Твори (Франко, 1956–1962)/8/Пригоди Дон Кіхота/XX
| ◀ XIX | Твори в 20 томах Том VIII Пригоди Дон Кіхота XX |
XXI ▶ |
|
Гори! Гори! Подивиться,
Близько ви, подать рукою, —
А як доведеться тюпать.
То нехай вас чорт візьме́!
Їдеш день і їдеш другий,
А ви як були близенько,
Так і є — подать рукою,
А доїхать ані руш.
Так було і з Дон Кіхотом.
Їде, їде, поганяє,
Гори все, здається, близько,
Та доїхать ані руш.
Ось вже стало вечоріти.
Бачить Дон Кіхот, а шляхом
Валка дивного народу
Проти нього пил мете.
Передом комі̀сар їде
В королівському мундурі,
Шпага збоку, а на шапці
Королівський є орел.
А за ним по парі, пішки
Йдуть якісь блідії люди,
З рук і з ніг їх висять пута,
Ланцюги знай дзінь та брязь.
По боках і ззаду їдуть
З карабінами жандарми,
Здоровенні, і вусаті,
І червоні, мов кати.
„Санчо! Санчо! — мовив лицар. —
Ось нам ще одна пригода!
Та коли й це будуть чари,
То хай чорт мене візьме́!
„Ось невольники нещасні,
Що їх люті лиходії
У тяжких кайданах гонять
У далеку чужину.
„Тут меча мойого треба
І лицарської відваги,
Тут я покажу, як славне
Є лицарське ремесло!“
„Пане любий, — мовив Санчо, —
Бога бійтесь! Розміркуйте!
Це ж комі̀сар королівський,
А не жаден лиходій.
„Гляньте, а при нім жандарми!
А ті в путах — то є, певне,
Арештанти і злочинці,
Що на каторгу ідуть“.
Та не слухав славний лицар
Слів розумних, спис ухо̀пив
І, його зложивши низом,
Серед шляху гордо став.
А як надійшла ватага,
Він промовив дуже чемно:
„Пане, можу вас просити
Річ одну сказать мені?“
„Що вам треба?“ рік комі̀сар.
„Будьте ла́скаві сказати,
Що за люди це в кайданах
І куди ведете їх?“
»Це злочинці, — рік комі̀сар, —
Що, засуджені на кару
І на каторжні роботи,
Під конвоєм[1] ось ідуть“.
„А не міг би я просити,
Щоб ви ла́скаво сказали,
За що цю тяжкую кару
Мають приймати вони?“
„Пане, — відповів комі̀сар, —
Це нехай вас не обходить.
Тут на шля̀ху не пора вам
І не місце говорить“.
„То позвольте, чемний пане,
Що я їх самих спитаю, —
Це не довго потриває,
А мені потрібно знать“.
Не противився комі̀сар,
А жандарми навіть раді,
Бачучи, що в того пана
Не всі дома є, мабу̀ть.
„Ну, — міркують, — варто чути,
Як то буде розмовляти
Лицар цей з оцим гультяйством,
Що так ласе на брехню!“
Перший був у першій парі
Здоровенний парубійка.
„За що ти сюди попався?“
Запитав наш Дон Кіхот.
„Пане, я зовсім невинний, —
Відповів покірно злодій. —
Закохавсь я і за те,
Бач, на каторгу іду“.
„Закохався? Якжеж можна
За любов іти в кайдани?“
Тут усі зареготались,
А закоханий найгірше.
„Закохавсь — та не в дівчині
А в сусідській повній скрині.
Тяжко працював я, пане,
Поки розлупав її.
„Тут мене при ній зловили,
Не було що й признаваться.
Засудили на сто буків
І на каторгу на рік“.
„Гм“, сказав преславний лицар
І до другого звернувся,
Але цей схилився сумно,
Ані слова не сказав.
„Цього, пане, не займайте!
Це канарок і за теє
Йде на каторжні роботи,
Що замного виспівав“.
