Твори (Франко, 1956–1962)/9/Для домашнього вогнища/VIII
| ◀ VII | Твори в 20 томах Том IX Для домашнього вогнища VIII |
IX ▶ |
|
Вийшовши з касина, капітан якийсь час ішов просто перед себе, машинально, без свідомости, мов накручений автомат. Обминав прохожих, скручував на рогах із вулиці в улицю і йшов усе дальше, не застановляючися, не знаючи, куди йде і по що. Почував потребу руху, темноти й забуття.
Була холодна, тиха й темна ніч. Ішов сніг, і його студені клаптики густо сідали капітанові на лице, на очі і вуста. Він чув їх дотик, ніби уколи шпильок, та рівночасно почував якусь розкіш в тих уколах. Туркіт фіякрів, що проїжджали в скаженім розгоні, був йому також приємний, бо, бачилось, заглушував ту бурю, що лютувала в його нутрі, руйнуючи, перевертаючи і вириваючи з корням усе, все те, що в ній було святе, гарне, улюблене.
З вулиці Фредра вийшов на Баторія, відци на Кам'яну, дальше на Панську, та тут завернув і пішов цею вулицею в напрямі до Зеленої, але не входячи на Зелену завернув на вулицю Зиблікевича. Шукав самітніх, темних завулків, от тим то скрутив на Стежкову і вийшов знов на противний конець вулиці Фредра. Відци через пляц Академічний пішов угору Гончарською, дальше на вулицю Голембя, зійшов униз на Калічу, а відци йшов просто вулицею Оссолінських до пустого і завмерлого в темряві Єзуїтського саду. Дерева в саду стояли голі, їх гілляки розпливалися в темряві, тільки грубші пні і конарі[1] бовваніли, як чорні стовпи на темному тлі. Сніг ішов густий і затемнював світло ліхтарень, що слабо миготіли на рогах вулиць. Туркіт фіякрів долітав сюди тільки здалека, мов глухе, непереривне клекотання. Капітан ішов не зупиняючись, судорожно стискаючи в долоні холодну рукоять шаблі. Боявся станути, зупинитися на хвилину, немов там за ним гналася якась марюка, що, аби тільки він зупинився, зараз його догонить і розшарпає.
Вкінці стрепенувся, станув, переводячи дух, і почав збирати розсіяні, розбиті влади своєї душі.
— Що це зо мною було? Що сталося? — питав сам себе, силкуючися вияснити собі ту наглу і таку дивну катастрофу. — Аджеж учора я вернув з Боснії. Адже вчора, ще вчора, я був щасливий, такий щасливий, як ніколи в життю. Навіть Пана Бога я запитував, за що дає мені стільки щастя. Дурень, дурень! Я й не почував, не догадувався, що все моє щастя було луда, фата-моргана, миляний пухир! І ось пухир приснув. Що ж дальше?
Капітан був тепло одягнений, надто загартований на студінь. Та проте почув, що в тій хвилі безмірний мороз прошиває всю його істоту, втискається аж до серця, до мізку і причинює йому страшенний біль. І знов, не знаючи сам, що з собою робити, мов травлений звір, він пустився йти прискореним кроком, поперед соймовий палац, на вулицю Міцкевича і горі нею, до церкви св. Юра. Аж на площі перед Юром зупинився, хапаючи повітря повними грудьми і віддихаючи глибоко. І знов думка зачала працювати. Мов жива, стала перед ним недавня сцена в касині.
— Чого вони хочуть від мене? За що мене карають? Аджеж я не зробив їм нічого. О, підлі, підлі, нікчемні! Щоб поразити мене в саме серце, вбити насамперед морально, а потім фізично, — бо очевидно вони цього бажають! — кидають клевету на мою жінку, обкидають болотом те, що в мене найсвятіше. Формальну конспірацію на мене зав'язали. „Коли ти, Редліх, не хочеш узяти його на себе, то кожний з нас готов це вчинити“. Аджеж це були їх слова! Заставили на мене сіть, обскочили мене і знали, що їм не вирвуся. Підіслали того дурня Редліха до мене додому, щоб мене образив, спровокував, вігнав у лапку. О, підлі, підлі! Юди! Але ні, не ззісте мене так швидко! Буду боротися, зубами гризтиму вас, а не дам вам так легко тріюмфувати над собою!
Випростувався і поглядом, повним ненависти, окидаючи те темне, замеркле озеро, зложене з домів, палаців, тут і там миготячого світла і клекоту фіякрів, що розстелювалося перед його стопами, з військової привички вихопив шаблю з піхви і замахнув нею, що аж свиснула в повітрі. А потім, застромивши знов шаблю до піхви, легким кроком, із піднятою вгору головою, вертав улицею вниз знов до соймового палацу.
Там на половині дороги зупинився, станув нараз, мов остовпілий. Грізна почвара, що гонила за ним ненастанно від самого виходу з касина і здалека зачаювалася на нього, аж тепер запустила йому свої пазурі в груди. Сталося це несподівано, неспостережено. Він був спокійний. Йому здавалося, що постанова — помститися завтра на змовлених на його згубу офіцерах додала йому сили і певности. В тій певності мигнула йому в його голові думка:
— Піду додому.
