Поглядає — горе! горе!
У покою наче море
Запахуще розлило́сь,
А в тім морі серед хати,
Мов остро́в якийсь заклятий,
Бовваніє чорне щось.
Чи то казка? Чи то сниться?
Щоб зовсім протверезиться,
Він потяг себе за ніс.
„Ні, не сплю! І ось вже дніє.
Та який це холод віє
Крізь віконце? Що за біс?“
Він зриваєсь, з ліжка сходить,
По тім морі босо бродить
По самісінькі кістки;
Раптом скрикнув, мов безумний,
Впав на ліжко, мов до трумни, —
Зрозумів усі звістки.
Він пізнав те чорне диво,
Що близ ліжка гордівливо
У олійку розляглось:
Не остро́в це в океані,
Його капці окаянні
Повернули к ньому ось.
Як пізнав їх дід нещасний,
То йому відразу ясний,
Став весь зв'язок загадок:
Шиба збита, бутля збита
І та річка скрізь розлита —
Весь покій в олійку мок!
«Боже! За що ж стільки кари?
У підлозі всюди шпари,
Весь олійок пропадѐ!“
Скрикнув Касим, серед хати
Скочив, щоб олій збирати —
Але де збирати, де?
Поки там найшов боклагу,
Вже старого скупиндрягу
Кара повна досягла:
Весь олійок втік у шпари.
Окрім запашної пари,
Дошка голая була.
Став наш Касим, страту баче,
І сердечне, ревне плаче,
Бороду на со̀бі рве;
Скільки раз на капці гляне,
Їх клене, що духу стане,
А лютує, аж реве.
„Капці, капці, каро Божа!
Що за демон з Тіґру ложа.
З дна річного вас добув?
На мою тяжку руїну
В нещасливую годину
У вікно мені шпурнув!
„Чом не довершив вже злоби
І мені вас, до хороби,
Не шпурнув на лоб старий,
Щоб я світу більш не бачив,
І не кляв, і не собачив
З горя так, що Боже крий!
„Що ж я буду, бідний діяв?
Всі надії, бач, розвіяв
Лютий ворог в один мах!
Через капці проклятущі,
Наробив з олійку гущі,
Сотню п'ястрів виссав прах!
«Капці, капці, бузувіри!
До якої ж ви ще міри
|