Твори (Франко, 1956–1962)/9/Петрії й Довбущуки/1/X

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том IX
(1959

Іван Франко
Петрії й Довбущуки
Перша частина
X. Іванко
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1959.
X
Іванко

— Мій батько, — говорив далі Ізак, — був досить бідний орендар, але все таки, не маючи дітей, крім мене, старався мене вивчити, посилав мене до школи. Там то вже в моїй душі повстали перші зароди думок, які вас тепер певне дивують. Батько мій постарів, не міг дальше сам вести корчми і взяв мене зі школи додому. Я скоро привик до ґаздівства, оженився й по смерті батька почав далі вести його зарібок, шинкував. Тут, у відлюдній тишині, мої думки, перше трохи неясні, дозрівали й міцніли, та я все ще таки не знав, що робити. Аж страшний удар попхнув мене до діла.

— І що ж ви хочете робити?

— Я вам так вдячний, добродію… ви спасли мене й заховали для нового життя, для нової дороги, якою досі в нашім краю ні один жид не йшов. Я вам скажу все так щиро, як ще нікому досі не казав! Ви бачите самі, що в нашім краю багато жидів, далеко більше, як в інших краях. Я ходив навмисно за тим по чужих краях, аби пізнати їхнє життя і відносини до христіян. Знаєте, Кириле, там багато дечого інакше! Там жид громадянин держави так, як кожний інший, а в нас він п'явка, що висисає цілий нарід!

Петрій мимовільно зідхнув. Він бачив правду тих слів, бачив аж надто добре сумну дійсність, але чути такі слова з уст жида було йому дивно.

— Хай вас не дивує моя щира мова про моїх краян. Тут нема що таїти їх лихих сторін, але треба їх направити. Самі бачите, що це справді так, що вони замість вдячности тутешнім людям за те, що колись, у часах лютого переслідування, їх тут гостинно прийняли, нищать і підкопують їх добробут, доводять їх до крайньої біди! Лихва, п'янство, туманення, це ті язви, що вони напустили на нарід, що обезсилюють його. А крім того з якою ж погордою вони дивляться на ґоїв!

— І як же ви думаєте всьому тому зарадити? Чи можна ще направити те страшне зло?

— Для щирої охоти й сильної волі нічого нема неможливого, — сказав піднесеним голосом Ізак. — Ходіть, я вам скажу, які мої погляди на ці справи, і що я зробив досі на тім полі, чого я добився, що думаю робити на будуче.

І Ізак зачав розвивати перед Петрієм свої думки, більш-менш такі самі, які сьогодня в устах усіх, а до котрих здійснення змагає тільки небагато щирих сердець…

Тим часом подорожні звернули з гостинця і війшли на вузеньку, досить добре убиту гірську стежку; нею було ближче, хоч іти небезпечніше. Стежка вела високими верхами й густими смерековими борами, в котрих крилося багато дикої звірини. В зимі ніхто нею не ходив задля вовків і сніжних заметів, та й у літі рідко пускалися нею сам-на-сам подорожні. Зате вдвох, утрьох, із доброю рушницею в руках можна було туди йти безпечно, а дорога була далеко пріємніша, околиці далеко різнородніші, ніж гостинцем. Петрій дуже добре знав ту стежку й ті ліси, а жид ані хвилі не вагався йти за ним.

Оба війшли незабаром під густе, темнозелене склепіння відвічного бору. Немало там було таких місць, на яких не станула людська нога, де сокира ніколи не діткнулася свобідних дітей пустині, столітніх смерік і ялиць. Одною тільки старістю, вихром, перуном або червами повалені на землю, залягали вони її своїми велетенськими пнями, поволі, десятки літ гниючи і вкінці розсипаючися на дрібне порохно.

Уже зачинало вечоріти. Подорожні прискорили кроки до найближчого села, до котрого було ще три милі доброї лісової дороги. Розмовою скорочували собі час подорожі Й не оглянулися, як довкола них почало темніти, як предмети ставали щораз невиразніші, зливаючися з іншими в темну стіну.

Нараз перед ними щось зашелестіло, немов кинувся який звір, виполошений із свого леговища. Петрій бистро поглянув за предметом, що втікав, але предмет не подабав на звіря. Петрій бачив, що це біжить щось біле просто, на двох ногах. Нараз те, що тікало, видно, запуталося ногами в гущавині і з розмахом гримнуло собою об землю, видаючи страшний, людський зойк болю.