І в тій же хвилині він почував, як почвара шарпнула його лапою, почув безмірний біль, почув, як розпука труп'ячим лицем зазирає йому в очі.
— Додому? Чого? Що я там застану?
Оці питання вертілися в нього в голові, мов завіси, на яких укріплені двері, що ведуть у пекельну безодню. Що сховано там за тими дверми, цього не зуміє ніякий розум зглибити, ніяка фантазія собі уявити. Страховина — це мізерне слово навіть на те, щоб замаскувати те, що там криється. Підземні льохи, де колись найжорстокішими муками тортуровано людей, це були місця забави і спочивку, коли прирівняти їх до тої безодні, що рознімає пащеку там, у нутрі його душі.
Аджеж його жінка має бути почварою, упирем, що висисає людську кров! Аджеж та гарна невинна жінка, така повна любови й така йому мила, це має бути чортиця, спільниця тої жінки-сатани! Редліх це сказав йому, чоловік, котрого він досі ніколи ще не вловив на брехні, чоловік сумлінний, що не кидає на вітер таких огидних підозрінь, його шкільний товариш і щирий приятель. Значить, цьому мала би бути правда? О, в такім разі проклинаю день, в котрім я на світ народився, і хвилину, коли сказано: оце людська істота! В такім разі не має більшої ганьби в цілому світі, як бути чоловіком!
Капітан увесь трусився, мов у пропасниці. Гнав щодуху вулицями, не тямлячи гаразд, куди жене. А проте по півгодиннім блуканню побачив нараз, що опинився на вулиці Пекарській, насупроти тої кам'яниці, де була його кватира. У вікні спальні видно було світло. Капітан став на тротуарі на супротилежнім боці вулиці і вдивлявся в те світло.
— Дожидає мене! — пролітали думки по його голові, безладно, мов зів'яле, листя гнане осіннім вітром. — А діти, мої діти, називають тіткою оту… оту…
Заскреготав зубами. Скажена злість закипіла в ньому. Одним скоком переплигнув вулицю і підбіг до кам'яничної брами. Торгнув дзвінок, щоб розбудити сторожа. Влетіти до її спальні, присилувати її, щоб призналася до вини і задавити, розшарпати, погризти зубами на місці! — це була його думка. Та ледве продумав її до кінця, сам її перелякався і скочив від брами, на вулицю, на супротилежний тротуар і пустився тікати, мов останній боягуз, боячися, щоб сторож не прокинувся, не побачив його й не присилував війти до дому. Ні, в тій хвилі ввійти до свого дому не міг би за ніякі скарби в світі! Був у такім настрою, що певно або Анелю, або його винесли би завтра трупом зі спальні. На щастя, дзвінок львівським звичаєм відмовив служби або, може, сторож не почув одноразового торгання, досить, що ніхто не вийшов відчиняти браму. По кільканадцятьох хвилинах смертельної тривоги, які капітан пробув, схований за рогом кам'яниці, тремтячи, озираючися на всі боки, мов злодій, він помалу почав заспокоюватися і трохи холодніше розмірковувати свої відносини до Анелі.
— А вона десь там чекає на мене! — снував знов перерване, безладне пасмо думок. — Турбується, дивується, чому не приходжу. Давніше плакала, коли я так допізна лишав її саму. Тепер мусила вже привикнути до цього. О, і багато до дечого іншого привикла! Аджеж те, що говорив про неї Редліх, усе правда, найчистіша правда! Чую це цілою душею, всією істотою! Сказитися можна від цього чуття. Розпука! Розпука! А він мовив, що має докази! Оджеж до того дійшла моя улюблена, моя обожана, мати моїх дітей! Ні, я не стерплю цього! Зараз, в тій хвилині мусимо з нею зробити обрахунок… назавсігди! Аджеж, сяк чи так, нам дальше не можна жити разом!
І знов подався до брами. Та ледве вийшов насеред вулиці, насупроти кам'яничної брами, йому причулися важкі крики і півсонне сапання сторожа, що йде відчиняти браму. І коли в тій хвилі побачив блиск, який ішов із Анелиного вікна, те мляве, лагідне світло, що, проходячи крізь рухливу густу сітку спадаючих снігових платочків, в його очах набирало злегка пурпурового відблиску, немов було відбите від широкої калюжі крови, — то знов скажений переляк обхопив усю його суть і він, не застановляючися далі, не озираючися і брязкаючи шаблею об каміння, погнав геть від цеї брами Пекарською вулицею вгору і скрутив ув одну з бокових вуличок до Личаківської. Поліціян, що стояв на розі тої вулиці, бачучи військового в такім швидкім бізі і догадуючися, що сталося щось таке, що вимагає його інтервенції, зачав бігти до нього. Бачучи його наближення, капітан щодуху загнув у бокову, темну вуличку Францішканську і зачав бігти горі нею.
