Твори (Франко, 1956–1962)/9/Для домашнього вогнища/IX
| ◀ VIII | Твори в 20 томах Том IX Для домашнього вогнища IX |
X ▶ |
|
В готелевій кімнаті було ще темно. Капітан спав. Сильне стукання до дверей розбудило його.
— Хто там? — скрикнув капітан.
— Це я, кельнер, — відізвався голос за дверима.
— Чого хочеш?
— Пан капітан веліли збудити себе о сьомій.
— А хіба вже сьома?
— Так є.
— Добре, добре. Дякую тобі.
— Може пан капітан чого потребують?
— Принесеш мені каву так за півгодини. І рахунок!
— Рад служити пану капітанові.
Капітан устав, умився і почав одягатися, звільна, спокійно. Хоч спав не сповна три години, то все таки чув себе покріпленим на силах. Без ніякого особливого зворушення взяв написані вчора листи, що лежали на столі, і сховав до бокової кишені вафенрока[1]. Потім випив каву, закурив сигару, заплатив і вийшов з кімнати.
Було три чверти на восьму. Сніг усе ще порошив. На дворі стояла ще сіра сутінь. Небозвід видавався тісним і, немов величезний капелюх, насунений на чоло, змінював, маскував фізіономію міста. Все виглядало меншим, якимсь дрібним, незначучим. Рух на вулицях Львова був іще слабий. Головний контингент прохожих становили діти, що поспішали до шкіл.
— І мої діточки десь ідуть до школи, — подумав капітан і нараз страшенний біль прошиб його серце. Пекло, що вчора, бачилось, було втихомирене, тепер заворушилося наново. Хоч і які зусилля робив над собою, щоб тепер у тій хвилі відігнати від себе думки про дітей і жінку, то все таки ті думки, мов налазливі оси, крутилися довкола нього, бриніли і шпигали його жалами.
— Щоб їх хоч раз іще побачити, хоч здалеку! — думав капітан, слідячи очима кожну купку проходячих дітей. — Хто знає, може то вже останній раз! А вчора, виходячи, я навіть не поцілував їх. Не натішився їх видом, не напоїв душі їх солодким щебетанням. Бідні мої діти! Що то буде з вами, коли я згину сьогодні!?
Сльози закрутилися в нього на очах. Та безмірним напруженням своєї волі капітан відігнав їх. Власне переходив з Маріяцької площі на Галицьку, коли почала бити восьма. Прискорив кроку. В протягу п'ятьох хвилин мусив бути на стрільниці, на умовленім місці, а то ще кусник дороги. Скрутив на вулицю Галицьку, відци на Собєського, вийшов на Губернаторські Вали й направився на Куркову, при котрій знаходиться міська стрільниця. Велика заля стрільниці, в тім часі звичайно пуста, була вибрана місцем поєдинку.
— Спізнюся на цілі три хвилини! — подумав капітан, поглядаючи на годинник. — Вони там певно вже чекають. Подумають, що я струсив. Та нехай собі думають, що хочуть. Покажу їм, що з кашею ззісти себе не дам.
Хотів прискорити кроку, та зусилля його були даремні. Якесь ослаблення опанувало його. Той кусник дороги від рогу намісництва до стрільниці видався йому безконечно довгим і важким. Не почував страху, був повний резигнації, спокійний, а проте його ноги отяжіли, мов олив'яні. Обмірковував, де має вимірити, в груди чи в голову. Почував, що його рука буде певна і не затремтить, знав, що трапить його неохибно, коли сам швидше не буде траплений. Мірячи в голову, легше хибити, та трапний постріл, звичайно, буває смертельний. Що поєдинкові правила велять мірити в груди, це його мало обходило. А яких то правил держалися його вороги, клеветники? Мірячи в груди, легше трапити, та трудніше поцілити смертельно. Хіба валити трохи нижче, в сторону живота і засудити противника на смерть по довгих, лютих муках? Ні, перед такою думкою жахнувся капітан. Убити Редліха відразу, на місці, — так! Це буде чесно, цього домагається його честь, а радше те почуття помсти і обурення, що жевріє на дні його душі. Але засуджувати його на кількаденні муки і аж по них на смерть — ні! Аджеж він — чоловік, не кат! Аджеж Редліх ще вчора був його другом!
