Кіт Мурлика до дороги
Добре взяв за пояс ноги,
В торбу впхав печену миш,
І лісочком, холодками
Так на підвечерик самий
Він прибув до Лисович.
Стукнув в браму, дожидає…
Лис в кватирку виглядає.
Кіт Мурлика шапку зняв,
Поклонивсь йому низенько,
Привітав його гарненько,
Та й такі слова сказав:
„Не прогнівайся, нанашку[1]!
Не приніс я жодну фрашку[2],
Але царський вам наказ:
Другий раз це цар, наш владця[3]
Через свойого посланця
На свій суд ось кличе вас.
„Що тут довго говорити!
Дуже цар на вас сердитий,
То ж я раджу вам: ходіть!
Цар поклявся на корону:
Як не ставитесь до трону,
То пропащий весь ваш рід.“
„Мурцю! — скрикнув Лис Микита, —
От не ждали! От візита[4]
Боже милий, як я рад!
Ну, ходи в мої обійми!
А проте казать не сміймо,
Щоб як стій іти назад.
„Та ж Лисиця, твоя тітка,
Так тебе видає зрідка,
Що не пустить нас під ніч.
А маленькі Лисенята,
Чи вони пустили б брата?
Ні, то неможлива річ!
„Повечеряєм гарненько,
Проспимося, а раненько
Холодком — і в Божу путь!
Я про царський суд не стою.
А що рад піду з тобою,
Ти про цеє певний будь!
„Он з Ведмедем інше діло!
Ти розваж[5]: прийшов Бурмило,
Мов розбійник, у мій двір,
Та й до мене з криком, фуком[6],
З величезним в лапах буком —
Я ж малий, слабенький звір!“
„Ой, нанашку, — рік Мурлика, —
Ласка ваша завелика…
Але краще ми не ждім!
Ніч чудова; місяць світить…
Попрощайте жінку й діти,
Та й у путь як стій ходім!“
„Мурцю, — каже Лис, — май розум!
Ніч не тітка, ми не возом
Будем їхать, ні літать.
Всяка погань лісом лазить,
Ну ж як хто на нас наважить[7]!
Ні боротись, ні втікать!“
Ті слова Кота Мурлику
Кинули у дрож велику.
„Ваша правда, — він сказав. —
Мушу на ніч вже лишиться…
Та скажіть, щоб поживиться,
Де б я тутка що дістав?“
„Що ж, не гнівайсь, Мурцю дільний[8]!
Чоловік я богомільний,
Піст твердий держу день-в-день.
Та тобі вже я придбаю
Найсмачніше, що лиш маю:
Крижку[9] меду з'їдж лишень!“
„Меду? Тьфу! — відрік Мурлика. —
Хай Бурмило мед той лика!
Ним мене ти не вкормиш!
Та у вашому фільварку[10]
Може ж є де в закамарку
Хоч одна порядна миш?“
Лис Микита рік до Мурка:
„Ти жартуєш! Навіть турка
Я б мишми не трактував[11]!
Що ти видумав, небоже?
Миші їсти!.. Милий Боже!
Про таке я й не чував!
„Та як мишей ти бажаєш,
Мурку любий, тут їх маєш,
Що хоть ними гать гати!
Тут у війтовім[12] будинку
Мишей тьменна тьма, мій синку,
І близенько нам іти!“
„Ах нанашку мій наймильший,
Поведіть мене на миші.
Я на миші дуже звик!“
„Добре! Так ходи ж за нами!“
І полізли бур'янами
Аж де війтів був курник.
Там діра в стіні пробита,
Нею часто Лис Микита
Ніччю в курятник гостив;
Вчора ще пустив він крови
Війтовому когутові[13]
Аж когут і дух спустив.
Війт зо злости зчервонівши,
З когута лиш пір'я вздрівши,
Крикнув: „Ні, вже не стерплю!
Мушу злодія зловити!“ —
Край вікна дав присилити[14]
Мотузяную петлю.
Лис Микита це пронюхав,
Та й говорить: „Мурку, слухай,
Як там мишки цвіркотять,
Мов горобчики невинні!
А ось тут і дірка в глині —
Тільки влізти та й хапать!“
„А безпечно ж тут, нанашко?
Нині за біду не тяжко,
А війти, то хитрий люд!“
„Га, — говорить Лис зрадливий, —
Хто занадто боязливий,
Хай такий покине труд!
„В середині там не був я,
І про хитрощі не чув я,
Та коли боїшся ти,
То ходім радніш додому,
Повечеряєм по-свому:
Редьку й медові соти“.
Кіт Мурлика застидався,
„Що, гадаєш, я злякався?“ —
До Микити він озвавсь. —
„Страх, то не котяче діло!“
І у дірку скочив сміло,
І шасть-прасть! В сильце спіймавсь.
Ой, повис він у воздухах[15],
Затріпавсь, та по тих рухах
Шнур ще дужче горло стис.
Кинувсь — вдаривсь до одвірка!
А згори, де клята дірка,
Заглядає зрадник Лис.
|
_-_page_62.png)
_-_page_66.png)