Твори (Франко, 1956–1962)/9/Петрії й Довбущуки/1/I

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том IX
(1959

Іван Франко
Петрії й Довбущуки
Перша частина
I. Два противники
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1959.
І
Два противники

Коло половини липня р. 1856 спішив гірською стежкою, що вела посеред чудової карпатської околиці, селянин, віком коло сорок літ, у поряднім строю[1] карпатських мешканців, до повітового містечка Б. із села Перегинська. Ріст його був, як часто в тих сторонах, трохи підсадкуватий, лице підголене й коротко підстрижений вус, — та на перший уже погляд можна було на його лиці відкрити благородніші риси, ніж би їх можна сподіватися по звичайнім гірняку. Стрій його, впрочім, зовсім не відрізняв його від інших гірняків, хіба те могло декого застановити, що з-під камізельки, зробленої з гарного ґранатового сукна, видно було ковнір сорочки з тонкого полотна, вишиваної старанно й зі смаком. Барсукова торба, через плечі перевішена й украшена різними блискучими металевими пряжками та френзлями з малих морських мушель, палиця з твердого дерева з гарними срібними сківками, а нарешті свобода рухів і, як здавалося, одвертий, зовсім не тупий погляд на красоту природи — все те робило його чимось особливим у тій убогій околиці. Із рис його лиця й з усіх його рухів пробивалася сильна воля, енергія, свобода духу, а око світилося живим, але спокійним блиском людини, що свої похоті й пристрасті приборкала, що вміла панувати над собою й над життям, але із твердою вірою, постійно й сміло, в самопевності йшла до якоїсь вищої цілі.

Той чоловік звався Кирило Петрій і був родом і ходом із села Перегинська, славного місця, де довше пробував капітан опришків[2] Довбуш.

До містечка ще майже дві милі. Дорога веде вже через останні відноги гір. Ще через один верх, а зайдеш на широку рівнину, що, незначно здіймаючися, тягнеться аж ген до басарабських степів. Тою рівниною дорога одностайна й монотонна, — тож Петрій старався, доки ще не кинув милих, рідних гір, налюбуватися їх красотою, їх свіжістю, їх життям. Погода була напричуд гарна, — верх стримів поперед нього, з долу поріс густим, смерековим лісом, котрий здалека синівся довкола гори, гейби[3] кусень небосхилу відірвався і, скотившися з верха, обляг його стопи довкола блакитним вінцем. Сам верх був без дерев, тільки розлогі, рідкі корчі ялівцю, обнизані на переміну то зеленими, то темно-синявими, то чорними ягодами, понасторушували на них густо, мов би задля оборони, свої коротенькі, гострі шпильки. На самім вершку розсілася невеличка громада столітніх, підсадкуватих та прегрубих і розлогих буків, котрі путникам[4] літом у своїй тіні давали милий і любий відпочинок, а зимою посеред своїх конарів[5] не раз спасали їх від вовків. Та мальовнича й прекрасна група дерев, враз із цілою горою — це „Довбушів верх“. Поважно споглядають ті старі дерева довкола на сусідні гори з полудня і зі сходу й на безмірну, злегка хвилясту рівнину, котру перетинають шумні, срібні струї Лімниці. Але й щось тужного й сумного чути в шелесті тих буків, у джуркоті зимної скельної криниці нижче; якийсь дух таємний, незнаний та сильний віє в тій самітній та так чудовій околиці, — серце й радо би розширитися далеко, обняти собою той „світ тихий, той край милий“, та чогось тремтить, чогось тривожиться. Мабуть ще не час!..

Петрій прискорив ходу, щоб скоріше дістатися на верх. Це місце мало віддавна для нього неописану принаду. Поглянув широко довкола, довго, любо, майже вдивляючися на кожний бік, — вкінці, зідхнувши, сказав:

— Боже мій, що за чудовий край, що за широкий, що за багатий край! А той нарід, — який щирий, який добродушний, а все таки…

Не доказав, але дальше пильно й тужно вдивлявся в прекрасну, знану околицю.

— Мій батько показав мені й цілому нашому родові велику мету. Я її спочатку не розумів, але тепер вона ясна перед моєю душею, дорога до неї проста, але як же то до неї далеко! Боже мій, коли ми скінчимо ту дорогу?..

Та Бог мовчить, і природу залягла глибока тишина, лише збоку між буками злегка зашелестіло сухе торічне листя, захрупотів лім. Петрій оглянувся — не видно нікого. Мабуть, сарна полохливою ногою перегнала сухим листям долів[6] із звичайного леговища.

А на небосхилі високо плаває самітній орел, широкими розмахами крил здіймається вгору, то знов спокійно тоне легкими закрутами в долину.

