Твори (Франко, 1956–1962)/7/Лис Микита/10

by Іван Франко

◀ Пісня дев'ята

Твори в 20 томах Том VII Іван Франко Лис Микита Пісня десята

Пісня одинадцята ▶

Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1956

ПІСНЯ ДЕСЯТА

 

При розмові шахом махом
Лис з Бабаєм битим шляхом
Не спішаться, звільна йдуть,
Втім Бабая штурк Микита.
„Стрику, осьде ямка скрита,
Живо скриймося ось тут!“

Під місток, що був на шляху,
Втік Бабай в великім страху,
Думав, може де стрілець?
А за ним шмигнув Микита,
Та на шлях глядів з укриття…
Пст! А сам трясеться ввесь.

А тим шляхом ізо Львова
Йде процесія здорова,
Що ходила там на суд:
Старий Півень перед веде,
За ним його весь рід іде,
Тільки мар вже не несуть.

Заховавши жаль у серці,
З горя випивши по чвертці,
Всі співають „Комаря“:
„Гей, там в лісі шум зробився,
Комар з дуба повалився!
Кличте, кличте лікаря!

„Розбив собі головище
На дубове коренище
(Соло Півень витяга);
Вилетіла Муха з хати
Комаренька рятувати —
(Вся рідня підпомога).

„Ой, Комарю, господарю,
Жаль мені вас непомалу“, —
(Тягне Півень голоском) —
„Чим же я тебе улічу?
Бо тобі я щиро зичу^[1]!“ —
(Хор підхопив весь гуртком). —

„Продам хату, продам сіни,
Щоб добути медицини,
Ще й покличу лікаря;
Продам граблі і мотику,
Заплачу ще і аптеку,
А вздоровлю Комаря.

„Ой, як гукне Муха люба,
Поскакали Кліщі з дуба,
Комарю спинили кров:
Мурашечки прибувають,
Подушечки підстилають,
Щоб на нього сон прийшов“.

Так то куряча рідня вся
Верещить, аж порівнявся
Старий Півень із містком;
Втім, мов блискавка, з укриття
Як не скочить Лис Микита,
Та й хахап його мельком!

„Га, ти тут мені, драбуго“ —
Скрикнув Лис і вхопив туго,
І головку враз відгриз.
Півень лиш крильцями стріпав,
І лапками довго сіпав:
З трупом в яму скочив Лис.

„Бійся Бога, мій синашу,
Заварив нову ти кашу!
Чи зовсім ти з глузду збився?
Півень цей — велика сила,
Мав протекцію в Бурмила,
Львиці навіть полюбився“.

Так Бабай остерігає,
Та Микита вже не дбає.
Півня радісно скубе.
„Ти начхай на це, мосьпане!
Глянь лиш, що тут за снідання!
Пишно погощу тебе!

„А на Півня цього, стрику,
Здавна злість я мав велику,
В серці й досі ще кипить:
Не за позов, не за шкоду,
Але за одну пригоду,
Про яку й згадати стид.

„Раз голодний, що аж плачу,
Йду я попід сад і бачу:

Півень піє^[2] на вербі.
Як би тут його ошвабить^[3]
Із верби додолу звабить
І до рук дістать собі?

„І, як стій, я для потреби
Вдав пустинника із себе,
Мимрю: Господи возвах!
Далі під вербу підходжу,
Очі скромно вверх підводжу,
Та й говорю як монах:

„Любая моя дитино,
Дивна, райськая пташино,
Здоровлю тебе цим днем!
Дбаю я про тебе ревне,
Про твоє добро душевне
Дай розмову розпічнем!“

„Півень крикнув сміховито:
„Ой, мій татотчку Микито,
Видко, ти давно не їв!
Любиш ти у мене, певне,
Більш тілесне, ніж душевне!
Зголоднів — то й спобожнів!“

„Не гріши, душе честива!
Я відрікся від м'ясива
Їм лиш мід та корінці,
Піст твердий держу щоднини
І живу собі в пустині
В найтемнішому кінці“.

„Півень крикнув сміховито:
„Ой, мій таточку Микито,
Та й масні ж твої слова.
І язик твій медом капле.
Але зуб твій люто хапле,
Злоби повна голова“.

