Твори (Франко, 1956–1962)/9/Петрії й Довбущуки/1/XVIII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том IX
(1959

Іван Франко
Петрії й Довбущуки
Перша частина
XVIII. Вчинок старої Горпини
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1959.
XVIII
Вчинок старої Горпини

Горпина, справді побувши кілька хвиль у хаті й зміркувавши, що хлопці стережуть її, позастилала вікна, а потім, нечутно вилізши на під, крізь діру в стрісі пробралася на кучку[1] за хатою, з неї спустилася на землю, і хильцем, аби хлопці не бачили, майнула в напрямі до пустині. Тільки сьогодні вечером вона з розмови з Матроною догадалася, що в пустині діється щось недобре. Оглядаючися на всі боки, вона зайшла ззаду хати в невеличкий ярок, пробралася ним аж під саму затильну стіну, і притулившися до неї, почала надслухувати. Зразу не чула нічого, але незабаром почулися їй важкі зідхання та стогнання мученого чоловіка. Вона помалу, повзучи попід стіну довкола вугла хати, дібралася до вікна й обережно заглянула до середини.

В хатині миготіло слабе світло, що ледве продиралося крізь маленькі, брудні й замрачені шибки, і біляво-жовтими стовпами вбивалося в густу, непросвітну темноту. Один із стовпків освітив лице старої, і відразу ще більше забілив страшну блідість, побільшену її сивим розпущеним волоссям, котре вітер шарпав і розкидував по її лиці й плечах.

Приглушений зойк почувся з хатини ще раз. Стара здригнула, і знов присіла до землі, аби тим ліпше, зблизька заглянути в середину пустині. Але в тій хвилі зойк утих, світло загасло, в хатині почулися кроки. Видно, злочинець відходив. Стара, мов привид, щезла з-під вікна.

Вітер на хвилину притих, а від лісу почувся свист. Незабаром під хатиною опинився Невеличкий, підсвистуючи якусь гайдамацьку пісеньку.

Коли він наближався до пустині, з хати вийшов Олекса і клацнув дрюком, яким зачинив і засунув двері.

— Ви тут, ватажку?

— Тут! А ти чого?

— Адже ви казали мені переказати, аби я прийшов до вас.

Невеличкий брехав. Він хотів тільки з боку стежити за кожним кроком Олекси, бо те, що робив Олекса останніми днями, видалося товаришам чимось надто паскудним. Вони боялися не самих Довбущуків, але того, аби вони, забравши Петрієві скарби, не втекли від них.

— Ні, я не казав тобі сюди приходити, — відповів Довбущук, — а в душі погадав собі: „Собака! Стежить за мною! Чекай, братчику, побачимо, хто кого перехитрить!“ — Але, — додав Олекса по хвилі, — добре, що ти з'явився. Йди раз-два до товаришів назад і скажи їм, аби нині не збиралися люди. Завтра буде слушний час. Від Петрія довідаємося все, і тоді буде все добре.

— Нехай буде й так, ватажку! — відповів Невеличкий і вернув до лісу. По дорозі бубонів сам до себе: „Чекай, чекай, я вже їм оповім!“

І підсвистуючи, знов пішов до лісу, не знаючи, що боком за ним хильцем повзла стара.

— Куди йти? — міркував Невеличкий. Та зараз і догадався, що всі товариші мають зібратися на Глухім Острові, і подався туди. В лісі було темно, що тільки око вправного лісового „птаха“ могло вдержатися на стежці. Все щось його тривожило, все причувалося йому крізь свист і шум вітру, що хтось скрито, стиха повзе за ним і лиш деколи ззаду шелесне сухими галузями, захрупотить ломом під ногами. Він кілька разів ставав, наслухував, вертався навіть кілька кроків назад, але нічого не міг відкрити.

— Тьфу на тебе, маро! Якийсь мороз дере мене поза плечима! Ігій на тебе! — сказав Невеличкий і прискорив ходу, та все таки йому причувалося, що хтось іде за ним і також прискорює кроку.

Вкінці опинився на дні глибоченної дебри, а вгорі з-поміж ялиць завиднівся широко розложений вогонь на „Глухім Острові“.