— Скажи, орле, може ти розпитав у того ясного сонця, скільки разів іще має сходити над тими прекрасними горами?..

— Заки що, Петрію? — відізвався грубий, дикий і трохи хриплий голос ззаду з-поміж буків.

Петрій оглянувся і спокійно, мов би того сподівався, змірив очима того, що привітав його тими словами. Як запевняли ті, що знали Петрія, рідко коли щось могло його так нагло заскочити, аби на його лиці видно було який неспокій, аби з його вуст добувся хоч би найлегший голос зачудування. Рівновага, не апатична, але зовсім свідома рівновага духу значила кожний крок його життя.

І справді, треба було цілої такої непереможньої рівноваги духу, щоб не зачудуватися або й не перелякатися на вид чоловіка, що при тих словах станув перед Петрієм.

Чоловік той дивно якось своєю фізіономією нагадував одного з тих буків, що вінчали Довбушів верх. Такий, здавалося, був сильний, корінастий, грубий, такий високий ростом, такий загадковий у своїх рухах. Віком був, здавалося, старший від Петрія. Лице його плескате, губи трохи віддуті, — долішню звичайно прикусував зубами, — чоло широке, як дошка, а на обох його кінцях кости, що виставали якось дивно, творили понад його очима дві поздовжні, поперечні могилки, мов би насади двох рогів на голові вола, — все те надавало йому вид тарана, яким у давнину розбивали мури. Голова велика, вся майже, крім рота, очей і чола, поросла чорним, коротким і, як щетина твердим волосом, схилялася звичайно в долину. Малі, чорні очі мали живість ящірки і все з дивним виразом зверталися на одну точку. Якимось упертим, твердим і апатичним видавався той чоловік, так, що, побачивши його перший раз, годі було не затремтіти на цілому тілі. А ще в широкій, як лопата, руці видніла булава, за ременем яснів топір і широкий ніж.

— Слава Ісусу Христу! — поздоровив його Петрій.

— Слава навіки, — відповів він і, вийшовши зовсім з-між буків, станув як мур перед Петрієм, опершися на булаву і вліпивши свої маленькі очі в його лице. — А куди Бог веде, Петрію?

— До міста, сусідо. Маю там дві пильні справи.

Лице „сусіди“ скривилося легким, іронічним сміхом. Прикусивши долішню губу, процідив крізь зуби:

— А відки ж мені та честь бути вашим сусідою, Петрію? Де мені до того?

— Ну, хіба ви самі від мене відхрещуєтеся? Я вами, Довбущуку, певно не гордував ніколи.

— Ну, так, так, правда, признати треба, — душив насилу Довбущук. Та коли Петрій назвав його ім'я, затрясся цілий, мов би під ним земля захиталася, а його очі запалали якимось ярким світлом. Та це був одинокий проблиск внутрішньої бурі, котра, здавалося, збиралася в його душі. На час запанував над нею і, усміхаючися холодно, говорив далі:

— Нехай буде й по-вашому, пане Петрію!

Те „пане“ вимовляв завсігди з особливим притиском і якимось дивним тоном, у котрім змішана була гірка іронія з ненавистю й погордою.

— Я ніяк не можу вам перечити, крий Боже! Але, — перервав нараз зміненим голосом, — чи не можна знати, що то за дві пильні справи маєте в місті?

— Чому б ні? Хочу відібрати сина із шкіл; він мені тепер дома потрібніший, а як дотепер не навчився розуму, то більше, певно, не навчиться. А зрештою, світ, найліпший учитель, бо учить жити, а в школах учать хіба читати, писати, рахувати, або може й ще чого зовсім непотрібного.

— Та може й не без того, — завважив мляво Довбущук, — але яка друга справа?

— Друга? От іду до поліції.

— А не можна запитати, чого вам там треба?

— Щось ви нині дуже цікаві, сусідо! — відповів, усміхаючися, Петрій. — Того я у вас досі не завважив.

Довбущук аж тепер отямився, що трохи задалеко загнався, та, закусуючи сильно свою долішню губу, відпер скоро:

— Вибачайте, Петрію, що так наприкряюся… але… бачите… якась мене цікавість напала… Та я… зовсім… як називається… не хотів…

Довбущук зам'явся. Видно було, що при останніх словах думки його кудись інде шибали. Язик несвідомо говорив слова без зв'язку. Петрій хотів перервати немилу стрічу, й подаючися наперед сказав:

— Бувайте здорові, Довбущуку, дорога далека, а мені дуже пильно, треба поспішати.

— Петрію, — крикнув нараз Довбущук, — не йдіть до Б.!

— А то чому? Я ж мушу! Адже я вам казав, що мій Андрій…

— Андрій може ще там погуляти, коли школа скінчилася. Він же ж уже дорослий, за мамою не буде плакати.

