Твори (Франко, 1956–1962)/6/Іриґація

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том VI

Іван Франко
Іриґація
• Інші версії цієї роботи див. Іригація Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1959
ІРИҐАЦІЯ.
 
I

Було це одної прекрасної весняної неділі. Святково та велично сходило сонце над великим подільським селом Сухобабами. Святково зеленіли верби понад невеличкою болотяною річкою здовж села, в котрій уже плюскоталися стада панських качок. Святково шумів ліс на невеликім горбику оддалік села і святково загули необавці опісля церковні дзвони. Все в селі, від чисто вибілених хат аж до дітей, прибраних у білі сорочечки, так і промовляло, що нині якесь свято, — не проста неділя, а якесь особливе свято.

От посипались із хат люди до церкви, всі повдягані, що хто найліпшого мав; от потяглась і дітвора довгим шнурком із школи під проводом не старого ще, але, очевидно, недужого на груди вчителя. Панотець не виходять ще на службу Божу, то й народ стоїть попід церкву, гуторить, деякі регочуться, жартують, — а всі хвиля-від-хвилі звертають очі то на дорогу, то на панський двір на кінці села, на видному горбі в вінку старосвітського густого та величезного саду.

— Го-го, вже Каролько браму відчиняє! Ідуть, їдуть! — роздався нараз гомін; заметушилися люди, а котрі були менші ростом, почали спинатися на пальці, немов надіялись побачити Бог зна яке диво.

— Три! п'ять! вісім! аж десять повозів! А панства, панства! І пан маршалок, і нашого пана брат! І старий! І панство з Бурчалова, і з Паляничина, і з Грабників! А дивіть, дивіть, на місток повернули! Н-на, от тобі раз! У переднім повозі коні стали! Гу, як дуба стають, не хочуть іти. Ха, ха, ха! Місток діравий, видно, дуже панськуваті луп'ярі, не привикли до нашого сухобабського містка! Нічого, нічого, нехай привикають! Але бо завзявся пан дідич: не буду направляти ані допомагати до направи, то до мене не належить! Ну! добре, ми направим так, як нам треба, наші коні не бояться ходити і діри вміють обминати, а як собі там його панські коні підуть, то нас нічого не обходить.

Отакі голоси й виклики роздавалися з-посеред зібраної коло церкви товпи народу сухобабського, а послідня замітка була привітана загальним вибухом сміху. Церква стояла на високім горбі понад селом, так що з-перед неї видно було, мов на долоні, все, що діялося на селі, а особливо на дорозі.

— Ха, ха, ха! Дивіть, дивіть, фірмани позлазили, позатулювали коням очі і так ведуть їх через міст! І другий повіз так само! І третій!.. Ну, попереїздили. Але то пан лютий буде! Війте[1], гей війте, та ви не маєте тут чого й стояти, на очі йому показуватися! Наганьбить вас перед усім панством і перед маршалком повітовим!

Але слова ті були на вітер сказані. Війт і сам знав, що його чекає; він надіявся, що панство підуть до церкви піхотою і тим потішався, але скоро побачив, що їдуть, то зараз же, не дожидаючи служби Божої, дав тягу в поле, та так, щоб ніхто й не бачив, куди він подівся.

Але от вийшов панотець, молодий ще, низенький і худенький панотчик, обіч нього висока, товста й повновида паніматка, а позад них здоровенна і товста, як прикадок, мати паніматки, або, як її жартом у селі називали, сухобаба. Вони всі троє йшли спішно; панотець почув уже, що панство їде, і квапився стати на службу Божу, заким вони прибудуть. Наново заревли дзвони на дзвіниці, заметушились люди, і старші, христячись, поперли до дверей церковних, котрі відмикав паламар. Але, хоч двері були відчинені, ніхто не входив перший; усі розступилися широко в дві лави, щоб пропустити панотця і його дам. Мужики цілували панотця і паніматку в руки і низько кланялись сухобабі, а за її плечима покивували головами, сміялись та перешіптувались деякими не зовсім делікатними жартами.

Звільна наповнювалась церква народом; велика ще купа, особливо молодшого покоління, стояла під церквою і слідила за довгим рядом пишних карет та повозів, що, поблискуючи лакованими пудлами та срібною упряжжю коней, побризкуючи дзвіночками та дзеркальцями та ланцюжками, звільна котили по селу, викликаючи своєю появою з усіх хат купки цікавих, а при тім боязливо якось поглядаючих дітей та жінок.

— А що, чи я не казав, — заговорив з усміхом один парубок. — Глядіть, насамперед завертають до корчми! Насамперед корчму навідати, а потім церкву!

— Ну, це так і годиться, — підхопив другий. — Не знаєш, як то кажуть: Kiep świat propinacya grunt![2]

— Вже то нема що казати, наш пан тою своєю корчмою так хвалиться, як той пархами. То у нього не корчма, а „касино“, і таблицю таку казав прибити, і корчмаря нема, тільки свій двірський посіпака, а сивушище таку, пек їй, продає, що вип'єш чарку, то хоч по стінах дерись, така недобра! І ще й жалується, що люди волять з Бурчанова від корчмарів брати, ніж у нього!

— А я думаю, — сказав один старий чоловік, — що коли наш пан такий дуже „постемповець“[3] (він сказав це слово з якимсь особливим притиском, очевидно передразнював пана, так що всі присутні аж залилися сміхом), то нехай би й корчму свою скасував і горілки зовсім не курив. Однако жалується, що за одну гуральню сім раз більше акцизи платить, ніж податку з усіх своїх ґрунтів. Я би, бувши ним, не платив би і не курив би.

— Е, нанашку[4], — підхопив один парубок, — та бо ви забуваєте, що то належить до „хавтурної місії“, як він каже. Гуральня мусить бути, бо то найкраща галузь домашнього промислу, ну, а коли вже пан дома промишляє над тим, щоб горілку зробити, то мусить же промишляти й над тим, щоб її хлопи випили. От вам і корчма, і касино!

— Та про яку це ти хавтурну місію плетеш, дурний Климе, — крикнув хтось з-заду. — Культурна, дурний, культурна!

— Ні, політурна, — крикнув хтось інший. — Знаєш, політура що?

— Та най там буде, яка хоче, — сказав перший парубок, — але я тільки одне рад би знати: чи до тої місії також належить пси людські по полю стріляти, чи ні. Адже позавчора виходжу в поле, пан іде з стрільбою. Думаю собі, може на польовання, вклонився та й кажу: Боже помагай! Не відійшов я й на сто кроків, аж чую позад мене бумс! Озираюся, а то наш Босий, знаєте, той червоний наш песок, лиш раз дзявкнув, аж підскочив, та й бац насеред поля. Прибігаю… ого, лиш кров булькоче. А пан уже дальше пішов, та тільки обернувся та й крикнув до мене: „А нєх мі жито не толочи!“ А там і жито таке, що й курки не закриє! Став я, аж мені серце заболіло, такий песик добрий був та чуйний, і позавидів ворог!

— Ба, а моє хіба не таке? — зачав старий чоловік, штуркнувши паличкою о землю, але дальшу його мову перебили оклики:

— Вже їдуть, вже їдуть! Наближаються!

Мов курята, сполохані шулікою, люди подались до церкви. Вони здалека бачили лице „свого пана“, котрий, як господар, їхав у самім першім повозі поруч з паном маршалком повітовим, — і лице те, червоне та одуте, не віщувало їм нічого доброго. Перед церквою зробилося зовсім пусто та тихо, тільки з церкви доносився поперемінно то слабий, тремтячий тенор панотця, то верескливий та пискливий хор сільських школярів, котрі під проводом свого вчителя співали службу Божу. Карета за каретою під'їздила аж під самі двері церковні, льокаї прискакували і відчиняли дверці, висаджували построєних дам і товстопузих, у фраках або у кунтушах та при карабелях, панів. „Свій пан“, яко господар, пішов у церков з своїми двома льокаями, щоб зробити прохід для панства, оглянути місця, приготовані для сидження. Звільна, пестробарвною, пахущою перфумами, хвилею влилась у церковцю ціла товпа вельможного панства, брязкаючи карабелями та шелестячи шовковими сукнями. Якраз читалось євангеліє, і панотець мусів перервати читання, поки панство не поуміщується, а опісля сказав коротеньку проповідь на тему: блаженнії нищії, яко тії Бога узрять.