— Слава Тобі, Господи, ось і товариші!

І повільними кроками подався вгору.
***

Вітер шумів і колихав верхами ялиць, скриплячи проразливо сухими гіллями. Долом, серед грубої темноти, крутими стежками, через дебри, чагари, гнилі ломи й пні, гнала стара, немов вовчиця, що гонить ловця, який забрав їй щенята з леговища.

— Боже мій, що за страшна робота, який нечуваний злочин скривають ті глухі ліси! І який другий злочин містять у собі німі стіни пустині!.. Боже, коби він лиш не згинув у страшних муках, до яких ті нелюди готовляться! Коби лиш його не замучили, заки вернуся!..

І стара напружувала всі сили і знаними стежками гнала далі вглиб лісу.

Здалека замиготіло слабе світло серед гущавини, і знов сховалося. Знов мигнуло й знов зникло, мов надія в душі того, що тоне.

— Слава Богу, вже близько… ось уже! — прошептала стара, тяжко віддихаючи з утоми. — Коби лише стражників було досить!

І добуваючи решти сил, погнала до світла. Незабаром серед темряви ночі зарисувалася невиразно невеличка, луб'яна колиба[2] перед її очима, в якій від кількох тижнів пересиджували стражники, що слідили за бакунярями[3] й пильнували ладу й безпеки тих відлюдних околиць. Таких стійок було досить по лісах, а з найближчих сіл люди повинні були доставляти їм поживу. Звичайно, робив це війт, але так потайки, що мало хто в селі знав, де вони.

— Відчиніть, на милість Бога, відчиніть! — закричала стара й з цілим розмахом гримнула собою в двері колиби. Двері пирсли під напором, і стара влетіла до середини…

***

Широким колесом палає серед поляни на „Глухім Острові“ вогонь. З одного боку ватри стоїть сухий, сірий, обдертий з кори пень, до котрого прив'язаний Петрій, а з другого боку сидять серед розмови три „товариші“, курячи люльки. Невеличкий з іншими товаришами давно вже подався, щоб сповнити свій плян, а слідом його пробування на острові була хіба кров, котрою був побризьканий пень і ціле тіло Петрія. Сам Кирило стоїть, прив'язаний до страшної колоди, поранений і змучений; лице його бліде, на декотрих місцях то темно-синє, то криваве, але його погляд усе спокійний і рішучий, як перше.

Опришки поводилися з ним спочатку досить лагідно, думаючи, що ласкою приневолять його показати скарби. Але побачивши, що все дарма, рішилися вжити гостріших способів: тортур і мук. Особливо цього вечора вони завзялися дізнатися про скарби, бо не щадили ні намов, ні погроз, ні мук. Невеличкий радив іще зачекати, а сам, не тратячи часу, попровадив своїх на Довбущуківку.

— Шкода, що ми тут мусіли лишитися, — казав один волоцюга. — Варто би тепер бути з товаришами. Там, здається, буде гарний празник!

— Що мені з того! Я волів би, якби цей собака признався, де скарби сховані, ніж маю брати гріх на душу.

— Що це? — підхопив третій. — Мені причулося, що хтось іде по сухім ломі і тріщить галуззям!

— Е, ти, заяче серце, тобі все щось таке причувається! От сиди тихо!

Та в тій самій хвилині сильно захрупотів лім, затріщало галуззя, і з гущавини випало більше як десять стражників у цісарських уніформах з набитими карабінами. Попереду летіла Горпина, і коли стражники кинулися ловити та в'язати опришків, вона увільнила напівзамученого Петрія.

Хвилина не минула, а все було в порядку на „Глухім Острові“. Опришків пов'язано, Петрія увільнено, підкріплено, а його рани зав'язано так, що міг іти разом із стражниками.

— Наперед, панове, наперед, — лебеділа стара і ціле її тіло дрижало від великої внутрішньої натуги та зворушення. — Наперед, наперед у Довбущуківку!

— Веди, стара! Скоро! — наказав коротко начальник стражників, і всі поспішили в гущавину.

——————

  1. Кучка — хлівник, де держать свиней.
  2. Колиба — курінь.
  3. Бакуняр — пачкар тютюну.