Твори (Франко, 1956–1962)/7/Лис Микита/11

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том VII
(1956

Іван Франко
Лис Микита
Пісня одинадцята
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1956.
ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА
 

Повідають мудрі люди:
Прибудь розум, щастя буде.
Того й Лис державсь усе:
Хоч мороз шкребе по тілі,
Але рухи бистрі, смілі,
Гордо голову несе.

Так він виступив охоче:
Всі на нього вперли очі,

Всім зробилось прикро так,
Мов чекали грому, бурі…
Між ряди німі, понурі
Лис вступив мов весельчак.

„Га, убійце ти проклятий!
Ти ще смієш тут ставати?“ —
Грізно з трону крикнув цар. —
„Гляньте, панство, він ступає
Так свобідно, мов не знає,
Як гидкий прислав нам дар.

„Га, ти міх брехень і зради!
Ні, не надійся пощади!
Яця ти на смерть загриз!
Цап, твій спільник в Яця смерті,
Вже на штуки в нас роздертий,
Це й тебе жде, пане Лис!“

Лис поблід, почав тремтіти,
Наче перший раз на світі
Новину таку почув;
Далі руки заломивши
І лице слізьми обливши,
На все горло так загув:

„Ой-ой-ой, година чорна!
Яць загиб, душа моторна,
І проклятий Цап іздох!
Ох, окрадений Микито,
Твій найбільший скарб десь скрито!
Що ж почну я! Ох-ох-ох!“

„Що це ти верзеш, брехуне?“ —
Цар до нього гнівно суне.
„Царю, вбий мене тепер!

Це ж мій скарб пропав безцінний,
То й я жити вже не склінний[1],
Ліпше б я відразу вмер!

„Га, я думав, що на Яця,
І на Цапа можна здаться.
Через них я й передав
В запечатанім пакунку
Скарб для тебе в подарунку.
Світ такого не видав.

„Там діямант був чудовний,
Що вночі, мов місяць повний,
Серед потемків світив;
Там був перстінь рубіновий,
Що склоняв всіх до любови
К тому, хто його носив.

„Це цареві слав я радо,
Для цариці ж ще свічадо[2]
Смарагдове приложив:
Хто глядівсь в нім за погоди,
Набирав здоров'я, вроди,
Навіть би мертвий ожив.

„Оттакі цінні клейноди
Я, не надіючись шкоди,
Через Яця передав.
Чи ж міг думать я хоч хвильку,
Що вб'є Яця Цап Базилько,
Щоб дарунки зрабував?

„А тепер же, рідна мамо!
Яць погиб і Цап так само,

Де ж я скарб свій віднайду?
А на мене злі язики
Тут звалили гріх великий,
Щоб упхати у біду.

„Царю, й ти, Царице пані,
Всі підозріння погані
Геть відкиньте, сплетні всі!
Щоб потомки не судили,
Що ви лихом відплатили
Найвірнішому слузі!“

Втих Лис. Цар насупив лиця,
Та захлипала Цариця —
Страх чутливая була,
Ще й по добрім підвечірку,
Бо, сама обдерши шкірку,
З'їла смачно чверть Вола.

„Ні — почав знов Лис по хвилі, —
Бачу, вороги закрили
Ваші царські очі знов!
То й мені життя обридло!
Бо підданих сила й світло —
Царська ласка і любов.

„Так прощай же, білий світе!
А ви кляті, виходіте,
Завзятущі вороги!
Хто що мав мені закинуть,
Виступай! Чи жить, чи згинуть
Будем биться без ваги!

„Що ж вас, труси, не видати?
Лиш позаочі шептати
Вмієте, а щоб в лице

Стати сміло, доказ дати
І життям за правду стати,
О, то вас нема на це!“

„Брешеш, навісний брехуне! —
Крикнув Вовк і сміло суне
З-між звірячої товпи, —
Я з тобою биться хочу,
Клятий твій язик вкорочу,
Щоб не брав ти нас на кпи!

„Перед Бога й царські очі
Я стаю й бороться хочу,
Та на смерть, не на життя,
Щоб ствердить, що ти поганець
І брехун і ошуканець,
Все те топчеш, що святе!

„Не те, що мені творив ти,
Але всі звірячі кривди
Проти тебе ставлю я.
Не за себе хочу мститься,
А за теє, що Вовчиця
Перетерпіла моя.

„Слухайте, яку публіку[3]
Він зробив їй, що й до віку
Не позбуться їй знаку.
Над ставом сидить Вовчиця,
Лис надбіг і аж давиться
Смачно рибу їсть жарку.

