Твори (Франко, 1956–1962)/9/Петрії й Довбущуки/2/I
| ◀ Перша частина XXI. Кінець — початок |
Твори в 20 томах Том IX Петрії й Довбущуки Друга частина. I. Мій дім — моя твердиня! |
II. Внучка воєводи ▶ |
|
Старий, гордий воєвода Шепетинський часто із задоволенням повторяв ту приказку. А треба було його бачити в ту хвилю, коли, окружений хмарою вельможних гостей, з котрих багато ледве держалося на ногах і думало, що у них вітряки на плечах замість голів, — так у них шуміло й крутилося старе угорське вино — треба було бачити старого Шепетинського в такій хвилі, коли обходив із гістьми свій новий замок, просторі на французький лад побудовані господарські будинки, повні новомодних господарських знаряддів, коли показував гостям сильний частокіл і оковані брами, рови і став, що немов величезний півмісяць оточував замок від полудня, — коли обводив їх по густому, напівприродньому парку, що обтулював собою від півночі нововибудуваний замок, — треба було все те видіти[1] власними очима, щоб уявити собі, з яким виразом лиця повторяв тоді пан воєвода:
— Мій дім — моя твердиня!
А гості дивувалися. Дами, одіті після тодішньої моди тільки в тоненькі, серпанкові ґазові обслони, ахали сантиментально, стулюючи пишно тоненькі уста й оглядаючи далеко видами чудову околицю. Й усі подивляли красоту будови, виконаної італійським майстром, і чудове положення між лісом і водою, і сильні укріплення, і штучно в фантастичних формах повироблювані човни, що колихалися на гладкій[2] поверхні ставу, і зі смаком поприбирані альтани в парку, словом, — подивляли все, що можна було хвалити. А хоч дехто зі старших панів закидував словом: „Пощо було будувати на теперішні часи так коштовні укріплення? На що здасться в нинішніх мирних часах замок, на що рови, зводжений міст і палісади?“ — то пан воєвода, випрямивши свою горду, високу стать і показуючи гордо лівою рукою на власні груди, говорив із задоволеним усміхом:
— Мій дім — моя твердиня! Хіба ж ви не бачите високої мети, котра керувала мною при будові цього замку?
Гості мовчали й хитали головами, тільки дами шелестіли довгими, ґазовими, легкими як павутина, сукнями, повертаючися гордо одна перед одною.
— Гляньте на ті сині гори, що мріють далеко! Бачите, то брама, котрою часто входили Угри в нашу країну! Туди колись вдерся Раковцій! Мій замок призначений на будуче заперти їм браму. Гляньте на розлогі, широкі та рівні поля від сходу й півночі! Це шлях, котрим налітала пагубна саранча — татари на наше благодатне Підгір'я. Мій замок має стати запорою проти загонів басурмен, стати охороною бідним людям, що тікають зі своїм добутком перед мечем і вогнем невірних!Так говорив пан воєвода, а його стать, схилена віком до землі, простувалася й підіймалася вгору при тих словах. Він знов задоволено всміхався й гордо поглядав по гостях.
А гості вже й самі зачинали подивляти високі, патріотичні цілі власника замку, бажали йому щастя, а його родові слави і довгого панування.
Але на згадку про рід воєводи каламутилася його радість. Він пригадував собі, що в нього нема сина, що його славний рід, його ім'я з ним вигасне, — і похиляв знов горду голову в долину, мов би клонився перед рукою судьби. Бо й справді судьба, мабуть, напосілася пригнести ту сильну, горду голову. Його син, ціла батькова надія, по році життя з жінкою погиб нагло на ловах, а його молода жінка скоро пішла за ним у могилу. Лишилася непотішному дідові одна лише маленька внучечка Мільця, на котру чомусь дід не міг зілляти всеї своєї любови. Жаль по втраті сина уступив незабаром місця високольотним і славолюбним думкам, уступив місця заходам при будові замку, тисячам мрій і плянів, котрі роїлися в старій, гордій голові. Тим часом Мільця росла під доглядом няньки й француженки — бони Шарлоти. Ій було півчетверта року в ту пору, коли відбуваються події, про які йде тут мова.
