Твори (Франко, 1956–1962)/7/Лис Микита/5

by Іван Франко

◀ Пісня четверта

Твори в 20 томах Том VII Іван Франко Лис Микита Пісня п'ята

Пісня шоста ▶

Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1956

ПІСНЯ П'ЯТА

 

Гу-гу-гу! — в дворі гуділо,
Мов Бог зна, яке там діло —
„Лис Микита! Лис приспів!“
А Микита мов не чує,
Гордо, сміло машерує
Між рядами ворогів.

Перед троном зупинився,
І цареві поклонився,
І такі слова сказав:
„Царю наш великодушний!
Слову твойому послушний,
Я на суд твій правий став.

„Вірю в велич твого духа.
Не прихилиш свого вуха
Ти поганим брехунам,
Що байками і брехнями
Раді б розлад поміж нами
Сколотить на шкоду нам“.

Але цар глядів понуро
Й крикнув: „Підла креатуро^[1]!
Ти ще тут хвостом вертиш?

Смієш прав допоминаться?
Нам ще хочеш підлизаться?
Ні, вже нас не підлестиш!

„Глянь, ось Півень у жалобі^[2],
Кіт Мурлика ось при тобі,
І Бурмило, мій барон!
Тямиш біль їх, ганьбу, муки?
Гей, беріть його у руки
І до трибуналу^[3]! Вон^[4]!“

„Царю, — смирно рік Микита —
Чи ж так явна вже й відкрита
Що до них вина моя?
Що Бурмило був упертий
Конче хлопський мід ізжерти,
То чи ж тому винен я?

„А Мурлика, Боже, Боже!
Він ще жалуваться може?
Хто ж на ловах не прийма
Бійки, невигід подібних?
Та й хіба ж для Мишей бідних
Конституції нема?

„Кажуть: злодій я, поганець,
А Мурлика, твій посланець,
Теж не менший горлоріз.
Бо чи ж то не для злодійства,
Кровопроливу й убийства
Він у тую шпарку вліз?

„Царю, я підданий вірний!
Як такий твій гнів безмірний
Дай на смерть мене судить!
Дай малих злочинців вішать,
Хай великі тим ся тішать^[5]!
Коли так, не варто й жить!“

Та цар Лев не вів і вухом!
І взяли Микиту духом,
І зв'язали й повели
Стражники у трибунали;
В трибуналах засідали
Старі Цапи і Осли.

Став Микита та й балака,
Та найстарший пан Осляка
Вже п'ять років як оглух.
Присудили: „На галузці^[6]
Лису висіть на мотузці,
Поки з нього вийде дух“.

Вовк, Бурмило і Мурлика
Як почули це, велика
Радість обняла їх ум.
Зараз за катів обрались,
І Микиті нахвалялись
Причинить до смерти глум.

Лиса вивели, Бурмило
Трах його прилюдно в рило!
„Це за сап'янці мої!“
Вовк для гіршої ще муки
Взад скрутив Микиті руки:
„Не уйдеш тепер гіллі“.

Кіт Мурлика вже на гілку
Виліз і міцную сильку^[7]
Мотузяну зашилив.
Крука ще гукнув навмисне,
Щоб Микиті, як повисне,
Зараз очі з лоба пив.

Хто лиш жив, глядіть зійшлися,
Як то будуть вішать Лиса:
Стала страж^[8] кругом, як мур.
Лис іде, як мокра курка,
Вовк Неситий ззаду штурка,
А Ведмідь веде за шнур.

„Не лякайсь, — сказав Неситий, —
Ми відразу задушити
Не гадаємо тебе.
Будеш дриґать ще лапками,
Поки Кріт під дубом ями
У твій ріст не вигребе“.

Обернувся Лис до нього:
„Що ж то, — каже він, — міцного
Шнура не знайшлось у вас?
Міг вам Кіт дістати любко^[9]
Того, що на нім так цупко
Сам у війта дриґав раз“.

„Замовчи — ревнув Бурмило, —
Щоб язик тобі зціпило!
Ще не кинув жартів ти?
Глянь, жде шибениця грізно!

Кайся, щоб не було пізно,
Грішну душу очисти!“

Привели його під гілку,
Завдали на шию сильку,
На драбину Лис ступив,
І звернувшися до миру,
Він царю вклонився щиро,
І ось так проговорив:

„Наступає вже година,
Ох, для звірів всіх єдина:
Швидко вічним сном усну.
Царю наш, тебе благаю,
Ти по давньому звичаю
Просьбу вволь мені одну.