— Ти хто? Стій! — гукнув Петрій. — Стій, бо стріляю!

— Та я вже не тільки стою, але й лежу! — простогнав утікач плачливим, хлоп'ячим голосом. — Будьте ласкаві, панове, даруйте мені життя… я нічого не винен… змилуйтеся… не губіть мене!

— Що таке! — буркнув сам до себе Петрій, — чи мене слух зводить, чи це й справді Іванко Довбущучин?

І Петрій приступив до хлопця, що все ще лежав на землі й жалібно стогнав, просячи дарувати йому життя.

— Але ж бо мовчи, дурню! Кому треба твого комарового життя? — крикнув, сміючися, Петрій. — То ти, Йванку?

— А то ви, стрику[1] Кириле? Слава тобі, Господи, що ви надійшли… Я вже гадав, що згину в тій проклятій пустині!

— Ти що тут робиш? — питав Петрій, підіймаючи його й оглядаючи, чи не покалічився.

— Ні, стрицуню, я ніде не покалічився, лиш ударився трохи в голову й потовк собі коліно. Але це нічого. Коли ви тут, я вже не боюся!

Іванко поцілував Петрія в руку і, держачися його, якби для більшої безпеки, за полу, говорив далі:

— Я вчора рано вигнав худобу до лісу й пасу. Аж приходять до мене Сенько й Ленько, Довбущукові сини, й кажуть: „Іванку, ходи з нами!“ А я кажу: „А худоба? Хто буде худобу завертати?“ А вони кажуть: „Не бійся, дурню, чорт худоби не забере! Ходи, татуньо казали, аби ти йшов з нами!“ А я знов до них: „Та пощо маю йти з вами?“ Але вони мене один за одну руку, а другий за другу, тай кажуть: „Ходи, дурню, і не питай, коли кажемо!“ Я пішов. Ми йшли лісами, дебрами, чагарами такими, що крий Мати Божа, вони напереді, а я за ними. Я собі геть ноги пооббивав, плачу, кричу, аби заждали на мене, але вони все кричать: „Борше, борше ти, жабо мала, ми не маємо коли!“

— Я вже не питаю, біжу за ними, щосили. Нараз вони стали, казали мені зачекати на місці, а самі полізли в дебру, та таку глибоку, темну та страшну, що я боявся й заглянути до неї! Незабаром потім вилізли, несучи щось у мішках під полами. І знов зачали ми йти, але вже поволіше. Я питаю Ленька: „Що ви, вуйку, несете?“ А він мені каже: „Мовчи, дурню!“ Ми пішли далі. Аж десь геть із полудня зайшли сюди, ось тут, де та яма під берегом у дебрі. Там вони пішли до ями, а мені казали зачекати надворі. В середині були досить довго, нарешті вийшли вже без нічого. Ленько питав мене: „А що ти, Иванку, змучився?“ А я кажу: „Ще й як!“ „Ha“, каже він мені, „тобі хліба й чекай тут, доки ми не вернемо!“ „А коли ж ви вернете?“ питаю я. „Ми не забавимо“, відповів Ленько. „Але пам'ятай, ані на крок не відходь мені звідси!“ „А знаєш що“, додав Сенько, „я тобі дам роботу! Назбирай і наклади моху під суху ялицю, ми тут заночуємо. Але не важся мені йти там“, і показав яму. „Як ми прийдемо, то зараз пізнаємо, чи ти там був, а як так, то пам'ятай, що твоя смерть!“ Я напудився дуже, а вони пішли.

— Ну, і ти чекав на них? — питав Петрій.

— Ба, а як, стрику, чекав! Моху наносив, укусив два-три рази хліба, напився води з потока, та й чекаю, чекаю… нема вуйків. Я боявся дуже спочатку, далі дивлюся, нема нічого небезпечного, то й ліг спати. Нині рано збудився, зачав оглядатися. Пригадав собі, де я, сів на свій мох, та й сиджу.

— До ями ти не заглядав?

— Ні, стрику, я боявся туди йти: хто знає, що там!

— Ну, а чого ж ти туди нишпорив?

— Я ходив довкола, виглядав вуйків, а надибавши ту доріжку, сів коло неї, думаючи, що вони нею надійдуть.

— Як так, то провадь нас до тої ями!

