерті родичів до себе, на виховання. Він був удівець, бездітний. Рід його давній, магнатський, хоч значно підупав за останніх часів, так що вуйко з усіх давніх дібр мав тільки два села. Доки була панщина, він жив у селі й займався господаркою. Звісна річ, тоді це була невелика штука, бо робучі руки були дармі. Та й ще з тих робучих рук була й друга вигода: на них міг безкарно виливатися ввесь панський, лицарський, войовничий дух, вони були німим, послушним і страждушим громозводом усіх панських примх, забагів та нам'єтностей. А у мого вуйка за давніх часів усієї тої громовини було багато, і довгі ще літа опісля слуги наші пошепки та з тривожними озирками розказували мені страшні повісті про його лютість, самоволю та нелюдськість у поступованню з панщизняками. Я дрижав і плакав, слухаючи тих повістей, і моя дитяча уява сплітала мимоволі постать вуйка з усіма найстрашнішими казочними потворами — вуйко був для мене: вовкулакою й упирем, що висисає кров людську, і залізним вовком, що гонить ненастанно за невинною жертвою своєї лютости.

Ежен зупинився на хвилю, слухаючи голосу дзвінків на вулиці; коли ті втихли, говорив далі;

— Коли знесено панщину, розказували мені слуги, то вуйко трохи не сказився. Тижнями цілими сидів у своїх покоях, не показуючись на світ, кленучи всіх і вся. Він відтак не міг уже вийти в поле, не міг поглянути на село, на хати без найбільшого обурення, без проклять. Швидко після він продав свої села якомусь німцеві, купив дім у Львові й перенісся туди жити. Там пройшли й мої молоді літа в тій камінній, понурій кліті, що й досі видається мені страшнішою й понурішою від гробу!..

— Чи любив мене мій вуйко, цього не знаю. Але як і любив, то та любов мусіла бути дуже глибоко й недоступно схована в його душі, бо я ніколи не міг дослідити ані найменшого її проблиску. Вуйко держав мене в вічнім страсі, в вічній погрозі. Строгі його приписи регулювали моє життя так, як накручений годинник. Найменше переступлення тих приписів каралось гостро й безоглядно. Я вкінці привик ні в чому не мати своєї волі й у всім покладатися на приписи. А між тим учителі, котрим вуйко повіряв мою освіту, все з додатком, щоб учити мене по-щиропольськи, тільки й знали діла, що розводили передо мною славну польську минувшість, розхвалювали лицарські діла та вдалий харктер шляхти, описували буйне, свобідне й самовільне життя тої шляхти й через те в моїй придавленій, карлуватій душі родили якесь гарячкове хоробливе бажання руху, широкого розмаху та буйного, гулящого життя, котрим блискотіла передо мною „славна“ давнина. Те, чого мене вчили, стояло в різкім противенстві до моєї дійсности, і те противенство різало мою душу, мучило мене й дорешти ослаблювало та ламало мою волю. Я ріс, мов та трава в пивниці. Рік за роком минав, а я лазив по світі, мов той слизняк, тихо, безслідно, в вічнім страсі перед вуйком, котрий гостро заборонив мені товаришувати з кимнебудь або читати щось, окрім шкільних книжок та Скарги „Żywot-ib Świętych“.

— Га, що це, — скрикнув він зараз, — мені чулося, що дзвінок наближається сюди, а ось нараз він стих!

Ежен замітно дрижав і слухав. Дзвінок мовчав лиш секунду, — швидко він знов заголосив своїм жалібним тоном, що приглушено доносився до світлиці скрізь снігову метіль та замерзлі шиби вікон.

— Е, це нічого, — відповіла, вспокоюючи, Таня. — Вітер повіяв у противний бік, і на хвильку не можна було чути дзвінка. Говори далі. Ах, що за страшне, що за сумне життя мусів ти пережити, мій бідний Геню. Та вже певно, що чоловік з таким серцем, як ти, без крайнього дотиску не піде на таке діло.