„Тут в обличчю смерти й гробу
Хочу виявить всю злобу,
Сповідаться всіх гріхів,
Із провин заслону здерти,
Щоб ніхто по моїй смерті
За моє зло не терпів“.

Так сказав, усім вклонився,
І тяженько прослезився,
Зрушив душі всіх хижак;
Цар задумавсь на хвилину,
Берло^[10] похилив вдолину^[11]
І сказав: „Хай буде так!“

Лис Микита б'ється в груди
„Признаюся, чесні люди,

Много, много я грішив!
Чи є хоч один між вами.
В кого б ділом, чи словами
Добру пам'ять я лишив?

„Від дитинства сам собою
Я привчався до розбою,
Хоч отець картав не раз.
Бідні Кури, Гуси, Утки!
Серце рветься в мене тутки.
Як то шарпав, гриз я вас!

„Був я штучка невеличка,
Та „від личка до ржемичка^[12]“
Що раз далі, далі ліз:
Вже ягнята й козенята,
Що відбігли геть від тата,
Я хопав і в яму ніс.

„Біг до зла я шляхом битим!
Спобратимався^[13] з Неситим:
Він учитель мій у злім.
І коли я нині стою
Під смертельною вербою
То його заслуга в тім.

„Раз ото на переднівку^[14]
Ми таку злодійську спілку
Зав'язали: я дрібне,
Вовк велике має красти,
А що зиск — по рівній часті;
Нині кара б'є мене!

„Але як прийшло ділиться,
То ніколи, як годиться,
Половини Вовк не брав:
Загарчить — не смій і писнуть!
Сам же, хоч би мусів тріснуть,
До крихітки все зіжрав.

„А як часом грубшу штуку
Нам вдалось спіймати в руку,
То Неситий як ревне,
Вже Вовчиця тут з синами!
М'ясо мало не з кістками
Хавкнуть — хвиля не мине.

„Аджеж згадую, як нині;
Ув одної господині
Ніччю виліз я на під^[15],
Висів тамки у димарні
Солонини полоть гарний,
Ну, його й дістати слід.

„Кажу: „Вовче, дери стріху,
Я ж цей полоть нам на втіху
Живо з вішалки здійму.“
І поліз я на бантину,
Довго мучивсь, поки скинув
Полоть просто в рот йому.

„Вовк м'ясиво хап — і драла!
Та мене ще хіть^[16] зібрала
На вечерю Курку взять.
А у тої господині

На близесенькій бантині
Спав Курей довгенький ряд.

„Підіпхавшися по платві^[17],
По бантині, мов по дратві,
До курей я вже підліз.
Серце б'ється… Тихо… Темно…
От в такі то хвилі, певно,
Найлюбіш жартує біс.

„Вийшла ж і мені ярмурка^[18]!
Я гадав, що з краю Курка,
А то крепкий був Індик.
Я на Курки шийку мірив,
Індика в крило і вцілив, —
А Індик як здійме крик!

„Я зубами хап за тепле,
А Індик крилом як стрепле!
Даром, що старий я Лис, —
Світ мені заморочився,
Я схитнувся, поточився,
З Індиком гегеп униз!

„Ну, та й мав я тут пригоду!
Полетів та не до поду,
А на тік^[19] у сіни впав.
Гепнув так з цілого маху,
Думав: кожну костомаху
Мов у ступі зопихав.

Не кінець тут моїй лазні!
В сінях був я мов у казні,^[20]

Вийти не було куди.
От запхався я в куточок:
І стулився у клубочок:
„Тихо! Лихо пережди!“

„Та даремну мав надію!
Чую голос: „Гей, Андрію!
А поглянь лиш до сіней!
На поді там щось кричало,
І у сіни щось упало!
Ну, Андрію, встань же, гей!“

„Чути: наймит щось воркоче,
Встав, щось шкряба і стукоче, —
Світло він світив мабуть;
Далі двері відчиняє,
Каганець в руках тримає:
„Що за дідько гримнув тут?“

Глип^[21]! Індик по сінях ходить.
„От хто крики тут заводить!
З сідала Індик упав?“
Втім в куток зирнув нечайно…
„Ай! Хазяйко! Уставай но!
Гість до нас тут завітав!“

„Що за гість?“ „Та Лис Микита!“
„Бий, Андрію!“ „Чим же бити?
Встаньте швидше з подушок!
То обоє ми без труду
Цю поганую приблуду
Живо зловимо в мішок“.

