Твори (Франко, 1956–1962)/8/Коваль Бассім/Пісня дванадцята
| ◀ Пісня одинадцята | Твори в 20 томах Том VIII Коваль Бассім Пісня дванадцята |
Епілог ▶ |
|
Достига під серп пшениця,
Дожида дівчина Гриця
Й барвінкового вінця,
Жде рільник на добре жниво, —
Так і пісня ця щасливо
Добігає до кінця.
Наче річка та лугами
Між рясними берегами,
Вона в'ючися плила,
Тут глибоко, там плитенько,
Тут шумливо, там тихенько,
Поки до Дністра дійшла.
А Дністер — в той час нестійний —
Її вхопить у обійми
І у море понесе.
Як затопить — не дивниця!
Там і всім нам опиниться,
Там з часо́м зато̀не все.
Та нам, мушкам однодневим
Над вод дзеркалом рожевим,
Це байдуже. Нумо знов
В танець! Що халіф там творить.
І що Джіафар говорить,
І куди Бассім пішов?
Вийшов цар із-за котари[1]:
Проти нього всі більдари
Поставали в два ряди.
Глипнув цар: Бассім між ними
Під стовпами кам'яними.
«Тут ти? — мислить. — Ну, пожди!»
Зараз Джіафара кличе,
Цей перед царське́ обличчя
Вийшов, кинувсь на лице.
«Джіафаре, — рік владика, —
Глянь, Бассімова он пика!
Ну, тут він нам не втече!
«Клич мені сюди Османа,
Від більдарів капітана!»
Став Осман, схилив лице
І мовчить. Халіф питає,
Скільки він більдарів має?
«Тридцять, пане, як усе.
«З них десяток по три доби
У палаті варту робить,
Потім другий по черзі».
«Я хочу́, — халіф товкмачить, —
Нинішній десяток бачить
І оглянуть наборзі».
Капітан склонився низько,
До більдарів скочив близько,
Мовив голосно до них:
«Гей, більдари, пан всіх вірних
Кличе всіх вас, слуг покірних,
До очей своїх ясни́х!»
Всі більдари мов без тями
В залу рушили рядами,
Мусив з ними і Бассім.
Та жижки його труся́ться,
В голові думки вертя́ться:
«Що то буде нам усім?
«Вчора огляд був у суді,
І скінчилось на паскуді,
Але нині — Боже мій!
Чим то нині це скінчиться?
Адже нині це гірчиця
А вчорашнє — був олій!»
Цар тим часом взяв нашви́дку
Першого з ряду́ на спитку.
«Хто ти?»
Абдаллахом звавсь мій тато,
І беру за службу плату
Десять золотих монет».
Батько мій був тридцять літ;
Я по нім настав на цьому
І ось десять літ вже тому
Слу́жу вірно, як і слід».
Тої правди все держися.
Віри й чести не ламли!
А тепер скажи ти, другий,
Як зовешся, за услуги
Що береш і відколи́?»
Отже, другий наблизився,
До землі царю вклонився
І говорить, що і як.
Та Бассім уже не чує,
Остовпів, глядить, міркує,
В яку пастку він закляк.
«О Аллаху милосердний!
Що то я зроблю, мізерний?
Це ж загиблиця моя!
І не то що з кістьми, з салом,
Але з стидом і скандалом
Пропадати мушу я!
«Таж як буде цар питати:
«Як зовешся?» — то брехати
Неможливо! «Я Бассім,
Я коваль», — скажу… О Боже!
А він скаже: «Гей, небоже,
А чого ти вліз в мій дім?»
«Ну, пропасти, то пропасти, —
Але скажуть: «Може, красти
Ти у царський дім заліз?»
Господи! Подай підмогу!
Відверни ще цю тривогу, —
То піду спасаться в ліс».
Ось вже ближче, ближче проба…
А халіф усе спідлоба
На Бассіма погляда
Так аж душиться зо сміху
І сердечну має втіху,
Що така йому біда.