— Пане! Пане! Зачекайте! — кликав за ним поліціян, поковзнувшися і чуючи, що не догонить утікача. Та капітан не чув його поклику. Поліціян зачав свистати, звертаючи увагу інших стійкових на таємного втікача, та інших стійкових не було так близько, і свист пройшов без відгуку. Тим часом капітан вибіг на вулицю Куркову. Йому заперло дух. Зупинився в темній закутині, де ніхто в віддаленню яких десятьох кроків не міг його доглянути, і віддихав, віддихав довго й силкувався знов нав'язати перерване пасмо думок. Та цим разом їх напрям був зовсім противний, ніж попереду.
— А вона мене любить! І дітей любить. Видно це з кожного її руху, з кожного слова, з кожного листа. Любов і бездонне зіпсуття чи ж можуть жити в парі? І чи її зіпсуття, чи ті її злочини справді так уже доказані? Упереджувала мене, щоби я не слухав спліток. Значить, і до її слуху мусили вони доходити. Заклинала мене, щоб я виступив із армії. Дурень я, не розумів, чому вона це чинить! А тепер бачу. О, тепер мені ясно, коли удар упав, коли не можу вже вернутися. Хотіла вирвати мене з того болота, з-посеред тих людей, відірваних від життя, привиклих до дармоїдства, зіпсованих, що ширять і довкола себе зіпсуття. А може знала навіть про конспірацію, про змову, сплетену на мою загибіль. Її нервовий напад, тривога за дітей, гарячкове благання, щоб я подавався на пенсію. О, сліпий, сліпий, що я не достеріг цього всього відразу! За мене вона тривожилася, бажала мого щастя і супокою! Та чому ж мене не освідомила? Чому не сказала мені виразно, що й до чого воно йдеться? Чому? О, розумію, розумію! Занадто добре знає мою вдачу, дурну, уперту, повну пересудів і підлих підозрінь! Знала, що я б не йняв їй віри, що я підозрівав-би її бог зна за що. Думала, що їй удасться протягти діло, підготовити мене до гіркої правди. Але я, дурень, усе попсував. І маю тепер за це! О, Боже, дякую тобі, що ти своєю рукою відіпхнув мене від тої брами, від того порога, через який переступивши перед хвилею, я міг би був зробитися Каїном, допуститися вчинку, якого б я сам собі ані тут, ані в будучому життю не міг був ніколи дарувати!
Буря минула. Вихор прошумів. Любов до жінки і сім'ї, віра в її любов і доброту, віра в благородність людської душі показалася сильнішою в капітановім серці від тої бурі, перетривала страшенну навалу, вийшла з неї переможцем. Він успокоївся. З цілої тої внутрішньої бурі лишилося тільки почуття великого жалю до людей — низьких, завидющих, злосливих, що оббризкують піною своєї зависти те, що стоїть високо понад рівнем їх моральности, лишився в нього благородний гнів, обурення, особливо на Редліха, на приятеля, котрому він так щиро вірив і котрий так огидливо надужив його довір'я. Капітан почував тепер, що коли завтра стане супроти нього око в око й коли противник при першім пострілі не повалить його трупом, то його рука певно не дрогне, його пімста за зневажену святиню його домашнього вогнища буде рішуча, повна й неминуча.
Биття годинників, що продзвонили першу годину, перервало хід його думок. Перша година! Так пізно! Анеля десь там жде, турбується! Болюче чуття ворухнулося в серці в капітана. Любив її в тій хвилі над життя, над усе в світі, над свою честь. Та разом із тим почував, що бачити її тепер не може, не повинен. Сім годин відділяло його ще від хвилі, що мала рішити для нього, чи життя, чи смерть. Поєдинок з Редліхом був неминучий. Відкликати його — про це не могло бути ані думки. А бачитися з Анелею, це могло довести до захитання цієї постанови. Ні, ні! Він завтра мусить бути спокійний, сильний, приготований на все, в порядку зі своїми думками й почуттями. Стріча з Анелею і з дітьми могла б усе розстроїти. Коли лишиться живий, то й так побачить їх завтра і ощадить їм кількох годин тривоги й непевности, а коли згине, га, то й так досить вчасно вони про це дізнаються!
Глибокий біль здавлював його серце, коли подумав, що може згинути, не бачивши вже тих, що їх любив так гаряче, що для їх чести і доброго імени наражував своє життя. Смерти не боявся. На полях битви йшов сміло поперед свойого відділу, додавав відваги воякам, жартував зі свищучих куль. Тільки свідомість, що може згинути там, серед чотирьох стін стрільниці, так близько жінки й дітей, а надто так несподівано для них, відчування їх болю, їх сліз, їх важкої сирітської долі по його смерті різало його серце. Та він відганяв від себе ті тоскливі думки, силкувався вкріпити в собі віру, що противник або не стане на поклик, або перед боротьбою відкличе свою клевету, або вкінці, почуваючи свою лиху справу, хибить. Уважав цей поєдинок Божим судом між ним і клікою нікчемників, що з якоїсь невідомої причини сприсяглися на його згубу. Аджеж Пан-Біг, знаючи його правоту і невинність, не допустить, щоб підлота й інтриґа величалися перемогою.
