Твори (Франко, 1956–1962)/9/Петрії й Довбущуки/1/V
| ◀ IV. Оповідання Петрія | Твори в 20 томах Том IX Петрії й Довбущуки Перша частина V. Незвичайний рукопис |
VI. Сповідь опівночі ▶ |
|
Коли тобі, ласкавий читачу, доводилося коли переїздити залізницею із Стрия до Станіславова й минати невеличке містечко Болехів, то певно, виглянувши потім віконцем із вагона на гарну підгірську околицю, ти мусів звернути увагу на гошівську церкву, що біліє далеко своїми мурованими високими стінами. І справді, рідко де лучиться в нас побачити таку гарну будівлю, щоб так мальовничо рисувалася серед прекрасної природи. Гошівська церква із чудовим образом Богородиці притягає до себе рік-річно безліч богомольців із усіх сторін нашого краю. Вона здіймається разом із манастирем на вершку гори, — і ще й те додає їй незвичайної мальовничости, що та гора, остання з того досить довгого побічного пасма Карпат, врізується глибоко в болехівську гладку рівнину, що аж до краю небосклону хвилями спадає на північний схід. Манастирська гора гордо стремить над долиною, поросла з боків ліщиною та глогами, котрі, мов малі діти, обтулюють собою ті боки й ребра матері-гори. А внизу під тими кручами шумить сердито й піниться Свіча, бистра й немала гірська ріка, б'ючися о кругле каміння, що залягає її дно, як кам'яні барани. За нею, на широкій ріні[1], розсілося гарне, велике й охайне село Гошів. А ген дальше сердита Свіча сховалася між лозами, мов та розсерджена пані, що завине своє чудове, молоде личко в серпанок і відвернеться набік. Вузькі, кручені, старанно вичищені й дрібним піском посилані стежечки в'ються крутим берегом угору, ведучи на не дуже широку, але рівну й широкими плитами виложену площу, серед якої здіймається високо до неба манастирська церква, до котрої тулиться низька манастирська будівля.
Ціла площа обведена довкола від заходу, півночі й сходу по краях, де спадають стрімкі круті береги, низьким, але старим живоплотом із глогів, що, сплівшися своїми кільчастими галузками, утворили густу непробиту стіну. Лиш там та сям видно в тій стіні проруби з фірточками. Від півдня, куди дальше тягнеться пасмо гір, поперериване темними, вузькими та глибокими поперечними деберками, на нижчій, хоч не обшарпаній терасі, розрісся невеликий, але досить розкішний садок Василіян[2] з хідниками й з альтанками, отіненими хмелем та диким виноградом. Господарські будинки розложилися аж ген на долині. Здається, рука побожного фундатора зіпхнула з тої поетичної та мальовничої висоти, що мала статися місцем Божої хвали й молитви, спокою й самітнього, чернечого роздумування, всю мирську суєту, аби не закаламучувати побожного спокою. І справді, далеко по краю йде, а давніше ще дальше йшла слава про побожність і святість гошівських ченців, про чудову ікону, — і не мало легенд і казок жило й живе досі між народом про Гошів.
— Бачите, отче Методію, що я нині найшов у нашій бібліотеці? — мовив отець Спиридон, маленький, сивий старець з грубим лицем, дрібними, сивими, усміхненими й ласкавими очима, що сиділи глибоко в голові, до ігумена манастиря, старця вже більше як семидесяти літ, вечером того самого дня, коли Петрії вернули з нещасним старцем до Перегинська.
— А що ж ви таке знайшли? — запитав о. Методій, защіпаючи вікна своєї келії і спускаючи віконниці, котрими термосив вітер.
Надворі вже зачиналася страшна боротьба природи, грізна, гуляща, літня буря, так дуже подібна до боротьби почувань, до кипучої грізної боротьби пристрастей у молодому серці.
Старець замкнув перед бурею свої вікна й засунув їх віконницями так, як замкнув уже давно своє серце перед бурями пристрастей, як відрікся світа і всіх його почувань, його радощів і бід. Лиш релігійне почуття лишилося в душі й світило ясно в його серці, як та масляна лямпа в його тісній келії.
Позамикавши вікна, поправивши лямпу та поставивши на своє місце великий і важкий срібний хрест, єдину ціннішу оздобу тої простої келії, яка зрештою нічим не різнилася від келії звичайного братчика, — о. Методій сів знов при старім, дубовім столику побіч о. Спиридона і, обернувшися звільна, поглядав на предмет, про який говорив о. Спиридон. А треба додати, що Спиридон був доглядачем невеличкої манастирської бібліотеки, досить багатої старими книгами та рукописами.
Той предмет — то був рукопис на сивім, але міцнім і грубім папері, на якім звичайно писали при кінці вісімнадцятого і з початком дев'ятнадцятого століття, заки ще повинаходили наш білий, тонкий та слабий папір, що сам від себе по якімось часі нівечіє й розпадається, мов би був зроблений із сухого тіста. Рука була, як бачилося, досить тяжка й незручна, але букви були великі, старанно писані.