Вже останнього між всіма
Розпитав і на Бассіма
Спокійнісенько кивнув.
Та цей бідний неборака
Став затявся, мов ломака,
Наче сам себе забув.
Як зовешся? Довго служиш?
Скільки маєш ти платні?»
Знов Бассім стоїть, як ступа!
(стиха)
Що стоїш, немов у сні?
(немов прокидаючись)
(у великому страху)
Рад ти знать моє ім'я? (Сам до себе)
Боже, зглянься на розпуку!
Аджеж на смертельну муку
Сам себе тут видам я!»
Як халіфу одвічаєш?
Ближче приступи сюди!
Просто стій, дивися сміло,
Одвічай як слід про діло,
Бо дограєшся біди».
(несміло поступає наперед)
Хай мене сам Пан Біг скаре,
Коли я що або що…
Тут не то що… годі знати…
Що до чого… одвічати
Не бажаю ні за що́».
Щиро, мудро, після правди.
То скажи нам ще одно:
Хто був батько твій і дід твій?
Чи більдарами був рід твій?
Сам ти служиш як давно?»
Здавна мать його за ногу!..
В неперерваній черзі…
Пра-пра-пращур мій Бар-Га́рун,
Повідають, був більдаром
Ще у Ноя в ковчезі.
«Мій прапрадід був більдаром,
Також прадід був більдаром,
Був більдаром батько й дід,
Бабка тож була більдаром,
Мати тож була більдаром, —
Був більдаром весь мій рід».
Тут, хто був у царській залі,
Реготатись дуже стали,
А Бассім немов зомлів:
Чув, що сам язик у роті
Біга по своїй охоті,
Та спинить його не вмів.
А халіф стоїть, не писне,
Хоч і сам трохи не трісне
Зо сміху. Та ось двірня
Стихла; він став знов питати:
«Ти більдар! а скільки ж плати
Побираєш ти щолня?»
(у крайній розпуці)
«Пла… пла… плати? Що вже плати?
Кажеш голову утяти,
То байдуже. А в тюрму —
Хай і так. А в міх та в воду,
Навіть цьо́го тобі з роду
Тож за зло я не візьму».
Маєш ти дукатів двадцять
І щодня печені фунт».
(витріщаючи очі)
Е, свистати на дукати!
А печеня — ось що ґрунт».
Хочу бачить, чи для кари
Злим у вас міцна рука».
І швиденько шле трабанта
До темниці коменданта, —
Заповідь йому така:
«Трьох злочинців, що за вбійства,
За розбої і злодійства
Вже засуджені були
І віддавна ждали смерти,
Має зараз тут приперти,
Шоб тут кару прийняли».
Не пройшло хвилин багато,
Аж іде тюремний «тато»
І злочинців страж веде,
Руки ззаду пов'язавши,
Шиї геть повідкривавши,
Щоб було рубати де.
Ось перед халіфом стали,
Очі сумно поспускали,
А халіф до них рече:
«Чи то ви ті бузувіри,
Що робили зла без міри?
О, та кара не втече!»
До тих злочинів безмірних
Гнав нас, знать, отець змії!
В жалю й скрусі тут ми нині:
Покараєш — га! ми винні,
А простиш, то ми твої».
На те зло немає ради
Іншої, окрім меча.
Гей, Ахмете, ну щосили
Зараз першому в тій хвилі
Голову знеси з плеча!»
Злодій клякнув, похитнувся,
Та Ахмет лиш замахнувся,
І скотилась голова.
«Ось, владико правовірних,
Кара злочинів безмірних:
Кров булькочеться жива»,
Й смерть погана. Ну, Османе,
Ти вчини другому так!»
Злодій ще не озирнувся,
Та Осман лиш замахнувся —
Ані пікнув неборак.
Що був на черзі остатний,
Свою зручність покажи!
Вийми з піхви меч без ляку
І оцього розбишаку
Зараз трупом положи!»
Якби грім при ньому вдарив
Чи окріп його ошпарив,
Не злякався б так Бассім.