II

Пишно палає сонце на небі, піднявшись уже геть-геть високо по пречистому, темноголубому зводі. Всміхається величнє й ласкаво сипле цілими потоками золотого проміння на розкішну подільську долину, що розляглась понад невеличким потоком повище села Сухобаб серед похилих склонів рівної височини, що потяглась геть-геть хвилястим морем на схід до Медоборів, а на південь — аж до Дністра й дальше. Та й не жаль же нині сонцю праведному розсипати стільки блиску й пишноти понад цією невеличкою долиною; і вона пристроїлась та прикрасилась, і вона радіє та пишається, мов молода до шлюбу йдучи. Аджеж вона, оця сама невеличка долина з рідкою, несочистою травою, витолочена кінськими копитами та товарячими ратицями, перерізана мізерним, болотяним потічком, обрамлена зораними і ще не порослими нивами, — вона призначена заняти почесне місце в історії культури Поділля, на ній має бути зроблений перший крок нашої раціональної господарки на лад західньо-европейський, перша спроба штучного орошення при помочі машини!

Ось насеред долини, на підмостку з міцних дубових брусів, стоїть та машина, свіжо спроваджена з Англії, нова, блискуча, готова до роботи, мов заграничний звір, знітившися, чяпить і блищить очима, готов до скоку. Її колісся спокійно дрімає на сонці, а грубезне, цілих десять сантиметрів у промірі, гирло її помпи і розтяглось над долиною, мовчазливе й таємниче, готове в найближчій хвилі випустити з себе багаті потоки — тільки не знати, чи плодотворної благодати, чи гіркої наруги. Грубий, решіткуватий ссак тої помпи давно вже лежить на дні потоку, котрий треба було загатити, бо звичайної його води навіть на стільки не ставало, щоб цілковито покрити залізну барилку того ссака. А оподалік від машини — грубий стовп у землі, а півперек того стовпа — довга, закована дрючина, до котрої пришилено на обох кінцях по одному орчикові і по одній кінській упряжі; це керат, злучений з машиною попід землю проведеним валом та зубчатими колесами, переносячими силу кінського обороту на помпу. Машина й керат пристроєні вінцями з зелені і квітів та хоруговками з червоно-білих платків, що в тій цілковитій тиші без руху позвисали долі паличками і також спокійно дрімають на сонці.

А трохи оддалік керату — гай, гай! що за рідка та незвичайна поява! На товстих шнурах та мальованих жердках розп'яте велике полушовкове шатро, — правдиве польове якогось гетьмана чи полковника, предка пана дідича Сухобаб, Зефирина Андрониковського. Двісті літ оте шатро спочивало в укриттю, то є, в старій паці на стриху двірськім, — чимало дір попрогризали в нім миші та молі, — але що це вадить? Чому цьому останкові предківської слави не звеличити нового моменту сучасної слави, що основуєсь уже не на війнах та битвах та кривавих танцях, а на мирнім поступі, на праці рук і розуму? От і велів пан Зефирин і виволокти стару пам'ятку, позшивати та полатати і розіп'яти на луці. В шатрі поставлено стіл і заставлено його багатою перекускою для світлих гостей. Крутиться там ціла купа льокаїв та двораків — одні в ліберіях, другі так-таки в куртках з якогось полосатого біло-червоного ситцю, мов комедіянти. Гомонять, прибирають, стукають тарілками, брязкають виделками, ножами та чарками, двигають коші з вином, барилки з вишняком, медом та горілкою, метушаться та регочуться та сваряться, бо ось уже в церкві скінчилась відправа, а на дорозі з села понад потічками курять та женуть довгим рядом блискучі повози з ясновельможним панством. А за повозами, оддалік — купа селян, господарів, баб і молоді, а на останку, мов вівці тонучі в куряві, — шкільна дітвора під проводом учителя.

— Чи все готово? — роздався могучий, звучний голос пана Зефирина, що враз із паном маршалком перший причвалав і, вискочивши з повозу, подався до шатра, оставляючи двом льокаям висадити з повоза і попід руки провести через вигідну кладку на перекопі, відділяючім панську луку від хлопських, валовиту, здоровенну постать пана маршалка.

— Усе готово, прошу ясновельможного пана, — відрапортував, випрямившись, панський камердинер Стефан, перехрещений в Теофана.

— Бо то на вас ніколи ні в чім спуститися не можна, — сказав пан Зефирин і, як добрий господар, пішов сам оглянути все в шатрі. Слуги поставали недвижно по кутах, тільки Теофан слідував за паном, нахиливши вперед верхню частину тіла, немов готовився ось-ось кудись побігти, когось ловити абощо.

— Ну, бійтеся Бога, як же це поуставлювано! — якось немов аж болізно скрикнув пан Зефирин. — Де риба? Де порося? Чому не все так, як я тобі казав, Теофане, тумане запечатаний, га?

Пан Зефирин був великий митець у штуці „убирання“ с. т. заставлювання столів. За цю свою штуку він удостоївся похвал і компліментів з уст многих високопоставлених осіб, навіть з уст самої княгині Шметтерлінгової. То й не диво, що тут, у себе дома, він мав право дбати, щоб стіл завсігди заставлений був так, як сам запорядить, мав право гніватись, коли що не було по його. Слуги знали це й не змагалися; в одній хвилі все устроєно й упорядковано по його показу.

— Ну, бачиш, дурню один з другим! — з виразом внутрішнього вдоволення повчав слуг пан Зефирин, — що то значить мати трохи олії в голові. Ви тут навалили, накопичили, ні ладу, ні складу, а тепер о! Все в порядку, що кому треба, зараз і знайде, і ґустовно як! — І пан Зефирин з уподобою повів очима по столі.

— Авжеж, прошу ясновельможного пана, — сказав Теофан за його плечима. Прочі слуги нічого не казали, тільки їх очі жадібно розбігалися по наставлених на столі наїдках і напитках, і певно не один з них подумав собі: „Біс би брав твою ґустовність, коли нам з неї мабуть і кістки обглодати не лишиться!“

Між тим усі гості цього новомодного свята вже зібралися. Панство повисідало з повозів і цікаво оглядало машину, дами пхали та штуркали своїми парасольками об її залізні боки. Селяни великою купою стали обіч, скоса поглядаючи то на машину, то на шатро, з котрого неслися приємні запахи холодного печива та брязкіт переставлюваного скла. Дітвора, уставлена осібною купою, цікаво витріщала очі на панські убори, то на заставлений у шатрі стіл; деякі в середині купи штовхались, шушушукали та стиха сміялись, але зараз же й утихали, коли вчитель грозив їм кулаком. Панотець надів епітрахіль; паламар приготовив столик для відправи молебня й набрав води з потока для освячення. Почався молебень і освячення води. Співала дітвора під управою вчителя. З релігійним благословенством окроплено машину, і керат, і всіх присутніх святою водою.

— Нехай же той чужоземець, що нині перший раз загостив на наше поле, станеться нашим добрим другом і вірним помічником, нехай причиниться при Божій помочі до умноження плодів земних і слави Божої! Господи, благослови! — цими словами закінчив свою промову панотець, знімаючи з себе епітрахіль.

— Дай Боже, дай Боже! — скрикнув пан Зефирин, а за ним і всі гості підхопили хором:

— Дай Боже!

