— І кінець? Велика ласка! —
Що ж, брати́! Арабська казка
Так, як і рутенський дух,
Кращого кінця не знає,
Як коли героя впхає
В мундир, поміж царських слуг.
Ах, бо ж люба річ служити!
Му́ндир так вигідно шитий,
Пенсія так точно йде!
А ще почесті й гонори,
Хліб готовий до комори,
Ще й авансик далі жде.
Ах, як любо буть льояльним,
Над добром радіть загальним,
Знавши, що воно й твоє!
Але що найкраща новість,
Так це те, що чисту совість
Служба царськая дає.
Простий чоловік, звичайний
Трибунал якийсь потайний
Носить у душі раз в раз:
Чи що зробить, чи що скаже,
Вже його сумління враже
Гнобить, мучить кожний час.
Царському слузі чудово!
Кожне діло, кожне слово,
Кожний поступ — не його.
Все він робить по наказу,
Волі власної ні разу
Не потрібно до того́.
І спокійний. Кажуть дерти,
Бити, мучити до смерти, —
Він усе зробив — і прав!
Ще й заслугу з того має:
Вірно службу відбуває,
Як цареві присягав.
От в такім то обичаю,
В мундуровім тихім раю
Опинився наш Бассім.
Казка тут його лишає,
Та мені щось шепче, шпає:
«Ладно це, та не зовсім!»
І почав я міркувати,
По історіях шукати,
Поки не набрів на шлях:
Що з Бассімом далі сталось
І чи любо там здихалось
На халіфових хлібах.
Ось що каже літописець:
Був нещасний рік і місяць,
День, сотворений на страх.
Коли в серце Ер-Рашіду
Думку лютую без стиду
Положив був сам Аллах —
Думку люту та жорстоку!
Вислати від свого боку
Джіафара на той світ,
Йому голову відрізать
І з ним враз побить, повішать,
Потопить його весь рід.
Отоді були в Багдаді
Всі більдари дуже раді,
Бо їх меч не спочивав,
А в невинній крові мився;
Зате кожний збагатився,
Бо з побитих все здирав.
Отже, сталась в тому літі
Річ нечувана на світі.
До царя один більдар
Набли́зився, поклонився,
І стояв, і вниз дивився.
«Що тобі?» питає цар.
«Царю, — мовить цей, — їй-богу,
Поблагослови в дорогу».
Халіф «Хочеш в Мекку мандрувать?»
Більдар «Ні, вже… я по іншій часті:
На розпуття йду я красти,
Грабувать і розбивать».
Халіф «Що це, ти здурів, небоже?»
Більдар «Знаю, царю, що негоже
Добру школу покидать;
Та я вже навчивсь доволі,
І кортить мене на волі
Іспит із науки здать».
Халіф «Що за іспит? Що за школа?»
Більдар «Царю любий, правда гола!
Адже те, що тут було,
Що в більдарській службі взнав я,
Це — інакше б не назвав я —
Розбійни́цьке ремесло.
Лиш одна різниця скромна:
Збій на шля́ху — голь бездомна,
Звір, не певний свого дня;
Знає, що, попадься в руки,
Не мине страшної муки,
Гака, і сокири, й пня.
«А більдар твій розбиває,
Мучить, ріже й добре знає,
Що за це й похва́лять ще…
Ні… Благослови в дорогу
Або вбить вели! Їй-богу!
Бо твій мундир страх пече».
На таку промову дику
Жалість цар почув велику,
Відвернувсь від двораків,
Щось мов жвав, і мняв, і ликнув.
Потім до більдара крикнув:
«Забирайсь до сто дідьків!»
І більдар пішов. Від того
Дня і слід застиг. Про нього
Всякий слух пропав зовсім.
Стільки літописець. Діло
Ясне, й я скажу це сміло:
Цей більдар — то був Бассім.
Радуються бджоли цвіту,
А селянські діти літу,
А п'яниця хапатні;
Рад спочинкові челядник,
Рад авансові урядник,
А виборам всі хруні.
Рад прожора повній мисці,
А мужик розумній книжці,
Тьмі кромішній єзуїт;
Рада миш котячій смерті,
Рад жандарм всіх нас заперти,
Рад Великодню весь світ.
Радий ярмаркові па́яц,
Рад витріскоокий заєць,
Вискочивши із тенет.
Так цю казку закінчивши,
Чесних слухів не вразивши,
Утішається й поет.
|
_-_page_218.png)