На площі перед казармою, званою по старому „Heumarktscaserne“, кілька компаній піхоти відбувало звичайні вправи в машерованню, робленню карабіном і стрілянню без набоїв. Салютували йому, коли переходив повз них. Якесь тоскливе почуття заворушилося в його душі на вид тих людей, уставлених у два ряди, з лицями червоними від морозу і втоми, в чоботях забризканих болотом, розробленим із снігу, що розтанув під їх ногами. Йому пригадалася з гімназіяльної лектури латинська формула „Morituri te salutant[2]“; та він усміхнувся гірко, коли подумав, що цим разом було би відповідніше змінити цю формулу і сказати: „Moriturus vos salutat[3]!“
— За півгодини зміниться фізіономія цієї площі не до пізнання — думав дальше капітан. — Будете мати довший „Ruht[4]!“, бідні хлопці. Он там, із тої брами, перед котрою з найневиннішим у світі видом, курячи сигари і побрязкуючи шаблями, прохожуються два офіцери (цікавий я, чи то секунданти?) — з тої брами винесуть одного з нас з розтрісканою головою, або з простріленими грудьми, забризканого кров'ю, зі звислими безвладно вниз руками. Певна річ, що кількох з-поміж вас покличуть і велять вам нести цей тягар. А кільком іншим велять приготовити санітарний фургон. Там всадять трупа, щоб ніхто не бачив і завезуть до трупарні військового шпиталю. І їхатиме той фургон через місто, многолюдними вулицями, сотки людей минатимуть його, і ніхто з них навіть підозрівати не буде, що ось тут повз них їде труп. Моя жінка пройде обік нього, шукаючи за мною, гнівна на мене, невиспана, і навіть через думку їй не перейде, що в тім безобразнім жовтім фургоні, в тій великій скрині сховано холодний уже і закостенілий труп її мужа. І ліпше, що так воно станеться!
В таких чорно-трагічних думках потонувши, дійшов капітан вкінці до брами, що вела до саду перед стрільницею. Офіцери, що патрулювали перед брамою, привітали його чемно, але холодно.
— Редліх уже є, — мовив один із них. — Секунданти і лікарі також уже там.
— А ви хто такі? — запитав здивований капітан.
— Нас просили пильнувати тут, щоб ніхто вам не перешкодив, — мовив офіцер.
— Будьте такі добрі і залагоджуйте швидко свою гонорову справу, — додав другий, усміхаючись. — Нам тут холодно і час уже на снідання.
Капітан не відповів на це нічого. Усміх і слова цього офіцера видались йому цинічними.
— Йому пильно на снідання! — думав з якимсь гірким почуттям. — А що між цією хвилею, а його сніданням трісне одне людське серце, пропаде одне життя, буде зруйноване існування одної сім'ї, це для нього байдуже. Це гонорова справа, котру чим швидше, чим основніше, значить, чим з більшим розміром знищення залагодиться, тим ліпше.
Сад перед стрільницею був пустий і мертвий. Обголені з листя каштани і ясені підносили свої сірі гілляки до сірого неба. На грубших конарах і на пнях лежали смуги і шапки свіжого, вогкого снігу. Вся земля покрита була снігом. Тільки від брами до головного будинку, де була заля, видно було стежину, протоптану ногами кількох людей. Сторож, що жив у боковій офіцині[5], одержавши рано відповідну суму грошей і знаючи вже, до чого воно йдеться, тихенько забрався до міста, щоб не бути нічого свідком. Його жінка вешталася по своїй тісній кімнатці, щось там морквасячи. Це була жінка дуже спокійна й певна: не цікава ані крихітки на те, чого не бачила, а чути не могла того, що буде діятися в великій залі, а хоч би там і з гармат стріляли, бо була глуха, як пень.
Капітан повагом, обережно йшов цієї стежиною під гору, звільна підходив на сходи, що вели до головного входу стрільниці. Силувався уявити собі в душі почуття засудженого, що вступає на ешафот. Він числить ступні, придивляється дошкам ешафоту, звертає увагу на вишибнутий сук, на погано вбитий кілок — дуже спішно діялося теслям! — на лисини суддів, що стоять онде збоку, на лиця, вуси й одяг публіки, що стовпилася довкола кордону, силкується відгадати, чи дуже холодно онтому парубчакові, що голими руками держиться поруччя балькону, і що собі думає та дама, що, стоячи за ним, своїми повними грудьми вигідно положилася на його плечах. Все те бачить, підглядає і сквапливо нотує в своїм розумі той нещасливий, стараючися на силу того тільки не бачити, не завважувати і не нотувати, що стоїть ось тут перед ним — страшенне, грізне і неминуче, що дожидається його самого і за кілька хвилин, за хвилину, за пару мертвих секунд ухопить його в свою пащеку, здавить, схрупає, розмеле його в своїх кривавих зубах. І уявляючи собі положення цього нещасливого, капітан відчував, що й його власне положення в цій хвилі було дуже подібне до нього. Стояв при дверях, що вели до залі. Ще раз озирнувся, бажаючи уловити оком і заховати в душі якнайбільше світла, простору, але мізерний зимовий краєвид і того йому поскупив. Не було що ловити! Стиснувши уста, капітан спокійно відчинив двері і війшов до залі.
