Твори (Франко, 1956–1962)/9/Для домашнього вогнища/VII
| ◀ VI | Твори в 20 томах Том IX Для домашнього вогнища VII |
VIII ▶ |
|
Вийшовши з дому коло четвертої години по полудні, капітан сам здивувався і перелякався, заглянувши в своє нутро й вияснивши собі всю зміну, яка там довершилася від учора. Аджеж тільки вчора по довголітній розлуці він вернув до свойого домашнього вогнища! Аджеж учора воно здавалося йому раєм, упоювало його невисказаним щастям і відслонювало перед його душею необмежені виднокруги такого самого щастя, любови і розкоші! А нині! Капітан глибоко завстиданий мусив признати сам перед собою, що почув якусь полегшу, коли з цієї кам'яниці, що містила в собі його рай і його щастя, вийшов на вулицю.
— Я підлий, нікчемний, невдячний, нечесний! — лаяв сам себе капітан. — Що ж таке сталося, що змінилося в моїм домі, що він зачинає видавитися мені душною тюрмою? Нічогісінько не змінилося, нічогісінько таке не сталося! Нервові припадки Анелині, ну, справа неприємна, та певно нічого тут нема страшного. Адже вона цвіте, як рожа, і апетит має дуже добрий. Дурна сцена, яку зробив мені Редліх? Ну, побалакаю з ним, зажадаю вияснення. Може, в нього є які рахунки з тою вдовою, бо це ж, очевидно, вона бреше, запевнюючи, що його не знає. Але чим же це доторкає мене і моє щастя? А про те все таки!..І капітан знов зідхнув, чуючи, що на його груди натискає щось важке, немов брутальні коліна якогось незримого ворога, що зненацька повалив його на землю і бажає принизити його до крайньої крайности.
Виходячи з дому, капітан заявив жінці, що піде до полкової команди і подасть просьбу про димісію. Він не хотів виразно брехати, хоча почував, що Анеля переконана про те, що він бреше, і що, не відбираючи їй того переконання, бреше скрито, бреше самим наміром і замислом. А покинувши домашні пороги, він якось несвідомо звернув свої кроки в противний бік, горі Пекарською вулицею до Личаківського кладовища. Вулиця була майже пуста, тільки десь-не-десь ішли тротуаром прохожі, або служниці з коновками брели в снігу півперек вулиці. Капітан ішов і йшов не зупиняючися, все зайнятий своїми думками. Може те понуре небо, покрите олив'яними хмарами, що з них під вечір почав сипати дрібненький сніг, може холодне повітря, що змушувало людей корчитися і кулитися і шукати теплого кута, може непринадна перспектива довгої, майже пустої вулиці, що кінчилася кладовищем, розкиненим на сугорбі і тепер майже зовсім уже застеленим сумерками, а може все оте сумне, понуре й темнувате оточення пригноблювало й капітанові думки і замість полегші та вспокоєння втоптувало його чимраз у чорнішу меланхолію.
— Не чую себе вже нині таким щасливим, як був учора, — міркував капітан. — Не знаю, яка цьому причина, та що ж, коли це так. Чую, що якийсь злий дух літає над нашим домом, що щось затроює нашу сімейну атмосферу, що десь там є якісь болючі місця, що доторкнись їх хоч би найлегше, а відразу пропала вся гармонія, ясність, щирість і радість. Які це болючі місця, де вони є, як починалися і якби можна їх повигоювати, цього ані крихітки не знаю. Вони появляються в хвилях, коли найменше можна би їх надіятися. Сама та непевність, та блуканина напотемки мучить мене, мучить Анелю, робить неможливим щасливе життя. А проте я чую, що сама Анеля чи то не хоче, чи не може нічого зробити, щоб розкрити ту тайну, щоб вияснити всю справу. Що це значить? Чи справді є тут якась тайна, що її ховають від мене, чи може тільки я сам тут винен, через свою незручність? Що ж, за п'ять літ циганського життя, майже таборного життя можна відвикнути від товариського життя з делікатніше зорганізованими натурами, чуткішими і вразливішими, такими як Анеля. І справді, я міг не в одному і не раз зовсім без моєї волі вразити її, та чи ж цього було би досить для вияснення цієї дизгармонії, цього нервового, напруження, що починає закрадатися поміж нас? Аджеж вона знає, що я її люблю, знає, як дуже її люблю! Аджеж і вона любить мене, любить дітей і для такої обопільної любови, дарується багато, вибачається дуже багато. Ні, в тім мусить бути щось інше! Але що? Чи мала ж би Анеля утаювати щось передо мною, ховати якийсь секрет? Чи мав би її нервовий напад під час мого оповідання про барона бути справді наслідком почування якоїсь гидкої історії, котру барон міг би був мені відкрити, та тільки його самовбивство до цього не допустило? Алеж це було би страшенно! Ні, її радість з мого приходу, її свобідний і погідний настрій вчора… і свідомість якогось такого вчинку, що поява самої можности його відкриття доводила б її до таких сильних нервових припадків… це одно з другим не годиться, це не подібне до правди!