А діялося це в другій половині XVIII віку, коли польську корону носив Станіслав Понятовський, а над Польщею, або властиво над головами молодих ляхів і ляшок, почавши від короля, запанувала чарівна маркіза Loully.
Було це одного прекрасного літнього вечора в неділю. Отець Ізидор, священник сусіднього із замком села, обходив, помахуючи грубою тростиновою паличкою в срібній оправі, свої широкі лани, що красувалися високим житом і зеленою пшеницею. Задоволення й легкий усміх бігали по його лиці, а легкий, вечірній вітрець грав під час ходу полами його довгої, чорної реверенди[3]. Срібна оправа палички блискала до сонця, а повне, кругле лице панотця набирало від вечірньої заграви ще більше рум'яної краски. Про що думав о. Ізидор у ту пору, трудно вгадати. Може й не думав ні про що, а тільки тихо любувався вечірнім спокоєм під час проходу.
— Слава Ісусу Христу! — відізвався нараз грубий голос за плечима о. Ізидора. Він обернувся і відповів:
— Слава навіки!
Перед ним стояла людина, літ около п'ятидесяти, з загорілим лицем і ростом, більше як о голову, вища від о. Ізидора. В рисах його лиця крім мужеської енергії, добродушного, але й гордого усміху, що означав свідомість його переваги над іншими, не можна було вичитати ніяких ворожих намірів.
— Всечесний отче, вибачайте, що так несподівано заходжу вам дорогу, але, бачите, у мене пильна справа до вас.
О. Ізидор поступив два кроки взад, аби ліпше оглянути незнайомого, і допитливим поглядом зміряв його високу поставу.
— Сподіваюся, що ви, всечесний отче, знаєте мене?
— Ні, не знаю!— А, як так, — сказав незнайомий з жартовливим усміхом, — то я скажу вам. Я Олекса Довбуш.
Ті короткі слова дивно вплинули на о. Ізидора. Його здорове, червоне лице поблідло, коліна затремтіли, а рука судорожно стиснула срібну головку палиці.
— Отже, — говорив далі Довбуш, задоволений видно тою зміною на лиці панотця, — моя справа, всечесний, така. Я живу по лісах, як небесний птах, що ні оре, ні сіє… Та від кількох днів зі своїми товаришами даремно прошу в Бога хліба насущного. Тому звертаюся до вас і прошу, аби ваша щира рука накормила голодних!
Самозадоволена усмішка щезла з лиця грізного опришка і вступила місця іронії й зневазі. Він знав, що о. Ізидор дуже скупий, і що ті слова нагнали на нього немало страху. І справді, о. Ізидор аж скорчився, почувши це, і язик його без зв'язи вилепетав:
— Як то, як то? Поясніть ліпше, — я вас не цілком розумію!
— Проста річ. Ви, отче, будете такі добрі сьогодні вечір між годиною восьмою й десятою заставити у себе стіл для мене й двадцяти моїх молодців, бо ми не маємо де повечеряти! Не дуже там заходіться, ми з'їмо що-будь, бо мої хлопці голодні! Бувайте здорові!
І капітан, поклонившися й ще раз насмішливо поглянувши на остовпілого з тривоги о. Ізидора, скорими кроками подався геть.
Пан воєвода Шепетинський був того вечора в дивно веселім настрою. Гості власне пороз'їздилися, і слуги прятали в широких покоях. Воєвода ходив поволі по свойому кабінеті, ставав що крок, писав рукою різні знаки в повітрі, якісь слова й цифри, а часто навіть і звук невиразних слів виривався з уст. Старе угорське вино, котрого нині немало потекло, розігріло стару кров і збудило в ньому добрий гумор. Він з радости тричі поцілував чотирьохлітню прекрасну внучку й заявив мадемуазель Шарлоті своє задоволення, що так старанно її пильнує. Потім пішов до свого кабінету й заперся в нім.
Не праця, що вимагає спокою, була його метою… Він ходив по умебльованім із великим смаком кабінеті, а думки його губилися в смілих рахубах, у широких плянах будучности. Його багатства були великі, стіни замку скривали величезні скарби; слуги його вірні, а піддані в кожнім часі мусять приложити рук до роботи, покинувши свої, хоч би й найпильніші заняття.
