Твори (Франко, 1956–1962)/7/Лис Микита/1

by Іван Франко

Твори в 20 томах Том VII Іван Франко Лис Микита Пісня перша

Пісня друга ▶

Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1956

 

ПІСНЯ ПЕРША.

 

Надійшла весна прекрасна,
Многоцвітна, тепла, ясна,
Мов дівчина у вінку;
Ожили луги, діброви,
Повно гамору^[1], розмови
І пісень в чагарнику.

Лев, що цар є над звірями,
Пише листи з печатками,
Розсилає на весь світ:
„Час настав великих зборів!
Хай зійдесь^[2] до царських дворів
Швидко весь звірячий рід“.

Ось ідуть вони юрбами,
Мов на відпуст^[3] з корогвами —
Все, що виє, гавка, квака;
Лиш один мов і не чує,
В своїм замку знай ночує
Лис Микита, гайдамака.

Ой не даром він ховаєсь!
Знать, сумління обзиваєсь:
„Кривдив ти звірячий люд!“
Тим часом в своїй столиці
Цар засів поруч цариці,
Щоб творити звірям суд.

Перший вийшов Вовк Неситий.
„Царю, — каже, — від Микити
Вже мені хоч пропадать!
Діток моїх б'є, кусає,
А Вовчицю обмовляє
Так, що й сором повідать!“

„А й мене — хіба ж то чесно? —
Як він хитро і облесно
Мало в гріб раз не вігнав!
Це було ще того разу,
Як я з царського указу
Мировим суддею став.

„От до мене вбіг Микита!
„Вовче, справа знаменита!
Штири^[4] Барани ось тут.
Їм лишилася по батьку
Гарна частка поля в спадку,
І на твій здаються суд.

„Бачиш, почали свариться
Та вже де їм поділиться —
Геометри^[5] в них нема.
Я веду їх в сюю нетру^[6]:

Будь їм ти за геометру, —
Праця буде не дарма“.

„Втішивсь я — нема що крити.
Бачте, Баранів мирити
Дуже люблю над усе:
Як зроблю їм справу в полі,
То вам жоден з них ніколи
Вже рекурсу^[7] не внесе.

„От я швидко збираюся,
З Баранами вітаюся —
Хлопці повні, як стрючки!
„Ну бо, хлопці, поспішімо,
На той спорний ґрунт ходімо!
Маєте пальки^[8], дрючки?“

„Все тут, — кажуть, — все готове!“
Вийшли в поле Баранове,
Стали мірять — ні, не йде!
Тут замного, там замало,
Вшир не хочуть, вздовж не стало,
Бо тут ліпше, там худе.

„Далі каже Лис Микита:
„Тут одна лиш стежка бита
Вас до правди доведе.
Вовче, стань на середині,
А з них кожний в цій хвилині
На ріг ниви хай іде.

„Станьте й стійте там спокійно!
Кожний уважай^[9] подвійно!

Як я крикну: раз, два, три!
То з вас кожний без уговку^[10]
Як найшвидше к пану Вовку,
Що лиш сили, просто при!

„Хто найшвидше дочвалає,
Вовка з місця геть зіпхає,
Матиме найбільшу часть.
Зрозуміли?“ „Зрозуміли!“
„Ну, ставайте ж, і до цілі
Хай вам Бог добігти дасть!“

„В середині став я радий,
Не доміркувався зради,
А Микита на межі
Аж у собі радість тисне^[11] —
Як не гаркне, як не свисне^[12]:
„Раз, два, три! А враз біжи!“

„Ледве крикнув Лис Микита, —
Гей, як рушили з копита
Барани у той сам час!
А як збилися докупи,
То вам наче штири ступи
В мене гопнули нараз.

„Штири Барани від разу
Мої кості на логазу^[13],
Здавалося, потовкли;

Я лиш зіпнув^[14], закрутився,
Та й на землю покотився,
Очі кров'ю запливли.

„Та прокляті Бараниська
Не вважають, що смерть близька,
Що зомлілий я лежу:
Цей рогами звідси пхає,
Той в противний бік штовхає,
Щоб посунути межу.

„Довго ще так правувались^[15]
Що хвилини розбігались,
Та й рогами в мене бух!
А Микита, той собака,
Реготавсь, аж лазив рака,
Що так з мене перли дух.

„І були б за нюх табаки
Там на вічну ганьбу таки
Вовка вбили Барани,
Та дав Бог, моя Вовчиця
Там надбігла подивиться, —
Аж тоді втекли вони“.