„Я кажу: „Ой, гарна пташко,
Знов грішиш ти дуже тяжко.
Знай же: за-для тебе я
Із далекої пустині
Вмисно аж сюди йду нині.
Ось до тебе річ моя:

„В сні почув я голос з неба:
„Встань, Микито, живо треба
У село іти тобі.
Ти не гайся й не лякайся,
Якнайшвидше поспішайся, —
Здиблеш Півня на вербі.

„Півень цей — страшенний грішник,
Многоженець і насмішник,
І безбожник. То ж іди,
Розворуш йому сумління,
Змий гріховне затвердіння,
До покути приведи!“

„Синку ти мій гребенястий,
Швидко можеш ти пропасти,
І душа піде в смолу.
Злізь з гілляки, сповідайся,
У гріхах своїх покайся,
Душу збережи цілу“.

„Мовить Півень сміховито:
„Ох, мій таточку Микито.
В чім же той тяжкий мій гріх?
Чи то я краду, грабую,
Чи вбиваю, чи мордую,
Чи тебе беру на сміх?“

„Ей, небоже, — мовлю грізно, —
Кайся, щоб не було пізно!
З серця гордість викинь пріч^[4].
У тяжких гріхах конаєш,
А і сам про них не знаєш —
Це погана дуже річ.

„Чи ж не маєш ти, признайся,
По дванадцять, по п'ятнадцять
І по більше ще жінок?
По якому це закону
Ти живеш в грісі такому?
Будеш в пеклі в сірці мок^[5]!“

„Тут мій Півень став мов змитий:
Тон мій гострий і сердитий
Зрушив, бач, його нутро.
„Ой, мій таточку Микито,
Бачу ясно і відкрито
Це гріховнеє тавро!

„Та цей раз ще змилостився!
Я не постив, не молився,
В серці скрухи^[6] не збудив.
Кепська сповідь бути може.

То ж лякаюся, крий Боже,
Щоб і тут не поблудив.“

„Грішнику! — ревнув я строго, —
Чорт говорить з горла твого!
Сповіді боїться біс!
Геть жени його! Покайся!
Із покутою не гайся!
Зараз тут до мене злізь!“

„Оттакого то я шваба
Підпустивши^[7], цього драба
Таки за печінку взяв.
Звільна з гілки він на гілку
Став злізати і за хвильку
На землі край мене став.

„Тут я хап його та й кличу:
„А, ти тут мені, паничу!
Сповідайсь, не сповідайсь,
А великої покути
Вже тобі не оминути.
Зараз із життям прощайсь!

„Будь я пес, не Лис Микита!
Буде кров твоя пролита,
А жупан червоний твій
Я розмикаю й розкину,
Грішне тіло в домовину,
У живіт спакую свій.“

„Зміркувавши, де попався,
Півень стишивсь, не тріпався,
Звісив голову униз

І промовив сумовито:
„Ой, мій таточку Микито,
Що вже діяти, живись!

„Видко, Бог судив так, любий,
Щоб через твої я зуби
В рай блаженний увійшов.
Так бери ж собі те тіло,
Щоб в зубах тобі хрумтіло.
Поживай і будь здоров!

„І жупан оцей червоний,
Що ним часто во дні они
Я пишавсь серед Курок,
Рви, шматуй, — я не жалію,
Тільки дай мені надію,
Що в смолі не буду мок.

„Лиш один ще жаль сердечний
В світ загробний, безконечний
Понесу з собою я,
Жаль тяжкий для серця мого,
Бо й для тебе шкоди много
Принесе та смерть моя.

„Бачиш, голос мій чудовий
Так сподобався попові,
Слава скрізь о нім така,
Що в єпископськім соборі,
При архиєрейськім хорі
Мав я стати за дяка.

„Ось тепер, коли я гину,
Мали у твою пустиню
Три каноніки прийти,
Закінчить твоє злидарство

Запросить на паламарство
І завдаток принести.“

„Я артист є, любий стрику!
Кожне слово в мні велику
Силу вражінь підійма.
Тож як вчув слова такії;
Розгулялись в мене мрії;
Скокнула душа сама.