Так роздумуючи, йшов помалу здовж Губернаторських Валів, вниз, прямуючи до ринку. А вийшовши на ринок, де, не зважаючи на пізню пору й погану погоду, пересувалися ще тут і там постаті налогових гостей трактирних і шинкових, одні одинцем і непевними кроками чимчикуючи до якоїсь неясно означеної мети, другі сунучи купами, серед голосної розмови і ще голосніших сміхів, капітан почув голод і втому. Перша його думка була піти до першої ліпшої отвореної ще пиварні або ресторації. Вже вступив до одних сіней, що вели до ресторації, та нараз зупинився і поспішно вийшов назад на ринок. Пригадав собі, що в кожнім такім локалю[2] в теперішній хвилі застане більшість гостей військових, офіцерів. Бачитися з ними, вітатися, розмовляти не потрапив би тепер ні за яку ціну. А хто знає, може би мусив зносити ще нові наруги й пониження, що могли би знов позбавити його супокою, здобутого з таким трудом. Ні, ні! Ні за що в світі не вступить до ресторації! І оминаючи старанно стрічу з усякими воєнними, що тут і там моталися в тих крикливих і сміховитих купках, капітан пішов до Англійського готелю, велів подати собі комнатку, принести вечерю і пляшку вина а також кілька аркушів паперу, перо й чорнило і, покріпившися, засів писати прощальні листи до жінки і до дітей.
Анеля по виході мужа чулася зовсім супокійною і навіть почувала якусь радість. Була переконана, що капітан пішов до команди подати просьбу про демісію і їй аж легше робилося на душі при думці, що вже завтра, позавтру, за кілька день він буде міг скинути з себе той мундур, що колись робив його для неї таким принадним, а тепер видавався їй страшним, важким, мов кайдани. Знала, що цей мундур накладав на її мужа різні тяжкі й небезпечні обов'язки і їх власне лякалася найдужче. Знала також, що коли не для чого іншого, то бодай для цього мундуру він мусить бувати в товаристві інших військових, а яке небезпечне може бути це товариство, це показалося дуже ярко на недавній Редліховій візиті. При самій згадці про цю візиту дрож пробирала Анелю. Той дурний, дерев'яний стовп! Чого він мусів улізти? І чому не міг у своїй капустяній голові знайти крихітку чемности, але відразу підвівся на задні лапи, як подразнений ведмідь? О, ненавиджу його, ненавиджу їх усіх! — крізь затиснені зуби шептала Анеля, пригадуючи ту важку атмосферу, яка залягла була в їдальні по Редліховім відході, і той холодний піт, що обливав її тоді, і ті надлюдські зусилля, з якими вона силкувалася опанувати своє зворушення і показатися мужеві зовсім свобідною і наївною. Та, Богу дякувати! Компромітація з боку таких людей, як оцей Редліх, уже недовго буде їй загрожувати. Силою своєї волі і своєї любови до мужа вона відсуне цей Дамоклів меч. Її чудові очі горіли полум'ям правдивої радости при думці, як то вони обоє з мужем виїдуть геть відци, геть, на село, десь у глухий гірський закуток, до свойого дворика, на свій ґрунт, де вона зможе відітхнути свобідно й забути все минуле, вирвати з корінням із душі ті страховини, через які тут мусила переходити, і вся, вся без поділу віддасться своїй любові, своєму домашньому вогнищу.
Еластична, як звичайно бувають повнокровні і енергійні натури, Анеля швидко вимела зі своєї душі всі прикрі й важкі вражіння нинішнього дня і живо вешталася по помешканню, зайнята своєю щоденною домашньою роботою. Переглянула одяг дітей, тут щось залатала, там пришила ґудзик, там знов веліла служниці вивабити пляму. Антось незабаром прийде — треба прилагодити каву і підвечірок, подумати про вечерю. Тим часом прийшли діти зі школи, вносячи до помешкання освіжаючу хвилю веселих голосів, сміху й щебетання. Анеля помогла їм пороздягатися, сама розмовляючи і сміючися з ними, як дитина, дала їм їсти, а потім переробила з ними лекцію кімнатної гімнастики. Потім засадивши їх за книжки, сама пішла до кухні, щоб допомогти Марині прилагодити каву.
Антося не було. Певно генерал, що любив його дуже, дізнавшися про його намір виступити з армії, запросив його до себе і силується вибити йому з голови цю думку, обіцяючи швидкий аванс, підвищення пенсії… Що ж, підвищення пенсії, без сумніву, була би не кепська річ. Аджеж вони зовсім не можуть числити себе до заможніх, хоча наслідком її старань і заходів не належать і до таких дуже вже вбогих. О, вбожество, недостаток, це були фурії, найстрашніші для неї в життю! Щоб закляти ті фурії і держати їх здалека від свойого домашнього вогнища, на це вона посвятила так багато… так багато! Антось навіть поняття не має про це і дай Боже, щоб ніколи й не дізнався! Він любить її гаряче, пристрасно, — пізнала це відразу. Він вірить в неї, бачить її любов і певний, що вона його не зрадила. І тут він не помиляється! Вона була йому вірна, ані на хвилину, навіть думкою ані мрією не зламала заприсяженої йому вірности. А все таки цей прямодушний сантиментальний Антось… Коли б він дізнався про все, то хто знає, що би то було!.. Хто знає, чи він би…
Анеля похитала головою, не хочучи додумувати до кінця цієї думки. Що там! Я була йому вірна, і це додає мені сили. Я не зламала свого шлюбу, значить, із цього пункту не може робити мені ніякого закиду. А тамте інше… ну, це ще хто знає, як уложиться. На це ще можна задивлятися з різних становищ. Коли б тільки виграти на часі! Коли б тільки зі Львова, з цього товариства, з цього окруження, а там якось то воно буде!
