Твори (Франко, 1956–1962)/7/Лис Микита/4

by Іван Франко

◀ Пісня третя

Твори в 20 томах Том VII Іван Франко Лис Микита Пісня четверта

Пісня п'ята ▶

Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1956

ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА

 

Лис собі в вечірню пору,
З діточками коло двору
Розмовляючи, гуляв,
Аж тут голос у діброві
Обізвався: „А, здорові!
Ось до вас я причвалав?“

„Ах Бабай! Чи ти це, стрику^[1]?
Ну, мабуть, якусь велику
Новину несеш до нас!
Ти втомився? Ти сумуєш,
Ну, до хати! Заночуєш,
То й балакать буде час“.

Всі гарненько привітались,
Про здоров'я розпитались,
Випив вишнячку Бабай.
Сів на приспі, віддихає, —
Лис про царський двір питає:
„Ну, балакай, не зідхай!“

„Гей, синашу, схаменися, —
Так сказав Бабай до Лиса —
Що за збитки робиш^[2] ти?
За що ти з посланців кпишся^[3]?
Чи направду ти боїшся
На той царський суд іти?

„Я ж гадаю, синку милий,
Що ти зможеш в одній хвилі

Ворогам заткати рот.
Адже всі їх глупі мізки
Проти твого стоють тріски!
Оттакий то весь народ!“

„Правду кажеш, любий стрику, —
Рік Микита, — і велику
Ти охоту в мні^[4] підвів.
Що ж, піду! Хай всі побачуть!
Хто сміється, ті заплачуть,
Цар на ласку змінить гнів!

„Хоч там цар на мене лютий,
Та він знає, що в мінути^[5]
Небезпечні, в чорний день
Всі торочать не до ладу,
Але дати мудру раду
Вміє тільки Лис оден“.

І війшли оба в світлицю.
Привітав Бабай Лисицю,
Всі засіли край стола.
Лисенята, Міцько й Міна,
Повлазили на коліна —
Живо гутірка пішла.

„Дуже лютий цар, Бабаю? —
Рік Микита. — Знаю, знаю,
Жаль йому ведмежих мук!
Та в нас був старий рахунок, —
Довго ждав я на трафунок^[6],
Щоб дістать його до рук.

„Тому літ ще небагато,
Як Бурмила Лев, наш тато,
Губернатором зробив
На підгірські наші бори,
Щоб звірячі справи й спори
Всі по правді він судив.

„От тоді то Вовк Неситий
Напосівсь мене здушити,
А з Бурмилом змову мав;
І на суд губерніяльний
За мій помисл геніяльний
Перший раз мене позвав.

„Що за помисл? Слухай, друже!
З Вовком раз, голодні дуже,
На поживу вийшли ми.
День. У церкві дзвін десь дзвонить, —
Та нас голод з лісу гонить
Серед лютої зими.

„До села йдем осторожно,
Нюхаємо, де би можно
Чим масненьким поснідать,
Аж тут сала, м'яса запах
Не лиш в носі, а аж в лапах
Закрутив нам — хоч тут сядь!

„Тії пахощі нас гарні
До попівської спіжарні^[7],
Мов по нитці, довели.
Стали ми довкола нюхать,
Чи безпечно всюди, слухать,
Аж віконце ми знайшли.

Страх тісне було віконце.
„Лізем, Вовче?“ „Лізем конче^[8]!“ —
Каже Вовк. — „Ти перший лізь!
Глянь, чи де нема заліза!
За тобою й я полізу, —
(Так Вовк каже) — лізь, не бійсь!“

„Я проліз досить вигідно,
Роздивився. „Лізь свобідно!“
Так до Вовка я сказав.
Він голодний був, тоненький.
Ну, та в отвір той вузенький
Ледве тулуб свій пропхав.

„А в спіжарні — Боже кріпкий!
Світ затьмився нам до дрібки^[9],
Стільки там добра для нас:
М'яса, сала, вуженини^[10],
Штири пільті^[11] солонини
І довжезний ряд ковбас.

„Став я думать, міркувати,
Як тут господарювати, —
Та мій Вовк мов оцапів:
Перший полоть хап зубами!
Рве, куса, гризе без тями —
Став і їв і знай сопів.

„Ну, — гадаю, — їж, небоже!
Та для мене це негоже“.
Я беруся до ковбас.
З жердки легко їх здіймаю.

Крізь віконце викидаю,
Поки всіх отак не стряс.

„А за ними й сам в віконце
Вискочив, та й ну чим скорше
Всі на шию надівать.
Навантажив як коралі,
Та й до лісу далі, далі,
Скарб у яму щоб сховать.

„Скарб у яму заховавши,
Спокійненьхо поснідавши,
До спіжарні знов біжу.
Прибігаю: Вовк ще голить,
Не доївши, кинув полоть,
З смальцем розпочав діжу.

„Вовче, — шепчу, — час до гаю!
З церкви люди вже вертають,
Шоб нас тут хто не застав!“
Вовк, почувши це, жахнувся,
В дірку прожогом метнувся,
Та вже ледве шию впхав!

„Бачиш — повний був, мов бочка!
Став у дірці, тільки очка
Витріщив, немов баньки.
Страх відняв у нього мову…
Я ж кричу: „Чого став знову?
Ну, якої бідоньки?“

„Вовк не тямить вже, що діє!
Пхаєсь в дірку, аж потіє,
Та дармий^[12] його весь труд.

