Перейти до вмісту

Твори (Франко, 1956–1962)/7/Осел і Лев

Матеріал з Вікіджерел
Твори в 20 томах
Том VII

Іван Франко
Коли ще звірі говорили
Осел і Лев
• Інші версії цієї роботи див. Осел і Лев Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1956
 
ОСЕЛ І ЛЕВ
 

Був собі раз Осел. Забагато йому стало праці й батогів у господаря.

— Давай — думає — втечу в ліс і буду жити на волі! Буду собі пастися по лісі і хто мені що зробить?

І не думавши довго, втік від господаря, та й у ліс. Добре йому там. Пасеться, де хоче, не робить нічого, ніхто його не б'є — відколи живе, ще такого добра не зазнав. Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний, та й просто на нього.

— Ну, — думає собі Осел, — аж тепер уже по мені буде!

Але поки Лев дійшов до нього, він якось трохи отямився й поміркував собі:

— Ану, може я його деяк здурю?

Та й як стояв, бух на землю, ліг собі й лежить, мов і гадки не має. Надходить Лев і кричить уже здалека:

— Ей ти, хто ти там? Як ти смієш лежати? Чому не встанеш і не поклонишся мені?

А Осел мов і не чує. Лежить собі та тільки довгими вухами клапає.

Надійшов Лев і знов кричить:

— Зараз устань і поклонися мені!

— А хто ж ти такий? — питає Осел.

— Ти ще й питаєшся? — кричить грізно Лев. — Хіба ти не знаєш, що я Лев, над усіми звірями цар?

Осел, не встаючи, підвів голову й витріщив на нього очі.

— І що ти за дурниці балакаєш? — промовив він. — Ти цар над усіми звірями? Хто тобі це сказав? Маєш те на письмі? Хто тебе обирав на царя? Ну, говори!

Лев став, мов чолом о стіну стукнувся.

— Хто мені це сказав? Та всі мені це кажуть, що я над звірями цар. Хіба ж це неправда?

— Певно, що неправда. Не може тому бути правда, бо цар над усіми звірями не хто, а я.

— Ти? — дивувався Лев. — А ти хіба маєш це на письмі?

— Певно, що маю! Ади[1], подивися ось тут!

І він устав на рівні ноги й обернувшися задом до Лева, показав йому своє заднє копито, на якім була прибита новісінька, блискуча підкова.

— Бачиш? Це моя царська печать. Якби ти був цар, то й ти би мав таку.

— Ото диво! — промовив Лев. — А я про те й не подумав ніколи. Мабуть твоя правда. Але стій! Давай, будемо трібуватися[2]. Ходімо в ліс, хто за годину наловить більше звірів, той буде правдивий цар.

— Добре, нехай і так буде, — промовив Осел, і з тим розійшлися.

Лев побіг по лісі; бігав, бігав: тут злапав[3] сарну, там зайчика, там знов якусь звірину —
за годину мав уже щось п'ять чи шість штук. Бере те все й волоче до Осла.

А Осел тим часом що робить? Пішов собі на широку поляну, де сонечко ясно світило, й насеред луки кинувся на землю, ноги геть відкидав, очі зажмурив, язик висолопив на півліктя — сказав би хто: згинув та й згинув. А понад поляною все яструби літають, ворони, кані, сороки, галки, всяка погана птиця. Бачуть вони, лежить неживий Осел, та й усі гурмою до нього. Зразу здалека заскакували, а там бачуть, що не рухається, то й почали по нім скакати, дзьобати його язик та очі. А Осел нічого, тільки як котра пташина надто близько надлізе, а він клап її зубами, або стук її ногою, вб'є та й ховає під себе, та так хитро, що другі й не бачуть. Не минула година, а він уже надушив їх з півкопи. Тоді схопився на ноги, як не стреплеться, як не рикне, а птахи всі вростіч. Осел забрав усю побиту пташню, та й несе на те місце, де мали зійтися з Левом. Приходить, а Лев уже там.

— Ну, що, — каже до Осла й показує йому свою здобичу, — бачиш, скільки я наполював?

— Ну, та й дурний же ти, небоже, — каже Осел і копнув його звірів ногою. — Таких звірів я міг би був наловити зо дві копи. Та що вони варті! А ти подивися на моїх! Я тільки таких ловив, що в повітрі літають. Ану попробуй ти!

— Ні, я такої штуки не втну, — відповів Лев. — Аж тепер бачу направду, що ти над звірями цар, а не я! Вибачай мені, що я так нечемно говорив з тобою!

— А бачиш! — промовив гордо Осел. — Завши треба бути чемним, бо ану ж наскочиш на старшого від себе, а тоді що буде? От і тепер я міг би тобі зараз за кару зробити смерть, але вибачаю тобі, бо ти з дурноти це зробив, а не зі злої волі. Йди ж тепер і пильнуйся на другий раз!

І Лев пішов похнюпившись та підібравши хвіст, немов би хто вилляв на нього бочку зимної-презимної води. Чи близько, чи далеко, здибає в лісі Вовчика-братіка.

— Здорові були, найясніший царю! — каже Вовк і кланяється низенько.

— Ет, іди, не смійся з мене! — каже сумно Лев. — Який я тобі цар?

— Як то ні? — скрикнув Вовк. — Хто ж би смів інакше казати?

— Мовчи, братіку — шептом говорить до нього Лев. — Тут недалеко є правдивий цар. Як почує, біда буде і тобі й мені.

— Правдивий цар? — дивувався Вовк. — Що за диво? Який же тут є правдивий цар крім тебе?

— Є, є! — з перестрахом шептав Лев. — Я сам його бачив. Там такий страшний! А що за сила! Навіть тих звірів ловить, що в повітрі літають. Богу дякую, що мене живого пустив.

— Ну, що ти говориш! — дивувався Вовк. — Диво дивне! Знаю цей ліс не від нині, але ніяк не придумаю, хто би це міг бути. Як же виглядає той новий цар?

— Одне слово — страшний! — говорив Лев. — Вуха оттакі, голова як коновка, а на задній нозі царська печать.

— Ніяк не вгадаю, хто це може бути? — клопотався Вовк. — Знаєш що, ходи, покажи мені його!

— Я? Нізащо в світі! — скрикнув Лев. — Досить уже раз страху наївся.

— Та ходи бо! Чого боятися? — заохочував Вовк. — От знаєш що, прив'яжи себе своїм хвостом до мойого, сміліше нам буде йти!

— Про мене, — каже Лев, — нехай і так буде.

Зв'язалися оба хвостами докупи та й пішли. Вийшли на горбик над полянку, що на ній пасся Осел. Лев зупинився, зазирає та й шепче до Вовка:

— Ось він! Ось він! Подивися!

Обертається Вовк, зазирає та й як не крикне:

— Дурний Леве, та ж це Ослисько! — А Левові причулося, що то новий цар уже близько, як не злякається, та в ноги! Через пеньки, через ярки, що було духу! Дер, дер[4], далі втомився, став та й озирнувся.

— А що, Вовче, близько вже той новий цар?

Але Вовк тільки язик вивісив. Як був прив'язаний до левиного хвоста, так і волікся за ним усю дорогу й давно вже й духа спустив.

— А бачиш, — каже до нього Лев, — ти казав, що новий цар нестрашний, а як побачив його близько, то з самого страху помер!

1896

——————
  1. Ади — ось дивись.
  2. Трібуватися — пробуватися.
  3. Злапав — зловив.
  4. Дер — утікав, гнав. (Дерти — давати дряпака, втікати).