„Рот роззявивши без тями,
Живо сплеснувши руками,
Мовлю: „Оттакий пан Лис!“
А в тій хвилі Півень злюка
Скочив, пурхнув мов гадюка,
Та й на гілку тільки блис.

„Ой, мій таточку Микито, —
Мовить відтам^[8] гордовито, —
Так ти паном буть забаг?
Для мерзкого паламарства
Зрікся б ти і неба й царства!
А мене ти мав в зубах!“

„Тьфу, та й згадувати годі.
Як із мене кпив цей злодій,
Як пишавсь, мов генерал!
Я звір тихий і рахманний^[9],
Все дарую, бійку, рани, —
Та до смерти мщу скандал“.

Оттакеє розповівши,
Враз з Бабаєм півня ззівши

І спочивши під містком,
Наші любі подорожні,
Мов святії та побожні,
Далі тюпали пішком.

„Кажеш, стрику: Півень — сила,
Мав протекцію в Бурмила
І в Цариці в ласку вліз?
То то й є наш лад, нівроку:
Без протекції ні кроку!
Щоб вас Божий грім розтріс!

„Чи ти вчитель, чи фахо̀вець,
Чи урядник, промисловець,
Чи поет, чи ремісник, —
Будь ти здібний, пильний дуже,
Без протекції, мій друже,
За весь труд свій маєш пшик.

„Ласка панська, вплив жіноцтва
Вищі понад всі свідоцтва;
Шепне слово пан барон,
Чи прийде білет княгині —
Ввесь твій труд в одній хвилині
В пил розсиплеться, мов сон.

„Так то, любий мій Бабаю!
Сили тут я добре знаю,
А як знаю — не боюсь.
Аджеж я не в тім'я битий,
І для себе вмів зробити
Там протекційку якусь.

„При дворі там коло Цариці
Має місце фельдшериці
Малпа Фрузя, удова:

Ніби лікарка потрошка!
Ніби знахорка, ворожка!
А вродлива, як Сова.

„Хоч давно вже не панянка
І страшна емансипантка^[10],
Всіх ненавидить мущин,
А до мене потихенько
Чує щось її серденько!
Звісно, що не без причин.

„Правду рікши, там у Цариці
Я їй місце фельдшериці
Виєднав — і дуже рад;
А тепер вона, небоже,
Все в дворі зробити може!
Всіх на свій звертає лад.

„Та хоч би мене й не знала,
То за мною би обстала,
Бо не любить Вовка — страх.
Чом не любить — це я знаю,
І скажу тобі, Бабаю,
Швидше нам минеться шлях.

„Ще як з Вовком мандрував я,
Раз в чужину заблукав я
Аж на море, в Малпин край.
Змучені оба, голодні,
Нічого зловить не годні, —
Хоч лягай та умирай.

„Глянь — між скалами криївка,
Малпи Фрузі це домівка.

От Неситий повіда:
„Йди, Микито, в цю хатину,
Може нас приймуть в гостину,
Бо тяжка нам тут біда“.

„Йду я, входжу — серед хати
Малпа наче чорт лапатий,
Вколо неї діточки,
Та такі вам обридливі!
Чортенята всі правдиві,
Що аж страшно, бідочки.

„Визвірились всі на мене,
Аж пробігло щось студене^[11]
Попід шкіру — тьфу, пропадь!
Очі всі повитріщали,
Зуби так понаставляли, —
Думалось: от-от з'їдять.

„А Малпиця, та прочвара^[12],
Підступа мов чорна хмара:
„Що вам треба? Хто ви є?“
Ну, я їй давай брехати:
„Я прийшов, щоб вам віддати
Ушановання своє.

„Із далекого Підгір'я
Богомільний, чесний звір я,
І, мабуть, свояк ваш єсть.
З прощі йду, та чувши масу
Про красу і мудрість вашу,
Я прийшов віддать вам честь“.

„Подобріла Малпа зараз,
Від тих слів аж облизалась.
„Прошу сісти! Так, значить,
Ви про мене щось чували?“
„Пані, ах, які похвали
Фама^[13] скрізь про вас кричить!

„А сі любі янголятка —
Ваші діточки? А татка,
Певно, дома десь нема?“
„Ох, мій пане, я вдовиця!
Та вам може б поживиться?
Зараз зладжу я сама“.

