Повідають мудрі люди:
Прибудь розум, щастя буде.
Того й Лис державсь усе:
Хоч мороз шкребе по тілі,
Але рухи бистрі, смілі,
Гордо голову несе.
Так він виступив охоче:
Всі на нього вперли очі,
Всім зробилось прикро так,
Мов чекали грому, бурі…
Між ряди німі, понурі
Лис вступив мов весельчак.
„Га, убійце ти проклятий!
Ти ще смієш тут ставати?“ —
Грізно з трону крикнув цар. —
„Гляньте, панство, він ступає
Так свобідно, мов не знає,
Як гидкий прислав нам дар.
„Га, ти міх брехень і зради!
Ні, не надійся пощади!
Яця ти на смерть загриз!
Цап, твій спільник в Яця смерті,
Вже на штуки в нас роздертий,
Це й тебе жде, пане Лис!“
Лис поблід, почав тремтіти,
Наче перший раз на світі
Новину таку почув;
Далі руки заломивши
І лице слізьми обливши,
На все горло так загув:
„Ой-ой-ой, година чорна!
Яць загиб, душа моторна,
І проклятий Цап іздох!
Ох, окрадений Микито,
Твій найбільший скарб десь скрито!
Що ж почну я! Ох-ох-ох!“
„Що це ти верзеш, брехуне?“ —
Цар до нього гнівно суне.
„Царю, вбий мене тепер!
Це ж мій скарб пропав безцінний,
То й я жити вже не склінний[1],
Ліпше б я відразу вмер!
„Га, я думав, що на Яця,
І на Цапа можна здаться.
Через них я й передав
В запечатанім пакунку
Скарб для тебе в подарунку.
Світ такого не видав.
„Там діямант був чудовний,
Що вночі, мов місяць повний,
Серед потемків світив;
Там був перстінь рубіновий,
Що склоняв всіх до любови
К тому, хто його носив.
„Це цареві слав я радо,
Для цариці ж ще свічадо[2]
Смарагдове приложив:
Хто глядівсь в нім за погоди,
Набирав здоров'я, вроди,
Навіть би мертвий ожив.
„Оттакі цінні клейноди
Я, не надіючись шкоди,
Через Яця передав.
Чи ж міг думать я хоч хвильку,
Що вб'є Яця Цап Базилько,
Щоб дарунки зрабував?
„А тепер же, рідна мамо!
Яць погиб і Цап так само,
Де ж я скарб свій віднайду?
А на мене злі язики
Тут звалили гріх великий,
Щоб упхати у біду.
„Царю, й ти, Царице пані,
Всі підозріння погані
Геть відкиньте, сплетні всі!
Щоб потомки не судили,
Що ви лихом відплатили
Найвірнішому слузі!“
Втих Лис. Цар насупив лиця,
Та захлипала Цариця —
Страх чутливая була,
Ще й по добрім підвечірку,
Бо, сама обдерши шкірку,
З'їла смачно чверть Вола.
„Ні — почав знов Лис по хвилі, —
Бачу, вороги закрили
Ваші царські очі знов!
То й мені життя обридло!
Бо підданих сила й світло —
Царська ласка і любов.
„Так прощай же, білий світе!
А ви кляті, виходіте,
Завзятущі вороги!
Хто що мав мені закинуть,
Виступай! Чи жить, чи згинуть
Будем биться без ваги!
„Що ж вас, труси, не видати?
Лиш позаочі шептати
Вмієте, а щоб в лице
Стати сміло, доказ дати
І життям за правду стати,
О, то вас нема на це!“
„Брешеш, навісний брехуне! —
Крикнув Вовк і сміло суне
З-між звірячої товпи, —
Я з тобою биться хочу,
Клятий твій язик вкорочу,
Щоб не брав ти нас на кпи!
„Перед Бога й царські очі
Я стаю й бороться хочу,
Та на смерть, не на життя,
Щоб ствердить, що ти поганець
І брехун і ошуканець,
Все те топчеш, що святе!
„Не те, що мені творив ти,
Але всі звірячі кривди
Проти тебе ставлю я.
Не за себе хочу мститься,
А за теє, що Вовчиця
Перетерпіла моя.
„Слухайте, яку публіку[3]
Він зробив їй, що й до віку
Не позбуться їй знаку.
Над ставом сидить Вовчиця,
Лис надбіг і аж давиться
Смачно рибу їсть жарку.
„Що це ти їси, Микитко?“
„Адже рибу“ — каже швидко
Лис. — „Та дай же ж і мені“ —
Просить жінка. — „Що вам, тітко,
Риби хочеться? Глядіть ко,
Тут в ставку їх тьма на дні!“
„Е, в ставку! Чи я не знаю?
Що ж, коли їх не спіймаю!“
„Тіточко, я вас навчу!
Я ж їх ловлю всяку днину;
Де лиш сіть свою закину,
Десятками їх тащу!“
„Що за сіть?“ — пита Вовчиця.
„Цього зараз мож[4] навчиться.
Ось зо мною лиш ходи!“
Сніг був, вітер на болонню[5]
Став замерз, одну лиш тоню
Хтось протяв серед води.
„От сюди то припровадив
Лис Вовчицю й так їй радив:
„Тітко, гляньте, що тут їх!
Лиш у воду хвіст запхайте,
Подержіть та й витягайте.
Риб спіймете повен міх“.
„І так щирим він чинився,
Так Вовчиці піддобрився,
Що повірила вона:
Поквапно[6] на лід присіла,
В ополонку хвіст встромила,
Та й держить, держить — дурна!
|
_-_page_174.png)
_-_page_180.png)