— Де ж ви це знайшли та що це за письмо?
— Сьогодні вполудне я заглянув до бібліотеки й побачив цього листа на столі. Що я голови наломив, щоб відгадати, хто там міг положити того листа! А що тут за лист, що за мова, того цілком не второпаю. Цілий день нині мучився, щоб прочитати ті знаки, ані руш!
— Як то, — сказав здивований ігумен, вкладаючи на маленький, досить правильний ніс окуляри, оправлені в грубі рогові обручки, — адже це, як бачу, досить чітке українське письмо!— Ну, то будьте ласкаві прочитати його, отче настоятелю, — сказав, здвигаючи плечима о. Спиридон.
Ігумен узяв рукопис і, придержуючи його до лямпи, зачав придивлятися до дивних знаків, аби відцифрувати їх. Зверху одно виразно написано:
— А бачите, отче, я прочитав надпис без усякої трудности, — сказав старець, урадуваний, як дитина.
— Я прочитав його також, та ще прочитав і на кінці кілька букв, але решти ані суди Боже!
І справді, немало здивувався о. Методій, коли далі з цілого досить великого рукопису не міг прочитати ані слова. Букви скидалися на українські, письмо було досить старанне, чисте і, як на свою давнину, дуже добре збережене. Слідячи далі старанно, встигли оба ченці тільки переконатися, що не все писане в однім часі, що між письмом поодиноких кусників, розділених відступами, уплило немало часу. На самім кінці були чітко написані такі слова:
Час 25 липня 1856. Гош ман. Бібл. година 12 півн.
— Що це значить? — спитав здивований ігумен. — Що то за слова? Котрого нині?
— 25 липня.
— А оттут хіба не той сам день?
— Той сам.
І роздумуючи над тими словами, ченці поглянули на рукопис.
— Котра година? — запитав ігумен.
— За п'ять мінут одинадцята.
— Гм… 1856, цього року, а Гош. ман., хіба це значить Гошівський манастир? — міркував напівголосно сам до себе старець ігумен.— А Бібл., може то бібліотечна келія? — докинув бібліотекар, о. Спиридон.
— Боже, тут може щось недобре коїться? Може наші священні мури мають нині стати свідком якого поганого, безбожного діла, що шукає скритости й думало знайти її аж у наших тихих мурах?
— Того нема чого боятися, о. Методію, — сказав відважніший бібліотекар. — Двері позамикані, а зрештою надворі така буря, кому ж би тепер хотілося підкрадатися аж сюди?
І як на доказ цих слів о. бібліотекаря завила буря, зашуміла грізно. Гори заграли стокротним відгомоном громів, аж шиби задзвеніли в олов'яних оправах вікон.
— Нещастя й зло не спить! — промовив коротко й похмуро о. ігумен. В тій самій хвилі світло на столі дивно якось задрижало, захиталося, хоч у келії було тихо, зачало слабнути, темніти й нидіти. Нарешті, спалахнуло ясно й сильно й горіло потім далі спокійно одноманітним і ясним полум'ям, як і перед тим. Ченці дивно якось переглянулися. На їх спокійних, старечих лицях не видно було жодної зміни, жодної блідости, але серця їх мимоволі якось живіше й нерівно забилися страхом.
— Що робити? Хіба побудити братів і службу? — озвався ігумен і вже сягнув рукою дзвінок, коли о. Спиридон задержав його.
— Думаю, що не треба передчасно тривожитися. Мені все здається, що тут не грозить ніяка небезпека. Знаєте що, отче настоятелю, ходімо радше тепер самі до бібліотечної келії. Заждемо там до дванадцятої, побачимо, що там буде. Але я все думаю, що таки нічого не буде.Старому, трохи вже здитинілому ігуменові тяжко було рішитися. Він усе бачив якісь нечувані злочини, тому що в старості був дуже нахильний до містицизму. Але вкінці, взявши хрести зі святими мощами, свячену воду й кропило, рішився піти вслід за о. Спиридоном. О. Спиридон був молодший і сміліший, узяв лямпу й рукопис і, шукаючи при боці ключа до бібліотечних дверей, подався наперед.
І знов надворі загудів вітер, зашумів, засвистав, і знов гори розревлися страшними голосами й відгуками громів, і знов задзеленькотіли шиби у вікнах, і знов таємно захиталося й немов прижмурилося світло, неначе сонце, щоб по хвилі ще ясніше, як уперед, блиснути ясним, матово-золотим оком. У тій самій хвилині годинник, дзвінко й проразливо шип'ячи, видзвонив три чверти на дванадцяту. Обом стало знов, не знати чому, моторошно й сумно. Оба задержалися на хвилинку в дверях.
— Наперед, о. Спиридоне, — повелів тихим, але спокійним голосом ігумен.
Двері за ними зачинилися, і оба вони щезли у вузькім, крутім манастирськім коридорі.
——————