Минула шоста година, Антось не приходив. Певно хтось із вищих офіцерів запросив його на гербату і на розмову і він не міг ані відмовитися, ані швидко викараскатися. Випила з дітьми кави й позволила їм бавитися. Та діти випросилися до кухні, де Гриць, з котрим Михась був уже дуже заприязнився, зладив для нього маленький столярський варстат, тобто на разі вчив його обходитися з долотом і свердликом. Цеся також не хотіла лишитися позаду за братіком і хоча Мариня силкувалася вмовити в неї, що панночці не ялося займатися такою роботою, все таки взялася також до діла і за годину обоє в дощечці, яку їм дав Гриць яко матеріял, понаверчували стільки дірок, що виглядала, мов решето. А поки діти працювали, Гриць, сидячи на лавці й курячи люльку, розповідав не так їм, як радше Марині про дивні пригоди свої і пана капітана в Боснії, про гірських розбійників і повстанців, про турків і туркень, про мечеті і старосвітські будівлі, про тамошніх мужиків, про гори і плоди тамошнього краю. Як мужика, це власне його найбільше зацікавлювало, і з його широкого, добродушного лиця, прикрашеного невеличким чорним вусом, можна було вичитати щире внутрішнє вдоволення, коли бачив, що й Мариню зацікавлюють ті речі, що вона з добрим розумінням і вподобанням розпитує його, як там живуть і працюють і поводяться тамошні люди.
Анеля тимчасом нудилася в покою. Що це значить, що Антось не вертає? Недобрий! Оце тільки другий вечір проводить у Львові і вже починає занедбувати її. Ламала собі голову, де він тепер міг бути, з ким розмовляє і про що? Впадала на різні здогади й сама заперечувала їх. Тільки від одної комбінації відскакувала її фантазія, щоб він міг тепер бути в касині. Не знати чому, але їй твердо вірилось, що сьогодні Антось туди не піде. Взяла в руки якусь роботу й сиділа, ні про що не думаючи, тільки ловлячи слухом кожний гук, кожний стук, кожний шелест, що долітав із сіней, завсігди думаючи, що це він іде і завсігди розчаровуючись. Завидувала своїм дітям веселої забави в кухні і кілька разів поривалася йти до них, та все щось зупиняло її. А ну ж Антось прийде! Малювала собі в уяві його постать у дверях, його рухи, його голос, як її вітає, цілує, перепрошує, як своїм звичайним способом відпинає ґудзики плаща, покидає це заняття й цілує її в руку, потім обтріпує шапку зі снігу, потім знімає плащ, поправляє лямпу на столі, потім бігає по покою, оповідаючи щось і живо жестикулюючи, потім знов стає перед нею і тільки тепер пригадує собі, що треба відперезати шаблю. Добрий, любий, простодушний, золотий чоловік. Літа, пробуті в Боснії, труди й невигоди майже зовсім не змінили його. Навіть покращав, дозрів, лице загоріло трохи, та зрештою лишився такий, як був.Анеля марила наяві, недвижно сидячи при столі з прижмуреними очима і солодко всміхалася до своїх мрій. Ті мрії перервало легеньке стукання до дверей. Анеля схопилася, сполошена, з крісла і озирнулася довкола, неначе шукала помочі або криївки. Та небезпеки не було ніякої, а натомість знов далося чути легеньке, несміле стукання до дверей.
— Прошу ввійти! — промовила піднесеним голосом Анеля.
Несміло війшла старша вже жінка, обвита хусткою. Анеля в першій хвилі не пізнала її.
— Слава Ісусу Христу! — мовила жінка, кланяючися.
— А, Шимонова! — скрикнула Анеля. Шимонова, це була служниця Юлії, вдова по якімсь шевськім челяднику з Делятина чи Надвірної. — А вам що сталося, що ви загостили до мене?
— Пані мене послали. Ось тут лист для пані капітанової, — мовила Шимонова, кладучи на столі перед Анелею маленький візитовий білет, заклеєний у коверті.
— Юлія пише до мене? — здивована запитала Анеля. — А це що таке? Чи хора, що не може прийти?
— Ні, прошу пані, не хорі. Певно там у листі витолковує. Нехай пані будуть ласкаві прочитати. Моя пані казали мені зачекати на відповідь.