— А хоть би й так, то другої справи не можна відкладати. Я мушу…

— Петрію, прошу вас, вертайте додому! — говорив, м'якнучи нараз, Довбущук, хоч в очах його грав видно зловіщий вогонь, ось-ось готовий вибухнути. Та неприродня для нього лагідність прикро відбивала від попереднього дикого й грізного тону.

— Що вам, Довбущуку? — вмовляв Петрій. — Чому налягаєте на мене, щоб я вертав, коли я таки не можу.

— Не можеш! Ха, ха,ха, не можеш! — крикнув Довбущук. — Го, го, братчику, знаю я, що тебе за ланцюг тягне до поліції! Чув я дещо в селі.

— І що ж? А як би й так?

— Ні, ні… правда, нічого дивного! Але… але я тебе прошу… я тобі розказую: вертай зараз назад! — кричав Довбущук щораз лютіше, а очі зайшли йому кров'ю від внутрішньої натуги, з якою здержував себе.

— Чи ви, сусідо, не загадали сьогодні бути окономом, що наганяє панщизняків до роботи? Або… загадали бути вашим пращуром Довбушем?

Петрієві нерозважно вирвалося те слово. Чув, що змилив, та годі було направити. Чекав лише, який вплив матимуть ті слова на противника. А в серці Довбущука, як видко було по його очах і лиці, йшла страшна боротьба, в нім сильно кипіла кров. Але цей раз іще здержав себе. Зате дав волю словам.

— Прокляте, зрадницьке плем'я! Що вимовили твої собачі вуста? Дивися ти, пропаща душе, поглянь кругом на ті гори, поглянь на край той, що й тобі, собако, таким чудовим видався, на ту безмірну рівнину, дивися і кажи: хто був недавно князем і владикою тих гір, орлом того повітря, оленем тих борів, паном тих ланів аж ген по Дністрові води? Довбуш! Перед ким тремтіли смілі й сильні, корилися горді? Перед Довбушем! На кого надіялися слабі, бідні й пригноблені? На Довбуша! Хто був окрасою наших гір, начальником наших легінів?[7] Довбуш! Той самий Довбуш, рука якого замолоду садила ті буки, видобула з каменя оцю воду, той самий Довбуш, рука котрого позагарбувала від панів і вельмож безмірні скарби, наділяючи здобутим бідних братів, той самий Довбуш, якого підступно вбив і ограбував зі всіх його скарбів проклятої пам'яти поганець… твій дід! Скажи, собачий накорінку, де скарби Довбушеві? Скажи, де ті купи золота, срібла й дорогого каміння, про котрі нарід, про котрі няньки розповідають дітям, про котрі леґіні співають пісні, про котрі гомонять сумно оці гори, де Довбуш гуляв?

Вогонь страшного запалу та завзяття палав на лиці Довбущука. Очі його дико переверталися в голові.

— Скарби Довбушеві не ваші, — відповів спокійно Петрій, немов уже давно сподівався тої не зовсім приятельської розмови.

— Не наші? Я знаю, що не наші! Але чиї ж вони? Хіба не ми одинокі його внуки? Ми, його внуки, з голоду пухнемо, не маємо чим грішного тіла прикрити, взимі ходимо босі, а тим часом собаки, убивці нашого діда, розкошують, свої діти вбирають, до школи посилають і верховодять у цілій околиці, мов які пани!

— Не гнівіть Бога, Довбущуку! Розкошують із того, що запрацюють! Кажете — діти! Хіба я сам ваших обох синів не посилав до школи? Хіба не рад я був їх також у люди вивести? Та ви задля ненависти, задля ворогування до мене навіть своїм дітям не бажали добра з моєї руки й відібрали їх зі шкіл та вмовляєте в них безнастанно ту саму ненависть! А знайте, що та ненависть скоріше вас усіх погубить, як одному з нас пошкодить.

— Не діждеш того, щоб я або який інший Довбущук приймав ласку з твоєї руки. Кожний із нас може справедливо домагатися, аби ти сам перед нами корився! Пропадай зі своєю поміччю! Хай я зійду на жебрацьку торбу, та все таки кусник хліба, котрий мені твоя рука подасть, не варт і того, щоб я його свому псові кинув!

— Чого ж хочете від мене, коли ви такі фудульні[8]?

— Свого! Своєї спадщини, Довбушевого добра, і то цілого, до крихти! Тільки тоді можеш ти сам, як матимеш охоту, спуститися на нашу ласку!

— Але ж тих скарбів я вам не можу дати, дайте мені спокій! — відповів різко Петрій. — Коли б вони були мої, я би вам їх віддав до останнього крайцаря[9], не лише тому, аби вас не кривдити, але й тому, аби вас спекатися раз назавсігди!