Серед сутолоки пан Зефирин підступив до панотця, з подякою стиснув йому руку і втиснув в ту руку завинутого в папірець дуката — це була його звичайна плата за всяку торжественну требу — і спитав:

— Ви їдете, панотче?

— Їду, — сказав панотець з квасною міною, скинувши тужним поглядом на заставлений під шатром стіл.

— Микита, — гукнув пан Зефирин на одного візника, — під'їдь ближче! Завези панотця на попівство і вертай сюди назад! Прошу, панство, прошу ближче, на маленьку перекуску…

III

Маленька перекуска тяглась уже дві години. Панство не спішились, гомоніли, жартували. Селяни за той час оглядали машину, керат, пробували навіть обертати його, впрягтись по кілька в кожну шлею; старші похитували головами, деколи тільки муркочучи вривані слова, як: панська фантазія, дуригріш і т. ін. Вкінці на розказ пана Зефирина слуги крикнули людям, щоб рядами посідали на луці, і винесли для них барилку горілки і кіш білого хліба на закуску. Теофан обділював. Школярів прикликано ближче й уставлено в чотири лави тут же при вході шатра; їм роздано по келішкові меду й по пиріжкові на закуску, щоб добре співали.

Перекуска скінчилась, — пан маршалок, наливши собі спорий келішок вишняку (він дуже любив цей напій, особливо хвалив сухобабський, — такого, мовляв, ніде приготовити не вміють), піднявся з крісла на ноги, важко дишучи й опираючись обома руками о стіл. Він кашлянув голосно, щоб звернути на себе загальну увагу, — і зараз притих гомін. Відтак добув з кишені хустку, обтер собі нею спотіле, широке та товсте, майже квадратове, а надто ще з'англійська виголене обличчя, встромив свої сірі, в товщу потопаючі очі в машину, далі підвів руку, і вказуючи нею на ту ж машину, по хвилевій роздумі заговорив густим басом, по своєму звичаю зачинаючи від середини думки:

— А затим, мої панство, най живе культура!

З ефектовної павзи, котру треба було зробити після цього оклику, пан маршалок скористав в той спосіб, що духом вихилив свою чарку вишняку й порожню підставив Теофанові, щоб наповнив її наново. Гості, знаючи ораторську вдачу пана маршалка, мовчали, — деякі попригубляли й свої чарки. А пан маршалок, голосно цмокнувши язиком і обтерши вуста серветою, раптом зачав зовсім іншим тоном і в іншому, скорішому темпі, немов силою пари викидаючи слова з свого нутра:

— Як із гирла цієї машини за хвилю поллється багата струя води, орошуючи та запліднюючи оці луги, так нехай ураз із цією водою розливається чимраз ширше, чимраз могутніше благодатний вплив культури і західньо-европейського поступу по нашім благословеннім Поділлю! Тут поле широке, світ одвертий, як сказав поет. У тій нашій рідній подільській землі лежать величезні скарби і ждуть тільки вмілої руки, котра б зуміла покористуватись ними. Земля плодовита, небо лагідне, води рибні, люд тихий і до праці навиклий, — оце, мої панство, що так скажу, ресурси, природні джерела багатства, це той підклад, та підстава, та підвалина, на котрій може і мусить здвигнутись пишна будова культури й поступу. А тут, мої панство, ми маємо між собою одного з піонерів і чільних представників того благодатного змагання до культури й поступу. Це наш улюблений сусіда, наш дорогий господар, наш учений і наш поет, слава і честь нашого повіту, пан Зефирин Андрониковський!

Знову ефектовна павза. Пан маршалок глибоко зідхає, немов скинув з плечей якийсь великий тягар і звішує голову мов підрізаний. Тільки рука його з чаркою вишняку машинально простягається поперек столу, щоб чокнутись об чарку пана Зефирина. Затим так само машинально і не дивлячись навіть, мов мимоходом, пан маршалок спорожнює свою чарку, і мірно хитаючись на стану, починає знов сухшим, уже зовсім елегійним тоном:

— Чи ж маю розказувати його життя, його труди, його заслуги? Ох, не моя сила, та й не пора ще до того. Потомність, мої панство, потомність оцінить їх вповні! А я нагадаю вам тільки те, що й самі ви усі знаєте. Батько його, Боже мій, так і здається, що він тут між нами, що він не вмер, не міг умерти, незабутній Калясантій! Хто його не знав? Хто з ним не дружив? Хто не був йому зобов'язаний чи то добродійством, підмогою, приятельською услугою або хоч доброю радою? Та не о нім річ. Здобутки свого труду лишив гідному наслідникові свого імени, свойому єдиному синові. А що ж той син, побачившися наслідником батьківської фортуни, що ж він зробив? Чи відцурався батківщини? Ні! Він покинув столицю з її приємностями і забавами, покинув навіть школу, де йому вже от-от усміхались екзамени й дипломи, орлом прилетів у Сухобаби, щоб батьківське добро не осталось без батьківського ока. Все оглянув, все в порядок привів. І чи лишив усе в старім шлендріяні? Ні! Вже відразу заявив себе поступовцем, ворогом закоснілої рутини. Зараз завів нову адміністрацію після свого оригінального помислу, нову бухгальтерію, одним словом, новий лад, і аж тоді, устроївши все, поїхав заграницю довершувати свої студії. Не манили його Карльсбади, Мерани та Остенди, а коли й бував у них, так це тільки для порятування надрушеного працею здоров'я і для глибоко-філософічних студій над серцем людським. Плодом тих студій і була його знаменита книжка, нанизана правдивими перлами ума й таланту, говорю тут про його книжку: „Філософ у Карльсбаді, Мерані і Остенді“. Всі ми її знаємо, а нашій многонадійній молоді служить вона практичним підручником, — найкраще свідоцтво її неоціненної стійности. Але, літаючи духом у найвищих сферах думок, він рівночасно не спускав з ока практичних, життєвих інтересів своєї батьківщини. Пробуваючи зимою дома, він не дармував, але займався поважними, джереловими студіями і на їх основі написав другу неоціненну книжку: „Пропінація, її історична основа, її теперішній стан і будучий розвій“. Чи маю говорити про високі прикмети цього твору? Чи про вражіння, яке він зробив на загал публіки, ба, й на заграницю? Ні, замовчу, щоб не повторювати речей надто звісних.

Підчас хвилевої передишки, котра наступила на цім місці, пан маршалок таки повторив одну звісну річ, т. т. випорожнив чарку й кивнув Теофанові, щоб налив йому другу. Затим провадив свою річ дальше.

— Англія манила його до себе, Англія, той край найвищого духового розквіту й найбільшої практичности. Тут він довершив свої студії. Тут написав третю свою книгу, що гідно увінчала його наукову діяльність, „Англійський лендлорд і подільський шляхтич, історична паралеля“. Відси вкінці він задумав пересадити на наші благодатні ниви оту раціональну господарку, котрою той край справедливо славиться. І що ж ми на все, дорогі панство, га? Що ж ми можемо іншого, як хіба з усього серця сказати йому: щасти Боже! Хай живе наш перший раціональний господар, наш піонер культури й поступу, наш Зефирин Андрониковський! Хай живе!

— Хай живе! Хай живе! — загомоніли гості, чокаючись з почервонілим від радости й сонячної спеки паном Зефирином.

— Хай живе! Vivat! — заревли перед шатром збиті вкупу двораки, а за ними й оддалік стоячі селяни. Заметушився й учитель, почав штовхати докупи своїх школярів, до котрих прилучилося ще кілька парубків і старших селян, і вони нестрійним хором запищали та загули:

— Наш пан дідич най живе, многа літа най має! Многая, многая літа!