Далі з лютої розпуки
Заламав передні руки —
„Лисе, — каже, — згину тут!“

„Вовче, — кажу, — чи здурів ти,
Чи від смальцю оп'янів ти?
Вилізай, пора нам в гай!“
„Ой, не можу, мій Лисуню!
Бачиш, пуза не просуну!
Ой, Микито, помагай!“

„Ну, скажи ти сам, Бабаю;
Що я тут чинити маю,
Як драбузі^[13] помогти?
Лишу Вовка — може згинуть.
Ліпше, думаю, не кинуть,
Але до попа піти.

„Попросить по добрій волі,
Щоб дав пилки і позволив
Більшу вирізать діру.
Здумавши цю річ штудерну^[14],
Мовлю Вовку: „Жди, я верну!“
Й до попа уже деру.

„Піп був саме у покою:
В пообідньому настрою
Люльку, ходячи, курив.
У вікно я заглядаю,
Лапою шкряб-шкряб, благаю,
Щоб вікно він отворив.

„Піп поглянув, підбігає…
„Лис у вікна заглядає!

Гей, ловіть його! Біжіть!“
Я й не зчувся, а за мною,
Слуги, служниці юрбою, —
От я духом через пліт^[15].

„Крик за мною, як в гамарні^[16]…
А я просто до спіжарні,
Та й сховався під поміст.
Тут погоня надлітає:
„Де він? Де той Лис? — питає —
Показав нам тільки хвіст!“

„Втім зирнули, а з віконця
Вовк Неситий проти сонця
Визирає! „А, ти тут?
Ой, нещасная головка!
Та ж це Вовк! А бийте ж Вовка!
Тут йому зробіть капут!“

„Вовк їх там не дожидався,
А в спіжарню заховався,
При саміських дверях став.
От вони як отворили,
То Неситий скік в тій хвилі —
З цеї шпарки скористав.

„Та дістав там з дивовижі
Скілька буків через крижі,
Так що ледве в ліс доліз,
І про справу цю немилу
Заразісінько Бурмилу
Він на мене скаргу вніс.

„Хоч сам винен за лакомство,
А на мене віроломство,
Злобу й зраду наклепав.
Ну, а думаєш Ведмідь
Розібрав усе як слід,
По закону поступав?

„Де тобі? Суддя той ласий,
Як дізнався про ковбаси,
Що я з трудом розстарав,
Як ревне на мене туго:
„Зараз все віддай, злодюго!
Будеш ти ковбаси крав?“

„Ти й віддав“ — Бабай питає. —
„Що ж було робить, Бабає?
Адже ж хтів відтяти хвіст!
Та щоб всі віддать — а дзуськи!
Штири дав йому тонюські,
А собі лишив ще шість.

„От Ведмідь так судить справу:
„За побої, за неславу,
Вовче, маєш ковбасу!
Решту я з'їм. Ти ж, Микито,
Рад будь, що тебе не бито!
Марш, бо кості рознесу!“

„Так то нас судив Бурмило!
Гірко це мене вшпилило!
Я присяг на царський хвіст:
Як його дістану в руки,
То за всі ті підлі штуки
Він тяженько відповість“.

Надоспіла і вечеря;
З пір'ям пражена тетеря —

Всім досить її було.
Як гарненько поживились,
Де про що розговорились,
Та й пішли собі в стебло^[17].

А як рано повставали,
То гарненько поснідали!
Їли сало з часником,
Потім гусячу потравку^[18],
Закусили ж цю приправку
Ще копченим судаком.

Оттоді Микита вбрався
До дороги, й так прощався
З господинею й дітьми:
„Люба жінко, будь здорова!
Час іти мені до Львова,
То ж ключі усі прийми!

„Наглядай, як слід, в коморі,
Бо ті Миші красти скорі, —
А про мене не журись!
Хоч тепер на нас цар лютий,
Але легко може бути,
Що всміхнеться ще колись.

„А ви, діти, не пустуйте,
Поза домом не герцюйте^[19],
Мамі збитків не творіть!
Глянь лиш, стрику, що за звірик
Отой Міцько! Хто повірить,
Що йому ще тільки рік!

І дітей поцілувавши,
Жінці в вухо пошептавши,
Що там ще сказати мав,
Лис Микита, мов у гості,
В Львів на зустріч царській злості
Враз з Бабаєм почвалав.

——————

1. Стрик — дядько.
2. Збитки робити — дуріти, витворяти що.
3. Кпишся — смієшся, глузуєш.
4. Мні — мені.
5. Мінута — хвилина.
6. Трафунок — випадок, нагода: ждати на трафунок — ждати випадку.
7. Спіжарня — кладовка, комірчина, хижка.
8. Конче — неодмінно, обов'язково.
9. Дрібка — крихта, трошки; до дрібки — зовсім.
10. Вуженина — копчене м'ясо.
11. Пілть або полоть — великий кусок сала.
12. Дармий — даремний.
13. Драб — лодир, босяк.
14. Штудерну — хитру.
15. Пліт — загорожа.
16. Гамарня — завод, де топлять залізо.
17. Йти в стебло — йти в кубло спати.
18. Потравка — така страва з кришеного м'яса.
19. Герцювати — плигати.