В душі Петрія засвітала несподівана надія, що відшукає свою згубу! Він не сказав Ізакові нічого, але за Іванком рушив у глиб цілком уже темного яру, заваленого грубими гниляками так, що з великим трудом можна було крізь них добратися до долу.

Вони продерлися більш-менш до половини глибини дебрі й спинилися під грубезною, сухою ялицею, вершок котрої перун скинув їй самій під ноги.

— Ось тут моє місце! — сказав Іванко, тяжко віддихаючи з утоми. — Ось тут можете переночувати на тім моху!

Тим часом Петрій добув ґніт, який мав усе при собі. Бліде світло облило предмети довкола них, а темрява за ними стала ще густіша.

Подорожні оглянули мохову постелю, дерева довкола, подалися до темної печери, котру вижолобила вода в стрімкій стіні яру. Та пізніше людські руки, здається опришків, розширили її і зробили з неї вигідну криївку, заслонену гнилими трамами[2], густими корчами колючих ожин і всякого хабузу, що око невправного чоловіка ніяким чином не відкрило б її. Петрій знав її добре, і не раз вона ставала йому в пригоді в молодших літах, коли зносив із подібних криївок Довбушеві гроші та мусів ховатися перед різними неприятелями, людьми й звірями. За Петрієм, осторожно пробираючися крізь густі корчі ожин, ішов Ізак, а за ними малий Іванко. Він дуже був цікавий побачити, що сховали вуйки в тій темній норі.

Петрій пильно перешукав усі закутини печери, та не міг відкрити нічого. Аж за другим разом у щілині, котрої перше не добачив, знайшов два шкіряні мішки і, витягнувши їх, показав жидові.

— Ось моя згуба! — сказав Петрій.

— Яка згуба? — запитав здивований Ізак.

— Гроші, що мені вкрадено.

— То ті вуйки, про котрих хлопець говорив, були… Ага, вже зачинаю розуміти!

Петрій не відповідав. Усі вернули назад під ялицю, де мали спати і, покріпившися тим, що мали при собі, полягали. Місяць піднявся саме на небі і, продираючися крізь густе галуззя, ледве-ледве заглядав у лиця подорожніх.

Глибока тишина залягла цілий величезний бір.

— Спите, Кириле? — питав по досить довгім часі Ізак виразним, але тихим голосом.

— Ні, не сплю, або що?

— Та ніщо, я не можу заснути.

— І мені не хочеться спати.

— Говорім дещо.

— Та про що?

— Я маю вас щось запитати. Ви, здається, вернете тепер додому, правда?

— От і я про те думав. Але я вже рішився: піду на Угорщину з вами.

— А то чого?

— Мушу тих бідаків увільнити з в'язниці.

— Що вам до них? Нехай злодії сидять!

— Ні, приятелю! — сказав Петрій. — Ви, певно, підозріваєте мене, що я нещирий, скритий, і догадуєтеся, що більше знаю про злодіїв, ніж говорю. Воно й правда, та вибачте, що не можу вам сказати всього, як і що… Велика присяга в'яже мене, не можу нічого говорити, що могло б їм пошкодити, а навпаки, мушу для них робити добро!

Ізак здивувався немало, почувши таке. Не допитував Петрія ні про що більше, тільки звернув розмову на інший предмет.

— Як ідете зі мною, Кириле, то я скажу вам ще щось, може вам воно придасться. Ті гроші, котрі ви тепер віднайшли, зложіть у банку в Сиготі. Це, певно, великі гроші, то з них наросте великий процент.

— То небезпечна річ, — сказав Петрій зі звичайною в українця недовірливістю до всяких спекуляцій.

— Нічого тут небезпечного! Я беру цілу справу на себе, а думаю, що мені можете повірити.

Петрій не сперечався довше й пристав на те, що казав жид. „Хто зна“, подумав собі, „в якій пригоді можуть стати ті гроші, як не мені, то комусь по мені!“

— А що буде з малим? — закинув Ізак.

— Малого відішлю додому, скажу йому добре, куди йти, і най іде!

І оба довго ще говорили про всячину. Нарешті, їх перемогла втома, і оба поснули твердим і спокійним сном. Лиш малий Іванко, що спав між ними, кидався й кричав крізь сон… Видно, вуйки нагнали йому немалого страху.

——————

  1. Стрицуньо, стрик — дядько.
  2. Трам — грубе дерево.