„О, спасибі, люба пані!
(А в кишках мов в барабані
Пусто, марша тне живіт!),
Їсти в вас я не посмів би!
Вашим любим словом хтів би
Ум свій, серце напоїть!“

„Бачу, друже, що ти чемний
І розумний і приємний, —
Любий гість мені такий!
Будем говорити много
Та проте поперед всього
Зараз їж мені і пий!“

„І метнулась до комірки,
Принесла аж три тарілки
М'яса, шницлів^[14], ковбаси;
Перед мене все приносить,
Потім сіла та ще й просить:
„Їж! Чом більше не їси?“

„Ну, я їм, аж хата ходить!
Малпа тим часом розводить
Теревені всі свої
Про жіночі нерви ніжні,
Про мущин чуття побіжні,
Про рабство жінок в сім'ї.

„Про „небіжчика“ спімнула
Та й тяженько тут зідхнула:
„Він мене не розумів!“
Далі скочила в культуру,
Ворожбу, літературу,
Стрій^[15], політику і спів.

„Я потакую й смакую,
Та для форми десь якую
Суперечку підведу;
Малпа спорить, гарячиться, —
Бачу, потік не скінчиться,
То ж, наївшись, більш не жду.

„Пані люба, я щасливий,
Що такий тут скарб правдивий
Несподівано знайшов!
Тут скріпив я тіло й душу,
Та простіть, спішити мушу,
Та прийду швиденько знов“.

„Малпа щось там ще плескала,
Я не слухав, як дам драла,
Коло Вовка опинивсь.
„Ах, Микито, я тут гину,
А ти там цілу годину!
Ну, приніс що? Пожививсь?“

„Пожививсь, — говорю, — брате,
Та з собою страву брати
Не подоба, просто стид.
То ти йди до хати, друже,
Малпа гостям рада дуже,
То й тебе вона вгостить“.

„Вовк у хату. Я це бачу,
Добре знаю вовчу вдачу,
То під стінку притуливсь,
Слухаю. Ось Вовк вітаєсь,
Малпа щось його питаєсь,
Вовк на лавці розваливсь.

„Дай обідать, Малпо глупа!
А це що? Чортяток купа?
Ну, та й погань, Боже крий!
Та бо й ти — хай дундер свисне^[16]!
Глянеш — молоко аж кисне…
Ну, а де твій чорт старий?“

„Так Вовчисько ляпав здуру.
А в тім Малпа цеглу з муру
Як ухопить, як шпурне
В саму морду — Боже любий!
Висипала штири зуби…
Мій Неситий як ревне!

„Був би Малпу вбив на місці,
Ба, коли Малпи звинніщі^[17],
Як не скочать діточки:
Цей камінням Вовка пражить,

Той знов очі видрать важить.
Двоє хапле^[18] за дрючки.

„Лущать, б'ють без милосердя!
Ледве-неледве відпер я
Двері й крикнув: „Вовче, йди!“
От він вискочив в тій хвилі,
Бо були б його убили,
Ніби Гамана жиди.

„Відтоді у Малпи Фрузі
Став я в ласках по заслузі,
Вовк же гірший полину.
То ж я вірю щастю свому:
Серед бурі, серед грому
Інші тонуть, я сплину“.

Оттака велась розмова,
Поки шляхом Лис до Львова
Враз з Бабаєм дочвалав:
Саме в пообідню пору
На майдані просто двору
Він на суднім місці став.

——————

1. Зичу — бажаю.
2. Піє — співає.
3. Ошвабити — одурити.
4. Пріч — геть.
5. Будеш мок — мокнутимеш.
6. Скруха — каяття, журба.
7. Пустити шваба — піти на хитрість.
8. Відтам — звідти.
9. Рахманний — смирний, плохий.
10. Еманципантка — жінка, що не признає зверхности чоловіка в сім'ї, громаді й державі.
11. Студене — холодне.
12. Прочвара — потвора, страховище.
13. Фама — слава, чутка.
14. Шницель — печена телятина.
15. Стрій — лад, режим.
16. Дундер свисне — грім поб'є (жид.).
17. Звинний — моторний, меткий.
18. Хапле — хапає.