— Що життя, — сказав він. — Хіба ж те нужденне вегетування можна назвати життям… Я ріс та й годі. Прийшла пора, коли почала кров будитися, коли душа забажала сильніше, а пута оставали все одні. Я зразу почув нудь, пересичення, обридження до всього. Я почав занедбувати науки, і ніякі кари, ніякі грозьби, ані лайки не могли мене спонукати до ліпших поступів. Вуйко ввесь час держав мене над книжками, сам сидів надо мною, пантруючи, щоб я й хвилини не тратив на боки; я бубнив раз-у-раз лекції, але пробубонивши кілька, кільканадцять годин, я все таки не тямив ні однісінького слова. З тяжкою бідою я скінчив гімназію і вступив на університет. Я вийшов з гімназії такою ж дитиною, як і вступив до неї десять літ назад. А тут нараз я опинився в іншім світі. Тісні рямки вуйкової дисципліни тут уже мусіли пирснути, хоч як вуйко зразу намагався держати мене в них і далі. Я познайомився з Жаном… Але чуй, що це за гомін на подвір'ю.

— Е, це певно прислуга гомонить.

— Прислуга, кажеш… Ну… так, певно прислуга, — вговорював сам у себе Ежен, але мимоволі дрижав чимраз дужче. — Отже слухай. Я познайомився з Жаном. З давношляхетського дому… багато родичів… вуйко не мав нічого проти того. Але він перший потяг мене на ту споховатість[17], по котрій я скотився в пропасть. Естетив… ідеали, красота… (Ежен дрижав чимраз дужче, віддих його ставався неправильний, бесіда уривана)… живі ідеали. Моя, довго здержувана, жадоба нараз прорвалася мов ревуча хвиля прориває греблю… Я кинувся насліпо в вир. Вуйкові грозьби, лайки й кари, все те шуміло тепер перед моїми вухами, не лишаючи ніякого сліду, як колись примусові лекції. Далі вуйко почав замикати мене. Я дерся по стінах, кричав, а вкінці почав попадати в конвульсії. Це знов вивело мене на волю. Я пізнався з Симоном, таким же паничем, тільки іншої практичної вдачі. Той доконав мене, довів до… Ах, що це, чуєш? Ідуть, ідуть горі сходами. Це за мною, це по мене… — скрикнув Ежен.

— Не бійся, Геню, — сказала Таня, хоч і сама поблідла та задрижала всім тілом. — Смілости, соколе мій! Що має бути, те й станеться.

— Так, так, те й станеться, правду кажеш, — бубонів Ежен, притискуючись до неї, мов дитина, і обіймаючи її дрижачими раменами. — Ось вони, вже тут, на коридорі… зближаються сюди… Га, стукають.

Вони зірвалися обоє. Стук до дверей, немов грім, затряс усіма нервами. Стук повторився.

— Ах, Таню, двері замкнені, відімкни, серце.

Таня звільна підійшла до дверей і тремтячими руками почала відсувати засувки та защіпки. Стукання роздалося третій раз, ще голосніше. Нетерпливі голоси загомоніли за дверима.

— Прошу, — ледве чутно сказала вкінці Таня, відмикаючи двері. Товпа поліціянів, з комісаром попереду, ввалила до світлиці, з зачудованням позираючи на Таню.

— Чи тут пан Ежен Т.

— Тут, — відповіла Таня.

— Певно десь вийшов, — спитав з сумнівом комісар, не бачучи Ежена в світлиці. — Чи може спить?

— Що? — скрикнула Таня, обертаючись і швидко озираючи кімнату; страшна догадка, мов блискавка, сарахнула в її голові, і в тій хвилі з проразливим криком болю вона впала омліла на руки переляканих поліціянів.

Крім неї не було в світлиці нікого, тільки через відчинене вікно садив вітер клубами холоду та широкими пластами снігу.

Березів, серпень 1880.

——————

  1. Лаба — нога, лапа.
  2. Построєний — приодягнений гарно.
  3. Лямпка — велика чарка, шклянка
  4. Задуфало — зарозуміло.
  5. Найкращий жарт не знає про себе самого.
  6. Чень — може.
  7. Дневник — щоденний часопис.
  8. Туй-туй — ось-ось.
  9. Штубацький фох — школярські примхи.
  10. Бурда — скандал, бійка.
  11. Оберрок — сюртук.
  12. Цизорик — ножик.
  13. Звесь — зветься.
  14. Сцени щирого старопольського самодурства справді підняті Вінкентієм Полем трохи не до ідеалу. Читай н. пр. „Pamiętnik Benedykta Winnickiego“, з котрого найвидатніший уступ поміщено навіть у читанці для нижчої гімназії, запевно, щоб дати гарний примір будучим шляхтичам. Порівняй уступи поем „Hetmańskie pacholę“ того ж, „Psalmy przyszłości“ „Przedświt“ Красінського (Ів. Франко).
  15. Сермяга — свита.
  16. Нам'єтність — пристрасть, жага.
  17. Споховатість — скотиста площа.