Нараз застукав хтось голосно до дверей кабінету, і почувся голос льокая, що доносив про прихід о. Ізидора. Пан Шепетинський ніколи не поважав ні релігії, ні її слуг, і не поважав передовсім о. Ізидора, якого скупість була йому відома. Він поглядав на нього все зневажливо й не називав його інакше, як рабом Божим.
Отець Ізидор, блідий, задиханий, весь тремтячи, війшов до панського кабінету.
— Чого вам, рабе Божий? Ов, що я бачу! Ви такі неспокійні, такі затурбовані! Певно, злодій слуга украв вам без вашої відомости із замкненого шпіхліра[4] кусник хліба? Або може ви припадково, не допусти Боже, загубили з десять золотих? Що?
Ця насмішлива промова пана Шепетинського дорешти збентежила о. Ізидора й збила його з пантелику.
— Ні, ваша ясновельможність, — промовив він немов дерев'яним язиком, — річ десять раз гірша!..
— Боже! — крикнув з комічним патосом воєвода, — певно вам у пивниці потріскали обручі на бочці найстаршого вина! Годі, рабе Божий, я не пораджу. Що сира матінка земля випила, того їй уже з горла не видреш!
Та о. Ізидор, котрого, мов блискавка, наново прошибла гадка про страшних опришків, відзискав притомність і тремтячим голосом розвів воєводі, в чім річ.
Треба було бачити пана Шепетинського в тій хвилі, як слухав оповідання о. Ізидора. Його комічний патос розплився, мов імла від сильного вітру, його губи стислися, але очі заясніли радістю.
— Собаки скажені, пси підлі! — крикнув він, — і вони сміють туди волочитися під моїм оком і ще людей напастувати[5]!
— Гей, зараз завтра велю поставити шибеницю над ставом. Заколишуться вони на ній незабаром разом зі своїм ватажком!
— Хлопці, сюди! — крикнув воєвода, широко отворивши двері, — гей, біжіть узброїться, беріть шнури й аркани! Скоріше, цапи, скоріше!
Гурма слуг, що вбігла на крик воєводи, і хвилю стояла, широко вибалушивши на нього очі, розбіглася так само скоро, зрозумівши, в чім діло й що треба робити.— Отче Ізидоре, махай додому, ладь вечерю… гости їх… а я почастую їх вином із своєї пивниці.
— Але ж, ваша ясновельможність, я бідний слуга Божий, відки мене стане гостити двадцять таких лісових ведмедів?
— Не стане? То як собі хочеш. Нехай тебе про мене й повісять, нехай тобі сиплють вугілля до халяви, як не одному з вашої братії! Коли тобі так жаль погостити їх, про мене! Мені байдуже.
— Але ж… на милість Бога… ваша ясновельможність,… не дайте марно пропадати чоловікові!
— Роби, що кажу!
— Але ж…
— Нічого „але ж“! Так мусить бути, і кінець. Не знаєш, що на голову Олекси Довбуша наложено тисячу червінців? Як він буде в моїх руках, нагорода буде твоя! Іди й лагодь вечерю!
Отець Ізидор того, здається, і чекав. Урадуваний поклонився воєводі до колін і подався в село, рахуючи в дусі прекрасні червінці. А ті червінці, — то були грушки на вербі! Польське правління, польський сенат, польська шляхта як що обіцяла, то на тій обіцянці кінчилося.
А пан Шепетинський ходив, дуже врадуваний по широких, пишних покоях і затирав руки з радости, що йому доля судила зловити славного опришка, котрий від кількох літ ширив страх між довколичними панами.
Зблизився вечір. Пан воєвода тихенько, боками поза село, рушив, оточений гурмою озброєних слуг, до мешкання о. Ізидора, аби опришків зненацька напасти при вечері й легким коштом зловити. Якось на хвилю заблисла в душі пана Шепетинського думка, що він дома не лишив доволі сторожі; але зараз опам'ятався, що там її не треба.