Хід думок капітанових був перерваний зовсім не особливою пригодою. В однім місці перед великою брамою був сніг на тротуарі зовсім утоптаний. Служниці, носячи коновками воду, поналивали на тротуар води, через що тротуар, покритий верствою гладко втоптаного снігу, покрився зверху гладкою, як шкло, льодовою корою. Таким робом на гладкій дорозі зробилася дуже небезпечна машина, звісна в механіці під назвою похилої площі, а в практиці називана львівським карколомом. Правда, у Львові обов'язуе припис посипати такі карколоми піском, попелом або іншими подібними приладами та всі такі приписи, досить старанно виконувані в середині міста, тратять свою обов'язкову міць тим повніше, чим далі йдемо від середини до границь міста, а на вулиці Пекарській виповнюють їх аж тоді, коли кілька або кільканадцять осіб поляже жертвою такої невинної підривки і коли між тими особами знайдеться якась горда й непокірна душа, що вдасться до поліції, або коли яка з тих жертв наскочить на таке поважне ушкодження, що зробиться скандал і галас на цілій вулиці й поліція не може не звернути на це уваги.
Капітан власне наближувався до тої зрадливої гололедиці перед брамою. Був ще віддалений від неї яких двадцять кроків, коли нараз побачив дідуся в старім, витертім хутрі, в баранячій шапці з кляпами, натуленими на вуха і зап'ятими під шиєю, згорбленого і при палиці, що йшов з противного боку до цього місця. Та ледве зробив крок по льоду, поковзлася палиця, на котру він підпирався, дідусь стратив рівновагу і лицем наперед упав на тротуар.— О, Боже! — скрикнув нещасливий і затих, лежачи на льоду без руху і без голосу.
Капітан в одній хвилі прискочив до нього, бажаючи допомогти йому встати, але дідусь не рушався. Капітан підняв догори його голову: лице, вуса й сива борода дідусева були забризькані кров'ю, що капала з носа і з лиця. На лиці видно було глибоку рану від камінця, що лежав на льоду і на котрий упав бідний старець. Цей не подавав знаку життя. На вулиці не було нікого. Бачучи, що старий зомлів, капітан положив його на снігу, підбіг до брами кам'яниці, і щосили шарпнув кілька разів за дзвінок. На голос дзвінка вибіг сторож, за ним сторожиха, ще кілька якихсь жінок, дальше якийсь пан. Капітан відтирав зомлілого, хтось із присутніх побіг покликати поліціянта, більшість стояла бездіяльно довкола капітана і зомлілого, придивляючися капітановій роботі і оханням висловлюючи радше зачудовання, ніж співчуття.
— Чого стоїш, тумане! — скрикнув капітан до сторожа. — Чому не поможеш мені бодай відтерти нещасливого, що з твоєї вини може навіть головою наложити?
— З моєї вини? — грубо відмовив сторож.
— А з твоєї! Бо твій собачий обов'язок був посипати гололедицю, що він на ній упав.
Сторож нерадо, хоч не без внутрішнього перестраху, взявся помагати капітанові. Нарешті по кількох хвилях сильного натирання і розбуджування старий прийшов до себе.
— О Боже! — промовив слабим голосом. — Що зо мною? Що сталося?
— Нічого, нічого! — мовив капітан. — Ви впали ось тут на льоду.
— А, так, я впав! Ударився в голову… О Боже!— Що ж, можете встати? — питав капітан, підводячи його на рівні ноги. Та дідусь захитався і був би впав знов, коли би присутні не були підхопили його на руки.
— Ох, не можу! Сили не маю! — стогнав старий.