Ще з-за дверей почув голосні розмови і веселі сміхи офіцерів, присутніх у залі. Забавлялися свобідно, немов зібрані на баль, дожидаючи танцю. Та коли він показався в дверях, усі нараз замовкли і ззирнулися на нього. Більшість, очевидно, хотіла глянути рівнодушно і відвернутися, але нікому це не вдалося. Було щось в його постаті, в його лиці, що силоміць приковувало до себе їх увагу. Всі присутні немов остовпіли, побачивши його. Очі їх, зразу рівнодушні, помалу висувалися з ямок, зінки розширювалися з виразом переляку, неначе би в тій хвилі до залі ввійшов не живий чоловік, а якась страшна неземна поява.
— Добрий день! — промовив капітан, салютуючи і з зачудованням позираючи по зібраних. Ніхто не відповів йому, і кілька секунд усі стояли в німім остовпінню. Тільки лікарі, упрошені до асистовання при тій „гоноровій справі“ і незнайомі з капітаном, перервали цю німу сцену і почали вештатися коло своїх приладів та бандажів.
— Добрий день тобі, Редліх! — мовив капітан, наближуючися до свойого противника й подаючи йому руку. — Аджеж не відмовиш мені подати руку?
Редліх мовчки стиснув подану йому руку, а рівночасно відвернув лице і лівою рукою обтер сльози, що тислися йому до очей.
— Аджеж до вчора ми були приятелями? — мовив з меланхолійним усміхом капітан. — Можемо й тепер бодай привітатися по-приятельськи, заким дамо слово пістолетам.— Як ти ночував? — запитав Редліх, переборовши своє зворушення.
— Сяк-так, — відповів капітан. — Спав у готелі.
— Дома не був?
— А пощо? Про такі речі з жінками ліпше не говорити. Як буде по всьому, то буде мати досить часу довідатися про все.
— Ну, думаю, що маєш рацію, — відповів Редліх і перервав дальшу розмову.
Капітанові секунданти наблизилися до нього, досить церемоніяльно подали йому руки, а потім один із них узяв його під рам'я і попровадив у пустий кут залі віддалік від групи, зложеної з лікарів і Редліхових секундантів. Редліх стояв при вікні і пальцями тарабанив марша по шибі.
— Відповідно до бажання колеги, — мовив секундант до капітана, — уложили ми з противною стороною умови поєдинку.
— А іменно? — запитав капітан.
— Ми домагалися найтяжчих умовин. Пістолети, стріляння без барієри, дистанція десять кроків з правом для кожної сторони поступити під час команди на три кроки наперед і триразова виміна пострілів.
— А противна сторона сперечалася?
— Секунданти ремонстрували, але очевидно в власнім імені. Ми обставали при своїм.
— А що ж Редліх?
— Згодився на наші умови без найменшого вагання.
— І добре так, — понуро мовив капітан. — І що ж, швидко почнемо?
— В цій хвилі.
Секунданти віддалилися, щоб поробити приготовання, а тим часом капітан, скинувши плащ і відперезавши шаблю, з байдужим видом придивлявся якійсь літографії, що прикрашувала голу стіну залі. Йому здавалося, що все це сон. Чув навіть якесь дивне роздвоєння в своїм нутрі: дізнавав такого вражіння, не мов би той чоловік у військовій блузі, з руками в кишенях, що так уважно придивляється літографії на стіні, це якась людина, чужа йому, далека і не цікава, на котру його таємне „я“ поглядає з боку, з якимсь легеньким зачудованням.
Тим часом секунданти, гомонячи стиха, заходились коло приготовань, приписаних традиційним поєдинковим кодексом. Два міряли дистанцію, голосно числячи кроки і крейдою по підлозі зазначуючи, де мали стояти й доки мали право зближуватися два суперники. Два інші, по одному від кожної сторони, набивали пістолети, поки тим часом лікарі розкладали на столику бандажі і розставляли повідчинювані касетки, повні хірургічних інструментів. Ідучи за прикладом капітана, Редліх також зняв плащ і відперезав шаблю. Інші були в плащах, бо в залі панував докучливий холод.
