Твори (Франко, 1956–1962)/9/Петрії й Довбущуки/1/IX
| ◀ VIII. Погоня | Твори в 20 томах Том IX Петрії й Довбущуки Перша частина IX. Ізак Бляйберґ |
X. Іванко ▶ |
|
Батько й син сіли обідати. Трохи запізнилися та й добре проголодніли. Домашні вже були по обіді й порозходилися до щоденної роботи. Лиш Петріїха сиділа дома, а на запічку, на теплій, м'якій постелі лежав неспокійно хорий старець усе ще без пам'яти, кидався раз-по-разу, а в його суставах знов можна було бачити вчорашні корчі, хоч уже слабші, як учора. Не встигли ще пообідати, як нараз на оборі загавкав пес. Петрій виглянув крізь вікно й побачив свого вчорашнього товариша з дороги, Ізака Бляйберґа, що обганявся довгою хворостиною від пса.
— Підеш, Лиску! — крикнув Петрій.
Та Лиско все ще гнівно бурчав, хоч послушний волі ґазди відвернувся від прихожого й ліг на приспі, шкірячи до нього свої гострі зуби.
— Добрий день, пане Кириле! — сказав Ізак, уходячи в хату.
— Доброго здоров'я! Сідайте, прошу, нехай усе добре з вами сідає, — говорив приязно Петрій.
— Нема коли. Я до вас за справами.
— Що таке, кажіть!
— Ваша згуба знайшлася, а властиво люди, про котрих ви говорили, вже зловлені й сидять у Сиготі. Як я вам казав. Ще вчора вечером мені телеграфували знайомі. Їх зловили в лісі на границі. Якась стара жінка навела стражників на їх криївку.
Петрій моргнув жінці, аби вийшла з хати, й вона послушна вийшла. Вона вже віддавна привикла до таємної поведінки свойого чоловіка і, діставши від нього наказ, ніколи ні про що не допитувалася.
— А то, певне, ваш син? — спитав Ізак, поглядаючи скоса на Андрія, гей би дивувався, чому й він не йде собі.
— То Андрій, укінчений гімназист. Говоріть далі! А гроші також стражники знайшли?— Грошей не знайшли, тільки їх зловили.
Петрій трохи завагався, почувши ті слова. Він не знав, що тепер почати, а Ізак так говорив далі:
— Моя рада: ходімо зараз до Сигота. Я там також маю справунок, підемо разом; а по дорозі я вам ще маю дещо розповісти. Зрештою, я маю в Сиготі багато знайомих і пораджу вам, де й як обернутися та що робити, аби дістати назад свої гроші в руки.
— Але що вам займатися так щиро моєю справою? Вона вас ані болить, ані свербить.
— Що мені? — сказав, усміхаючися, Ізак. — Ніщо. Хіба то велика річ! Ходіть лише, зберіться раз-два, я вам по дорозі все розповім.
— Добре, зараз! — сказав Петрій рішучо. Покликав жінку й слуг і дав їм потрібні розпорядки в господарстві, казав пильнувати хорого, спакував у свою борсукову торбу, що було потрібно на дорогу, взяв на раду Ізака пістолет за пояс, бо Ізак мав також пістолет, попрощався ще раз з Андрієм і жінкою, але обіцяв, що незабаром поверне, взяв у руки палицю, перехрестився й пішов услід за Ізаком, що скорими кроками вийшов уже на дорогу.
Мовчки вийшли оба за село. Дорога крутилася вузькою гадюкою поміж високі, порослі борами гори, понад потоками, що бурилися ще з ночі від зливи та шуміли, серед величавої, чарівно-гарної і дикої бескидської природи. Чисте небо всміхалося своїм безмежним блакитом до темної зелені борів. Співи нечисленних птахів у темній, таємній глибині лісів були одинокими ознаками життя в тій широкій, гористій околиці. Аж до угорської границі не було вже ні села, ні жодної людської оселі. Подорожні були, як їм видавалося, одинокими людськими єствами серед того буйного й різнобарвного світу.