В тій хвилі прибув поліціянт, і довідавшися, що сталося, зараз післав хлопця по фіякра[1], щоби відвезти старця до шпиталю, записав собі назву недбалого сторожа, а потім обернувшися до капітана, як до головного свідка, запитав його про ім'я і назву.
— Капітан Антін Ангарович, живу ось тут на Пекарській, нумер четвертий, — мовив капітан.
Поки поліціянт нотував це в своїй книжечці, дідусь почувши цю назву, почав дивно тремтіти. Голова його затряслася мов у дитини, що їй збирається на плач; уста почали рушатися, немов говорили щось, тільки що в горлі не ставало голосу. Кілька разів силкувався піднестися, та надармо. З присутіх ніхто не завважав цих рухів; увагу всіх присутніх зайняв сторож, що плачливим голосом почав толкуватися перед поліціянтом, переплітаючи те благання грубою лайкою на жінку, що, мовляв, сама всьому винна, бо мала посипати тротуар, а не посипала. Старий сидів серед тротуару, серед тої купи людей, що збіглася з цікавости, падка на новинку і на скандал, та тепер не звертала на нього уваги. Його лице, ще забризькане кров'ю, бліде і зіссане нуждою, крім болю виявляло ще почуття якогось розпачливого бажання — вчинити щось, сказати щось і при тім страх задля неможности вчинити те, чого бажалося. Це був вид чоловіка, що серед пустого поля впав до глибокої криниці і знає, що сам без чужої помочі не здужає видобутися з неї, а при тім знає, що його крик і благання мусить лишитися марним і безплідним. Аж ось у хвилі, коли капітан якось наблизився до нього, визираючи приїзду фіякра, дідусь тремтячою рукою сіпнув його злегка за полу плаща. Капітан обернувся до нього, нахилився і з зачудованням побачив той вираз страшенного заклопотання на старечім лиці.
— Що, татку, що вам є? — запитав з теплим співчуттям.
— То… пан… є… капітан… Анга…
— Так, Ангарович. Може мене знаєте?
Дідусь заперечив рухом голови, та рівночасно судорожно замахав рукою, даючи знак, що хотів би щось говорити, але не може.
— Де ж ви так ударилися? — запитав поліціянт, підходячи до старого.
— Ось тут… тут… — стогнав старий, показуючи, лице і чоло, де тепер видно було великий синявий набій.
— Ви тутешні?
— Ні, не тут…
— А як називаєтеся?
— Ми… Ми… Михайло…
Назви не міг доповісти. Зомлів в другий раз.
— Везіть його швидко до шпиталю, — мовив капітан до поліціянта, — щоб не вмер тут на місці. Очевидно він дуже ослаблений. А може навіть голодний. Якби там треба було що купити для нього, то прошу, даю це для нього.
І капітан подав поліціянтові гульдена. Присутні зложили також по кільканадцять крейцарів. Тим часом над'їхав фіякер. Поліціянт велів підсадити зомлілого бідолаху на дорожку, сам сів обік і велів живо їхати до головного шпиталю.Оця пригода, зрештою зовсім не жадна рідкість на львівськім ґрунті, попхнула капітанові думки в інший бік, ніж досі. Почуття сповненого обов'язку супроти ближнього додало йому сили й відваги. Хоч уже добре смеркалося, у нього на душі робилося якось ясніше. Почав навіть сам собі робити закиди за те, що перед хвилею так чорно глядів на свої сімейні відносини, що підозрівав загадки і тайни там, де їх правдоподібно зовсім нема.
— Все воно якось буде, небоже Антосю! — мовив сам до себе. — Все якось уложиться і може навіть ліпше, ніж би ти сам хотів. Тільки, спокійно, без лишнього гармидеру! Nur nicht überstürzen![2], як мовив той німець-гончар, коли йому віз з горшками перевернувся до рову. Щоб тільки ти сам не зробив нічого такого, чого б потім мусів жалувати, а з рештою здайся на Божу волю!