Понабивавши пістолети, секунданти поназначували їх, а потім поробивши такі самі значки на картках паперу, позвивали їх і вкинули до шапки. Суперники мовчки витягнули ті імпровізовані льоси[6] — насамперед визваний Редліх, потім капітан. Їм роздали відповідні пістолети. Це були великі офіцерські револьвери, не раз уже вживані в подібних гонорових справах. Дивна якась дрож пройшла капітана, коли доторкнувся до того інструменту, немов би хтось кусником льоду пройшов йому по тілі від долоні аж до серця.— Це прочуття смерти, — мигнуло щось у його думці. Не почував ані страху, ані жалю, не мов би тут ходило о когось чужого. З дерев'яним супокоєм оглянув свою зброю і подався на своє становище, яке вказали йому секунданти.
— Бачність, панове! — голосно промовив один із секундантів. — Чи позволите мені командувати?
— Просимо.
— Так отже пригадую панам, що в хвилі, коли виголошу „три“, а найдальше в п'ять секунд потім, маєте дати вогню. В часі команди кожний з вас має право наблизитися до противника на три кроки, аж до поперечної черти, зазначеної на помості.
Обидва суперники стояли супокійно, випростовані, з пістолетами, спущеними вниз.
— Раз… два… три! — командував звільна, різким голосом секундант.
Два постріли гукнули майже рівночасно. Ніхто з суперників не порушився з місця ані перед пострілом ані по пострілі. Капітан чув, як Редліхова куля свиснула йому понад головою. Чи Редліх навмисне хибив? Що до себе капітан знав, що немав наміру хибити.
— Чи хто з панів ранений? — питав секундант.
— Ні, — відповідали в один голос суперники.
— Чи панове обстаєте при другім пострілі?
— Обстаю, — мовив капітан. Редліх мовчав.
Пістолети очищено і знов понабивано. Капітан судорожно стиснув рукоять і загриз губи.
— Або, або! — шуміло й бриніло йому в голові. Силкувався відновити в собі, скріпити й роздратувати ненависть до Редліха. Запах пороху розбуджував у його крові гарячку, звісну йому з босняцьких перестрілок.
Раз… два… три! — роздалися знов слова команди.Цим разом гукнув тільки один постріл, тільки один пістолет ригнув огнем і димом — з боку капітана. Під час команди, користаючи з условини, він зблизився до Редліха на три кроки і в хвилі виголошення слова „три“ стрілив. В тій самій хвилі Редліх, немов шарпнений могутнім подувом вихру, зробив наглий і швидкий півоборот наліво, випустив з руки пістолет, підняв руки догори і розмахнув ними широко, мов чоловік, що тоне або тратить рівновагу, а вкінці захитався, скрикнув „ой!“ і, вхопившися правою рукою за груди в околиці серця, повалився на поміст. Усе те не тривало довше, як кілька секунд.
Лікарі й секунданти кинулися до нього, піднесли його і двигаючи на руках, положили коло вікна. Тільки велика червона пляма, кругла, як денце від склянки, лишилася на помості. Капітан якийсь час стояв іще на своїм місці, вдивляючися в ту пляму. Вкінці підійшов ближче до тої групи близько вікна, що скупчилася біля Редліха, котрий, очевидно, не давав ніякого знаку життя.
— Як йому? — запитав.
— Що це вас обходить? — гостро відрізав один із Редліхових секундантів. — Можете собі йти, ви своє зробили. Не затроюйте йому останніх хвиль конання!
— Значить, рана смертельна? — зойкнув капітан, хапаючися за голову і забуваючи, що перед хвилею сам бажав цього найгарячіше.
— Не робіть тут комедії! — з нескриваною погордою і ненавистю відбуркнув йому другий Редліхів секундант. — Маєте те, чого вам хотілося. Це вже друга ваша жертва, — додав з особливим натиском. — Думаю, що вам буде досить. Чи, може, бажаєте ще одної? В такім разі можу вам служити.
— Пане! — болюче скрикнув капітан, до глибини душі зламаний, знівечений тими позирками, словами і цілим поведенням секундантів.
— Ідіть, пане, геть відци! — нетерпливо повторив секундант. — Вас тут непотрібно, а й наші обов'язки супроти вас скінчилися. Ви доказали нам, що вмієте стріляти, але не думайте, що хоч один із нас через це змінить свою думку про вас і про вашу шановну супругу. Adieu!
Капітанові зашуміло в вухах і в очах потемніло. Щось там в його нутрі шарпалось і рвалося, щоб кинутись на цього офіцера, як хижа звірюка, розшарпати його, розігрітися в його теплій крові. Та головна частина його істоти лишилася німа, безвладна, немов поражена громом. Сам не знаючи, як і коли, наблизився до крісла, де лежали його шабля і плащ, одягся, машинально салютував не знати кому, бо ніхто в залі не звертав на нього уваги, і, не озираючися, з затисненими вустами і розбитим серцем, вийшов із стрільниці.
——————