„Що це ти їси, Микитко?“
„Адже рибу“ — каже швидко

Лис. — „Та дай же ж і мені“ —
Просить жінка. — „Що вам, тітко,
Риби хочеться? Глядіть ко,
Тут в ставку їх тьма на дні!“

„Е, в ставку! Чи я не знаю?
Що ж, коли їх не спіймаю!“
„Тіточко, я вас навчу!
Я ж їх ловлю всяку днину;
Де лиш сіть свою закину,
Десятками їх тащу!“

„Що за сіть?“ — пита Вовчиця.
„Цього зараз мож[4] навчиться.
Ось зо мною лиш ходи!“
Сніг був, вітер на болонню[5]
Став замерз, одну лиш тоню
Хтось протяв серед води.

„От сюди то припровадив
Лис Вовчицю й так їй радив:
„Тітко, гляньте, що тут їх!
Лиш у воду хвіст запхайте,
Подержіть та й витягайте.
Риб спіймете повен міх“.

„І так щирим він чинився,
Так Вовчиці піддобрився,
Що повірила вона:
Поквапно[6] на лід присіла,
В ополонку хвіст встромила,
Та й держить, держить — дурна!

Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 7. Дитячі твори (1956) - page 174.png


„Лисе — каже — щось щипає!“
„Цить, то риба так хапає“.
А то хвіст хапав мороз.
„Лисе, може вже тягнути?“
„Е, ще мало мусить бути,
Ще потримай, поки мож!“

„Лисе, тисне щось і мика!“
„Цить, це щука там велика.
То така немов Баран!“
А то хвіст обмерз вже кріпко.
„Лисе, тягну!“ — „Ні, ще дрібку!
Бач, хапається шаран[7]!“

„Далі вже терпцю не стало,
Шарпнула вона лиш мало —
Не пускає. „Ой, тягни, —
Каже Лис, — тут риб так много!
Витягай же їх, небого,
Щоб не розтеклись вони!“

„Шарпнула ще раз Вовчиця, —
Ні, хвіст у льоду держиться!
Тягне міцно — ані руш.
„Тітко — Лис рік, — дякуй Богу!
Ось з села нам на підмогу
Люди йдуть, зо двадцять душ!“

„Як Вовчиця теє вчула,
Зо страху себе забула —
Як завиє!.. Боже мій!
Люди люті гульк надбігли,
Як її примерзлу вздріли,
Хап за палички як стій.


„Сиплються удари градом!..
Бідна жінка крутить задом,
В'ється, рветься, а ті б'ють!
Далі шарпнула що сила,
Півхвоста в льоду лишила,
Та й шмигнула в Божу путь!“

А на це Микита гречно[8]:
„Так, це правда, безперечно,
Лиш крихітка в ній брехні!
Непотрібно, Вовче, тільки
Всю захланність свої жінки
Ти приписуєш мені.

„Будь вона порядна й чесна,
Швидко б хвіст з води піднесла,
Мала б рибу й хвіст увесь.
Та вона мов оцапіла,
Став весь виловить хотіла,
Ще й на мене жалуєсь.“

Збір увесь зареготався,
А Неситий аж стікався[9],
Під собою землю гриз.
„Га, поганець — крикнув лютий —
Ось як він вертить і крутить,
Щоб невинним все був Лис!

„Та не дочекаєш, клятий,
Нас усіх на сміх підняти,
Підлих справок твоїх — тьма.
Ну, скажи, там при криниці
Чи була вина Вовчиці,
Чи твоя лиш злість сама?


„При цямрованій криниці
Висіли два відра з криці
На валу на ланцюзі.
Лис води хотів напиться —
Скік в відро, щоб вниз спуститься,
Друге ж звисло на версі.

„Ну, п'є воду і смакує,
І нараз собі міркує:
„Боже, що ж це я вчинив?
Вниз я з'їхав, але вгору
Хто ж мене підтягне в пору?“
Бідний з жаху аж завив.

„Треба ж тій біді лучиться[10],
Щоб той плач його Вовчиця
Вчула, йдучи бережком.
До криниці зазирає…
„Лисе, а там що?“ — питає
Своїм ніжним голоском.

„Лис мій сквапно[11] забалакав:
„Ах, тітусю, риби, раків
В тій криниці осьде гук[12].
Півгодини тут лапаю[13],
Піввідра вже ось їх маю,
Та й наївсь неначе стрюк!

„Жаль, що стільки їх ся лишить[14]!
Влізь в відро, що тамки висить,
Та й до мене їдь униз!

