Твори (Франко, 1956–1962)/8/Пригоди Дон Кіхота/XIX
| ◀ XVIII | Твори в 20 томах Том VIII Пригоди Дон Кіхота XIX |
XX ▶ |
|
Щоб хоч трохи розірвати
Дон Кіхота в лютім болю,
Розпочав балакать Санчо,
Що прийшло йому на ум.
„Знаєте, коханий пане,
Чом це наші всі пригоди
Так кінчаться нещасливо
Дрюччям, буччям та камінням?
„Я гадаю, що за ваш
Гріх великий. Спогадайте:
Ви ж дали страшну присягу,
А сповни́ть її забули.
„Присягли не їсти хліба,
Під дахом не спати, доки
Не здобудете шолома
Кращого, як той на вас!“
„Санчо, Санчо! — скрикнув лицар. —
У щасливую годину
Ти сказав це! Бач, он їде
Лицар з шоломом блискучим!
„Знаю шолом цей, о, знаю!
То неоціненний шолом
Многославного Мамбріна —
Бог мені його несе!“
„Пане, — мовив Санчо Панса, —
Що за шолом? Таж це їде
Із Сеговії цирульник
З тацкою на голові“.
„Не сліпий я, брате Санчо, —
Мовив лицар, — бачу добре,
Що той шолом пречудовий
Попсувала зла рука.
„Проклятущі чародії
Цирульницьку тацку з нього
Намагалися зробити,
Але це їм не вдалось!
„Ось чекай, хоч як недужий,
Я до бою з цим поганцем
Стану й шолом цей преславний
Мушу нині ще здобуть!“
І заким ще Санчо Панса
Зміг спинити Дон Кіхота,
Вже цей, низом спис спустивши,
На цирульника летів.
„Стій, погана, зла личино! —
Верещав крізь біль наш лицар. —
Гинь із мо̀їх рук, а ні, то
Шолом цей мені віддай!“
Спудився цирульничина,
Кинув тацку, палку й торбу,
Сам же — подавай Бог ноги!
В кукурудзи тільки шусть!
„Га, моя побіда, Санчо! —
Скрикнув лицар. — Бач, помана
Щезла, а чудовий шолом
Ось у мене вже в руках!“
І він вмить пробив дві дірки
В таці і продяг шнурочок,
Щоб під бороду надіти —
І готовий шолом був.
Санчо ж тим часом, радіський,
Що так дешево скінчилась
Ця пригода, хо̀пив торбу,
Що цирульник був поверг.
У торбині хліб був, сало,
І цибулька, і флящина
Доброго вина. „Це, пане,
Ще цінніше, як ваш шолом!“
Зараз стали, покріпились.
Дон Кіхот на зуби йойкав;
Щоб хоч троха розірвати
Пана, Санчо знов почав:
„Ну, дав Бог, коханий пане,
Що, хоч по часі, присягу
Ви сповни́ли. Та все ж досі
Зламана була вона!“
„Ох, і сам я це міркую, —
Мовив лицар, — і за теє
Вже придумав я покуту
По-лицарськи відбувать.
„Бачиш, друже мій, ці гори,
Віковим покриті лісом?
Там поїду я, в найглибші
Дебрі та яри заб'юсь.
_-_page_328.png)
„Скину з себе зброю й одіж.
Відречусь напою й страви,
Буду жити корінцями
І томитися чуттям.
„Ти ж до дами Дульчінеї
З ли́стом, друже мій, поїдеш,
Все їй скажеш, що для неї
Я терпів і ще терплю.
„Все їй скажеш, і допоки
Призначить мені ся пані
Так томитися в пустині,
Поти буду я терпіть.
„Це могучая покута,
Чари всі вона ламає,
І її відбувши, сміло
Рушу світ весь здобувать!“
Здивувався Санчо Панса,
Про таку покуту вчувши.
Та його манила думка
З ли́стом їхати домів.
Тож не дуже й сперечався,
Надто ще, коли пан лицар
Всю покуту брав на себе,
А його морить не хтів.