Перейти до вмісту

Твори (Франко, 1956–1962)/7/Мурко й Бурко

Матеріал з Вікіджерел
Твори в 20 томах
Том VII

Іван Франко
Коли ще звірі говорили
Мурко й Бурко
• Інші версії цієї роботи див. Мурко й Бурко Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1956
МУРКО Й БУРКО
 

Був собі в одного господаря Кіт Мурко, а у другого Пес Бурко. Хоч то Пес і Кіт звичайно не люблять один другого, та Мурко з Бурком із самого малку були великі приятелі.

От одного разу, саме в жнива, коли всі з дому позабиралися в поле, бідний Мурко ходив голодний по подвір'ю й муркотів дуже жалібно. Рано господиня, вибираючися в поле, забула дати йому їсти — значить, прийдеться бідному терпіти аж до вечора. До лісу було далеко йти, в стрісі Горобчиків не чутно ніяких; що тут бідному Муркові на світі Божім робити?

— Ей, — подумав він собі, — он там у сусіда на шпіхлірі[1] Голуби водяться. Я колись лиш одним оком заглянув: у двох гніздах є молоді Голуб'ята, такі ситі та гладкі, як подушечки. От би мені таке одне Голуб'ятко в пригоді стало! Та ба, Бурко по подвір'ю ходить, шпіхліра стереже. Хоч то ми з ним і приятелі, та я то добре знаю, що на шпіхлір він мене не пустить. Нема що й говорити з ним про це. Зовсім собача вірність у нього!

Але голод не тітка. Муркові чимраз гірше докучав порожній живіт, от він і почав міркувати, як би то здурити Бурка та спровадити його геть із подвір'я. При голоднім животі швидко думки йдуть до голови. От за малу хвилю мій Мурко біжить до Бурка, мов не знати з якою доброю новиною.

— Слухай, Бурцю, — кричить здалека. — Приношу тобі добру вістку. Ось власне тепер я сидів за селом на високій липі, знаєш, там на роздоріжжю коло хреста. Сиджу собі та чатую на Горобчиків, коли бачу, а з сусіднього села біжить межею якийсь Пес і несе в зубах ковбасу… та таку довжезну, що оба кінці геть поза ним землею волочаться. Приніс під липу, оглянувся довкола, чи не підглядає хто, живенько випорпав під коренем добру яму, запорпав ковбасу, ще й каменем на знак привалив та й побіг. От така то благодать! Я ледве всидів на липі, так мені запах до носа вдарив. Та що з того, не міг я поживитися нею, бо камінь тяжкий, та й глини бестія напорпав багато! То може би ти, братіку…

Ще Мурко й не скінчив своє оповідання, коли Бурко зірвався на рівні ноги і мов вихор полетів за село під липу шукати ковбаси. Він, бідний, також не дуже до переситу наїдався, м'яса рідко й нюхав, а ковбаса хіба у сні часом йому приснилася. А тут на тобі, така ласка Божа під липою закопана, ще й каменем привалена! Драпнув Бурко так, що аж закурилося за ним. А Муркові тільки того й треба було. Не тратячи ані хвилі часу, він горі углом[2] видряпався на шпіхлір, вибрав собі котре найтовстіше Голуб'ятко, вхопив його в зуби, загриз та й гайда з ним до своєї хати. Там він виліз на загату, положив Голуб'ятко перед себе та почав хрупати, радісно муркотячи. Тим часом Бурко прибіг до липи, шукає, нюхає, порпає — нема ані каменя, ані глини, а ковбаси й духу не чути. Вертає бідний мов із лихого торгу додому та й біжить просто на Муркове обійстя, щоби пожалуватися приятелеві, пощо його здурив. Та ставши за углом, він почув, як Мурко, облизуючися від крови з Голуб'ятка, балакає сам до себе:

— Ото дурень той Бурко! Він десь тепер певно вганяє попід липу, язик висолопивши, та шукає ковбаси, а не знає, що я його Голуб'ятком так славно пообідав!

Дряпнула Бурка по серці така фальшивість приятеля й завзявся відплатити йому. Усміхаючись, він підійшов до загати та й мовить:

— Ей, Мурку, Мурку! Ти гадаєш, що ти мене здурив, що я повірив твоїй байці про ту ковбасу? А я сидів за плотом і бачив, як ти з нашого шпіхліра Голуб'ятко взяв. Та пощо тобі від мене критися? Чому було не сказати просто? Хіба я приставлений Голуб'ят пильнувати? Це не моя худоба. Я й сам був би не від того, щоб часом одно-друге схрупати. От хоч і зараз. Ану ходи та подай ще й мені одно, а собі можеш і ще одно взяти.

Дуже втішився Мурко, чуючи таку мову, бо звісно, злому завсігди радісно, коли пізнає, що й другий, кого він мав за чесного, такий самий злодій, як і він. І скочив Мурко з загати, щоби привітатися з Бурком, та цей в тій хвилі хап його за карк і роздер.

1898

——————
  1. Шпіхлір — комора.
  2. Угло — ріг.