— Ей, мій дім — моя твердиня. Наперед, хлопці!
Запав вечір і покрив сивою, густою млою широкі луги, якими вела стежка. Одалік синів підгірський густий ліс, а з панського ставу голосно розносилося по повітрі рохкотання жаб. Незабаром пан Шепетинський і його слуги щезли серед тої великої, живої, чудової природи.
Гей, даремно, пане воєводо, розставляєш хитрою штукою своїх слуг довкола попівства! Даремно готовиш засідку на звіра! Цей звір у неї не впаде.
Даремно, стара, горда голово, уявляєш собі подяки, які складатимуть тобі гурмою сусіди за те, що зловив славного опришка! Шкода твого заходу звабити його в сітку! Уважай, аби ти сам не впав у слопець[6], аби ти, хитрий, не дав перехитрити себе.
І даремно ти, о. Ізидоре, тішишся й числиш наперед червінці, які виплатить тобі польський уряд за Довбушеву голову! Шкода було заходу, рабе Божий, готовити таку ситу вечерю! Молодці Довбушеві деінде повечеряють, — та й гучно повечеряють!
Німо й понуро стоїть новий воєводський замок серед подвійного вінця: темного парку і ставу, що синіє, як велетенський півмісяць. Лише зводжений міст висить у задумі над глибоким замковим ровом; із башт виглядають пащі гармат, а в ставі полощуться золоті зірки небесні, немов чарівниці русалки, що бажають у глибину води заманити ті грубі липи та плакучі берези, що, пообсідавши берег ставу, тужно приглядаються собі в його кришталевих водах. Часом лише плюсне серед тих хвиль весела риба, а що раз то ширші обручі легеньких хвиль розходяться, плещучи о зелений берег.
Та в замку служниці й слуги в просторій кухні гуртом обсіли грубу, ждучи, доки вернеться пан, і скорочують собі час розмовами. Мала Мільця й мадемуазель Шарлота сплять у своїй кімнаті, і ніякий стук, ніякий галас не перебиває їх сну. В кухні розмови стають чимраз живіші. Дівчата й баби, пастухи й старі діди оповідають чутки про Довбуша.
— То мусить бути страшний чоловік! — боязко прошептала Сенька, молода дівчина.
— Йди, дурна, — відізвався Клим, старий дід із довгими козацькими вусами, — ти сім триднівок постила би, сім п'ятниць поклони била, якби тебе такий чепурний молодець посватав!
— Агі на вас із вашим сватанням! Ідіть геть! Такий старий, а ще вам небилиці з голови не вивітріли! — сердилася Сенька, почервонівши від стиду.
— То ти, Грицю, кажеш, що бачив Довбуша? — запитала кухарка Параска невеличкого плечистого хлопця.
— Овва, — сказав той зухвало, — не штука було його бачити! Бачив я його, та й то не раз у нашім лісі.В тій хвилі дивно щось забряжчало й зашелестіло на замковім подвір'ю… Всі надставили вуха, чи не почують крику воєводи, але нічого не було чути. Ні один із прислуги не вийшов, аби подивитися, що там. Усі слухали дальше оповідання Гриця.
— А як же ж він виглядав, той страшний розбійник? — запитала Сенька Гриця.
— А як же би мав виглядати? Як кожний хрищений чоловік.
В тій хвилі зашаркало щось по дверях. Почулися голосні кроки, двері відчинилися, а в них показалася висока стать Довбуша.
— Добрий вечір, сказав, не кланяючися. — Так виглядав, як я? — додав із усміхом, обертаючися до Гриця.
Трудно описати переполох слуг, коли побачили перед собою так несподівано страшного опришка. Якби був грім у тій хвилі вдарив серед хати, не були би гірше перелякалися. Зуховатий[7] Гриць в тій же хвилі опинився в найтемнішім куті під тапчаном. Жінки скрикнули й задеревіли на місці. Тільки старий Клим пірвав за сокиру.
— Дай спокій, старий діду, — сказав із усміхом до нього Довбуш. — Ми не прийшли вам тут ніякого зла робити, тільки будь ласка, поможи пов'язати челядь, а як усе буде готове, покажеш нам, де панська каса.