— Ви, бачу, мали мені щось сказати, — зачав Петрій.
— Так, — відповів Ізак. — Ви питали мене, що мені так до вашого добра, і я хочу вам сказати. Послухайте лиш, будьте ласкаві, оцеї повістки.
Петрій поглянув здивовано на жида. А Ізак зачав оповідати:
— Перед кільканадцятьма роками стояла за селом Розгірчем велика, мурована корчма. Молодий орендар, що в ній сидів зі своєю родиною, славився на цілу околицю дуже багатим і чесним жидом. Говорили, що в нього великі скарби, що він знайшов один сховок Довбуша й забрав із нього немало золота. Але то була неправда. Він був собі, правда, не дуже бідний, але й не багатий. От сидить він собі раз у суботу вечером при шабасі, а коло нього молода Рухля, його жінка. Було то восени. Зимний дощ цідив, як із відра, а вітер кидав грубими краплями в очі, як тільки було надвір показатися, та термосив запертими віконницями корчми.
— Не дай, Боже, тепер бути кому в дорозі в таку слоту! — сказав жид.
— Мені якось аж лячно тут самій на тій пустині, так далеко від людей, — прошептала Рухля, надслухуючи з тривогою.
В тім крізь свист вітру й плюскіт дощу почулися надворі людські голоси. Хтось сильно застукав до брами.
— Грицю, біжи, відчини браму! — сказав жид до парубчака, що служив у нього.Гриць поволі, нерадо піднявся зі свого тапчана і, воркотячи щось під носом та проклинаючи подорожніх, що йому переривають і ту хвилину спокою (хоч та „хвилина“ тяглася в нього звичайно цілу ніч і цілий день), поволікся поволі відмикати браму, до якої все ще не переставали стукати й гримати.
Незабаром заскрипіла брама на завісах. Стукіт утих. Почулися змішані крики, навіть, як здавалося жидівці, голос Гриця долетів до її слуху. Та в тій самій хвилі завив і засвистав вітер так сильно, що не можна було нічого чути.
Настала хвиля німого очікування в корчмі.
Чекає жид, чекає свого Гриця, нема Гриця. Жде подорожніх, прикладає лице до вікна, аби виглянути надвір. Вікно мов би смолою обліплене.
Нараз широко відтворяються двері, входить п'ять хлопів з недобрими, зловіщими поглядами й страшними, густо оброслими обличчями.
— Добрий вечір, жиде! — крикнув перший із них, низький, рудий, плечистий хлоп, як здавалося, старший між ними.
— Доброго здоров'я! — відповів жид.
Рухля задеревіла, побачивши незвичайних гостей. Стояла бліда, опершися о грубу[1], і не рушалася з місця.
— Ну, бачиш, братчику, ми прийшли до тебе в гостину! Ти нас не сподівався під нинішній час, правда?
— У мене дім гостинний, панове, — відповів жид, — я мушу кожного часу гостей сподіватися.— Ну, як так, мій любенький, — заговорив знов рудий, — то гости нас і стався, як треба. Або знаєш що, дай сюди ключі! Нас більше, скоріше самі собі услужимо, а ти не потрібуєш, серденько, трудитися.
Товариші рудого різко засміялися на ті слова. Жид, хоч потерпав на всім тілі, все таки не тратив надії, що ціла річ, котра аж тепер зачала йому являтися грізною, закінчиться піятикою.
— Ні, панове! — відповів, услужно кланяючися. — Хто бачив, аби господар давав гостям самим гоститися, а сам сидів і дивився на те?
— Ні, ні, не бійся, ми того нікому не скажемо! А зрештою, як тобі не хочеться стояти, то можеш положитися собі, ніхто тобі не боронить! Давай же сюди ключі!
— Але, панове…
— Нічого але, нічого але, — гукнув рудий, — ключі сюди!