Хоч як жалібно цю повість,
Мов сумную дуже новість,
Вовк цареві голосив,
То цариця хихоталась,
Та й цар, щоб не знявся галас,
Ледве в собі сміх душив.

Гектор, цуцик, неборака,
Став на лапки та й балака:

„Царю, страже наших прав!
Ковбаси я мав шматочок,
Та й сховав її в куточок, —
Лис і тую в мене вкрав!“

Кіт Мурлика скочив жваво:
Бач, яке собаче право!
Ковбаса була моя!
Що Лис злодій, я не спорю,
Але ковбасу в ту пору
В ковалихи викрав я!“

„Чиста правда, що й казати —
Рись почав так промовляти, —
Лис Микита злодій є.
Він сумління, честь і віру
За курча, горілки міру
Без вагання продає.

„Та ж то нехрист, та ж то Юда!
Патріотизм в нього злуда^[16],
Хто ж добра б від нього ждав?
Знаю я його натуру!
Він всіх нас жидам на шкуру
За свинини б фунт продав.

„Заєць ось — душа спасенна,
Як живе, ні в ніч, ні денно
Зла нікому не хотів.
Ну пішов він до Микити,
Той, бач, мав його навчити
Тропарів і кондаків^[17].

„Ой, гірка була наука!
Лис відразу взявсь до бука^[18]
А прийшли на п'ятий глас^[19],
Він струснув Зайця мов грушу;
Був би витряс з нього й душу,
Як би я його не спас“.

Аж ось виступив до трону,
Шоб взять Лиса в оборону,
Стрий^[20] його, Борсук Бабай.
„Добре то старі казали:
Жди від ворога похвали!
Що тут наплели, гай, гай!

„І не сором вам, Неситий,
Власну ганьбу розносити,
Відгрівати давну пліснь?
А ви краще б нагадали,
Як ви з Лисом мандрували, —
То правдива, свіжа піснь.

„Вірним другом був Микита,
Але наша злість несита
Злом платить найкращу річ.
Раз ото степами йшли ви,
Голод мучив вас страшливий,
Хоч коліна власні їж!

„Аж тут чути: „Гатьта! Вісьта!^[21]
Іде шляхом хлоп^[22] до міста,

З рибою на торг мабуть.
„Гей — Лис каже, — мисль щаслива!
Брате, буде нам пожива,
Лиш гляди та мудрий будь!“

„Скочив Лис з одного маху,
Бач, і впав посеред шляху,
Мов здохлий простяг лапки.
І лежить оттак простертий —
Він же ж міг пожити смерти
Від мужицької руки!

„Хлоп над'їхав — що за диво!
З воза зліз, за камінь живо,
Щоб його добити там.
Далі бачить — він не диха!
„От мій зиск^[23] — промовив стиха —
На клепаню^[24] буде блам^[25]“.

„Взяв Микиту за хвостину
Та й на віз між рибу кинув,
Сів і їде в Божий час.
А Микита, той проноза,
Ну ж метати риби з воза,
В діжці лиш лишився квас.

„Риб не стало. Лис мій в ноги!
Здибав Вовка край дороги, —
Той останню щуку мне.
„Ну бо, брате Миколайку,
Ти лишив для мене пайку?
Погодуй тепер мене!“

„O — говорить Вовк Неситий —
Ось де пай твій знаменитий!
На, смакуй та не вдавись!“
І — зміркуй безодню злости! —
Дав йому лиш самі кості
З риб, що вкрав так сміло Лис!

„А для Зайця річ нелюба,
Що надрав учитель чуба?
Ніби нас не драли всіх?
Хто ж то бачив, щоб наука
Йшла до голови без бука?
Це розмазувать — лиш сміх.

„А той цуцик, Гектор куций,
Сам спіймавсь на своїй штуці!
Кіт Мурлика нам сказав:
Ковбасу ту знакомиту^[26],
За що скаржить^[27] він Микиту,
Сам він у Мурлики вкрав.

„Мій братанок^[28] — муж побожний.
Всякий проступок безбожний
Перед ним неначе хрін.
Ось вже цілий рік минає,
Як твердий все піст тримає,
Не бере в рот м'яса він.

„Я вже сам не раз журився,
Що так голодом зморився“ —
Тут урвав нараз^[29] Бабай…
Бач, кумпанія чимала

Хто зна звідки причвалала
З криком, шумом в царський гай.