Проспівали, витягаючи те „многая“ щосили. Пани й пані напів з подивом, а напів з милосердям гляділи то на похриплих сільських хлопців, співаючих з нот, то на вчителя, що аж упрів та зі шкіри дерся-мучився і такт даючи, і підтягаючи всіма голосами, де тільки котрий голос грозив зробити якусь грубшу помилку, і підштовхуючи лінивих та несмілих, і пригрожуючи тим, що тягли фалшиво. Бідний учитель! Сьогоднішній день був для нього правдивою мукою, і освячення перших починів сухобабського поступу прийшлось йому опісля відпокутувати двохтижневою хрипкою!
IV

Демократизм в Европі обов'язкова річ для кожного поступовця. А пан Зефирин і поступовець, і европеєць, то й як же йому не бути демократом? А демократизм що каже? Попереду інтереси народу, а там уже інтереси шляхти. То й не диво, що пан Зефирин, сердечно стиснувши руку пана маршалка, сказав:

— Щиро дякую вам, високоповажний і дорогий наш пане маршалку і ви всі милі сусіди, за знак вашої прихильности! Але поки буду мати честь ширше висловити те, що в мене на серці і на умі в нинішнє свято, дозвольте мені сповнити свій обов'язок господарський зглядом зібраного тут народу!

— О, просимо, просимо! — загомоніли панство, не знаючи навіть, що то за обов'язок.

Пан Зефирин рушив з шатра до селян, за ним посунуло й проче панство. З відкритою головою, поблискуючи лисиною на маківці, він поважно ввійшов між селян і, попросивши їх, щоб трохи розступилися і стали перед ним в півокрузі, піднятою рукою повітав їх і сказав донеслим голосом.

— Дякую вам, люди, за те, що були такі добрі і прийшли на наше нинішнє свято. Бо то, видите, ви того не розумієте, то я вам виясню. Видите цю луку? Правда, вона пуста, трава не хоче рости, а чому? Бо тут земля така: раз вигорить, то знов вимокне. Як треба води, то нема, а як не треба, то є. Ну, що на те порадити? Ви би, я знаю, заложили би один з другим руки за пояс та й сказали б: „Га, Божа воля! Як Бог дасть, то вода буде, а як Бог дасть, то й висохне“. Воно то правда, Божа воля на все, але розумний чоловік повідає: Бога взивай, рук прикладай! Видите, тут тече потічок, і то Бог дав. А розумний чоловік повідає: а що, якби в посуху цей потічок звернути на луку? Е, скажете ви, як його звернути, коли лука о цілий сажень вище потічка? Але розумний чоловік скаже вам на те: дурні ви! Хіба ж то така велика штука спровадити воду там, де чоловікові хочеться? Хіба не повинаходжено на те машини? Ось і видите таку машину перед собою: оце маєте помпу, а оце керат, запряжемо пару коней і будемо тягти воду з потока на луку. В Англії й по других краях давно вже такий спосіб позапроваджували, а в нас ото перша спроба. А називається така робота: ірриґація, знаєте? Повторіть: ірриґація!

— Ригація! — загули хором селяни.

— Не ригація, а ірриґація, — поправив пан Зефирин — то значить: орошення! Бо то, видите, маю тут 50 моргів луки, а досі мені морг ніс ледве 10 ринських чистого доходу. Тепер уважайте, який тут простий рахунок. Оця машина коштує мені враз із пересилкою з Англії 5000 ринських, а які луки після такої ірриґації, це я сам бачив, то й казати мені не треба! Як кажу, щоби мені дохід з морга лиш подвоївся, то за п'ять літ і машина мені виплатиться, і луку буду мати таку, що хоч в пуделочко вложити. Бачите, що то значить освіта!

— Бачимо, бачимо! — загули селяни, а хор знов зарипів „Многая літа“.

— Ну, а тепер біжіть по коні, запряжіть і зробимо першу спробу! — сказав пан Зефирин. Кілька парубків кинулось, і за хвилю коні були на місці, впряжені й готові до руху. Двірський слюсар і машиніст оглянув усе як слід і крикнув: „Можна!“ Тоді пан Зефирин скомандував:

— Ну, в ім'я Боже, гей!

Рушили коні звільна, повагом і спокійно — вправні були в кераті ходити. В загаченому потічку води було доволі, то й полилась вона на луку могучою струєю, срібними, живими гадюками розповзуючись по траві чимраз далі та далі. Панство якусь хвилю цікаво дивились, а опісля почали забиратись під шатро, бо спека була велика. Тільки селяни пильнували машини і коней, цікаво слідячи за кожним рухом; приглушеним голосом вони робили свої уваги, але до пана Зефирина не доходили їх слова. Хор знову щось проспівав, мабуть чи не „Мир вам, браття“.

— Даць ім вудкі![5] — крикнув пан Зефирин на своїх двораків, а ті метнулись до столу, при котрім стояли бочівки з горілкою, і почали частувати селян. Між тим панству знов поналивано чарки. Пан Зефирин підніс свою догори, і всі за ним попідносили свої. Він кашлянув, ступив крок напроти пана маршалка і сказав:

— У ваші руки, дорогий сусідо і вельмиповажний пане маршалку! П'ю цю чарку і надіюсь, що всі її сповните враз зо мною, за велику нашу загальну, життєву справу, за культурну місію двору серед громади!

Піднесена вгору рука Зефирина — мабуть від великого внутрішнього зрушення — почала трястися і з неї покапало вино. Щоб не держати довше, він випив, і всі гості випили, а поки слуги наливали наново, він тягнув дальше свою орацію:

— Так, культурна місія двору серед громади то наша велика задача, то властивий поступ, над котрого ширенням я працюю і працювати буду, доки духу стане в моїх грудях! Правда, не заперечу я того, що сказав наш дорогий маршалок. Щедро розсипала природа свої дари над нашим Поділлям. І двір, і хата можуть жити в достатку і злагоді й помагати собі взаємно. Чого ми домагаємось від селян, це всі знаємо і це дасться сказати кількома словами: побожности, учтивости і працьовитости. Побожний повинен бути селянин, бо раз у нього не стане Бога, не стане тої невидимої караючої руки, то він у тій хвилі зробиться диким звірем і пожре нас. Учтивий повинен бути селянин, щоб сповняв чесно свої обов'язки, додержував даного слова, бо прецінь же на тім основується ввесь горожанський порядок, це тільки дає йому право бути горожанином конституційної держави. А працьовитий повинен він бути… ну, це вже звісно, бо як не заробить, то й їсти не буде. Це так, моє панство, це всі знаємо. Але чи всі так само знаємо й наші обов'язки зглядом селянина? Чи всі знаємо, чим ми для нього є і повинні бути? Не уймаючи чести нікому з присутніх тут, осмілюся таки сказати, що не всі знаємо це так ясно й докладно, якби цього було треба.

Щось немов легесенький осінній вітерець повіяло по цілім зборі. Квадратове лице пана маршалка почервоніло, не знати чи від вишняку, чи від досади, бо то був чоловік, як казали, „з гумором і темпераментом“, а особливо, коли мав у чубі. У деяких гостей губи потягнулись кінцями вниз, у других вгору від незамітного іронічного сміху, — але, між тим, все було тихо, чемно і прилично, як і слід при такім піднеслім торжестві. А пан Зефирин говорив дальше:

— Так, моє панство, не всі знаємо! Бо що репрезентує двір у селі? Репрезентує традицію, інтеліґенцію і капітал. Це ті три джерела, з котрих плинуть наші права, але заразом і наші обов'язки. Які права дає нам традиція? Право на пошану і честь у селян, те право моральної вищости, яке надає почуття великих заслуг наших предків і блискучої минувшини, котрої ми одинокі представники і зберегателі. Але, користуючись тими правами, які ж обов'язки маємо ми, вложені на нас тою традицією? О, певно, що великі і святі! Зберегати її дорогі останки, плекати в своїх серцях духа минувшини, святу і невгасаючу любов до вітчини і ті незабутні чесноти, котрими предки наші на ввесь світ ясніли, ту лицарську енергію, ту горду незалежність, сполучену з ненастанною дбалістю о добро цілости, ту жертволюбність для інтересів загалу, котрої так багато і так блискучих примірів виявляє кожна карта нашої історії!