Жид без слова віддав ключі.
— Хлопці, за мною! — крикнув рудий, і гурма людей заповнила корчму.
— Нате ключі, шукайте, перетрясайте, беріть усе, що нам може придатися!
Жид стратив цілком притомність, голова його крутилася, перед очима всі предмети миготіли ясними плямами.
Рухля зі слабим криком упала зомліла на землю.
— Ґвалт! Рятуйте, хто в Бога вірує! — закричав щосили жид.
— Ого-го, братчику, ми на таке не годимося! А нуте, хлопці, зв'яжіть їх обох, зав'яжіть їм роти, аби не вередилися, та винесіть туди під шопу[2] на мерву, нехай трохи перевітряться!
Хлопці скочили до жида, зв'язали його й напівзомлілу Рухлю, і без милосердя, з диким сміхом винесли під непошиту шопу на дощ і вітер. Студінь до кости пронизувала напівголих. Вони бачили свою згубу й з німою рішучістю вичікували її.
Тим часом опришки перешукали цілу корчму, перешукали всі закутки, поперевертали й повалили все, що здатне в господарстві, а для них непотрібне, та крім невеликої суми грошей, і то дрібними мідяками, не могли знайти ні шеляга.
— Га, клятий жид, — заверещав розлючений рудий, — правду казав, що приготовився на наш прихід! Ану, хлопці, беріть соломи, вогню, беріть, що треба, будемо по щирості допитувати наших чесних господарів, де поділи гроші?
Із криком кинулися опришки до жидів. Декотрі встигли вже добре підхмелитися горілкою.
Рудий приступив до жида і, бачучи, що він зовсім не рухається, мов неживий, копнув його ногою.
— А що, нехристе, думаєш, що ти так легким коштом від нас видобудешся? Ні, братчику, ми не такі, щоб за нізащо трудилися! Скажи, де гроші сховав?
І за цим словом зірвав йому хустку, якою зав'язано йому рот.
Жид вився по землі, котру дощ розполоскав у рідке болото, стогнав і цокотів зубами, та не сказав нічого.— Скажеш, чи ні, собача кров? — верещав рудий.
Жид мов би онімів і тільки скляними очима водив із виразом тупої байдужности й розпуки по обличчю грізного ватажка.
— Питаю тебе останній раз, скажеш, чи ні, де гроші?
— Ласкаві панове, убийте мене, посічіть мене на кавалки, як знайдете у мене хоч півфеника[3] більше, крім того, що в столику!
— Певне, не знайдемо, як ти їх позаховував, — гукнув один із напівп'яних пройдисвітів, — але ж бо в тім річ, аби ми знайшли!
— Клянуся Богом і всім, що в мене святе, дороге й миле, що в мене нема більше грошей, нема ніякого сховку ані навіть наміру вас дурити!
— Бачите, як м'якне собака? Та швидко він ще ліпше скрушіє! Хлопці, ану до роботи! Де солома, загрійте його трохи в ноги! Або ні, знаєте що, беріть насамперед його прокляту жидівку! Бачите, як поблідла й скорчилася, мов муха в окропі! Вона нам швидше все виспіває, як лише її припече. Добре то старі люди кажуть, що жид лише печений добрий!
Опришки вхопили без милосердя нещасливу, напівмертву Рухлю. Вона мабуть іще не прийшла до себе, бо голова її звисла, лице посиніло. І слівця не писнула, як її брали. А інші вже зачали перевеслами із сухої соломи обкручувати їй ноги.
— Боже мій, моя Рухля! — крикнув у крайнім відчаю жид і, зібравши останні сили, закричав знов:— Ґвалт, ґвалт! Хто в Бога вірує, рятуйте, рятуйте, не дайте душі загибати!
Саме в тій хвилі стих вітер на хвилину, і розпучливий голос жида дзвінко розлетівся по лісах і горах.
