Твори (Франко, 1956–1962)/9/Петрії й Довбущуки/2/III

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том IX
(1959

Іван Франко
Петрії й Довбущуки
Друга частина.
III. Знахідка в Розгірчу
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1959.
III
Знахідка в Розгірчу

П'ять літ минуло від часу, коли в Довбущуківці відігралася драма, описана в першій часті цеї повісти.

Ми знов у горах, недалеко Розгірча. Від полудня високі гори, покриті темними смерековими борами. У їх стіп на ріни руїни старої мурованої корчми, де колись сидів Бляйберґ. Попри руїни, порослі мохом та кропивою, в'ється маленька стежка. Її ледве видно; мабуть рідко коли хто нею ходить. Вона підіймається двома закрутами на невеличкий горбок і пропадає в густій тіні лісу. Тою стежкою ходять люди з міста відвідувати знаний камінь, що стирчить у тім лісі. Із селян мало хто ходить нею, бо про руїни старої корчми оповідають страховинні перекази, а жінки бояться й згадувати про неї під ніч.

В одну літню, погідну днину цею самітньою стежкою йшов чоловік малого росту, з живими, хитрими, сірими очима, по-міщанськи вбраний, з грубою палицею в руці та з торбою через плечі. Скорою ходою він добирався до лісу й незабаром сховався в холодній тіні. Тут спинився на хвилю, відідхнув глибоко й обтер піт із чола. Потім став розглядатися довкола, немов питаючи в пам'яті, куди дорога, бо стежка в лісі цілком пропала.

Роздумавши добре, куди йти, він справився в гущавину й довгий час дерся ярами, зворами, та кременистими лісовими обломами, доки перед його очима не вистрілив розгірецький камінь. Трьома високими, стрімко полупаними стовпами здіймався він угору й сірими, неправильними контурами вирізувався на темно-зеленім тлі бору.

— Слава Тобі, Боже! — прошептав, тяжко зідхаючи подорожній. — Насилу добрався до цього місця, де вже так давно я повинен був стати. В тім камені остання моя надія… Як тут нема того скарбу, то вже хіба сам чорт удавився ним! І скільки то я нашукався, скільки напитався за ним, цілих п'ять літ часу стратив, борючися з різними трудностями!

Так бурчав подорожній, уклавшися під грубезною смерекою недалеко каменя на довший відпочинок. Він здіймив зі себе кафтан і торбу, поклав на землі, поправив на собі вузький ремінь із блискучими пряжками й добув із торби кавалок хліба, соли та добрий відрізок ковбаси.

— А хто знає, може й брехав Петрій, як його мучили? Може це все байка, видумка,.. може він тільки на те розпустив вістки про такі великі скарби, аби подрочитися з Довбущуками? Де ж то можливе, аби я стільки шукав, усі закамарки перешниряв та поперевертав, і не знайшов нічого? Але побачимо, — додав устаючи і збираючи одробинки хліба. — В тім камені ще моя остання надія! Дурний нарід каже, що ці скарби закляті! Що то значить? Коби лиш були тут, моя рука вже їх видобуде,.. не пошкодить ніяке закляття!

Це був Невеличкий. Проворний і хитрий бурлака встиг тої страшної ночі, що скінчилася погромом Довбущуків, вихопитися і втекти від стражників. У його голові зродилася тоді ж гадка піти на власну руку шукати скарбів. І ця справа займала його цілих п'ять літ.

Перехристившися, вийняв невеличку сокиру, що стирчала ззаду за поясом, узяв у руки свою палицю, здолини добре оковану, і став дряпатися горі каменем, аби добратися до першої щілини, яку видно було знизу. Стіна була стрімка, камінь зверха сипкий, звітрів на слоті, але Невеличкий із дивною зручністю поборював перепони.

І ось він по довгих трудах угорі,.. заглядає цікаво в темну щілину,.. нічого не бачить… Стукає палицею по кам'яних стінах, палиця не трапляє нічого крім каменя… Лізе сам у темну, щербату нору, та вона цілком порожня.

— Ну, ну, — воркоче трохи розчарований, але не знеохочений Невеличкий, і починає уважніше оглядати все довкола. Незабаром він побачив другу, меншу, майже незамітну розколубину над своєю головою.

— Е, ось воно куди! — буркнув він, і знов з немалим трудом почав дертися вгору. І знов знайшов вузьку, глибоку печеру, але й ця була порожня.

Невеличкий іще не тратив надії. Він довго сидів на кам'янім помості печери і пильно роздивлявся по всіх кутах. Потім, вихиливши голову з печери, глянув униз і затремтів при першім погляді.

По стрімкій, обірваній скелі, по якій з великим трудом він виліз угору, не так легко злізти вдолину. Найменший хибний крок грозив упадком і смертю. Смілий опришок одначе не стратив відваги.

Як сильний щупак, попавши в сіть, кидається по ній, аби натрапити на діру і продертися нею на свободу, так бігали бистро опришкові очі. Але всюди стирчали грізно й понуро стрімкі стіни, й ніде не було видно вигіднішого проходу.

Може перший раз по довгих літах прийшла йому в тій небезпеці гадка про Бога, і він, зідхнувши з глибини серця, обернув зір свій угору, мов би виглядаючи відти руки порятівника.

І як лише підніс догори очі, то вже довго не спускав їх, але пильно став розглядати сіру скелю та її пошарпані, стрімкі вершини.