— Га, вовк у баранячій шкірі! Ще буде плакати милосердними сльозами, аби, обтерши сльози, тим легче пожерти! — воркотів крізь зуби Довбущук. — Петрію! — додав давнішим грізним тоном, котрий старався, як міг, злагодити, — Петрію, ще раз, останній раз кажу тобі добрим способом: віддай Довбушів скарб справедливим власникам!

— Справедливим власникам? То в тебе такі справедливі власники, що по-злодійськи крадуть, що не їх? Довбущуку, дай мені спокій! Як тебе нужда припре, можеш усе прийти до мене, в мене все відчинені двері для біднішого брата, відчинена комора для потрібних[10]!

— А, то йти до тебе жебрати?!

— Добро, котрим мене Бог поблагословив, — говорив дальше Петрій, не зважаючи на слова Довбущука, — то праця моїх власних рук, не Довбушів скарб! Не я власник тих грошей кривавих, не я маю право розкидати! Вища рука править ними, мені трудно проти неї перти!

— Га, то я тебе попхну, безстидний шахраю! — ревнув диким, сильно роздразненим голосом Довбущук і, пірвавши з цілою силою свою булаву, замахнувся нею високо понад собою і спустив її потім на Петрія так, як рубач спускає сокиру, коли хоче відразу розлупати грубу й жилаву колоду. Але Петрій, якби того сподівався, в тій самій хвилині відскочив набік і своєю палицею так сильно вдарив Довбущука по пальцях, що йому тяжка булава випала з руки. Затиснувши зуби з болю, з виразом найстрашнішої дикости на лиці, він прискочив до Петрія, сціпив його сильно правою рукою, а лівою, виймивши з-за пояса довгий, вигострений ніж, з цілої сили пхнув ним Петрієві в груди. Але на диво Петрієві груди задзвеніли сталевим брязкотом, а ніж безсильно зсунувся по них у долину. Мов ревуча хвиля об скелю, так розбилися його завзяття й дикість о непорушний спокій і сталеві груди противника. Бо Петрій був увесь час спокійний і з тихим, зневажливим усміхом дивився на свого противника. Ще одним рухом вирвав Довбущукові ніж із руки, щоб увільнитися від його не цілком приятельських обіймів.

— А це що? — сказав він перший енергічним, але спокійним голосом. — Не знаєте, що можу вас тепер зараз там у місті заскаржити й наробити вам немало клопоту й біди? Не грайте зі мною, бо все, все, що гадаєте мені злого зробити, ви самі на себе карбуєте[11]! Як самі бачите, я вас не боюся! Та зате стережіться ви!

Якийсь час мовчки стояли один проти одного.

— Довбущуку, ви дуже лихо задумали собі цілу справу. Хотіли мене вбити! А вас же можуть зараз вислідити, зловити. І нащо вам те все придалося б? Ви хочете добитися Довбушевих скарбів. Дивіться, якби мене було не стало! Хто, крім мене, знає, де скарби сховані? А самі ви їх певно й до смерти не найшли би! Ну, та бувайте здорові й не гнівайтеся за ту коротеньку научку. Вірте мені, я лише вашого добра бажаю, хоч ви все такі недобрі на мене!

І тихим ходом, спокійний, хоч трохи сумний, пішов Петрій дальше.

А Довбущук усе ще стояв, мов завмер на місці. Вкінці підняв спущену голову, закусив спідню губу й заскреготавши зубами, проворкотів до себе:

— Собака, добре стережеться! А тепер хоче ще бути великодушним, аби мене тим більше упокорити! Але зажди, зажди лише, я зумію зробити тебе трохи податливішим, зломити той твій кам'яний супокій!.. Та правду сказати, я глупо це все задумав! Він мусить жити, мені його потрібно живого. Постараюся ще дістати його в свої руки і, — додав, затискаючи кулаки, — я тебе дістану! А тоді… тоді… — і його очі заблисли.

Не договорив. Але видно було, що в його середині кипіло збурене море, що в тім окропі варилися якісь грізні думки й пляни, котрі заполонили цілу його душу. Хитаючися й не зважаючи на стежку перед собою, з піднесеною булавою зійшов Довбущук на долину й незадовго щез у гущавині бору, що тягся величезним вінцем у стіп Довбушевого верха.

——————

  1. Стрій — одяг.
  2. Опришки — розбійники.
  3. Гейби — наче, ніби.
  4. Путник — подорожній.
  5. Конар — гілляка.
  6. Долів — додолу, вниз.
  7. Легінь — хлопець.
  8. Фудульний — зарозумілий.
  9. Крайцар — копійка.
  10. Потрібний — той що потрібує, що в нужді.
  11. Карбувати — робити знак.