Твори (Франко, 1956–1962)/7/Лисичка кума

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том VII
(1956

Іван Франко
Коли ще звірі говорили
Лисичка кума
Існують інші версії цієї роботи: Лисичка кума
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1956.
ЛИСИЧКА КУМА
 

Був собі раз Вовчик-братік і Лисичка-сестричка й задумали вони взятися чесно на хліб працювати. Винайшли собі нивку поля і змовилися посадити на ній картоплю. Вранці рано вибралися обоє до роботи, ямки робити та картоплю садити. Дома поснідали, що там Бог дав, а щоби в полудне не бігати додому, взяли відразу з собою обід і полуденок: глечик меду й кошик паляниць. Поклали страву між корчі, а самі, перехристившися, та й до роботи.

Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 7. Дитячі твори (1956) - page 296.png

Коплють, коплють, та Лисиці швидко навкучила чесна праця. Ніби то копле[1], а сама думає, як би то вихопитися та в корчі медку полизати. Ось у недалекім болоті поміж тростиною загукав Гук на все горло:

— Гуп-гуп-гуп!

— Зараз, зараз, сватоньку, — скрикнула Лисичка, немов би то її кликано. І вже кинула мотику та й забирається йти.

— А куди ти, Лисичко? — питає її Вовчик-братік.

— Хіба не чуєш, сват Гук мене кличе.

— Та чого?

— Ми ще з ним учора балакали: бачиш, у нього сьогодні христини, то він просить мене за куму.

— Га, коли так, то йди, тільки не барися.

— Я заразісінько верну! — мовила Лисичка. — Копли собі свій загонець, я тебе здогоню.

Побігла Лисичка в корчі, зараз до горщика, попоїла добре меду, закусила паляницею, все чистенько позав'язувала, пооблизувалася та й іде до Вовчика, спишна водячи хвостом — звичайно, кума.

— А що, вже по христинах? — питає Вовчик.

— Та вже, — мовить Лисичка.

— А що там Бог дав?

— Хлопчика.

— А як же його охристили?

— Початочок.

— Ото ім'я! Я ще й не чував такого, — мовив Вовчик. Лисичка нічого не мовила, але взялася пильно до роботи.

Може так минула година, а може й дві, — знов Лисичці захотілося медку полизати. І ледве Гук з болота загукав, а вона на ввесь голос кричить:

— Зараз, сватуню, зараз!

— То що, Лисичко? — питає Вовчик.

— Та бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз на христини просить.

— Ну, що, коли просить, то йди, тільки не барися.

— Я заразісінько, Вовчику! — мовила Лисичка та й шмиг у корч. Зараз до горнятка, наїлася добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного полуденку вже мало що й лишилося, та й вертається до Вовчика.

Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 7. Дитячі твори (1956) - page 297.png

— О, ти вже тут! Уже по христинах?

— Та вже.

— А що ж там Бог дав?

— Та дівчинку.

— А як її охристили?

— Серединка.

— Ото! Я ще й не чував такої назви, — дивувався Вовчик.

— У Гуків, Вовчику, все такі незвичайні назви дають. На те вони голосні птахи.

Попрацювали знов з годину, і знов Лисичці запа́х дуже медок, і ледве тільки Гук загукав із тростини, а вона кричить:

— Іду, сватоньку, йду!

— Та куди йдеш, Лисичко?

— Хіба не чуєш, що сват іще раз за куму просить.

— Що за диво, що він тебе так часто за куму просить? — мовив Вовчик.

— Бо мене дуже любить, Вовчику.

— Ну, то йди ж, а не барися, треба роботу кінчити.

— Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бійся, я своє зроблю.

Побігла Лисичка до корча, виїла решту меду з горщика, схрупала решту паляниць, усе поперевертала та й іде до Вовчика.

— А що, вже по христинах?

— Та вже.

— А що там Бог дав?

— Хлопчика.

— А як же ж його охристили?

— Остаточок.

— Ну, що ж, нехай здоров росте.

Копали так, копали, аж ось уже й полудне.

Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 7. Дитячі твори (1956) - page 300.png

Вовчик давно зголоднів, та все якось стидається признатися, а далі кинув мотику та й каже:

— Ну, на тепер досить. Чи не пора обідати?

— Певно, що пора, Вовчику-братіку, — мовить Лисичка, а сама ніби то копле, пильнує роботи.

— А ти ж не голодна?

— Та ні, Вовчику, йди ти сам та пообідай, мене там на христинах погостили.

Пішов Вовчик у корчі, дивиться, ого! Горщик порожній, аж вилизаний від меду, кошик перевернений і паляниць ані кришки нема! Аж тепер зрозумів, куди це Лисичка-сестричка так часто на христини ходила! Аж тепер йому вияснилося, які то вона своїм похресникам чудернацькі назви давала!

— А, так ти така, погана Лисице! — скрикнув Вовчик. — Хочеш мене роботою й голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те саму розірву і на обід згамкаю!

Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 7. Дитячі твори (1956) - page 301.png

Почула Лисиця Вовчиків крик, побачила, який він біжить злосливий та недобрий, і не чекала довго. Дала ногам знати та до лісу, а в лісі шусть у першу нору, яку надибала під корінням старого дуба. Думала, що сховається зовсім, але Вовчик таки встиг побачити кінчик її хвоста, як Лисичка його втягла до нори. Прибіг та й кричить:

— Ага, ти тут? Вилізай мені зараз! Не сховаєшся від мене.

Та Лисичка не дурна. Сидить у норі, ані пари з рота.

— Не обзиваєшся? Добре! Чекай лише, я тебе досягну.

Скочив Вовк, виломав довгу клюку, застромив у нору та й шпортає. Думка була вхопити Лисичку за ногу та й витягти на світ Божий. Не похопилася Лисичка, а клюка хап її за ногу. Нора тісна, Вовк почувши, що щось зачепив, так тягне, що є сили. От Лисичка, хоч і як їй мурашки поза плечима бігали, почала реготатися та й кричати:

— Ото дурний! Зачепив за дубовий корінь та й тягне. Думає, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни!

Почувши це, Вовк пустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справді за дубовий корінь.

— Ай-ай-ай! Моя ноженька! — закричала Лисичка, а дурний Вовк з радости як почав тягти, поки сам не змучився і клюки не зломав. Тоді плюнув і пішов геть і зарікся з Лисичкою більше не мати ніякої спілки.

1898

——————

  1. Копле — копає.