Так філософуючи і моралізуючи, капітан завернув з Пекарської і пішов до міста. Не знав властиво, куди має йти і пощо, але йти додому не почував ані охоти, ані потреби. Прийшовши на Бернардинський пляц, звернув на вулицю Галицьку, відци вийшов на Ринок, відци на Трибунальську і поперед головний одвах[3] вийшов на вулицю Кароля Людвіка. Йшов цими вулицями, де горіло найбільше світла і снувало найбільше прохожих. Вулицею Кароля Людвіка звернув на пляц Маріяцький, відци на Академічну і так по цілогодиннім проході, огляданню вистав склепових, пильнім відчитуванню титулів книжок, виставлених в антикварнях та книгарнях, підслуханню всіляких незначучих відривків уличних розмов, майже сам не знаючи, як і коли, капітан опинився на вулиці Фредра перед будинком офіцерського касина. Тільки тепер пригадав собі, що, виходячи з дому, в глибині душі мав властиво постанову, щоб тут здибатися з Редліхом і зажадати від нього вияснення що до того бешкету, який зробив йому сьогодні в його власнім домі.
Була ледви шоста година. В касині не було ще майже нікого, тільки в більярдовій залі два молоді резервові офіцери грали в більярд, голосно викрикуючи числа зроблених карамболів. Коли війшов капітан, вони салютували по військовому і зараз розпочали знов свою гру, хоч уже без голосних викриків. Якоюсь пусткою дихнуло на капітана від тих обширних, порожніх заль з шабльоново поуставлюваними кріслами, з газетами, повкладаними на столах, мов трупи в великій трупарні, з лякованими суфітами[4], окопченими тютюновим димом. Тільки перед самим входом капітана касиновий слуга засвітив там дві-три газові лямпи, так що кути тої обширної залі потопали в півсумерці. Роздягшися з плаща й шаблі, капітан сів при столі і почав читати часописи, хапаючи поперед усього львівські, котрих майже зовсім не видав оце вже п'ять літ. Хоча в них не було нічого цікавого ані особливого, то проте він прочитував їх від дошки до дошки, не минаючи й анонсів. Відсвіжував собі в тямці фізіономію міста, його жильців, їх інтереси й уподобання, порівнював теперішнє з недавно минулим. Кожна назва, яку зустрічав у часописях, приводила йому на тямку щось знайоме: приятеля, шкільного товариша, вчителя, лікаря, фірму шевця, що шив йому чоботи, кравця, що ще за студентських часів так часто робив йому на кредит, торговку фруктів або сварливу сусідку, котрій, ще бувши хлопчиком, робив різні збитки. Кожна назва вулиці викликала нові спомини. Всміхався до них, як до старих знайомих, здибаних серед чужої юрби. Відчитуючи ті мертві букви, слова й речення, він навіть не силкувався похопити їх логічний звязок, їх значення і зміст, та зате моментально переживав, ніби у сні або в калейдоскопі, найрізніші веселі й сумні, приємні або прикрі пригоди свойого життя.
Помалу касино почало наповнюватися військовими. Приходили міряним кроком, „schneidig“[5], випростувані після пруського взірця, побрязкуючи шаблями й острогами. Віталися, салютуючи, і короткими словами в роді „Servus! Wie gehts dir?“[6]. Переважна частина громадилася в їдальні, а відци переходили хто до більярдової залі, хто до вузької та довгої картярні, повної зелених столиків і крісел. До читальні мало хто заглядав. А що капітан сидів обернений плечима до дверей, то перші з тих, що заблукалися сюди, обходили довкола столу, нібито переглядаючи часописи, або шукаючи чогось спеціяльно і заглядали йому в лице, а пізнавши його і буркнувши під носом „Servus!“, хапали швиденько перший ліпший часопис і відходили, не наближаючися до нього. Пізніше і цього не стало й хоча в читальні набралося кільканадцять офіцерів, то проте ані один з них не подав йому руки, не заговорив до нього, не присівся до нього. Деякі, позабиравши часописи, повиходили до сусідніх заль, інші засіли при инших столах або десь по дальших кутах. Капітан сидів сам один, не перестаючи заглиблюватися в читання львівських дневників[7].