— Зебжидовський, Зборовський, Радзєйовський, Опалінський, Сіцінський, Щасний-Потоцький, — впівголосу на пальцях вичисляв пан маршалок, немов для власної пам'яти, і лиця всіх присутніх спалахнули живим рум'янцем — не знати — чи стиду, чи обурення, чи так таки невинного заклопотання з тої причини, що такий поважний чоловік так не в пору перебиває таку гарну мову, та й то ще господаря дому. Пан Зефирин хоч также палахнув живим огнем, але вчинив так, немов не чув тих слів і, кашлянувши разів кілька, говорив дальше.

— Які права надає нам інтеліґенція? Права природніх і одиноких провідників, заступників і репрезентантів народу. А обов'язки? Обов'язки вчителів і просвітителів. Світла треба нашому народові, всі це повторяємо, а прецінь треба нам знати, що тільки від нас він може дістати те світло, правдиве, не те, що розпалює пожар, а те, що світить, а не гріє, то є pardon, не палить! Глядіть, мої панство, один вид отакої машини більше навчить хлопа, як десять книжок! Хлопові треба не теорії, а практичної науки, іншої він не зрозуміє, інша йому не потрібна і шкідлива. А така практична наука повинна і може йти тільки з двору. Як життя дідича і його сім'ї повинно бути для хлопа взірцем моральним, так увесь двір повинен бути для нього школою, музеєм, кабінетом експериментальним, вічно відкритою книжкою. І як з гирла цієї машини ллється благодатна вода на зсохлу землю, так з двору повинна раз-у-раз литись…

— Трррах! — роздалось нараз знадвору.

— Що там? Що там? — закричали панство, заметушились і поперли до машини. Води насеред луки стояла вже величезна калюжа, але зате потік був майже до дна виссаний. А коло машини метушились люди, шпортався заклопотаний слюсар. Коні стояли.

— Що тут сталось? — скрикнув, прискакуючи, пан Зефирин.

— А хто знає що, — чухаючись у голову, сказали парубки, що держали коней, — щось у машині луснуло і вода перестала йти.

— Та що тут буде йти, коли в потоці сухо, — озвавсь гризько пан маршалок.

— То-то й є, прошу ясновельможного пана, — озвався слюсар, — ця помпа завелика для цього потоку, а як не стало води, то крізь дірки в сисаку набігло до середини болота. Болото заткало кляпу, коні шарпнули, і товчок кляпу зламав.

Пан Зефирин аж посинів з лютости і, не тямлячи сам себе, крикнув:

— А нехай же вас грім поб'є, осли безглузді! І чому ж ви не перестали, як побачили, що води нема? Тепер треба буде машину назад до Англії посилати до направи, бо тут жоден дурень її не направить!

V

Пані Целина Андрониковська лежить недужа і до гостей не являлась. І недуга її не проста — глянеш з боку на її рум'яні, повні лиця, розкішну стать, блискучі очі, і певно подумаєш: карай, Боже, й до віку такою недугою! Та ба, не все золото, що блищить. У пані Целини хоч і все здається здорове, так що ж, нерви, нерви, — от де її нещастя. Нічого не болить, їсть добре, спить добре, травить добре, а все таки чує в кожній хвилі, що нерви її „страшно напружені“, „як струни лютні“, мовляє вона, що доволі найлегшого дотику, різкого звуку, подуву вітерка, щоб їх збудити, зворушити, збентежити, щоб повалити її з ніг, довести до конвульсій, до полусмерти. Страшна то слабість, тим страшніша, що звичайно її ніжно й сердечно любимий муж, пан Зефирин, має те нещастя — роздразнювати і розворушувати її бідні нерви. Нехай тільки вона крізь стіну вчує, як він іде по коридорі і скрипить черевиками, або як ходить по своїм покою і посвистує, або нехай до її носа долетить запах його дорогої сигари або до її вуха шелест книжки, котру він читає, — так уже нещастя готове. Де стоїть, там упаде, запищить, б'є довкола себе руками й ногами, а вже щоб в таку пору любимий муж показавсь їй на очі, так, не приведи Господи, вмерла б, здається, на місці. І мусить бідний Зефирин, скоро тільки зачує виск і біготню по коридорі, щодуху втікати з покою і з дому, бо буває й так навіть, що сама його присутність через стіну або й через дві якоюсь дивною магнетичною силою кидається на „страшенно напружені“ нерви його жінки й погіршує її стан. Але що всього дивніше, так це ось що: запах засмальцьованих халатів та хлопських кожухів, юхтових і дьогтем мазаних чобіт, заваляних у стайні та в грязюці ніг прислуги, стукіт магля, ступи, ціпів і кузні, свист машини, гавкання собак, калатання ножів у кухні, квакання качок, гомін іншої птиці та худобини, — це майже ніякого впливу не мало на її нерви. „Організація моя так ніжна, — говорила вона, — що всі оті грубі товчки проносяться, не доторкаючись мене, і що тільки найтонші, найніжніші струни моєї душі спосібні видавати звуки й улягати стороннім впливам“. А коли пан Зефирин не раз дивувався, відки це походить, що якраз його особа має на її „струни“ такий фатальний вплив, то вона з чаруючим, немов омліваючим усміхом шептала йому:

— Бо я тебе дуже, дуже люблю! Найніжніші струни моєї душі нерозривно зв'язані з тобою, від кожного твого руху вони вже тремтять. Знаєш, як магнетична голка тремтить, коли наблизити до неї залізо. Така голка, то я, а ти — залізо!

Хоч і як лестною для пана Зефирина була така назва, то все таки вічне тремтіння його улюбленої „голки“ було для нього зразу якесь дивне, а далі дуже прикре й неприємне. Він тисячі видав, возячи жінку по всяких купелях та товариствах, але вилічити дивну слабість показалось неможливим. Навіть початку її ніхто не міг знати, а сама пані Целина найменше. Так якось раптом найшо на неї, та й годі, і то якраз в рік по їх шлюбі. До того часу була здоровісінька, а нараз — нерви! І оце вже п'ять літ вона нещасна хоч тілом цвіте і, мов рожа, пишається, зате нервами не то живе, не то помирає.

Вже й лікарі від неї відступили — крім одного та й то такого, що диво дивне, як він і прийшов їй до вподоби. Простий цирулик з містечка Болотяного. Правда, зове він себе магістром фармації й хірургії, але проте по ярмарках пускає хлопам кров і рве зуби, аж куриться. Правда, являючись у панськім дворі в Сухобабах, він все прибраний по-европейськи, виголений і виперфумований, — одним словом, джентльмен. З себе він невеличкий, з низьким лобом, довгим закривленим носом, тонкими губами й широкими вустами, з кістьми вистаючими на висках, і з довгими, як у малпи, руками, а коротенькими ніжками, — та проте звинний, верткий і говіркий, а забавний який! Одним словом, зумів збудити для себе повне довір'я у недужої пані.

— Оцей Фледермавс один ще й держить мене на світі, — говорить часом мов знехотя пані Целина.

— Ну, не розумію, як такий глупий голиборода може тобі помагати, коли й найславніші лікарі цього не могли? — говорить пан Зефирин.

— Що ж, мій милий, — оживлюється пані, — часом і сліпа курка зерно найде. А Фледермавс хоч лікар і поганий, але діягноза у нього, милий мій, діягноза! Знається, це вже такий дар у чоловіка, сказати б вроджений!

— Ну, і як же він здіягнозував твою слабість? Що це за слабість?

— Не знаю. Це ще, каже він, його секрет. Мусить випробувати, переконатися, а тоді…

Два роки вже пробує Фледермавс і переконується, чи добра є діягноза, але ще мабуть настоящої правди не дійшов. А пані все нездужає та нездужає: ні смерти, ні попусту. Пана Зефирина це вже й нудити почало, але він не каже нічого, щоб не попсувати жінчиних струн, — віддається більше справам публічним.