„Поки там вона збираєсь,
Наймит зблизька призираєсь

Знай до мене з каганцем.
Я ж сиджу, тремчу, все чую,
Та й усе собі міркую,
Як би тут втекти живцем?

„Ось хазяйка лізе в сіни;
Того й ждав я, як відчинить
Двері в ко̀мнату вона:
Шусть їй прудко попід ноги,
В хату вскочив та й з порога
Просто скачу до вікна.

„Шибку висадив з розгону,
Стрічку не одну червону
Я на шкурі здряпонув;
Ну, та вирвався на волю,
Та й садком, відтак^[22] по полю,
Мов безумний, в ліс махнув.

„Довго бігав без уговку,
Поки врешті в нетру к Вовку,
Ледве дишучи, добіг.
„Ой, Вовцюню! Я аж гину!
Дай же м'яса одробину^[23],
Що для мене ти зберіг!“

„О, зберіг! — смієсь Неситий, —
Тим ти, певно, будеш ситий.
На, і знай дар щедрий мій!“
„І зміркуйте підлу штуку!
Дав мені дубову клюку^[24]:
Полті вішають на ній.

„Отаке сказати мушу:
Тільки гріх я брав на душу,
Що із ним до спілки крав,
А за гріш не мав пожитку,
І без власного прожитку
Був би з голоду пропав.

„Але я не дбав ні троха!
Славний скарб царя Гороха
Я у своїх мав руках!
Скарб безмірно так багатий,
Що ледве би міг забрати
На сім возів у мішках.“

Лев про скарб такий почувши,
Насторожив пильно уші.
„Лисе, що це ти верзеш?
Про який це скарб гадаєш?
Чи ще й досі скарб той маєш?“
Лис сказав на те: — „Авжеж!

„Царю, — каже, — пане милий,
Перед входом до могили
Я душі не обтяжу!
І чого ніяким світом
Не сказав би жінці й дітям,
Це тобі я розкажу.

„Знай же, царю, скарб той грубий
Статься мав твоєї згуби
І нещастя джерелом.
Не вкради його Микита,
Кров твоя була б пролита,
Стався б страшний перелом!“

Лев неначе ужалений
Скочив, рикнув, мов шалений:

„Що, що, що це ти сказав?
Що це за смалені дуби^[25]?
Перелом? Нещастя? Згуби?
Все розказуй, щоб я знав!“

Каже Лис: „Я царську волю
Рад сповнити, тільки молю,
Вислухай мене ти сам.
Лиш тобі й твоїй княгині
Важну річ відкрию нині
І Гороха скарб віддам“.

„Гей, здійміть із нього пута,
І ведіть його ось тута!“
Крикнув гучно лев катам.
Ті нерадо розв'язали
З пут Микиту й розважали,
Що̀ то він набреше там!

А Микита, волю вчувши,
Свобідніше відідхнувши,
„Слава Богу!“ — прошептав. —
„Ну, коли не рад здихати,
Нагострись гаразд брехати!“
З тим перед царем він став.

„Ну, — цар каже — сядь, Микито,
Сміло все кажи й відкрито,
Але з правди не змили^[26]!
Бо як збрешеш, то, їй-богу,
Не за шию, а за ногу
Будеш висіть на гіллі!“

——————

1. Креатура — людина, що живе з ласки дужого, а не чесним трудом.
2. Жалоба — чорне вбрання в знак смутку за умершим, траур.
3. Трибунал — суд.
4. Вон — геть.
5. Ся тішать — тішаться.
6. Галузка — гілка.
7. Силька — петля.
8. Страж — сторожа.
9. Любко — залюбки.
10. Берло — скіпетр, царська палиця.
11. Вдолину — долі, вниз.
12. Ржемичек (по польському) — ремінець.
13. Спобратимався — побратався.
14. Переднівок — час перед жнивами.
15. Під — горище.
16. Хіть — охота, бажання.
17. Платва — дрюк удовж стіни вгорі.
18. Ярмурка — жидівська шапочка; тут в значенні халепа, біда.
19. Тік — долівка.
20. Казня — тюремна камера.
21. Глип — зирк.
22. Відтак — далі, потім.
23. Одробина — крихітка, шматочок.
24. Клюка — ключка, гак.
25. Смалені дуби — нісенітниця.
26. Змилити — помилитися.