Поки був сам один у залі, почував себе свобідним і віддавався тій подекуди поетичній радості, яку в нім збуджували ті дневники, а радше ті здавна знайомі імена й назви, що в них стрічалися на кожнім кроці. Та бачучи офіцерів, що шасталися по залі, брязкали острогами, шелестіли аркушами газет, а особливо заглядали йому в лице і тікали від нього в різні боки, він швидко позбувся цієї поетичної ілюзії. Що значило те бокування? Чи воно навмисне, чи припадкове? Не відвертаючи очей від аркуша газети, але не бачучи в ній нічогісінько, капітан силкувався вмовити сам в себе, що це зовсім припадкова пригода, що офіцери — делікатні люди й бачучи, що він так пильно читає, не хочуть йому перешкоджувати і для того не зближаються до нього. Правда, супроти інших вони не були такі делікатні. Он цей поручник також пильно читає, та свіжо прибувший товариш без церемонії кладе йому руку на плече, розпочинає з ним розмову і відриває його від читання. Ну, між близькими приятелями це діло звичайне, та ми, сказавши правду, чужі собі — міркує капітан, з-під лоба і не без якоїсь зависти поглядаючи на прояви близької і сердечної приязні між тими чужими для нього людьми. Щось немов шептало йому: „Ану відложи на бік газету, чи котрий із них приступить до тебе?“ Та в тій самій хвилі така тривога пройняла його, що ану ж ніхто не приступить і скандал вийде вже зовсім безсумнівний, що він не відважився відірвати очі від газети, похилився над нею і держав її руками, як який щит, як потопаючий дошку, що рятує його від загибелі.
Та сидіти ось так над часописом, цілковито для нього байдужим, подавати вид, що читає, хоч по правді не читав, мовчати і крадькома тільки позирати на інших, це було для нього дуже прикро, а чим далі, тим більше мучило його. Капітан властиво не розумів, що діється з ним? Що його так знесмілило? Чому не може в тій хвилі встати і зі свобіднісіньким видом підійти до онтої купки, що розсілася близько печі і притишеним голосом розпочала якусь розмову? З вчорашньої учти пригадує собі майже всі їх фізіономії. Пили з ним Bruderschaft[8], тож не можуть його відіпхнути, а в тім що ж могло би спонукати їх відпихати його? А все ж таки, хоч кілька разів збирався на відвагу, в душі називав сам себе дурнем і трусом, все таки не міг встати і прилучитися до балакливої групи. Чув, що кров б'є йому до голови, що в очах морочиться і думки путаються. Тільки слух його загострився незвичайно, вуха поробилися шпіонами, щоби підслухати розмову, що велася в противнім кінці залі. Розмова оживлювалася чимраз більше. З повені слів виривалися цинічні сміхи, грубі жарти переплітані шептами або розсудливими упімненнями старших, оглядніших офіцерів. Помалу гурток близько печі робився чимраз численніший; майже всі, що були в залі, покинули газети і зібралися довкола печі.
Капітан сидів немов на розжарених вуглях. Йому здавалося, що вся та розмова йде про нього, що всі позираються на нього, згірдливо моргають в його бік, показують на нього пальцями. Уривані фрази й речення, які він десь колись ловив ухом, робили на нього таке вражіння, як коли би хто жевріючим приском посипував його по голім тілі. Терпів страшенно, та даремно силкувався відгадати, чому і за що терпить.
Вкінці дехто з тих, що стояли коло печі, особливо молодші, почали голосно викрикувати поодинокі, уривані речення.
— Це не може бути! Ми не можемо це стерпіти! — кричав один.
— Алеж він правдоподібно ні про що не знає, — уговкував другий.
— Що ж то він сліпий і глухий, щоб не знав, що твориться довкола нього?
— Ні, ми такого пана не можемо стерпіти між собою!
— Алеж треба би поперед усього переконатися, дати йому змогу витолкуватися.
Гармидер зробився загальний. Капітанове положення зробилося вкінці зовсім неможливе. З найбільшим зусиллям своєї волі він відложив на бік газету, встав і, наближаючися до якогось поручника, що стояв найближче нього, промовив до нього чемно, м'яким, злегка тремтячим голосом:
— Не прогнівайся, товаришу, коли тебе запитаю, про кого властиво тут мова?
Поручник зирнув на капітана якимсь збентеженим, заклопотаним поглядом і процідив:
— Е, то… так…
— Що будеш крутити, поручнику? — гукнув голосно якийсь капітан від піхоти, здоровенний мужчина, міцним, баритоновим голосом. — Аджеж раз треба йому сказати правду. Так отже, Ангаровичу, знай, що ми розмовляли про тебе.Грім з ясного неба, вдаривши ось тут обік нього, не був би так перелякав Ангаровича, як ті слова. Хоч уже перед тим, ще вчора прочував, що офіцери мають щось проти нього, то все ж таки, в глибині душі вважав це за якусь сумнівну догадку, за забобон, якому можна не йняти віри. Та тепер уже сумнів був неможливий і та страшна дійсність прошибла капітана, мов карабінова куля. Поблід, захитався на ногах, та, тримаючися за поруччя крісла, якимсь розбитим голосом запитав:
— А не можна би знати, що ви, товариші, говорили про мене?