Вже по обіді. Пані Целина з ліжка не вставала, в ліжку таки й пообідала. Пан Зефирин пообідав сам, бо гості з луки прямо роз'їхались, лишаючи там пусте шатро, множество порожніх пляшок, попсовану машину і пана Зефирина в великій лютості. „Ірриґація принесла йому ірритацію“, — кепкував пан маршалок, похитуючись у своїм повозі. І прочі гості кожний про себе не щадили іронічних заміток, але пан Зефирин не чув нічого.

Пані Целина по обіді в добрім гуморі: Фледермавс був рано і зо дві години продовжав свою діягнозу — дивним способом від самої тої діягнози пані якось легше робилось, нерви вспокоювались. Вона дзвонить і велить попросити до себе пана Зефирина. Той не мало здивувався, бо таке диво рідко у них лучається; квасний, роздратований іде він до жінчиного покою, не забуваючи натягти м'які галоші на черевики, щоб таки не роздразнити її нервів.

— Ну, мій милий Фирцю, — весело защебетала пані, — тішся зо мною, пан Фледермавс обіцяв, що швидко буду здорова!

— Дай Боже, дай Боже, пора би вже! — якось холодно процідив пан Зефирин.

— А, так холодно це кажеш? Ти мене вже не любиш! Тобі все одно, чи я живу, чи вмираю! О, мій Боже!

— Але ж, Ліночко, бійся Бога, що ти говориш? Я… тебе не любити? Душечко моя! Прости мені! Цей холодний тон зовсім з іншої причини!

— З якої?

— Та так, всякі клопоти, моя мила. А надто ще сьогодні. Ти знаєш, я спровадив з Англії машину для ірриґації, сьогодні й посвятили. І представ собі, ті болвани як почали помпувати, то й натягли всередину болота та камінців, загатили кляпу, а опісля коні як потягли та й кляпу зламали. Тепер треба машину назад до Англії посилати до направи.

— Ха-ха-ха! — засміялась пані дзвінким своїм сміхом, котрий у іншої звичайної людини свідчив би про ідеальне здоров'я — То забавне! Бідний мій Фирцю! Жаль мені тебе, нещасний господарю! Але що ж твої гості? Я чула, що й той поганий маршалок був між ними.

— Був, — гірко аж скрикнув пан Зефирин. — Представити собі не можеш, що за грубіян. Спершу п'є не перестаючи, а потому язикові волю дає. І гніватись на нього не смієш, бо опісля всього відопреться: „Е, любий сусідо, це твій славний вишняк з мене говорив, а я, їй-богу, ані на думці не мав тебе ображати!“ А як машина зламалася, то трохи не тріс з радости. Представ собі: чиниться зовсім п'яним і ніби в замішанню при всіх гостях підходить до мене, стискає за руку і ґратулює![6] Як я здержався, що не наговорив йому сатисфакцій[7], то й сам уже не знаю!

— І охота тобі возитися та панькатися з тим старим банкротом! Я би на твоїм місці запиталась би його, чи в сутеренах його палацу гарні раки плодяться?

Пан Зефирин засміявся.

— Що ж, душенько, не можна! Хоч банкрот, але все таки бувший мільйонер і тепер ще на два роки маршалок повітовий. Правда, що мільйон свій він утопив, будуючи насеред ставу палац, котрий тепер, ще вверху не скінчений, фундаментами в воду лізе, ну, але ти знаєш, що палац у нього дуже дразлива річ.

— А тобі ґратулювати, як машина попсувалася, то не дразлива?

— Та так воно, але що робити. Він як маршалок, міг би мені нашкодити, а я йому що зроблю? Краще, думаю собі, не займати біду, нехай щезає.

Розмова перейшла на інші предмети. Пані Целина оживилася, підперла прекрасну головку на лікоть зграбної ручки, її густі, золото-жовті коси буйними хвилями спадали на її груди й плечі, очі її блищали, вуста, червоні як калина, так і просились до поцілунку, — пану Зефиринові мимоволі нагадались медові місяці їх спільного життя. Він підсівся ближче, взяв її руку й поцілував. Вона — нічого. Він поцілував удруге. Розмова плила дальше. Пані Целина говорила, мов і не замічала, як пан Зефирин нахилився й поцілував її біле, кругле плече. Але коли бідний чоловік нахилився ще нижче й діткнувся устами її рум'яного лиця і при тім незручно потрутив крісло, так що воно стукнуло, нараз пані Целина скрикнула, верескнула душу проймаючим голосом, кинулась навзнак і почала метатися на ліжку, немов в яких страшенних муках. Переляканий пан Зефирин поблід і не знав, що діяти: чи рятувати недужу, чи втікати, щоб своїм дотиком ще дужчого не додавати їй болю. На щастя прибігли дві покоївки, на їх руки пан Зефирин здав свою жінку, а сам тихцем, щодуху подався до свого кабінету. З півгодини чути ще було крик і виск нещасної пані, по чім усе успокоїлось.

— От нещастя моє, — говорив пан Зефирин до вірного Теофана, — нещастя з такою жінкою. А що їй такого, й сам не знаю! І живи ж тут з нею! Теофан!

— Прошу вельможного пана!

— Піди на село й кажи Одарці Ключниковій, нехай прийде до мене.

— Прошу вельможного пана, Одарка хора.

— То Насті Шарварківні.

— Настя пішла до міста, була тут рано та й пішла.

— Sacrebleu! Була тут, а ти мені не сказав?

— Вельможний пан при гостях були.

— Ну, то йди до кого хочеш, котрабудь нехай прийде. Тільки, знаєш, з тих, що мені подобаються.

— Знаю, знаю, — сказав Теофан і вийшов.
VI

Минуло півроку. Осінь надворі. Направлена машина давно прийшла з Англії, давно залила цілу луку й перемішала її в здоровий ставок. Літом замість трави виріс на ній шувар та сітник, а декуди купками вибуяла хистка тростина. В ту пору, коли у людей була косовиця, на панській луці квакали жаби. Ціле село заходилося від сміху, а пан Зефирин тільки спльовував та мало не до крови тер лисину. А робітники все ще помпували та помпували воду з потока.

— А покиньте ви до біса помпувати! — скрикнув одного дня пан Зефирин. — Хіба не бачите, що ставок з луки зробився!

— Як вельможний пан казали, так ми й робимо.

— „Казали, казали!“ — передразнював пан Зефирин. — Власного розуму у вас нема на стільки, щоб догадатися самим, що й як робити! Все вам кажи та й кажи! Тьфу!

Робітники відп'яли коні і лишили машину на Божу волю на луці.

— Нехай просхне вода, — міркував пан Зефирин, — то земля напоєна швидко поросте і ще хоч під осінь косовиця буде.

Але вода не просихала, мабуть під тоненьким пластом чорнозему була така глина, що не пропускала воду. Лука розкислася і ані думала поростати травою. Тільки шувар та водяне зілля розростались навзаводи.

— Проклята історія! — скрикував пан Зефирин кожного разу, як тільки поглядав на нещасну луку, — треба буде назад осушити та й годі.

Але для осушення треба було робітників, а на робітників прийшлось ждати до осени. Якраз сьогодні й згодив пан Зефирин таки з свого села людей за 200 зр., щоб висушили його луку. А машину, котра між тим знову поламалась, велів розібрати і привезти додому.

Злий і невдоволений після таких розпорядків ходив пан Зефирин по своїм покою, коли втім увійшов Теофан.

— А що там, Теофане?

— Ясновельможний пан маршалок приїхав.

— Що? А той якого біса в робучий день? Гм. Проси!

То не сонце зійшло, а до покою пана Зефирина вкотилося широке чисто виголене й розрадуване лице пана маршалка.

