Твори (Франко, 1956–1962)/8/Коваль Бассім/Пісня п'ята
| ◀ Пісня четверта | Твори в 20 томах Том VIII Коваль Бассім Пісня п'ята |
Пісня шоста ▶ |
|
Скоро добрий день зробився,
Вже халіф зі сну збудився,
Із м'якого ліжка встав,
У воді холодній вмився,
Щиро Богу помолився,
В радну залю завітав.
Там уже дворян без міри,
Там візири, і еміри,
І урядники, й князі
Посходи́лись раду радить,
І судить, карать і ладить,
Долю важить на вазі.
Всі халіфу поклонились,
На диванах розсадились
І приказу мовчки ждуть;
Та халіф про щось гадає
І на троні не сідає,
І приказу щось не чуть.
Усміхнувся, аж хихикнув,
Джіафара к собі кликнув
І сказав: «Пішли сейчас
До всіх міських комендантів,
Хай шлють возних і трабантів
І окличуть цей указ:
«Відтепер через три днини
Щоб нічого не робили
У Багдаді ковалі;
І під страхом злої смерти
Всі кузні велю заперти,
Всі — великі і малі.
«Хто до кузні кроком вступить,
Раз клевцем по штабі влупить,
Той без суду, без потіх
По короткій процедурі
Буде висіти на шнурі
Там же, де сповни́в цей гріх».
Джіафар прийняв з поклоном
Цей указ — він став законом,
І за хвилю вже гінці,
Мов шалені, живо гнали,
Комендантам знать давали
У Багдаду всі кінці.
Не минуло півгодини,
Вже барвистії дружини
Вулиця́ми міста йшли:
Возні, слуги, отамани,
Хоругви і барабани,
Труби й сурми всі ревли.
Всюди бубнили, й бреньчали,
І сурмили, і кричали:
«Правовірні, гей, сюди!
Слухай царського указу,
Щоб з невідомости зразу
Не вплескатись до біди.
«Відтепер через три днини
Щоб нічого не робили
У Багдаді ковалі,
І під страхом злої смерти
Мусять всі кузні заперти.
Всі — великі чи малі.
«Хто до кузні кроком вступить,
Раз клевцем по штабі влупить,
Той без суду, без потіх
По короткій процедурі
Буде висіти на шнурі
Там же, де сповни́в цей гріх».
Люди слухали, ззирались,
Охали і дивувались:
Відки це? І пощо то?
Та розпитувать, перечить,
Нарікать або злоречить
Не відважився ніхто.
Майстер, що держав Бассіма,
Як звичайно, перед всіма
Вранці-рано в свій варстат
До роботи поспішався
І лише що забирався
Свою кузню відмикать, —
Аж тут: тур-тур, бумс тра-та-та!
Царська служба сороката
Йде, і бубнить, і кричить,
Щоб не смів коваль ні оден,
Хоч би був і як голоден,
Три дні в кузню поступить.
Ковалисько слухав, слухав,
І потилицю почухав,
І бурчав собі під ніс:
«От іще указ безглуздий!
Ну, якої хочуть нужди?
Це порядок? Хай їм біс!»
Він бурчав, що мав бурчати,
Але голосно кричати
Не посмів: халіф не кум!
Так стояв, мов кіл осики,
А від кузні ключ великий
Мав в руці, немов на глум.
Далі, трохи погадавши,
Ключ челяднику віддавши,
Мовив: «На, домів жени
І повісь його на клинці,
Сам же й інші челядинці
Приходіть за штири дни!»
Аж ось, мало що проспавшись
І не мившись, не купавшись,
До роботи йде Бассім
І мурчить собі без страху:
«Там на небі честь Аллаху,
На землі ж начхаю всім».
Що за біс? Підходить ближче —
Кузня замкненаї Хлопчище
Перед кузнею сидить.
«Гей, ти, мой, що гави ловиш?
Чому кузню не отвориш?
Хочеш небо тут чадить?
«Попсувався за́мок, сину?
Зараз я його відчиню,
Лиш раз трахну кулаком.
Ретязь вискочив? Не бійся,
Зараз відірву завісся —
Лад усьому дам мельком».
Та тут майстер наблизився,
І Бассім йому вклонився.
«Ні, Бассіме, — мовить цей, —
Замок мій не зіпсувався,
Ані ретязь не зірвався, —
Не ламай мені дверей».
«Так чого ж цьому роззяві
Пусто тут сидіть на лаві?
Гей, до праці, ти, чухрій!»
Але майстер вуса смикнув,
До Бассіма гнівно крикнув:
«Стій, Бассіме, не дурій!
«Чи ти заспаний, чи п'яний?
Виплив розум твій поганий?
Хочеш кузню відчинять?
Чи не чув ти слів, що хором
Верещали нам на сором?
Чи не хочеш віри йнять?»
«Нам на сором? Там до ката!
А то хто смів верещати?
Я не чув, їй-богу, ні!»
«Ей, Бассіме, — мовив майстер,—
Тут біда, ніякий кляйстер
Не заліпить ці три дні».
І сказав йому доразу
Зміст халіфського указу
І погрозу ту тяжку,
Що хто на́каз переступить,
Раз клевцем по штабі влупить,
Той повисне на гаку.
Як почув Бассім ті вісті,
Аж здурів, не знав, чи сісти,
Чи стояти, чи тікать;
В голові було безладдя,
З рук упало все знаряддя,
Лиш уста щось булькотять.