— Ми спорили над питанням, чи можемо толерувати тебе дальше в своїм товаристві, чи ні?
— Мене? — скрикнув Ангарович. — Що ж я таке зробив, щоб ви мали аж не толерувати мене в своїм товаристві?
— Не гнівайся, брате, — мовив капітан від піхоти. — Ти знаєш, що в життю людському бувають такі пригоди, коли на чоловіка паде погана тінь, хоч він може не то своєю рукою, але навіть думкою не причинився до сповнення поганого вчинку.
— Значить, на мене паде якась погана тінь! — запитав гостро капітан, котрому певність і безсумнівність грізного положення вернула його воєнну хоробрість. — Прошу вияснити мені, що це за тінь?
— Ми думали, що ти й сам знаєш, в чім тут діло.
— Я знав би про себе щось злого і смів-би прийти в ваше товариство? — скрикнув Ангарович.
— Ну, братіку, не знаємо тебе ближче, — мовив один із старших військових. — А прийти в наше товариство, почуваючися до негарних учинків, це певно не був би гарний поступок, але сам признай, не було би ніщо так дуже неможливе.
— Для мене це зовсім неможливе!
— Га, може бути. Та нам здавалося неможливим також це, щоб ти досі не знав, з ким жиєш, і як жиєш.
— Що? Що? Що? — з зачудованням скрикнув капітан. — Цих слів то вже абсолютно не розумію.
— Ну, а я не маю обов'язку вияснювати їх тобі, — мовив гордовито його інтерлокутор[9] і обернувся до нього плечима.
— Як же це? — ледве здержуючи свій гнів, скрикнув Ангарович, озираючися довкола. — Осуджуєте мене, бокуєте від мене, як від прокаженого, признаєте мене негідним свого товариства, видаєте на мене засуд смерти і виконуєте його, а про те не хочете мені сказати, в чім моя вина!
Гнів, обурення, почуття дізнаної кривди, страх, що та кривда мусить все таки мати якісь реальні мотиви, вкінці безсильна розпука при виді товаришів, що відверталися від нього — все те клекотіло в капітановім нутрі. Не знав, що чинити, як поступити в тій страшенній колізії, в якій знайшовся невідомо, як і за що. Якісь великі, криваві плями почали миготіти у нього перед очима, і з таємних глибин душі виринало непереможне бажання змити свою кривду, свою ганьбу в крові першого-ліпшого з тих ситих, гордих людей, котрим очевидно байдужісінько було до його страждання.
— Ось іде Редліх, — промовив нараз один офіцер і, обертаючися до капітана, додав: — Він певно схоче тобі вияснити, про що тут річ іде.— Так, так, — гукнуло хором кілька голосів, — а коли він не схоче, в такім разі перший—ліпший з нас готов тобі служити.
— Редліх! — озвався один з-поміж офіцерів до Редліха, зайнятого витиранням своїх окулярів. — Є тут Ангарович і хоче розмовитися з тобою. Думаємо, що яко приятель схочеш і зумієш найліпше вияснити йому ситуацію. А коли не схочеш, то пошли його до кого будь із нас.
— Так, так, кожний з нас готов йому служити! — потвердили інші офіцери й гурмою вийшли з залі, лишаючи обох приятелів самих.
Редліх добру хвилю стояв мов остовпілий. Не надіявся застати тут Ангаровича; не знати чому, був певний, що Ангарович прийде до нього на кватиру і зажадає вияснення тої нечемности, якої допустився в полудне. Вже укладав собі в голові якнайделікатніші, якнайбільше приятельські фрази, якими хотів утихомирити справедливий гнів капітана. Але тепер! Тут! Один позирк на ситуацію, яку застав, перші слова, що вискочили з уст офіцерів, переконали його, що справа попсована безповоротно, що про зменшення правди, про її делікатне трактовання або часткове заховання не може бути ані мови.