— А, вітаємо, вітаємо! Коханого пана маршалка! — з неуданою радістю скрикнув пан Зефирин, спішачи назустріч гостеві. — Що ж то за щасливий випадок провадить коханого сусіда?

— Ґратулюю, ґратулюю коханому сусідові! — басом заговорив пан маршалок, обнявши своїми могучими лапами обі пухкі руки пана Зефирина і щосили потрясаючи їх.

— Мені? А то чого?

— А похвали, публічної, всенародньої похвали. О, вона вам зовсім справедливо належиться, давно належалась!

— Мені? Публічна похвала? Де? Коли? Від кого? За що?

— Що, хіба ви не знаєте? Не читали газет? Не читали останнього номеру „Czas'у“?

— Хоч і стидно мені, а мушу признатися, що не читав.

— Ну, так я й думав! Ха, ха! Добре то кажуть, як Бог дасть, то й у вікно на вилах подасть. Але ж то колосальне! Глядіть самі, от я немов знав, таки з собою взяв той номер. Читайте! Отут, отут, кореспонденція зі Львова з знаком двох параграфів! Знаєте, наш чоловік пише, добре поінформований. А що, га?

Пан Зефирин тремтячими зі зворушення руками взяв широкий, як плахта, а зм'ятий, як стирка[8], лист краківської газети і прочитав з неї ось що:

„Вчера відбулося засідання утвореної при Виділі краєвім комісії для піднесення краєвого рільництва, на котрім між іншими відчитано справоздання, ласкаво уділене одною секцією Товариства господарського о поступах рільного господарства в подільських сторонах. З особливою похвалою піднесла секція світлу й невтомну діяльнісь Вельможного пана Зефирина Андрониковського, властителя Сухобаб, на полі введення й розширення в тих сторонах раціональної господарки на лад західньо-европейський. Блискучих здобутків каже особливо надіятись розпочата в біжучім році з немалим коштом спроба ірриґації сухих та неврожайних лук. Машина, спроваджена для цієї цілі прямо з Англії, збудована по найновішій системі, і функціонує так легко, що пара коней, запряжених в керат, можуть без труду виконувати всю потрібну роботу. Комісія радо прийняла до відому цей потішаючий факт, і згадавши також про давніші заслуги пана Зефирина Андрониковського на полі сільського господарства, іменно ж про його теоретичні праці, — ухвалила запросити його в свої члени, надіючись, що на тім гоноровім становищі схоче і зможе також цілому краєві рівноцінні віддавати услуги“.

Під час читання цього півурядового документу не тільки руки, але й губи і ноги пана Зефирина чимраз замітніше почали тремтіти, голос його затих, дух його в грудях захватало. Була хвиля, коли в голові його промайнув сумнів, чи це може не гірка іронія, але довгим життям і вихованням втолочене в кров і кість його комедіянство зараз узяло верх.

— Га, така видно воля Божа, — сказав він з уданою резигнацією, — не суджено мені спокійно доживати віку в моїм тихім куточку. Що ж, чим можу, готов послужити краєві!

— Ну, ну, багато можете, дуже багато! — заохочував його маршалок. — Ґратулюю, ґратулюю! Щасливої вдачі на новім полі! Хто знає, дорогий сусідо, це таке поле, по котрім багато стежок провадить, а деякі й дуже високо ведуть! Дай Боже, дай Боже! Не можете собі представити, як щиро мене врадувала оця звістка!

— Щиро, сердечно дякую вам, дорогий пане маршалку, що були такі ласкаві і трудились, щоб мені о тім донести!

— Сусідська річ, сусідська річ, що ж, за що ж тут дякувати? Хіба ж ви б зі мною в данім разі інакше поступили?

— О, певно, певно! — сказав пан Зефирин, задзвонив і велів Теофанові принести закуску й бутилку бордо з пивниці, щоб з дорогим паном маршалком „обілляти“ таку радісну новину. Радість пана Зефирина ще збільшилася, коли під час снідання принесено йому пошту: з-поміж газет і листів здалека вже виднівся товстий пакет із штампілією виділу краєвого. Це був лист від комісії для піднесення краєвого рільництва, підписане головою тої комісії, князем С. і секретарем — графом Р. і запрошуюче пана Зефирина в її члени.

Пан Зефирин був простий шляхтич і навіть свого роду доробкевич, а такі високі титули, як князь і граф, робили на нього якийсь магічний вплив. Усі сумніви о тім, чи справді такі великі його заслуги, як розплескано, і чи справді зможе і зуміє він зробити дещо доброго для краю, розвіялись мов дим на вітрі перед блискучою перспективою — засідати разом, радити разом, рішати, які б там не було, діла разом з князями і графами. Аджеж і на нього через те спливає частина графської та князівської світлости! Він чув добре, що його сусіди-шляхтичі, хоч банкроти в більшій частині, все таки якось згори, косо дивляться на нього, — що його заможність будить у них тільки зависть, а не поважання, а його панські манери частенько таки викликають легесенький іронічний сміх на їх устах. Ну, тепер цього не буде! Чоловік, котрого князі і графи узнали гідним засідати між собою, котрого самі туди запрошують, котрого заслуги публічно вихваляють, — такий чоловік може чути себе певним на своїм становищі, може чути себе вищим над покутну зависть та застінкові шепти!

VII

Пан маршалок поїхав, випивши на радощах не одну, а дві бутилки бордо. Пан Зефирин бистрими кроками ходить по своїм кабінеті. Голова і серце його повні радісною новиною. Він махає руками, говорить сам з собою, то сідає, то знов устає, — очевидно, почуває потребу поділитися з кимнебудь своїм щастям. Вкінці рішається, надіває калоші поверх черевиків і тихесенько йде до кабінету своєї жінки, що все ще якось не може здвигнутись з ліжка.

Не пройшло й п'яти мінут, як він назад не ввійшов, а влетів до свого кабінету. На ньому лиця нема, блідий як стіна, тремтить і зубами січе, мов опущений в льодову воду, руки судорожно мечуться в повітрі, хапаючи щось невловиме, очі помутліли і вперлися кудись в неозначений простір. Що це з ним сталося? Ах, проста річ, він не в пору прийшов до кабінету своєї жінки і побачив, як магістр хірургії Фледермавс діягнозував її слабість. І більше нічого.

Мов скажений, забігав пан Зефирин по своїм кабінеті. Вихром носились думи в його голові. Глянув на листа комісії і гірко всміхнувся.

— Проклята комедія! На біса мені її, — сказав крізь затиснуті зуби і шпурнув листа в кут. — У мене своєї комедії аж по шию! Тьфу! Отак подумай! Отак поміркуй! Нерви, напружені струни, ніжні звуки, а вона он що! Тьфу!

В хаті душило, тиснуло його. Вибіг на подвір'я, щоб провітритись. Нараз під шопою побачив прип'ятого осідланого коня пана Фледермавса. Безумна, дитяча думка стрілила йому в голову, думка, певно що не гідна поважного обивателя і члена краєвої комісії для піднесення рільництва, але все таки думка, на яку може здобутися чоловік у такім людоїднім і поганім настрою, в якім находився в тій хвилі пан Зефирин. А в додатку ще він побачив якраз пана Фледермавса, що скулений, очевидно стривожений, вихопився з дому і, не оглядаючись, нічого не бачучи, підтюпцем біг до свого коня.

— Доброго здоров'я, пане Фледермавс! — крикнув, трохи що не над його вухом, пан Зефирин. Лікар аж стрепенувся, мов громом пришиблений.

— Маме-лебен!.. Вус тойгт мер дус![9] Доб… доб… доброго… — лепотів Фледермавс, з лютого переполоху стративши владу над своїм язиком. Коліна його так і зателіпались, зуби на лярум[10] задзвонили, він не міг ні стояти, а очевидно готовився таки на місці сісти на землю.

