Твори (Франко, 1956–1962)/9/Петрії й Довбущуки/1/XX
| ◀ XIX. Урятований | Твори в 20 томах Том IX Петрії й Довбущуки Перша частина XX. Помста товаришів |
XXI. Кінець — початок ▶ |
|
Хата Демка Довбущука була трохи огрядніша, як інші хати в Довбущуківці. Передівсім була чистіша, бо Демчиха не закладала рук за пояс, як нещаслива приголомшена Матрона, а робила й порядкувала щосили в біднім ґаздівстві.
Олекса з братом сидять на лаві, вогонь палав в печі, коло неї заходилася Демчиха, а на дворі темно й вітер віє, ще не перестав шуміти та гудіти.
— Тепер час! — сказав Олекса, встаючи з лави.— То, брате, Андрій прирік тобі показати сховок?
— А, ба, мусів приректи. Вже три дні висить на кілку в пустині!
— Таки висить?
— Ні, я лишив його на землі, але ще зв'язаного. Правда, втекти він не міг би, хоч би його й розв'язав, але могла би бестія сховатися де, а тепер уночі чорт його знайде!
— То йди ж, брате, і приведи його сюди! Треба його в що загорнути, коли, як кажеш, майже зовсім голий. Вітер зимний, ще готова нам біда де в дорозі заков'язнути!
Олекса вийшов із хати, докинувши Демкові:
— Будь готов! Я зараз приведу його сюди.
Дивні думки снувалися в душі Олекси. Перший раз у життю йому стало якось лячно. Він боявся тої нічної темноти, здригався раз-по-разу перед свистом вітру. Хати Довбущуківки видалися йому живими почварами, що рушалися і грозили йому. Навіть здавалося йому, що бачить під власною хатою якусь чорну мару в людськім виді, що повзає на руках попід стіни, що в пустині й довкола неї снуються такі самі чорні мари, що десь у пустині замиготіло блідаве світло, мов блудний вогник, і загасло в тій самій хвилині, як заблисло. Дрож пройшла йому поза спиною. Він обернувся поза себе: під Демковою хатою стоять дві мари, тулячися до стіни. Насилу він догадався, що це його власні сини. Завернув до них, наказав їм іти під ліс і уважати, аби товариші несподівано не надійшли й не перешкодили йому довести діло до кінця. Ленько й Сенько, щикаючи й трясучися від холоду, поплелися під ліс, а Олекса затрясся, мов би хотів отрясти з себе всі погані думки та тривожні привиди, і сміло пішов до пустині.
Невеличкий добре знав лісові дороги, і, не вважаючи на темноту, скоро зайшов зі своїми товаришами на Довбущуківку. Він справно уладив усе, обставив на всякий припадок пустиню товаришами, насамперед здалека, потім велів їм помалу зближатися, а сам із другим смілим товаришем, узброєний у пару добрих пістолетів і в широкий ніж за халявою, пішов до середини. Немало зачудувався, знайшовши двері відчинені. Війшов до середини, облапав довкола стіни, але не налапав нічого, лише заваляв собі чимось пальці. Зараз казав товаришеві засвітити ґніт, і при світлі оба зачали перешукувати хатину. Нічого в ній не було, тільки довгі, криваві паси по стінах вказували на місце, де мучився нещасний Андрій. Опришки немало розчарувалися, не знайшовши сподіваних скарбів, та немало зачудувалися, побачивши в хатині кров замість золота. Невеличкий поклав собі заждати на Довбущука, і зараз таки все приготовив до того. Всіх товаришів спровадив до хатини, половину уставив при сінешніх дверях, половині казав приготовляти знаряддя до муки, а сам вийшов на двір, аби дати іншим знати, коли прийде Олекса.
Побачивши здалека свою жертву, Невеличкий звинно, як ласиця, шугнув до хати, казав загасити світло й замкнув двері.Минуло кілька хвилин. Надворі вітер усе ще не переставав шуміти і термосив верхом пустині, але в її середині була мертва, тяжка тиша німого чекання. Кожний із опришків запирав у собі дух, кожний старався берегти своє становище, бо кожний палав ненавистю до ватажка.
Ось і він надходить, і бубонячи щось під носом, відчиняє двері…