Які наслідки мусить мати серед таких обставин його розмова з капітаном, це також для Редліха ані на хвилину не могло бути сумнівним. В тій хвилі, коли офіцери лишили їх самих, Редліх почув, що їх товариські руки поклали його на плиті з розпеченого заліза. Якийсь безмірний біль і жаль прошиб його душу. Чи вмити руки від усього? Чи відіслати капітана до інших? Смертельний удар, нанесений рукою приятеля, чи ж не буде сто разів більше болючий? Та з другого боку чи ж товариші не будуть мати права вважати його трусом?
Кілька хвиль стояла в залі гробова мовчанка. Оба приятелі стояли насупроти себе, як засуджені на смерть, бліді, безсильні промовити, безсильні глянути один одному в очі. Вкінці Редліх перший наблизився до капітана й подав йому руку, котру той стиснув. Обох руки були холодні, як лід.
— Що маєш мені сказати? — глухим голосом запитав капітан.
— Сядьмо! — майже шепотом вимовив Редліх.
Сіли. Редліх знов хвилю мовчав, шукаючи слова, звороту, яким би міг розпочати цю фатальну розмову.
— Гніваєшся на мене, — промовив вкінці, не підводячи очей на приятеля. — Чуєшся ображеним, правда? Маєш рацію. Я образив тебе нині в полудне. А що найфатальніше, що не можу тебе перепросити, бо я поступив так з конечности, інакше не міг поступити.
Капітан кинувся, немов укушений гадюкою, і, майже шепчучи зі зворушення, запитав:
— А то чому?
— Виясню тобі, все витолкую, — мовив Редліх, — хоча Бог мені свідок, я віддав би половину життя, щоб тільки не потребував тобі нічого вияснювати, щоб усе те, що тепер мушу тобі сказати, була неправда, видумка або луда.
— Не покликуй Бога на свідка, але говори, що маєш говорити! — з холодною резигнацією промовив капітан.
— Нехай і так, скажу тобі коротко, — зідхаючи, мовив Редліх. — Ота жінка, котру я застав у вашім товаристві, належить до таких жінок, котрих навіть назви в поряднім товаристві ніхто не може назвати. Не думай, щоб це була по-просту упавша жінка. О, ні! Всі ми грішні, всі падаємо в своїм життю і для таких жінок, нераз жертв нужди, пересудів або навіть щирого чуття, можна нераз мати навіть пошану. Знаєш мене, що суспільні пересуди не кермують моїм осудом, значить, можеш міркувати…
— Алеж та жінка тебе не знає! — скрикнув капітан. — Ти може прийняв її за когось иншого?
— На жаль, ні! — сумно відповів Редліх. — Знаю її аж надто добре, знає її більшість присутніх тут офіцерів, і коли хочеш переконатися, можемо завести тебе до її мешкання.
— До її мешкання? Так хто ж вона така?
— Не маю слова, щоб схарактеризувати тобі те огидливе й підле ремесло, яким займається вона. Те ремесло тим огидливіше, що полягає на ошуканстві, на укриванню перед оком властей і ведеться під невинним титулом пансіону для бідних та чесних дівчат.
Капітан аж скаменів з зачудовання і переляку.
— Боже! — скрикнув, — і таку особу!.. Аджеж я сам задержав її на обід майже силоміць. І таку особу… мої діти навчилися називати тіткою!
І він заллявся гарячими слізьми, хлипаючи, мов дитина, і затуливши лице руками. Редліх мовчав.
— О, це страшно, страшенно! — повторяв капітан, та нараз, підвівши голову і вдивляючися в Редліхове лице мокрими від сліз очима, мовив майже радісно:
— Але що ж з того? Ну, помилка. Аджеж ані я, ані моя жінка не знали до цієї хвилі про це. А ця огидна жінка шкільна товаришка моєї жінки. Значить, коли це була та тінь, що падала на нас, задля котрої товариші хотіли виключити мене зі свого товариства, то що ж легше, як змити ту пляму, відсунути ту тінь? Чи ж міг ти, чи міг хтонебудь із вас припускати, що, дізнавшися про все, я стерплю бодай на хвилину не тільки присутність цеї прочвари в жіночій постаті в своїм домі, стерплю бодай, щоб її ім'я згадувано в моїм домі? І задля такої тіни прогріху причинювати мені таку прикрість замісто розповісти мені відразу ясно й одверто, про що тут ходить! Ні, старий приятелю, це було не по-приятельськи! Так приятелі не роблять! Ну, але досить того! Подай мені руку! Все те уложиться, все направиться.