Старий Півень перед веде,
За ним по два у ряд іде,
Несуть мари на плечах:
А на марах курка лежить,
За марами весь рід біжить —
Плач і лемент, ох і ах!

Півень перед троном царським
Крикнув тенором лицарським:
„Милосердя, царю мій!
Вся надія наша вбита!
А убійця — Лис Микита!
Хай нас суд розсудить твій!

„Ми в манастирі святому
Проживали й зла нікому
Не чинили. Та не раз
Бачив я, що попід брами
Лис мишкує, — все за нами
Своїм хижим оком пас.

„Я ці штуки добре знаю,
Своїм дітям повідаю:
„Стережіться, крий вас Біг!
В ліс мені не вибігати,
Бо там ворог наш зубатий,
Він життя вас збавить всіх“.

„Аж тут раз стук-стук до брами
В волосянці перед нами
Став Микита як монах,
Повітав нас благодаттю,
Та й із царською печаттю
Лист відкритий мав в руках.

„Ось вам, каже, лист безпеки!
Каже цар, щоб від теперки
Між звірями був спокій,
Щоб братався Вовк з Вівцями,
І щоб я навіки з вами
Був як друг, як брат, як свій!

„Бач, пустинником я стався,
І від м'яса відцурався,
Їм лиш зілля й дикий мід.
Мир вам, діти! Живіть з Богом!“
І, вклонившись за порогом,
Він пішов собі у світ.

„Ну — тут дітям я говорю,—
Воля, діти! Можна з двору
Нам по стернях погулять!“
Радість, втіха, спів між нами!
Всі ми рушили за брами, —
Та не всім прийшлось вертать.

„Лиш ми вийшли, — гульк з укриття
Як не скочить Лис Микита,
Та й хахап мою дочку!
Я як крикну: Кукуреко!
Але він вже був далеко,
Вже сховався у ліску.

„Я кричу, мов дзвони дзвоню…
Вірні пси за ним в погоню
Кинулись — та, Боже мій! —
Принесли лиш труп бездушний!..
Так той злодій непослушний
Зневажає на̀каз твій!“

Цар сказав: „А що, Бабає?
Дуже гострий піст тримає

Твій братанок! Бачиш сам,
Як то він спасає душу!
Ні, кінець зробити мушу
Всім подібним хапунам!“

І Ведмедя зве Бурмила:
„Як тобі в нас ласка мила,
Друже, меч свій прив'яжи,
Йди до Лиса, хай, мосьпане^[30],
Зараз тут на суд мій стане, —
Строго-строго накажи!

„А вважай на ту падлюку,
Щоб не вдрав яку він штуку,
Бо то, брате, хитрий звір!“
„Що, мене б він смів дурити?“ —
Закричав Ведмідь сердитий,
Та й потяг в Микитин двір.

——————

1. Гамір — гармидер, галас.
2. Так кажуть у Галичині, замість „зійдеться“ як і далі частенько буде „ховаєсь“, „обзиваєсь“ зам. „ховається“, „обзивається“ і т. і.
3. Відпуст — богомілля, проща.
4. Штири — чотири.
5. Геометра — межовий землемір.
6. Нетра — глухий лісовий закуток.
7. Рекурс — скарга.
8. Пальки — тички.
9. Уважай — стеж, пильнуй.
10. Без уговку — не зупиняючись, без спочинку.
11. Тисне — здержує, здавлює.
12. „Не“ тут, як в деяких місцях далі, не заперечує дії, а побільшує її, так що „як не гаркне“ значить „як гарконе“, і т. і.
13. Логаза — ячмінна або пшенична каша, з якої в ступі обідрано тільки луску. Логазу товчуть у ступі.
14. Зіпнув — зідхнув, застогнав.
15. Правуватися — добувати свого права.
16. Злуда — обман.
17. Тропарі, кондаки — релігійні пісні.
18. Бук — гілляка, ломака.
19. Перший, третій, п‘ятий і т. і. гласи — способи релігійного співу, особливі мотиви.
20. Стрий — дядько (родич), брат батька.
21. Соб! Цабе!
22. Хлоп — селянин.
23. Зиск — прибуток, пожива.
24. Клепаня — шапка.
25. Блам — хутро.
26. Знакомитий — відомий, славнозвісний.
27. Скаржить — обвинувачує.
28. Братанок — племенник, небіж.
29. Нараз — раптом, зразу.
30. Мосьпане — добродію.