„Як то, як то? — скрикнув лицар. —
Чи ж можливо, щоб за спів
На таку тяжкую кару
Хтось судить його хотів?“
Знов усі зареготались,
А злодюга мовив: „Бачте,
Спів — то страх погане діло,
Як не впору й не на місці.
„Цей бідак був конокрадом.
Що ж, і це по людях ходить.
Мудро він провадив діло,
А як схо́пили його,
„Не було на нього свідка,
Не було знаку, лиш тільки
Край воріт його згубились
Коней крадених сліди.
„Ну, скажіть, хіба ж це доказ?
Але він, дурний та глупий,
На тортурі сам на себе
Виспівав усе, що знав.
„От такий то він канарок!
Двісті буків взяв на плечі,
Ще й п'ять літ у „пані Кліпи“[2],
А то все лиш за свій спів“.
„Ну, а ти? — промовив лицар
До слідуючого. — За що
Йдеш до пані Кліпи в гості?“
„За пусте, — промовив цей. —
„Недостало п'ять дукатів“.
„Я б тобі їх дав і десять, —
Добродушно скрикнув лицар, —
Щоб ти так іти не мусив“.
„От таке! — сказав злочинець. —
Що мені тепер з дукатів!
Так, як тому серед моря,
Що в судні без хліба мре.
„Якби мав я їх вчасніше,
Я б секретарю від суду
Підмазав був ними руки,
І свобідний був тепер“.
До четвертого зблизився
Дон Кіхот, — це був поважний
Чоловік сивобородий
Із задуманим лицем.
На лицарське запитання
Він нічого не відмовив,
Лиш зітхнув з ціло̀го серця
І заплакав, як дитя.
„Цей дідусь, — сказав за нього
Говіркий його товариш, —
Був, говорять, чорнокнижник,
Небезпечний чарівник“.
„Ну, — сказав поважно лицар, —
Це вже крайняя дурниця
За ті бабські забобони
Слать на каторгу людей.
„Це ж, звичайно, прості сплетні
Або дурнота бездонна!
Хоч би сам мені признався,
Що потрапить чарувать, —
„Я б послав його до чубків,
До шпиталю божевільних, —
А тим, хто його прискаржив,
Я би дав по двадцять п'ять“.
„О, спасибі вам, мій пане,
За сердечне, мудре слово! —
Скрикнув радісно като̀ржник. —
Якби то так думав суд!
„Ні, я, пане, не признався,
Ні в чому було признаться,
Я наукою займався,
А не чарами, їй-богу.
„Я робив експерименти,
А ті темні, прості люди
Це взяли за злії чари, —
Суд їх віру потвердив.
„Мало, мало бракувало,
Щоб на стосі не спалили;
Тільки з ласки на повільну
Смерть осуджено, мене.
„Аджеж ті чотири роки
Каторги мені, старому
Та ще й хорому, — це, пане,
Неохибна, певна смерть“.
Так пройшовши за порядком
Кождого із тих злочинців,
На останнім, що був ззаду,
Зупинився Дон Кіхот.
Цей був скований подвійно,
На руках мав, крім кайданів,
Ще залізну добру штабу
І на шиї мав обруч.
„Ну, а цей що заподіяв, —
Дивувався славний лицар, —
Що в такі перстені й штаби
Запроторили його?“.
„Пане, — відповів комі̀сар, —
Цей один злочинець має
Більше злого на сумлінню,
Ніж ті інші всі нараз.
„Це злодюга з біса хитрий,
Тіш то ми для обезпеки
Так його зашпунтували;
Боїмося, щоб не втік.
„Це є голосний опришок,
Зветься Джінес Пассамонте,
Або, як звичайно кажуть,
Джінезілло Парапілло“.
„Пане, — скрикнув Пассамонте, —
Я не є вам жадна митка!
Не поганьте мені назву!
Що я вам за Парапілло?
„Я вам Джінес Пассамонте,
Відтепер на десять літ
Я функціонер державний
Так самісько, як і ви.