— Що пан нас так вчасно покидає? — говорив пан Зефирин, немов і не бачучи Фледермавсового переляку; на ділі ж постава нещасного такою видалась йому забавною, що він не міг відмовити собі нелюдської приємности якнайдовше помучити його.

— Ві гайст[11] вчасно? Вісімнадцята, чи то п'ятнад…, pardon, дванадцята год… год… год… дина!

— Чи не хорі ви, пане Фледермавс? Що це таке з вами? — запитав пан Зефирин.

— Я? Як то, ясновельмо… мо… можний па… па… па… не?

— Та так, і мову вам відняло, ви ж звичайно добре говорили. І трясетесь, як на рожні, і бліднете, то червонієте! Ну, не дай же Боже, щоб ви часом від моєї жінки нервів не набралися!

— Вель… вель… вельможний пан жарту… ту… тує.

— Ні, не жартую, а що правда. Страшно на вас дивитися! Що вам такого? Я на серіо за вас неспокійний!

— О, ні… ні… чого! Перепрашаю, чи то, pardon, дякую пану. Я здоров, зовсім здоров!

— Не вірю, не вірю! Бійтеся Бога, та ж ви кроку не можете зробити! Ви от-от упадете на землю!

Лікар, тремтячи усім тілом, трібував усміхнутися, але сміх той вийшов такий кислий та кумедний, що пан Зефирин аж зареготався, та так голосно й дико, що йому аж у п'ятах постило.

— Фе, хто ж видів так піддаватися слабості? Пане Фледермавс, та же ви якийсь доктор! Ану, розрушайтесь, зараз вам ліпше стане! Давайте, побіжімо, хто скорше коло стирти стане, ану!

І не чекаючи відповіді, пан Зефирин ухопив Фледермавса за руку, стис її, мов залізними кліщами, й пустився бігти.

— Проше пана! Проше пана! — либонів лікар у смертельній тривозі, але голос його урвався, ноги подріботіли слідом за скаженими скоками пана Зефирина, але швидко відмовили служби, і Фледермавс з цілого розмаху гепнувсь на землю.

— Ай, ай, ай! — запищав він. Пан Зефирин став над ним і дивився, як він, все ще одубілий зі страху, силується встати, а не може.

— Ха, ха, ха! Ото доктор! Ото мужчина! Тьфу! — кричав пан Зефирин, вхопив його з виразом огидливости за руку, шарпнув щосили і ще дужче переляканого поставив на ноги.

— Про… про… прошу ясного пана, — лебедів отуманілий Фледермавс.

— Що таке, мій дорогий друже?

— Про… про… прошу, я хочу додому їхати.

— Додому? Мій Боже, а тут хіба не дім?

— До себе, до міста.

— Ну і що ж, хіба я вас не пускаю? З Богом! Щаслива дорога! Тільки я ще раз кажу, ви, мабуть, хорі. Може вас відвезти?

— Ох, у мене є кінь! Я не хорий, я заїду сам.

— Ну, так за чим же діло стало? Ага, вам може заплатити за ту… як то її… за діягнозу моєї жінки? Я готов. Я зараз! Тільки ходіть до мене до кабінету, зробіть рахунок, а я в тій хвилі!

— Ні, ні, ні, — аж руками затріпав лікар, обливаючися смертельним потом. — Нащо того? Я… так…

— Ну, як воля ваша, ваше не втече. Не хочете нині, то найдемо інший час. А як думаєте? Так, по совісті скажіть: видужає моя жінка, чи ні?

— О, видужає, видужає, тільки прошу, хай я їду додому!

— О, мій добродію, їдьте, їдьте, коли б тільки видужала!

Лікар все ще непевним кроком поплівся під шопу, але даремне було його силування, щоб вилізти на коня: і руки, і ноги, все відмовляло послуги. Пан Зефирин сам таки його висадив.

— Нехай уже й так, випроваджу вас аж за браму, бо виджу, що ви щось нездорові, — сказав він, беручи коня за поводи.

— Ох, не треба, не треба! — лепетав лікар, але дарма. Пан Зефирин держав в руках і його, і коня. Виїхали.

— Ну, бувайте здорові, пане Фледермавс, не згадуйте лихом, — сказав пан Зефирин. — Але гов, сідло у вас щось погано стоїть! — І поправив сідло, та так поправив, що кінь відразу дуба став, опісля задом угору фиркнув, а затим щосили, стрепенувши всім тілом, рвонувся, як скажений, і погнав вихром по рівній дорозі. Фледермавс ані гласу не пустив, але щосили руками й ногами держався на коні. Нараз кінь став і почав поступатися взад, раз-y-раз то на задні ноги зводячись, то задом угору фиркаючи. Коли се нічого не помагало, він повернувсь задом вліво, обкрутивсь разів кілька в скажених скоках довкола, а затим знов рвонув наперед, аж землю рвучи копитами. За яких п'ятсот кроків знов зупинився, знов ті самі маневри. Та сим разом діло було над глибоким ярком, в котрім на дні стирчало грубе каміння та декуди росло терня. Вертаючись взад то вліво, то вправо, кінь задніми ногами шубовснув у ярок. Фледермавс тільки гикнув і коміть головою з коня покотився в ярок, а кінь поверх нього.

Пан Зефирин від брами бачив цю скажену гонитву, але серце його було мов задеревіле, йому не жаль було лікаря. Він чув до нього не ненависть, а обридження, мов до жаби, котру без жалю вбиваєш каменем. Аж коли побачив, що кінь і їздець попадали в ярок, звільна, не спішачи, пішов туди.

Ще не дійшов і до півдороги, коли кінь виліз із ярка, але без їздця і без сідла. Виліз та й став, мабуть добре таки потовкся й перелякався, — хріп і землю гріб копитом; на дні ярка стогнав Фледермавс.

— Боже, а тут що сталось! — скрикнув пан Зефирин, ніби несподівано наткнувшись на цю нещасну пригоду. — Пане Фледермавс, а вам що такого? Упали, покалічились?

— Ох, упав! Руку зламав! — стогнав лікар, піднимаючись з трудом. Ліва рука його справді звисала безладно, була зламана вище ліктя.

— Руку зламали! Що за нещастя! Ходіть я вас порятую, добре, що тут недалеко до мене, тут вас оглянемо, оббандажуємо і додому відвеземо.

— Ні, ні, ні, не хочу до вас, — закричав лікар. — Я сам на своїм поїду, правою рукою! Тільки поможіть осідлати й підсадіть! Поїду, поїду, то недалеко! Ох, ох, ох!

Пан Зефирин, злобно всміхаючись, осідлав коня, кинувши геть на бік ту тернову гілку, котру перед тим вложив був під сідло. Стогнучи та кленучи ввесь світ і себе, поїхав Фледермавс додому. Зламана рука безвладно висіла при його боці, причиняючи йому страшні болі.

А пані Целина того таки дня видужала, і так то вже любить пана Зефирина! Правда, з ірриґації нічого не вийшло, машину як розібрано, так і не складено, а головні частини двірський коваль виробив на підкови, тільки рура від помпи досі гніє на підвір'ю, заржавіла та до половини погрузла в болоті. Проте, пан Зефирин має славу поступового й раціонального господаря, а на першім засіданню комісії для піднесення краєвого рільництва великий оплеск здобув собі „глибоко обдуманою і блискучою“, — як писали газети, — промовою про культурну місію двору серед громади.

 
(80-ті роки)

——————

  1. Війт — начальник сільської громади, староста.
  2. Дурне світ, торгівля горілкою основа.
  3. Постемповець — з польської — поступовець, прогресист
  4. Нанашку — дядьку.
  5. Дати їм горілки — з польської мови.
  6. Ґратулює — здоровить.
  7. Сатисфакція — задоволення.
  8. Стирка — ганчірка.
  9. Мамо, люба! Що робиться зі мною!
  10. Лярум — алярм, тривога.
  11. Що називається.