Анеля ножичками розкроїла коверту і вийняла білет, записаний дрібненьким красивим почерком Юлії. В білеті було написано ось що:
„Дорога Анельцю! В цій хвилі довідуюся про діло безмірно важне для нас. Не можеш собі виобразити, що сталося. Конче треба нам обом зійтися й порадитися, що маємо діяти. Я була би вже прибігла до тебе, бо сама мало голови не страчу, та по тій дурацькій сцені при обіді боюся здибатися з твоїм чоловіком. Шаную його дуже, та боюся його ще дужче. Напиши мені, або радше ні, не пиши нічого, а оцей білетик кинь до печі. Тільки скажи Шимоновій, чи і коли можу прийти. Хоч би тільки на хвилиночку. Твоя Юлія“.
Зачудовання в Анелі дійшло до найвищого ступня.
— А це що за відомість, про яку згадує Юлія? — скрикнула мимоволі.
— Не знаю, прошу пані, — відповіла Шимонова.
— Хто там був у неї? Хто міг сказати їй щось таке важне?
— Не знаю, прошу пані. Різні панове бувають.
— Ідіть, Шимонова, додому і скажіть своїй пані, нехай зараз сюди приходить, — мовила Анеля і, давши Шимоновій двадцятицентівку, вивела її за двері.
Тепер трясла нею пропасниця цікавости. Просила Бога, щоб Антось забавився поза домом ще з годину, щоб не застав тут Юлії. Глянула на годинник — була сьома година. Сіла й силкувалася думкою супроводити Шимонову в її мандрівці додому. Ось вона шлапає по болоті вулицею Чарнецького, на Бернардинську площу, переходить коло прилавків, на яких бойки продають овочі, скручує на Галицьку, а з цієї на Ринок, переходить коло ратуша, півперек Ринку на Домініканську, а відци на Вірменську. І як таки ця стара жінка ніколи не може йти просто вулицею Чарнецького на Губернаторські Вали, а відци на Домініканську вулицю! Найменша подоба лісу вночі наповнює її непоборимим перестрахом і вона волить робити величезне коліно, накладати вдвоє більше дороги, ніж пройти попід деревами плантації. Анеля проклинає цю дивну боязливість Шимонової, що повстала в неї ще в дитинячім віці. Мавши ще ледве десять літ, ішла з матір'ю вночі через лісок; обох їх напали якісь драбуги, страшним способом замордували її матір, а вона, не пам'ятаючи з переляку, що з нею діється, скочила в гущавину і зарилася в купу хворосту, в котрій зомліла і напівмертва пролежала кільканадцять годин, поки її другого дня не віднайшли й не витягли з криївки. Від того часу Шимонова не може вечером пройти через ніяку плянтацію, де росте при купі бодай кілька дерев або корчів. Та тепер вона вже мусить бути дома. Вже Юлія одягається, вже йде, поспішає простою дорогою, за хвилю буде в неї, скаже їй, що там таке сталося…
Анеля почувала, що її несупокій чимраз більше змагається. Ану ж прийде Антось! Ану ж застане тут Юлію в таку пізню пору! Пізня пора? Адже ще нема восьмої! Щоб побороти неясну й нічим не оправдану тривогу, Анеля встала і пішла до кухні.
— Ну, діти, час вам іти спати! Завтра рано мусите йти до школи.
— Ще трохи попрацюємо, мамочко! — скрикнув Михась. — Ади[3], який рівний жолобок! Це я такий видовбав!
— А я вивертіла оце колісце з самих дірочок, — ади, яке гарненьке! — скликнула Цеся.
— А хто ж вас цьому навчив?
— Гриць! — хором скрикнули діти, показуючи на Гриця, що обік столу стояв випростуваний перед панею капітановою, мов перед яким генералом, тільки що в одній долоні держав люльку, затуливши її дискретно, а по його широкім лиці розіллявся добродушний усміх.
— Ну, гарно, гарно, — мовила Анеля, — та все таки пора вам іти спати.
— А мамочка також з нами піде спати?! — питала Цеся, складаючи свердлик і обтріпуючи свою спідничку з трачиння.
— Ні, моя дитино, я ще мушу почекати, аж прийде татко.
— А де-ж татко пішов?
— Десь пішов до пана генерала, — не надумуючися, мовила Анеля.
— А швидко верне?
— Не знаю, моя дитино. Та я мушу зачекати на нього. Може, прийде голодний, та треба буде дати йому їсти.
Розмовою про батька Анеля вивабила дітей із кухні. Пороздягала їх і повкладала спати. Хотіла лишити їх, та Цеся, вже лежачи в ліжку, зупинила її, вхопила її руку й почала цілувати.
— Ні, мамочко, не йди ще! Розповідай нам дещо про татка!
— Що ж я вам буду розповідати про нього?
— Який він добрий. Ти знаєш, нам Гриць розповідав про нього такі гарні, гарні історії!
І Цеся прижмурила оченята, любуючися самою згадкою тих історій.
— Які ж то історії? — запитала Анеля.
