Плакала киця на кухні,
Аж їй очиці попухли.
„Чого ти, киценько, плачеш,
Їсти, чи питоньки хочеш?“
„Істи ні пити не хочу,
З тяжкої жалости плачу.
Сам кухар сметанку злизав,
На мене, кицуню, сказав.
Хтів мені лапки побити,
Чим же я буду ходити?“
„Скажи ж нам, киценько мила,
Як ти ся[1] в нього просила?“
„Я му[2] сказала: Ой, пане,
Хай тобі жаль мене стане!
Не бий ти кицю мізерну,
Я тобі шкоду поверну.
Настане ранок майовий.
Піду я в поле на лови;
Походжу мало, чи много,
Зайчика зловлю малого,
Тобі принесу живого.
Горобці в стрісі укриті
І перепілонька в житі,
Все те моя буде здобич,
Як мені буби не зробиш.
А як полудне настане,
Пригріє сонце весняне,
Скриються зайчики й птахи,
Я влізу в воду по пахи,
Я всі броди переброжу,
Вже ся на хитрість спроможу.
Вже ся спроможу на шутку,
Наставлю хвостик, як вудку,
Наловлю рибок я много,
А все для тебе їй-богу!“
|