«Матінко моя ти мила!
Ось моя остання хвиля!
Ну, пропав же я зовсім!
«Як же меч мені виймати,
Як розбійника стинати,
Коли це пальмовий бук?
Горенько! Тут хоч розсядься,
То з життям тра попрощаться,
Ще зазнати стиду й мук».
Чи ти при́глухий, не чуєш,
Що я дав тобі приказ?»
Та на вічную дорогу
Лагоджусь… та я сейчас…»
Замахни ним сильно вгору,
Цьо́му голову зітни?»
А Бассім стоїть, мов чіп,
І оглух враз, і осліп,
Винуватий без вини.
Тут Месрур його в бік штуркнув
І до нього стиха муркнув:
«Що ти, хлопче, стуманів?
Слухай царського наказу,
Бо тебе велить відразу
Розідрати пів-на-пів».
Я би на такеє лико
Обнажав свого меча?
В мене меч страшенно блиска:
Лиш раз блисну, розбійни́цька
Впаде голова з плеча.
«Приклякни ти, лиходію!
Маєш віру і надію
В ласку Божу? Говори!
Помолися уостаннє,
Нам усім віддай прощаннє,
Піднеси дух догори!»
Злодій кляк, почав молиться,
А Бассім стоїть мов злиться,
Сам міркує, що робить?
Страшно заверта очима,
Вправо, то наліво блима,
Далі так став говорить:
«Чоловіче ти безрідний,
Настає твій час послідний,
Що у ад тебе знесе!
Мов, чи що признати маєш?
Говори, чого бажаєш?
Я зроблю для тебе все.
«Жадним трудом не згордую:
Як голодний — нагодую,
_-_page_210.png)
Як прагну́чий — напою,
А як ти невинуватий —
Я гріха не хочу мати,
Я невинного не вб'ю».
Хочеш вибрехатись? Ні!
На ті штуки сам я сильний,
Маю спосіб неомильний,
Як кінця дійти брехні.
«Царю, — мовить Бассімище,
До царя дійшовши ближче, —
В нашім роді є секрет.
Він іде на сина з батька,
А мені небіжка бабка
Цей передала предме́т.
«Бачиш: меч цей непока́зний!
А він свідок є виразний
Сили Божої. Доси́ть
З піхви лиш його добути,
Над злочинцем замахнути, —
Голова його злетить.
«Та коли цей нещасливий
Вирок мав несправедливий
І не винен лютих мук,
То цей меч, із піхви взятий,
Замість голову відтяти,
Зміниться в пальмовий бук».
(душачи в собі сміх)
«Ну, давай робити пробу!
Покарай погану злобу,
А невинність заяви!
Вирви з піхви меч свій сміло
І оцеє грішне тіло
Відсічи від голови!»
Тут Бассім махнув піхвою
Над злочинця головою,
Потім меч із піхви смик!
«Чудо, царю наш багатий!
Бачиш, він невинуватий,
Із меча зробивсь патик!»
Тут загальний сміх піднявся,
А халіф, так той тримався
Аж обіруч за живіт.
Та Бассім стоїть завзятий:
«Злодій цей невинуватий,
Гинути йому не слід».
Та скажи нам, що за люди
Дамасценські ті купці?
Чом до себе їх пускав ти?
Що за діло з ними мав ти?
Як розстався накінці?»
Тут Бассім затріпотався,
Всьо́го зразу догадався
Та й додолу грим-бабах:
«Царю мій, я винуватий!
Вели голову відтяти,
А то вб'є мене сам страх».
Ну-ко, друже, дай Осману
Сво́го дивного меча.
Коли винний ти, то з бука
Станесь острая шаблюка,
Голову знесе з плеча».
Регіт, сміх… Осман хапає,
Знов із піхви добуває —
Бук пальмовий. Регіт, сміх…
Будеш в мене за більдара,
Поки літ подовжить Біг».
——————
- ↑ В багатих домах на сході, а також і в царських палатах замість дверей усередині висять багаті килими або котари