— Розповідав нам, як то в однім місті було велике стріляння і рубання, люди людей рубали, мамочко!.. І вогонь був, доми горіли… Страх! А перед одним таким горючим домом стояла купа турків, а наші на них нападали, а вони стріляли до наших, а наші до них, поки їх усіх не повистрілювали. А коли вже турки всі попадали, а дім зверху починає валитися, бачуть наші, що з вікон того дому хтось іще стріляє. Наші хотіли також стріляти до вікон, але татко крикнув: „Стійте, це жінки!“ А то були три туркені. А наші кричать: „Нехай гинуть!“ А вони стріляли на наших, поки не вистріляли всіх набоїв. А тоді й стрільби повикидали через вікно. А татко мовить до Гриця: „За мною, Грицю, бо ті бідолахи погинуть у вогні!“ Побігли оба до того дому, виломали двері, а ті туркені думали, що їх хочуть мордувати, і кинулися на них із ножами. Та татко вирвав одній ножа з руки, а Гриць другій, а третя тим часом сама себе підрізала. А ті дві вони винесли з пожару. І ледве вийшли, завалилася стеля тої кімнати і та третя туркеня тим згоріла.
Михась оповідав цю історію живо, задиханий, очевидно, гордячись і радуючись, а Цеся, все ще прижмурюючи оченята, тільки оханням висказувала свій подив. Анеля не могла очей відвести від дітей і любувалася ними не менше, як вони Грицевим оповіданням про гарний вчинок їх батька.
— Ну, спіть уже, спіть! — мовила вкінці. — Завтра вам татко сам розповість іще кращу історію.
— Ах! — шепнула Цеся, смакуючи вже наперед це оповідання.
— О, кращої вже не розповість! — мовив поважно Михась. — Гриць говорив, що оця найкраща.
Анеля засміялася; поцілувавши дітей, відійшла до свого покою. Після теплої, любої атмосфери дитячого щебету й дитячої любови тут знов обхопила її холодна атмосфера тривоги, непевности і чекання. Ані мужа, ані Юлії не було. Вже доходила дев'ята. Що це може значити? Анеля сіла і знов хотіла зайнятися своєю роботою, та пальці її тремтіли, думка не могла вспокоїтися та й увага скупчитися як слід. Покинула роботу й сиділа, надслухуючи. Туркіт фіякрів, гучна хвиля міського вечірнього життя довкола, якісь уривані окрики, шматки речень якоїсь вуличної сварки, тяжке чалапання якихсь кроків на сходах, що звільна зближалися, а потім знов віддалювалися на вищий поверх, усе те, мов у калейдоскопі, мигало в її мізку, вкидаючи її моментально то в нервову дрож, то в тупе почуття одностайного напруження, то в меланхолійну резиґнацію.
Хвилина минала за хвилиною, чверть години за чвертю. Вже пів до десятої, три чверти. Анеля ходить по кімнаті, визирає через вікно на вулицю. Темно. Хвиля вечірнього міського життя почала звільна втишуватися, та чим більша тиша залягала довкола, тим важче, незносніше робилося в Анелі на душі. Тривога за мужа і неспокій, викликаний Юльчиним білетом, побільшувалися раз-у-раз. Вона не могла вже й подумати окремо про котрунебудь із цих справ, шарпалася немічна, мов кіт, зав'язаний у місі, і ця внутрішня неміч боліла, пекла її страшенно.
Війшла Мариня і запитала, чи пані будуть сами їсти вечерю?
— Ні, не хочу, — відмовила Анеля. — А ви з Грицем уже повечеряли?
— Уже, прошу пані. Гриць пішов до касарні спати.
— То йди й ти спати. А вечерю для пана постав до рури[4]. Я зажду на нього.
Мариня відійшла. Анеля, сама не знаючи пощо, висунула з комоди шухляду й почала перебирати білизну. В тім застукано до дверей, цим разом швидко, з натиском. Анеля підскочила і перелякалася, мов злочинець, зловлений на гарячім учинку. Хотіла промовити „Прошу!“ та не могла видобути голосу з горла. Та не дожидаючи її запросин, двері відчинилися і війшла — ні, вбігла, влетіла тельмом Шимонова. Лице її було перекривлене безмірним переляком, хустка в неладі закинена на плечі, голова відкрита і припорошена снігом. Стара жінка важко віддихала, хапала себе за груди і за горло й робила якісь розпучливі знаки руками й головою, заким могла видобути голос із уст.
— Ради Бога, Шимонова, а вам що таке? — скрикнула Анеля, що, пізнавши Шимонову, швидко вспокоїлася і придивлялась їй радше з зачудованням, ніж із переляком.
— Ох-ох! — стогнала Шимонова, безсильно падучи на крісло. — Не можу!.. Ласкава пані… Я бігла… щодуху… через плянти[5]…
— Ха-ха-ха-ха! — голосно зареготалася Анеля. — Так ось чому ви так перелякані! А! Шимонова йшла через плянти! Ха-ха-ха-ха! О, мій Боже! І що ж то Шимонову спонукало до такого страшенно нерозважного кроку? А я думала, що щонайменше половина Львова запалася. Але де ж Юлія? Чому вона сама не прийшла?
Шимонова, що ще не зовсім охолола з переляку, знов розпучливо замахала руками.
— Ох, не можу! — стогнала. — Не можу!.. Ласкава пані!.. Тут мене… душить, ось тут! — додала, вказуючи на горло.