Але опришки як стій зав'язали йому рота і нещасний мусів німо дивитися, як ті нелюди кинулися мучити страшними муками його любу, напівмертву жінку. Серце його стискалося в грудях в почуттю безсилля, що бачить її тяжкі муки, а не може їй помогти.
Уже кляті обступили Рухлю, вже засвистали в повітрі їх канчуки, вже серед проклять, сердитих слів дався чути слабий стогін мученої, вже її випитують за гроші, та вона нічого про гроші не знає, вже ватажок кричить голосно: „Вогню!“, в грудях жида стигне остання крапля крови, — коли нараз почувся гук рушниць, упали два вистріли, і рудий і другий опришок трупами впали на землю. Решта розбіглася з криком, покидаючи свої нещасні жертви. Тільки корчма, серед котрої опришки розложили великий вогонь, горить у середині. Дим валить вибитими вікнами, а полум'я рухомими вогняними язиками лиже вже стріху, що тріщить, сичить і куриться.
У світлі пожежі бідний жид бачить при собі чоловіка невисокого росту, який розв'язав його й каже йти за собою в село. Сам він бере на руки задеревілу Рухлю, обвиває її своїм широким сердаком і несе, мов дитину, до села.
— Та що довше оповідати? Ви вже самі всього догадалися, Кириле! Той нещасливий жид, — це я, а його несподіваний порятівник — ви! От чому мені на душі ваша кривда! Вчора вечір перед сном дивлюся на образ Рухлі, що його ношу на грудях, і дивлюся і… нагадав собі той страшний вечір, котрий позбавив мене мойого мешкання, мойого спокою і мойого щастя на ціле життя! Добродію, — додав Ізак зі сльозами в очах, — ви спасли нас із рук тих страшних людей, ви завели нас до села, ви бодай ще на хвилю врятували життя моєї Рухлі! Та вона нещаслива не могла пережити того переляку, тої муки, котру витерпіла на страшнім вітрі й зимні… вона, як весняний цвіт, звалений морозом, незабаром зів'яла на моїх руках!
Петрій живо пригадав собі ту пригоду. Він саме в той час із одним тільки слугою подався до Розгірча, бо в тамошнім камені була також одна з Довбушевих криївок, хотів із неї забрати гроші й перенести до головного сховку. Лишивши слугу в селі, сам осторожно, узброєний у рушницю-подвійку й пару добре набитих пістолетів, рушив до каменя; вертаючи вже з грішми, почув страшний крик Ізака й поспішив скоро на поміч нещасному.
— Я вам того ніколи не забуду, — казав жид, — я вам завдячую своє життя, чому мені вам не віддячитися? Лише що значить та мізерна річ, у якій вам хочу помогти?
— І те багато значить, приятелю, — відповів Петрій, — бо показує ваше щире серце! Але будьте ласкаві, доповіджте, що з вами було далі.
— По смерті моєї небіжки Рухлі життя моє сталося одним неперерваним пасмом жалю, горя й смутку. Я лишився без дому, без засобів, без нічого, я не мав ні батька, ні матери, ні жодної рідні на світі, став круглим сиротою. Корчма згоріла не вся, та незадовго розвалилася, бо не було кому взятися до направи. Я від того часу не міг і поглянути на те місце, що бачило моє страшне нещастя, і блукаю по світі між чужими людьми.
— А чим же ви займаєтеся? — запитав Петрій.
— Чим займаюся? О, на це тяжче відповісти, як запитати! Тисячі робіт, тисячі справ переходили через мої руки. Я поклав собі після того нещастя решту життя помагати своїм братам!
Петрій широко видивився на незвичайного жида. Ті слова здивували його. Йому ніколи не лучалося бачити жида, котрий би займався чимось подібним. Йому навіть видавалося зразу, що страшне нещастя й тривога тої ночі, про яку оповідав Ізак, помішали його розум. Але поглянувши на тихе, спокійне лице Ізака, на його ясний, розумний погляд, він покинув ту думку і в задумі мовчки йшов дальше.
——————