Твори (Франко, 1956–1962)/9/Петрії й Довбущуки/Передмова
| Твори в 20 томах Том IX Петрії й Довбущуки Передмова |
Перша частина. I. Два противники ▶ |
|
„Петрії й Довбущуки“ — моя перша повість, друкована в органі студентського товариства „Академическій Кружокъ“ у Львові, в „Друзі“ 1875 і 1876 р., написана в тих же роках рівночасно з друком. Це не була перша моя літературна проба. Ще від четвертої гімназіальної кляси в Дрогобичі я почав писати вірші за прикладом мойого старшого товариша Ізидора Пасічинського. Перший мій вірш п. з. „Великдень“ був присвячений пам'яті мого батька Якова Франка, що вмер опівночі Великодньої суботи 1865 р. Другий вірш з описом зими, поданий як шкільна задача учителеві української мови, був предметом критики того вчителя, Івана Верхратського, на годині української мови. Своїм звичаєм він чіпався поодиноких слів та зворотів, а в зміст не входив. У вищій гімназії попри досить багату позашкільну лектуру я писав також досить багато віршами й прозою. Між іншим, переповів я віршами початкову історію Риму до часу Тулія Гостілія, переклав цілий Короледвірський рукопис та значну часть книги Йова, переклав також Антіґону та Електру Софокла, цю другу з польського перекладу Малецького. Із драматичних проб одну комедійку я вислав Білоусові до Коломиї, а одно оповідання до виділу „Просвіти“ у Львові, від якої я одержав дуже інтересну відповідь у листі тодішнього секретаря „Просвіти“ Хоркавого. Рівночасно у мене набралася також спора збірка ліричних віршів, із якої дещо було друковане в „Друзі“ р. 1874 і 75, але цілість я пізніше спалив. Мабуть у п'ятій або шостій клясі я, крім різних драматичних плянів, написав по-польськи віршовану драму „Юґурта“, як шкільну задачу для професора Петра Париляка, а також уривок драми „Ромул і Рем“ німецькими віршами, як шкільну задачу для професора Рішки. В сьомій клясі я написав досить просторе оповідання з селянського життя, як шкільну задачу для вчителя української мови Ксенофонта Охримовича; рукопис цього оповідання заховався припадком і дістався до рук д. Осипа Маковея.
В сьомій і восьмій клясі я зачав також писати поему українським гексаметром п. з. „Пани Туркули“, основану на усній традиції нагуївської Слободи, мого родинного місця, про зруйнування татарами замку, який стояв колись на тій горі, де тепер міститься та Слобода; зруйнування доконане через зраду одного з посідачів того замку панів Туркулів, який для помсти припровадив сюди татар і вказав їм вхід до потайного льоху, де містився склад пороху; запаливши цей порох, татари висадили цілий замок у повітря. Тема нагадує потрохи основу поеми Словацького „Jan Bielecki“, але закінчення тут далеко реальніше. Розуміється, нічого з тих писань я не друкував, а рукописи один за другим попропадали з моїх рук, окрім двох зошитів, із яких один містить переклад Антіґони, а другий початок віршованої драми „Славой“, основаної на мотивах Короледвірського рукопису. В осьмій клясі написав я надто драму „Два князі на один престол“, яку пізніше, 1876 р., в переробці Михайла Вагилевича виставили на сцені аматори студенти, але яка також не діждалася друку.
Щодо повісти „Петрії й Довбущуки“, то в ній найдуться ремінісценції моєї гімназіяльної лектури, особливо фантастичних оповідань Ернста Амадея Гофмана, далі оповідання пок. Лімбаха про селянина Петрія (recte — Патрія), який збагатився найденим скарбом, і нарешті деяких народніх оповідань про пригоди різних розбійників, а спеціяльно Олекси Довбуша. Повість друкувалася під псевдонімом Джеджалик, і я не мав наміру включати її в збірку своїх творів, уважаючи її плодом замало дозрілим. Та коли тепер найшовся чоловік доброї волі, що береться видати її друком і зарядив її переписання новим правописом і навіть підновленою мовою, я, входячи в його інтенцію, переглянув увесь рукопис і поробив деякі скорочення та численні язикові поправки, лишаючи цілість, як свого роду літературний документ, без основної переробки. На карб недозрілости того молодечого твору треба покласти його досить фантастичну топографію та не досить продуману композицію; це так сказати документ молодечого романтизму, який довелося мені пережити в значній мірі під впливом лектури польських романтиків Міцкевича, Словацького та Красінського, а також польських белетристів трохи пізнішої доби, таких як Крашевський, Корженьовський, Дзєржковський, Захарясевич та Валерій Лозінський, що в своїх оповіданнях дуже часто оброблювали в напівромантичнім, а в напівреалістичнім дусі українські теми.
Львів, дня 31 жовтня 1910 р.
Іван Франко.