От таке добро здобувши,
Про товариша забувши,
Абу Касим страх зрадів.
Щоб всі бачили, що справив,
Цінну бутлю він поставив
У вікні, де сам сидів.
Сам він взявся міркувати
Як би відпразникувати
Славний цей здобуток свій?
Дать на Боже? Учту справить?
Ні, про це й не думав навіть.
«В лазню я піду як стій!»
Дім як слід позамикавши
І за пояс ключ заткавши,
В лазню почалапав він.
Тут за вступ прийшлось платити, —
Плюнув, буркнув щось сердитий, —
Мов би гризти мусив хрін.
В лазні служба вже пильнує:
Той у нього капці ззує,
Цей знімає драний плащ,
Третій ноги натирає,
Той щось в крижах направляє.
Аж хрусну́в у спині хрящ.
Поки там служебні руки
Скупаря беруть на муки,
Мажуть, правлять, місять, труть,
Аж підходить звільна к ньому
Друг один — чи то скупому
Він таким здавався буть.
Привітались, розмовляють,
Цеє-теє споминають.
Далі друг сміятись став:
«Абу Касим, любий друже,
Тії капці — час вже дуже,
Щоб ти інші капці мав!
«Глянь! Це ж дійснії почвари!
Їм нема в Багдаді пари:
Кльоци шкіряні якісь!
Ти ж бо чоловік маю́чий, —
Справ собі як слід папучі,
В кандала́х отих не лізь!»
«Правда, друже! — Касим каже. —
Я вже й сам не раз, аякже,
Про те думав, як на гріх:
Але знаєш людську вдачу!
Як старі ті капці бачу,
То мені щось жалко їх.
«Так уже я з ними зжився!
А як добре придивився:
Таж вони ще добрі скрізь!
Що ж, їх дурно викидати,
А новії купувати?
Це ж нерозум! Бога бійсь!»
Поки так балакав Касим,
Аж до лазні входить разом
Пан багдадський судія.
Кинулись до нього слуги:
Цей роззув, турбан зняв другий…
«Я натру! Обмию я!»
Абу Касим аж озлився
І спідлоба подивився
На лизунство «подлих» слуг
Та й пішов у лазню живо,
А за ним глядів жартливо
Той його нібито друг…
Був там довго чи коротко,
Паривсь гірко чи солодко,
Цеє вже не наша річ,
Доста, що суддя ще в ванні
Кляв на слуги окаянні,
Як наш Касим вийшов пріч.
Вийшов з лазні, одягаєсь…
А де капці? Оглядаєсь,
Але капців ні сліду!
А на місці їх блискучі,
Ще новісінькі папучі
Хтось поклав як на біду.
Абу Касим усміхнувся.
«Хитрий друг мій! Як звинувся!
Сам немов мене ганьбив,
Та заким я вимивсь в па́рні,
Він взяв капці незугарні,
А папучі ті купив».
Так то хитро Абу Касим
Виміркував серцем ласим
І повірив в догад свій!
Швидко вдяг свої онучі
І обув нові папучі,
З лазні драла дав як стій.
Та хоч дав він з лазні драла,
Вслід за ним біда вже гнала,
Мов за жертвою змія!
Ось, чортів спімнувши копу.
Виліз, наче рак з окропу,
З лазні сам пан судія.
Вийшов з лазні, одягаєсь…
Де папучі? Оглядаєсь,
А папучів ні сліду!
Замість них для осолоди
Два капчиська, мов колоди,
Хтось поклав як на біду.
Пан суддя був дуже строгий,
Наробив як стій тривоги:
«Хто мої папучі вкрав?
Хто для насміху й наруги
Ці проклятії капцюги
Замість моїх тут поклав?»
Страх і трепет по всій лазні!
Шепти, мови невиразні…
Далі скрикнули всі враз:
«Ах, це ж Касимові капці!
Певно, трясця його бабці,
Він же й обікрав тут вас!»
Зараз хо̀пивши палюги,
Вздогін скочили два слуги.
Абу Касим і не снив,
Що за ним біда йде спішно!
Він в нових папучах втішно
Вже додому доходив.
А втім, крики його гадку
Перервали: „Дядьку, дядьку,
Зупиніться! Стійте, гов!“
Став мій Касим, озираєсь, —
Це хлоп з лазні наближаєсь.
Весь задиханий прийшов.
„Дядьку Касим, Аллах з вами!
А там в лазні пан за вами,
Пан якийсь знатни́й питав.
Конче хоче вас пізнати.
Це, мабуть, купець багатий,
Бо нас двох по вас послав“
Абу Касим здивувався,
Веселенький поспішався,
Думав добрий зиск найти.
В лазні він вступа пороги,
Коли бач, суддя тут строгий
Як не скрикне: А, це ти!
„Ти це, дра́нтавий злодюго!
Гей, візьміть, зв'яжіте туго
І в тюрму його запріть!
І здійміть мої папучі,
А капчиська ті вонючі
До карку́ його вчепіть!»
Тут мав лазню Абу Касим!
Не пішло йому це плазом,
Що приятель жарт зробив.
Що́ вже плакав і кланя́вся,
Толкувався і звинявся, —
Пан суддя трохи не бив.
Мусив Касим наостатку
П'ястрів видобуть десятку
І судді ввіткнуть в кулак,
Щоб минути злої казні.
Так то змитий, з тої лазні
Видобувся неборак.
|