— Не діждеш того, проклятий розбишако, — крикнув Клим і пустився на нього з сокирою.
— Хлопці, гей! — крикнув Довбуш. І вмить двері пирсли, і Клим почув, що його руки зціпив хтось мов кліщами. Його зв'язали і, заткавши йому рот, винесли на подвір'я, а за ним і всю службу, навіть і Гриця, що запхався під тапчан. Один здоровенний опришок став над ними на сторожі.
— Як мені котре писне, то зараз йому кулею лоб розтріскаю, як гарбуз.
Бідні слуги, потривожені й пов'язані, не сміли пустити ані пари з уст. Тільки Клим пручався й кидався, та кричати не було як, бо йому заткано рот хусткою.
Тим часом опришки бушували по замку. Ось уже несуть ізв'язану, напівсонну мадемуазель Шарлотту, і регочуться з її переляку. Але що це нового надумав капітан? Мабуть скарб якийсь крив під полою широкого, панського плаща, накиненого на плечі! Обережно виносить той скарб, стає серед подвір'я і кричить:
— Хлопці, гроші є?
— Є, ватажку, є! — кричать змішані голоси з сіней, — і вмить показуються опришки, двигаючи панську касу.
— А забрали, що треба? — питав знов ватажко, який під тим „що треба“ розумів дорогоцінності та інші річі, потрібні грабіжникам.
— Забрали, забрали, — кричить знов кілька голосів. І знов виходять із замку опришки, двигаючи скриню, повну панського добра.
— Наперед! Добро до сховку! Поділ завтра за дня!
Опришки, радісно перешіптуючися, рушили в дорогу. Ватажко ще задержався, все ще не випускаючи з рук своєї добичі.
— А не вивісити панові воєводі червоної хоругви на замку? — питав з жорстоким, але тихим усміхом опришок, що стояв при пов'язаних.— Бігай!
Нічна темнота вже засіла землю. Довбуш вийшов із подвір'я, і, ухиляючи трохи поли плаща, аби придивитися своїй добичі, сказав:
— Оттак, пане воєводо, ми аж тепер порахувалися! Бо вже прийшла пора! А як твій син украв і зганьбив мою Олесю, а як ти ще, подибавши мене в лісі, велів немилосерно катувати, а як ти знищив ціле моє щастя, ціле моє життя, — ти певно не думав, що прийде й на мене черга відплатити тобі рівним за рівне, вирвати останній накорінок твого роду, знищити твої всі плани й надії! А те все таки сталося! Внучка твоя ось тут у моїх руках! Моя відплата незабаром завіє на пишній крівлі твого нового замку!
І несучи обережно обвиту в поли Мільцю, зник опришок у нічній темноті серед крутих стежок, що вели по панськім парку.
Незабаром усміхнулася темна ніч. Застидалися чорні хмари на небі своєї чорняви, почервоніли. У ставі пробудилися рибки й стали підпливати, плюскочучи до рожевого світла. Думали, що сонце сходить.
А це горів гордий, новий замок воєводи.
Ой, не втішно та не радісно вертав пан Шепетинський із свойого походу! Не в ладі верталася його дружина, не на спочинок вертала вона! Ціле село заворушилося. Здвиг народу зібрався довкола пожарища, а поміж народом пропихався німий, блідий пан Шепетинський. Нещастя відразу зламало його горду душу. Все, все, про що мріяв, що снилося йому на старі літа, до чого сильно приросло його серце, тепер розвівалося димом, сідало в попіл із пожежею. Його славний рід на нім кінчився, його будуча задача, боронити Підгір'я від наїздників — щезала так, як те полум'я в глибині темного небозводу. Все, все забрали йому ненажерні напасники-опришки!
Завели воєводу на ніч до села. Він сам уже не мав сили доволоктися туди. А на другий день ясно й погідно встало сонце. Шепетинський усміхався. Добував із кешені дукати і, сміючися, грався ними, як дитина. Бігав сям та там з веселим реготом, то знов сідав; підпирав сиву голову обома руками і тремтячим голосом заводив якусь веселу пісеньку.
Казали, що він збожеволів.
——————