Редліх слухав тих слів, що невдержаним потоком рвалися з капітанових уст. Серце краялось у нього, коли бачив радість і надії приятеля і почував, що в найближчій хвилині мусить нанести їм смертельний удар, мусить цю гарну, благородну душу, повну добра й віри в людей, зіпхнути з її ясної високости і скинути в чорну безодню зневіри й розпуки. Та дарма, іншого виходу не було.
— То-то й горе, старий друже! — мовив понуро Редліх, не приймаючи поданої йому капітанової руки, — ніщо не уложиться, а те, що попсовано, вже не дасться направити. Те, що я досі розповів тобі, це тільки половина справи і то на жаль менша половина.
— Що? Значить, є ще щось? — скрикнув капітан.
— Є, і то щось таке, про що я волів би ніколи не говорити. Та що ж, коли діло дійшло до того, що не можу мовчати, то знай, що твоя жінка…— Що смієш мовити про мою жінку? — верескнув з цілого горла капітан, зриваючися на рівні ноги.
— Знає дуже добре, хто така ота пані, — рівним голосом мовив Редліх.
— Брешеш, брешеш! — кричав капітан.
— І, навіть маємо на це незбиті докази, є з нею в тихій спілці, — так само продовжав Редліх.
— Брехуне! Підлий клеветнику! Мовчи, мовчи! — ревів капітан, кидаючися на нього з п'ястуками. — Тільки твоя кров може змити цю огидну, цю нечувану клевету, яку ти кинув на найчеснішу жінку! Боже, що це діється зо мною! Геть мені з очей, бо тебе розірву! Геть!
І капітан знов кинувся на Редліха, вхопивши крісло і сам себе не тямлючи зі злости.
На його крик юрбою вбігли офіцери й обступили обох.
— Підлі! Нікчемні! — кричав, пінячися і кидаючися капітан. — Так ось чого вам було треба. Це була ваша конспірація! Вбити, замордувати, замучити мене забажали. І за що? Що я зробив вам? А той… той скорпіон, що вдавав мойого приятеля, дав себе ужити вам за знаряд. О, ганьба вам! Ганьба і прокляття!
Всі офіцери мовчали. Кілька найсильніших держало капітана за руки і рамена. Він кидався, кляв і скреготав зубами, бажаючи помсти, крови або смерти. Редліх стояв обік, блідий, як труп, чекаючи, поки капітан успокоїться. Вкінці товариші бачучи, що сам вид Редліха все наново вводить капітана в неописану стеклість, попросили його, щоб віддалився до сусідньої кімнати. Тільки за якої півгодини капітан зовсім охриплий, ослаблений і знесилений упав мов неживий на крісло й почав знов плакати.Було вже пізно вночі, коли його розбурхана душа успокоїлася настільки, що міг трохи холодніше розміркувати, що треба робити. Тоді забажав ще раз розмовитися з Редліхом. Той прийшов блідий, але спокійний і повний резигнації.
— Ти сказав мені, що маєш докази, котрі промовляють проти моєї жінки? — мовив капітан. — Які це докази? Покажи їх.
— Це такі докази, котрих показати тобі не можу, та проте вони безсумнівні. Це оповідання нещасливого барона Рейхлінгена.
— Барона! — скрикнув капітан, уражений в саме серце.
— Так, барона, котрого обидві ті жінки втягнули в свої сіті і зруйнували. Твоя жінка грала в тій історії навіть головну ролю. Якого роду була та роля…
— Мовчи! Мовчи! — скрикнув капітан і, зірвавши з руки рукавицю, кинув її Редліхові в лице. Цей спокійно і без ніякого видимого зворушення прийняв виклик.
Не минуло півгодини, а справа була уложена. Обопільні секунданти за згодою обох сторін уложили умову гонорового залагодження цеї пригоди. Завтра о сьомій зрана мав відбутися поєдинок на пістолети. Дистанція п'ятнадцять кроків, триразова виміна куль, а в разі якби борці вийшли без ушкодження, по півгодинній перерві повторення поєдинку. Коло одинадцятої години капітан вийшов із військового касина.
— А де живе ота… жінка? — запитав на відході.
Йому подали адресу Юлії, після чого він салютуючи і, не подавши нікому руки, вийшов геть.
——————