— Ось воно! — крикнув радісно. — Вилізу на сам вершок каменя, а другим боком чейже злізу вдолину.

І спершися сильно на свою палицю, з незвичайною легкістю піднявся вгору, і став дряпатися скелею до самого вершка.

— Ах! — вирвалося мимоволі з його грудей, а в тім однім оклику вилилося не мале розчарування. Друга стіна каменя була ще стрімкіша, ще небезпечніша й недоступніша як перша. Та він і тепер не тратив відваги, і знов почав пильно оглядатися довкола.

Подовгастий вершок каменя був зубатий і полупаний і виглядав мов великий гребінь із величезними кам'яними, нерівними зубцями. Здовж того гребеня поклав собі Невеличкий лізти аж на сам край і там шукати стежки в долину. Той намір декому іншому був би видався неможливим, бо спинатися на стрімкі іглиці, маючи по однім і по другім боці глибоку пропасть, на те треба було не аби якої відваги та зручности. Невеличкий не злякався, кинув на долину свою тяжку палицю, і пустився в страшну дорогу.

Нарешті йому таки вдалося дістатися на останній вершок скельного гребеня. Лице його прояснилося. Скеля з цього боку була, що правда, стрімка, але сильно потріскана і нерівна, і він рішився при помочі своєї сокири злазити вдолину. Сокирою він висікав, де міг, більші щерби в скелі, аби на них стати міцно, — і так повільно, але досить безпечно, почав спускатися вниз.

Нараз видалося йому, що камінь, о який ударив обухом, захитався і глухо задуднів. Оце розбудило його цікавість. Він іще раз, сильніше, вдарив сокирою в камінь, але цього удару мало не переплатив життям. Камінь, що слабо держався на своїм місці, попустив під сильним ударом, і з громовим лускотом звалився в долину, розбиваючися об скелю. Падучи, захопив одну ногу Невеличкого, і хоч не скалічив його значно, та все таки мало не збив його з рівноваги і не зіпхнув наперед стрімголов униз. Це було би певно сталося, коли би Невеличкий у тій же хвилині зручно не відхилився на бік і не притисся до стрімкої, розпуклої скелі.

Коли минула хвиля небезпеки, він знов піднявся і поглянув на місце, відки скотився камінь. Яке ж було його зачудування, коли побачив там темний, до сонця вихилений отвір глибокої і досить просторої печери.

— Ось де мій талан, ось де ті скарби! — скрикнув Невеличкий і весь затремтів із радости.

Проміння сонця поволі, немов боязко продирало густу темноту, що панувала віддавна в печері. Аж по добрій хвилині Невеличкий міг розрізнити деякі більші щерби скель у нутрі печери. Але крім щерб годі було добачити щось інше.

Поволі в середині роз'яснилося і Невеличкий ледве-ледве втиснувся тісним отвором до печери. Та на своє велике розчарування замість купи золота побачив серед печери два людські кістяки, покриті перегнилими шматами. Він знов затремтів, мов би голою рукою діткнувся холодної гадюки. Ноги його дилькотали і не могли рушитися з місця, а лице, мов окаменіле, німо дивилося на кістяки. Більший кістяк, це була жінка, як можна було пізнати по шматах одежі і по довгім волоссю, що хоч протрухлявіле, все ще трималося купи. Жовті кості лиця виглядали страшно, і Невеличкому здавалося, що по тім кістянім обличчю перебігає від часу до часу демонічний усміх наруги і зневаги.

— Агі! — мимоволі скрикнув Невеличкий. Хотів віддалитися від цього виду, але його ноги не рушалися з місця.

Та по кількох хвилях його обридження й переляк пройшли і він почав знов розглядатися по печері. Та ніде не було сліду схованих скарбів. І Невеличкий хотів уже віддалитися, коли нараз якийсь внутрішній голос візвав його оглянути трупи. Не без дрижаків і не без відрази приступив ближче до кістяка жінки й торкнув його злегка ногою. Одежа, що покривала трупа, розпалася і відкрила голі, білі ребра, а між ними на грудній кістці лежала стара книга, здавалося, ще не понівечена гниллю. Її старинна дерев'яна, обтягнена шкірою, оправа вилискувалася ще декуди позолотою, а залізна клямра, що її замикала, проржавіла цілком.

— Ого, а це що? — скрикнув Невеличкий. І не вважаючи на відразу й острах, він сягнув рукою по книжку, що лежала на грудях кістяка. Обережно брав її, боячися, аби не розсипалася за дотиком. Але книжка була ціла. Дерев'яна оправа заховала її від гнилизни. Невеличкий підняв її, а груди кістяка заворушилися незначно, немов би з-під тієї кости добулося тяжке зідхання. Не рушаючи другого трупа, Невеличкий виліз поквапно з печери, помалу та обережно зліз на долину, хоч тепер це було вже досить легко.

Нарешті станув на землі. Тяжко зідхнув після дряпанини по скелі, потім сів унизу на мураві і заспокоївшися, зачав переглядати знайдену книжку. Вона була вся писана старим письмом, якого він не вмів прочитати ані трохи. Згорнувши книжку, він положив її до своєї торби, знайшов свою сокиру, яку кинув був униз із каменя, оглянув іще кілька разів той камінь із різних боків і віддалився.