„Мед? — аж крикнув пан Бурмило, —
Мед обридлий, Божа сило!
Я ж за мед би й душу дав!
Де він? Де його купуєш?
Як мене ним утрактуєш[9],
Вір — не будеш нарікав[10].“
„Вуйку, — каже Лис, це жарти!“
„Жарти? Дай лиш зо три кварти,
То й присягою скріплю!
Мед, це райський корм чудовий!
Все за мед я дать готовий,
Над усе я мед люблю!“
„Га, як так, мій вуйко милий,
То ходім! Хоч в мене сили
Дуже мало — що робить!
Наказ твій, то голос з неба.
Для так чесних го̀стей треба
Сил, здоров'я не щадить.
„Недалеко тут — ось тільки
Буде відси зо чверть мильки —
Є багатий хлоп Охрім.
В нього меду тьма безбожна,
Що не то що їсти можна,
Але хоч купайся в нім!“
„Ой — зідхнув Ведмідь Бурмило, —
Аж на серці замлоїло[11]!
Ну, Микито, ну біжім!“
Сонце сіло вже за гори,
Як добігли до обори[12],
Де багатий жив Охрім.
На землі там близь[13] города,
З дуба грубая колода
Бовваніла. Майстер Гринь
Хтів повздовж її лупати,
То й почав з кінця вже гнати
Здоровенний в щілку клин.
З-на дві п'яді[14] вже одверта
Щіль була; колода вперта
Все таки не трісла ще,
Лиш від клина заскрипіла,
Ніби зуби заціпила,
Прохрипівши: „Ов, пече!“
„Вуйку! — шепче Лис Микита, —
Ось колода ця відкрита —
Ти пощупай їй під бік!
Хоч крива вона та сіра,
Та в ній меду, що не міра,
Відси й я не раз волік.
„Глянь, вже темно по долині.
Хлоп давно лежить в перині,
То ж нічого ти не бійсь!
Їж до схочу в ім'я Боже!
Я постою на сторожі…
Ну лиш, сміло в шпарку лізь!“
„Спасибі тобі, небоже! —
Рік[15] Бурмило, — стій, щоб, може,
Не надліз який злий дух!
Ой, вже чую запах меду!
Ти, небоже, стань спереду,
На до рук оцей обух!“
І за цим Ведмідь Бурмило
Лапи, голову й карчило[16]
В ту широку щіль запхав;
Лис тим часом трах обухом,
Клин із дуба вибив духом,
І Бурмила дуб спіймав.
„У! — сказав дуб, — є ще сила!“
Гей, як вхопить він Бурмила,
Аж тріщав у нього лоб.
„Вуйку! — крикнув Лис Микита, —
Правда, шпарка знаменита!
Знав, де мед ховати, хлоп.“
А Ведмедя заціпило!
Стогне, сапа мій Бурмило,
Але дуб трима й трима.
Шарпнув вуйко зо три рази,
Затріщали лапи й в'язи,
Але вирвати — дарма!
„Вуйко — каже Лис, — як чую,
Дуже вам медок смакує,
Та мабуть вас муха тне.
Їжте ж, але міру майте,
Бо як об'їстеся, знайте:
Мед вам пупом поплине.“
Та Ведмедю не до меду!
Крутить задом, а спереду
Дуб держить мов у кліщах…
То він шарпне, дряпне, смикне,
Далі з болю як не рикне,
Аж почули в небесах.
Лис на кпи[17] його здіймає.
„Бач, як вуйко мій співає!
Вуйко, що за нута[18] це?
Вуйку, вуйку, будьте тихо!
В хаті світло — буде лихо!
Вуйку, хлопа біс несе!“
А Охрім, багач-мужик
Пробудився. — „Що за рик?“
Виглядає у кватиру[19] —
„Що за диво? При колоді
Щось чорніє… Може злодій?“
Хлоп хапає за сокиру.
Вибіг з хати, приглядаєсь;
Це Бурмило борикаєсь!..
Репет підійма Охрім:
„Гей, сюди, сусіди любі!
Ось Ведмідь зловився в дубі!
Гей, Ведмедя бить біжім!“
У! Кипить в селі тривога!
Наче ті вовки з берлога,
Позривались мужики.
В чім хто був, в тім вибігає,
Що попало, те й хапає
Як оружжя до руки.
Як прискочуть до Бурмила —
В цього ціп, у того вила,
В баби кочерга в руках,
А Охрім з тяжким обухом —
Кинувся на вуйка духом!
Лиш луп-луп! та трах-тарах!
Біль додав Бурмилі сили:
Як не шарпне — Боже милий!
Шкуру всю з чола зідрав!
Ще раз шарпнув — вирвав лапи,
Але шкуру й кігті-дряпи
Дуб немов своє забрав.
„Вирвавсь! Вирвавсь“ — закричали
Люди, вростіч поскакали,
А Бурмило трух-трух-трух!
В ліс, у корчі збіг борзенько[20],
Ліг та стогне так тяженько,
Мов би з нього перло дух.
Аж тут суне Лис Микита
„Ну, вуйцюню, — мовить — сита
Вже душа? А добрий мед?
Та й гаразд ви попоїли!
Хочете, я що неділі
Справлю вам такий обід!
„Ой, а я трохи не плакав,
Як там з вами хлоп балакав:
Я гадав, що буде бить.
Ну, та бачиться, ви чемно[21]
З ним розстались, — дещо, певно,
Вам за мед прийшлось платить.
„Е, що бачу! Ви з гризоти[22]
Вбрались, ніби на зальоти,[23]
У червоні сап'янці!
А цю шапочку червону
Де купили? Чи додому
Несете її дочці?..“
Так Микита насміхався,
А Бурмило лиш метався,
Та бурчав собі під ніс.
Аж на третій день ходою
Він з тяженькою бідою
Ледве в царський двір приліз.
Як побачив цар ясенний,
Що Ведмідь такий нужденний.
То аж руки заламав.
„Гей, Бурмило, любий друже.
Хто це збив тебе так дуже
Та зо шкури обідрав?“
„Царю, пане! — рік Бурмило, —
Горенько мене постигло!
Це Микита все зробив.
Через нього муки много
Я прийняв; ох, мало свого
Я життя не загубив!“
|
_-_page_42.png)
_-_page_46.png)
_-_page_54.png)
_-_page_55.png)