«Бий його хрещена сила!
Не казав я? Розносила
Зла година тих драбів!»
Шлях думок його був простий:
Він згадав вчорашніх го́стей
І закляв проміж зубів.
«Ох, якби мені їх в руки!
Я би їм додав принуки,
Аж би їх мара взяла!
Бач, поганці! В злу годину
Загадали злу личину,
А вона якраз прийшла».
«Е, — сказав коваль, — Бассіме,
Що тобі біда відійме?
Ти собі воле́н козак!
Жінки, ні дітей не маєш,
Сам за себе тільки дбаєш, —
Чим тобі журиться так?
«Але в мене, брате, злидні!
Жінка, діти, а тут три дні
Свято — хоч свищи в хащі!»
Та Бассім його не слухав,
Мов сліпий довкола нюхав,
Все крізь зуби бурчачи́.
Майстра гнів узяв поганий:
«Ти, Бассіме, певно, п'яний.
Вже то бачу я давно:
Ти безбожно проживаєш,
Уночі жереш, гуляєш,
П'єш заказане вино.
«Видно, за твої провини
Нас усіх цієї днини
Тяжко так скарав Аллах.
Геть від мене! Забирайся
І ніколи не вертайся,
Щоб і дух твій тут не пах!»
Майстер ще сварив сердитий,
А Бассім, неначе змитий,
Скулився і драла дав;
Він ішов зовсім безтямно,
Тільки вперто, ненастанно
Всіх прохожих оглядав.
«Боже, — буркотів він стиха, —
Дай, щоб справці мо́го лиха,
Ті прокляті віщуни,
Тут мені попали в руки, —
Вже б я їм додав принуки,
Що й не дригнули б вони».
Так без думки і без тями
Він поплентавсь улиця́ми,
Аж до лазні заблукав.
«Дай обмиюсь тут із бруду,
А потому далі буду
Клятих го́стей тих шукав».
Входить в лазню, оглядаєсь,
Втім до нього наближаєсь
Той, що вслугує, банни́к;
Глипнув раз і втішивсь дуже,
«Ах, Бассіме, любий друже,
Де ж ти так від мене зник?»
Здивувався Бассімище,
Банника оглянув ближче:
«Чи ти дідько, чи Калед?»
«Так, Калед, що, здавна дружні,
Ми в одній робили кузні
І один зноси́ли гнет.
«Тямиш, як то ти бувало
Рятував мене немало
І роботою й грошем!
Як з тобою я розстався,
То з ковальством попрощався.
В бані ось засів кошем.
«Та старе добро тямую,
Тебе щиро я шаную.
Що́ тебе болить? свербить?
Говори! Кленусь на Бога,
Що лише моя спромога,
Рад для тебе я зробить».
«Друже мій, — Бассім озвався, —
В мене нині розв'язався
Міх ціли́й поганих бід».
І він розповів Каледу
Всю історію з переду
Аж до кінчика, як слід.
«Це мене найгірше зло̀стить,
Що цю ніч прийдеться по̀стить.
Але це ще півбіди.
Гірше те: як раз зламаю
Те, що досі мав в звичаю,
То вже більш добра не жди».
«Друже любий, угамуйся,
Тим ні крихти не турбуйся! —
Мовив весело Калед. —
Плюнь на те ковальство нині,
Стань за банника при мені!
Ось тобі ціли́й секрет:
«Гостя обіллєш гарненько
І натреш його міцненько,
Змажеш голову жовтком,
Милом насмаруєш тіло,
Щіткою начухай сміло, —
Будеш славним баннико̀м.
«Ще як будеш несердитий
І навчишся стригти, брити,
Повісті смішні складать,
До папуч вкладати віхті,
Зручно обтинати нігті,
Будеш мати благодать».
Ну, Бассім у тую пору
Іншого не мав вибо́ру,
Скинув шмаття як стояв,
Фартухом заперезався
І до бані показався,
Гостя швидко в руки взяв,
Як почав його милити,
Терти, м'яти, стригти, брити,
Обливать по голові, —
Гість гадав, шо він у раю,
Дав йому проти звичаю
Басарунку драхми дві.
Другий дав одну драхмину,
Третій знов там щось докинув,
П'ятий, шестий — геть усі,
Так що, поки звечоріло,
Наш Бассім за сво́є діло
Мав п'ять драхм у фартусі.
Свій заробок зрахувавши,
Своє шмаття знов убравши,
Крикнув весело Бассім:
«Е, Великий Бог на небі!
Вже я нині не в потребі,
Чхать мені халіфам всім!
«Чхать мені на кузню й молот!
Тут не знатиму про голод,
Буду радше баннико́м.
Це куди мені зручніше,
Корисніше й приємніше
І не втомлює цілком!»
І, забравши драхми в жменю,
Він по хліб, вино й печеню
На базар подралював;
Усього як слід купивши,
Ані аспра не лишивши,
Вже смерком домів вертав.
Тут роздя́гся, все попрятав,
Де дірки були, пола́тав,
Скатеркою стіл накрив,
Умаїв його квітками,
І заставив тарілками,
І свічками звеселив.
Чарку наповни́вши спішно,
Він сказав тоді утішно:
«Гей, це вип'ємо на злість
Тим драба́м, бодай послизли
Що мене так вчора згризли!
Хай їм сором очі їсть!»