Наїсися, ще й додому
Купу занесеш старому!“
Так брехав їй хитро Лис.

„Ну, а це вже вам не тайно,
Що Вовчиця, як звичайно,
Страх голодная була.
Як про рибу й раки вчула,
Зараз у відро стрибнула
Та й з ним шусть! Униз пішла.

„Вниз пішло відро Вовчиці,
Вверх пішло зо дна криниці
Те відро, де Лис сидів.
„Ну, тітусю, будь здорова!
Я спішу до Магерова[15]!“
Крикнув Лис, як вверх летів.

„Славну ти вдала драбину,
Я йду вгору, ти вдолину;
Так то в світі все ведесь.
Риб там не знайдеш, небого,
Та подумать можна довго,
Як дістаться вгору днесь!“

„Вчула жінка річ лайдацьку[16]!
Страх такий напав бідачку,
Що аж сперли в бік кольки.
Втім з відром у воду впала, —
Та завила, застогнала,
Аж піднеслися бульки.

Вчули люди крик Вовчиці,
Позбігались до криниці;

Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 7. Дитячі твори (1956) - page 180.png

Мислите, що хоч один
Змилувавсь, хтів поміч дати,
Що це жінка й дітям мати?
Ні, в їх руки впав, то гинь!

„Вовк в криниці! Вовк в криниці!
За лошата і ягниці
Відплатім йому тепер!
Витягайте осторожно,
Але бийте скільки можна,
Щоб нам зараз тут умер!“

„Ну, подумайте вашеці[17],
Що там діялось в їй серці,
Як ті вверх її тягли!
Там внизу вода, потопа,
А вверху зо двадцять хлопа,
А з палками всі були!

„Лиш на світ вона вказалась,
Як не знімесь лускіт, галас —
Б'ють, товчуть, мов околіт!
Бідна знітилась[18] в відерці,
А тут вже розпука в серці,
І в очах померк їй світ.

„Сил їй додала тривога:
Скочила з відра небога
В найгустіший стиск палиць:
Навіть в казці не сказати,
Скільки їй прийшлось набрати
Суковатих паляниць.


„Як вона спастися вспіла
І жива з їх рук убігла,
Цього вже не знаю я.
Це, брехуне ти огидний,
Твій був поступок єхидний,
Справка підлая твоя!“

„Ой, Вовцуню, коб ти знав,
Як то я їй дякував
За той вчинок милосерний,
Що дала собі накласти
Те, що правно[19] мало впасти
Та на мій хребет мізерний!..

„Благородная Вовчиця!
Вчинком тим ти б міг гордиться.
Та заслуга й тут моя…
А при тім вона, нівроку,
Суковатого оброку
Знести може більш, ніж я!“

Так то Лис з Вовчиці кпився.
Всі сміялись, Вовк казився.
„Брехло! Митко! — він кричав. —
„Хай кордюк[20] язик твій сточить!
Як ти все в живії очі
Біле в чорне пробрехав!

„Але ні, не язиками,
А зубами і руками
Будем биться! Хай умру,
А тобі, брехуне, вбийце,
Зраднику і кровопийце,
Хавку[21] клятую запру!“


Крикнув Лис: „Ти грубіяне!
Думаєш, що лайка стане
Латкою на честь твою?
В лайці ти міцніший, синку,
А як хочеш поєдинку,
То почуєш, як я б'ю“.

„Ну, досить тих сварів! Годі!
Чорт зна, хто з вас прав, хто злодій!“
Вставши в трону, Цар сказав.
„Завтра рано бій останній
Вкаже, хто лихий, хто вдатний
Ось вам проба ваших прав!“

——————

  1. Не склінний — не хочу, не маю охоти.
  2. Свічадо — дзеркало.
  3. Публіка — сором
  4. Мож — можна.
  5. Болоння — сіножать, лука.
  6. Поквапно — швиденько.
  7. Шаран — короп.
  8. Гречно — ласкаво, привітно.
  9. Стікався — казився, лютуючи.
  10. Лучитися — трапитися.
  11. Сквапно — швидко, хапливо.
  12. Гук — багато, сила.
  13. Лапати — ловити.
  14. Ся лишить — лишиться.
  15. Магерів — містечко в Галичині.
  16. Лайдак — паскудник, негідник.
  17. Вашеці — добродії.
  18. Знітилась — скорчилась, притаїлась.
  19. Правно — законно.
  20. Кордюк — болячка.
  21. Хавка — писок, рот.