Твори (Франко, 1956–1962)/9/Петрії й Довбущуки/1/XXI

Матеріал з Вікіджерел
Твори в 20 томах
Том IX

Іван Франко
Петрії й Довбущуки
Перша частина
XXI. Кінець — початок
Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1959
XXI
Кінець — початок

Не знала бідна Петріїха, що діяти і де дітися. Її голова крутилася, страшна непевність, що сталося з чоловіком і сином, відібрала їй притомність. Вона в своїм смутку цілком не завважила, що недужий старець, котрому останніми днями значно полекшало, і котрий, здавалося, вже бачив і пізнавав усе, щез вечером із хати.

А той незвичайний, незнаний старець ішов серед зимного вітру скорим, хоч непевним ходом на Довбущуківку. Його то Олекса Довбуш здибав, несучи Андрія, вирятуваного з пустині в село.

Страшно перекривилося лице старця, коли станув під хатою Олекси. Це був ніби сміх, ніби радість, що старий добився до своєї мети.

Він вказав рукою на хату Олекси й Демка, потім махнув нею кілька разів на вітер. То мала бути його погроза.

І дивне щось зачав робити. Видобув із-за пазухи кілька кавалків шнура й бігаючи сям та там, поприв'язував защіпки дверей у обох хатах так, що відчиняючи з середини, не можна було ніяким способом відчинити дверей, а ще до того, коли те роблено скоро. Скінчивши цю роботу, знов тремтячою рукою погрозив обом хатам.

Тепер зачав микати з загати солому й класти вінцем попід вікна і двері обох хат, усе кваплячися та бігаючи.

***

Демко в хаті довго ждав на брата. Жінка вже витопила в печі і, погасивши вогонь, пішла спати. Демко все ще сидів на лаві й чекав. Він чув, як хтось прив'язував клямку, але думав, що це вітер термосить дверми. Він чув шелест соломи під вікнами, але не оглядався, бо думав, що це вітер шелестить, микаючи солому зі стріхи.

Олекса не надходив, Демко став нетерпеливитися…

Нараз широкий, білий плат світла вистрілив під вікнами й золотим язиком почав лизати стіни. Демко почув сичання і тріск полум'я.

— Жінко, вставай, хата горить! — крикнув він.

Демчиха схопилася й остовпіла. Ясність ширилася що раз то більше. Вона кинулась за своїм чоловіком у сіни, пірвавши з собою заспаного хлопця.

Але горе! Демко термосить дверми від сіней, запирається цілою силою, двері не відчиняються. В розпуці кидається до других дверей, другі так само. А вітер, мов би на те й чекав, аж тепер на добре розходився. Вже ціла стріха сичить, тріщить і палає. Демчиха з хлопцем стоїть остовпіла серед сіней. Розпука додала Демкові сили, він висадив одні двері й випав ними на двір, витягнувши за собою непритомну жінку, що все ще конвульсійно заціпленою рукою держала хлопця за руку.

А під хатою в дикій, нелюдській радості скаче якась страшна мара, перекривляючи лице і плещучи в долоні, як дитина.

— Ось де злодій, ось де палій! — ревнув Демко, прискочив до старця, пірвав його за груди й піднявши без трудности вгору, гримнув ним щосили до землі. Нещасний крикнув слабо, і мов глина, повалився на землю.

Удар був смертельний. Та ще на хвилю заблисло в старім тілі життя. Старець простогнав:

— Ти… ти… Демцуню, ти… син мій!.. Я… пі… знаю… те… бе… я… я… бла… го… словлю… те… бе!

Демко стояв, мов громом прибитий.

Вітер гудів, крутився, кидав вогнем довкола, мов дитина граючися піском. Пожежа захопила вже всю Довбущуківку. Зайнялася Олексова хата, а її стріха незабаром завалилася, погребавши в своїх руїнах бідну Матрону.

А в тій самій хвилі понад рев вихру, понад тріск пожежі, понад клуби диму видерся інший страшний голос. І повітря й земля, здавалося, задрижали від того нелюдського голосу.

Це був чоловік високого росту, без одежі, тільки щось, мов криваві паси, звисало на нім. Його ноги були обвинені в солом'яні перевесла, що вже до колін обгоріли, обсмалюючи під собою живе тіло. А на його чолі видно було широкий, кривавий вінець, спід якого пасмами текла кров, заливаючи йому очі, уста й лице. Його руки були зв'язані назад, і він летів наосліп, просто на Демка. За ним гнала юрба темних постатей, а поперед них бігла стара Горпина.

— Ади, Олекса! — буркнув Демко.

А Олекса жене непритомний, сліпий, жене просто до Демка. Та нараз спіткнувся о старця, що лежав на землі, і з тяжким розмахом гримнув собою об землю.

Старець отворив очі. Його тіло знов задрижало. Сили опускали його, він прошептав тільки:

— І… ти… мій син!.. І… ти будь…

Це були останні слова Олекси, сина славного капітана опришків Довбуша!

А в тій хвилі надбігла Горпина, надбігли стражники, і всі остовпіли, побачивши те, що було перед ними. Ніхто не звертав уваги на пожежу, що розгулялася на добре й тепер гуділа, шипіла й тріщала від пустині. Стара стала, мов укопана, пізнавши в мертвім старці свого чоловіка, а в живім кривавім, свого сина. В ній відізвалося материнське, жіноче серце, — вона голосно заридала й кинулася до тих, що лежали на землі. Стражники й пов'язані опришки стояли німо довкола. Між ними були й Демкові сини, лише не видно було Невеличкого.

Нараз у те непорушне колесо всунувся — ніхто не бачив відки — високий, сивий як голуб, старець. Він увійшов до середини колеса, а на його похиленім чолі видно було смуток і тяжку задуму.

— От це Олекса, син мій, — заговорив він, показуючи на мертвого старця, — а це Олекса, внук мій, — додав, показуючи на кривавого Олексу, — а це правнуки мої пов'язані, — а цей блідий, замучений чоловік, що там стоїть, — то Петрій… Чи це ж ті родини, котрі мають у братній згоді подати собі руки й робити велике діло й простувати до високої мети?.. Внуки й правнуки мої! Мої терпіння нині кінчаться, а може й ваші також скінчаться. А все те через ненависть і незгоду. А ви, що лишаєтеся живі й бачите наші муки, терпіть і зносіть те, що Бог на вас зішле, та не побільшуйте свого горя ще власними провинами!

При цих словах голос його ослаб. Він захитався, усів на землі, підніс голову до неба й хотів ще щось говорити, але в його грудях не стало вже голосу… Він тільки шепотом зачав передсмертну молитву… Похилив голову на груди мертвого сина, а руки його звисли додолу.

Олекса Довбуш лише кількома хвилинами пережив свого першого сина.