— Випийте оце, — мовила Анеля, подаючи старій добру чарку вина. — Може вам полегшає.Тремтячими руками взяла Шимонова вино й вихилила чарку. Напій, очевидно, зробив їй полегшу. Віддихнула глибоко раз і ще раз і… почала плакати.
— Ох, нема вже моєї пані! — мовила, заходячися від плачу. — Нема наших панночок! Нема нікого, нікого!
— Що Шимонова мовить? — зачудована, ще нічого не розуміючи, питала Анеля. — Нема їх? А де ж вони поділися?
— Забрали їх! Усіх забрали.
— Хто забрав?
— Поліціянти. Прошу подумати: приходжу додому від пані капітанової, дивлюсь, а перед дверима щось зо п'ять фіякрів, при дверях поліціянти, під вікнами поліціянти, на сходах поліціянти, а в помешканню ціла руїна. Комісари, ревізори, крик, плач, перешукують шухляди, все поперевертане, панночки бліді, тремтять з переляку і одягаються. Кілька панів, котрих ця орда застала в нас, стоять, як сами не свої. А моя пані сидить бліда, як труп, мокра, видко, що була зомліла й мусили її відливати водою. Ледве я війшла, зараз комісар до мене, хто я така, що тут роблю? Ох, ласкава пані, відколи живу, ще ніколи не зазнала такого страху!
Анеля слухала тих слів, мов нежива. Відомість про арештовання Юлії оголомшила її, відняла їй можність вражінь і почувань. Не чула ані болю, ані переляку — нічого. Видалось їй, що нараз усе довкола неї щезає, вся дійсність розвівається, як імла, люди цілою безконечною замотаниною своїх відносин пропадають, дім, місто, ціла земля щезає доразу, і сама вона легесенько, мов макова зерниночка, кинена в пропасть, щезає десь у безодні, розпливається в нівіщо. Ще тільки одна тонесенька ниточка держить її, завішену між небом та безоднею, а ця ниточка — це голос Шимонової, тремтячий, слабосилий, що долітає десь, немов із безмірної далечини.
— Я заразісінько хтіла тікати геть, — мовила Шимонова — та не пустили мене. Потім перешукали всі мої речі, але не знайшли нічого. Потім веліли мені одягати мою паню, що була холодна, як труп. Та й наплакалась я над нею, поки її зібрала, немов оце маю класти її до труни! А вона, небога, під моїми слізьми трохи очуняла та й мовить до мене:
— „Не плачте, Шимонова! Маю в Бозі надію, що це нещастя минеться“.
— А потім, коли на хвилю нікого з поліцайників не було близько коло нас, вона шепнула мені до вуха:
— „Нехай Шимонова зараз побіжить до Анелі“… — Ая[6], ая, так таки й мовила, сердешна: „до Анелі! І оповість їй усе. Може, вона через свого мужа або через когось іншого здужає зробити щось для мене і для себе“. — Так додала виразно: „і для себе“. — А як же! Я поцілувала її в руки, коли її брали до фіякра. І панночок усіх забрали. Дві лежали хорі, то й ті мусили повдягатися і їхати до поліції. Тільки мене саму лишили. О, Боже, Боже, що то ще буде зо мною!
І Шимонова знов заплакала, від часу до часу витираючи очі фартушком.
Анеля все ще сиділа недвижно, з очима широко витріщеними, вдивляючися в один кут покою, з устами наполовину отвореними, без ніякого виразу на лиці, а навіть з відтінком якогось дивного усміху на вустах. Зрештою Шимонова, зайнята власною особою і пригодою своєї пані, не звертала особливої уваги на Анелю, а виплакавшися і обтерши сльози, встала з крісла.
— Піду вже, прошу ласкавої пані, — мовила, кланяючися Анелі. — Я своє зробила, а тепер мушу поспішати додому. Я там, ховай Боже, усе позамикала на ключ, та все таки треба йти. Тепер я сама однісінька. Цілую ручки ласкавої пані! Дякую красненько за покріплення.
І справді, поцілувавши Анелину руку, що безвладно простягнена лежала на столі, Шимонова пішла, бажаючи ласкавій пані доброї ночі.
Анеля не встала, не порушилася, не поглянула вслід за нею. Сиділа, як з каменю витесана. Минали хвилини, квадранси[7], години, а вона сиділа та й сиділа недвижно. Тільки рівний, спокійний віддих показував, що це не статуя, а жива людина. І коли би капітан, що власне в тім часі при брамі кам'яниці шарпнув за дзвінок, а потім сам із собою зводив важку внутрішню боротьбу, був в тій хвилі війшов до покою і свою шаблю, ще в Боснії вигострену, затопив у її груди, то її смерть була би тільки незначучим і нечутним переходом із теперішнього отупіння в вічне і цілковите одубіння, була би спокійним і несвідомим перепливом із тихої пристани на безбережний, незглибимий супокійний океан.
Аж десь коло першої години цей стан змінився остільки, що Анелині повіки склепилися помалу, її голова склонилася на стіл, а рука несвідомим рефлексійним рухом підсунулася під нахилене чоло. Анеля заснула. В такім положенні застала її рано при горючій лямпі перелякана Мариня.
——————