„А ще хто з нас двох вартніший,
Це покажеться, як світ
Прочитає повний, щирий
Опис мойого життя“.
„Це не жарт, — сказав комі̀сар. —
Цей злодюга в криміналі
Написав здорову книгу,
Та й цікава ж, біс бери!“
„Е, це ще лиш перша часть, —
Величався Пассамонте, —
Та, дасть Бог, скінчу, то буде
Світові що показать.
„Ну, а ви, мій пане лицар,
Маєте нам дещо дати,
То давайте, бо вже того
Балака́ння нам досить“.
От тоді преславний лицар,
Ставши просто, наче тика,
До комі̀сара звернувшись,
Урочисто мовив так:
„Слухайте ви, добрі люди!
Хоч за ці чи ті провини
Вас засуджено на кару
Справедливо або й ні, —
„Та, щоби вам показати,
Що я лицар і недаром
Взяв на себе цюю зброю,
Клявсь нещасних боронить, —
„Бачучи, що ви нерадо
Йдете там, куди вас гонять,
Ще й заковані та биті
Всякій людськості на глум, —
„То до вас, пани жандарми,
Й ви, комі̀саре вельможний,
Я заношу чемну просьбу:
Випустіть оцих людей!
„Це ж негарно, негуманно,
Чесним людям недостойно
Катувати сво́їх ближніх,
Навіть хоч би за гріхи.
„Нагрішили — ви лишіть їх
Грижі власного сумління,
Хай сам Бог їх покарає, —
Ви ж не спротивляйтесь злу!“
Тут обрушився комі̀сар.
„Що ви, пане, одуріли?
Хочете, щоб королівських
Арештантів я пустив?
„Я на це не маю права!
Ви ж, коли не всі в вас дома,
Тацку цю собі поправте
На макітрі й їдьте геть!“
„Сам ти тацка і макітра,
Збитий череп і поганець!“
Крикнув лицар і свій спис
На комі̀сара направив.
Ані глипнув, ані зіпнув
Пан комі̀сар, як лицарський
Спис його з сідла на землю
Зшиб, неначе околот.
Рушилися тут жандарми,
Щоб в'язати Дон Кіхота, —
Це побачив Санчо Панса,
До като̀ржників метнувсь.
Допоміг їм розірвати
Ланцюги, тоді нерівна
Боротьба розпочалася,
І жандарми драла всі.
Лиш один насеред шляху,
Мов пришиблений, комі̀сар
Бовванів, — його злочинці
Геть обчистили дотла.
Всі папери геть подерли,
Що мав грошей, то забрали,
Від кайдан ключі дістали,
Шмаття догола зняли.
От тоді преславний лицар
Скликав їх довкола себе
І говорить: „Ну, панове,
Ви тепер свобідні всі.
„Богу дякуйте за теє,
А мені замість відплати
Лиш одну сповніте просьбу,
Невеличку просьбу цю:
„Поспішайте до Тобозо
І прекрасній Дульчінеї
Поклоніться й розповіджте,
Що для вас я учинив“.
„Пане, — мовив Пассамонте, —
Богу дякувать ми будем,
Але бігти до Тобозо —
Неможливе це для нас.
„Нам спішити треба в гори,
В дебри і ліси ховаться,
Щоб жандарми не зловили,
А не пхаться знов під ключ“.
„Так? — аж скрикнув Дон Кіхот. —
Ах ти, підлая личино,
Джінезілло Парапілло,
Чи як з біса звешся там!
„Хай мені не що, абищо,
Як тебе я не примушу,
Щоб ти сам у сво́їх путах
До Тобозо зараз біг!“
Пассамонте теж гарячий.
Він моргнув на сво́їх другів,
Ті розскочилися живо
Та й хахап за камінці.
Як почнуть бомбардувати
Лицаря і Санчо Пансу, —
Ледве ті втекли з душею
Від розлючених злодюг.
Так скінчилась та пригода,
Що невольників з кайданів
Вирвав і синців від них же
Тут набрався Дон Кіхот.
——————