Твори (Франко, 1956–1962)/9/Петрії й Довбущуки/2/IV

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том IX
(1959

Іван Франко
Петрії й Довбущуки
Друга частина.
IV. Андрій на новій дорозі
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1959.
IV
Андрій на новій дорозі

Пригода з Довбущуками, що скоїлася з початком осени, для обох Петріїв скінчилася короткою недугою. Андрій мало потерпів на здоров'ю, і видужавши, відпросився в батька до Львова, аби записатися на університет і віддатися правничим студіям. На це згодилися вони оба з батьком по кількаразових розмовах, дійшовши до переконання, що правничі студії можуть бути найкорисніші для Андрія в його дальшім життю. Він від'їхав до Львова якось так поспішно та несподівано, що забув навіть попрощатися з Олесею. Аж у часі дороги він пригадав собі її, і рівночасно дізнав чуття, що назавсіди розстається з нею і що ніщо властиво не в'яже його до неї.

У Львові Андрій за батьковою порадою заїхав до підрядного готелю Куна, куди звичайно заїздили українські священники, і при помочі готелевого фактора почав шукати собі кавалерського помешкання. По кількадневій біганині він нарешті знайшов таке помешкання і віднайняв один покій з харчем та обслугою у пані Кралінської, вдови по уряднику, яка прийняла його дуже чемно і так захвалила свій до винайму виставлений покоїк, що він згодився відразу на скромну зрештою ціну, і того самого дня переніс туди свої речі з готелю. Немало біганини та клопотів коштував його також запис на університет, так що перші тижні львівського життя пробігли йому скоро та незамітно, мов у сні. Снідання діставав він щораня в своїм покою, туди ж приносила йому служниця о першій годині обід, о шостій підвечірок, а коло восьмої невеличку вечерю. Життя його таким способом укладалося правильно та спокійно, як ніколи досі. Товариське життя університетської молоді в тих часах було ще дуже слабо розвинене й Андрій, хоч знайшов між університетськими слухачами немало своїх бувших товаришів із гімназії, не спішився приставати до жодного гурту, не вписався до жодного академічного товариства, а натомість у годинах свобідних від університетських викладів звичайно сидів дома і пробував вчитуватися в правничі книжки, що відповідали тим лекціям, яких слухав на університеті, або виходив до міста на прохід. Зі своєю господинею стрічався рідко, в її покоях не бував ніколи і нічого не знав навіть про те, чи вона живе сама, чи не сама.

Аж десь у половині листопада його увагу звернула на себе висока, огрядна дама, блондинка, з незвичайно великими і блискучими очима, в незвичайно елегантнім, хоч не надто багатім одязі, яку зустрічав не раз на тій самій вулиці, де була його кватира, а одного разу підстеріг навіть, що вона входила до тої самої камениці. Він не мав звичаю заговорювати зі служницею; це зрештою була старша і загалом не дуже балакуча особа, а при тім його зацікавлення не було таке велике, щоб могло перемогти його несмілість супроти жіночого роду. Та одного дня сталася незвичайна річ. При наближенню першої години служниця війшла до його покою і сказала:

— Прошу панича, пані радникова просять до себе на обід.

Андрій не відповів нічого, навіть якось не здивувався, тільки встав і пішов за служницею до покою пані радникової. Покої були гарні, ясні, просторі, і хоч небагато, а все таки зі смаком умебльовані. Перейшовши сальон і ще одну кімнату, він опинився в їдальні, де біля накритого та вже заставленого столу його зустріла пані дому, обік якої стояла молода бльондинка, що впала йому в око на вулиці, в скромнім, але дуже елегантнім домашнім убранню.

— Моя дочка Дося! — сказала пані дому, і Андрій чемно вклонився молодій дамі, при чім почув, що серце в його грудях забилося незвичайно скоро.

Панна Дося кивнула злегка головою в його бік і вказуючи правою рукою крісло біля столу праворуч від материного, а напроти свойого, сказала коротко:

— Прошу сідати!

За обідом пані дому розпитувала Андрія дуже ввічливо, як йому живеться у Львові, чи задоволений із помешкання та услуги, і яким студіям віддається. Панна переважно мовчала, перекидаючися тільки іноді кількома словами з матір'ю. В протязі розмови пані дому перепросила Андрія за те, що запросила його сьогодня обідати з ними разом; учинила це тому, бо хотіла розвідати у нього, як йому подобалося помешкання в неї і чи не має якої потреби, в якій би вона могла вигодити йому. Він подякував за її ласку та старання, заявив, що на разі не має ніякої потреби, і сказав дещо про своїх родичів та про те, скільки матеріяльних засобів батько призначив йому на удержання у Львові.

— Буде нам дуже приємно, — відізвалася зовсім свобідним і непримушеним тоном панна Дося до Андрія, — коли захочете частіше обідати з нами. Живемо обі з мамою як черниці, не приймаємо ніяких гостей і рідко буваємо в товариствах, тож вибачите, пане Андрію, що ми деколи надужиємо вашої терпеливости й запросимо вас на коротеньку гутірку.

— Буде мені дуже приємно, — відповів Андрій і вклонився чемно панні Досі. — Сам я не смів би просити у пань такої ласки, але коли паням це може бути приємно, то я в кожній хвилі готов служити.

— Будемо старатися не надуживати ваших услуг, — з добродушним, материнським усміхом промовила пані радникова й подала Андрієві руку, яку цей поцілував.

На цьому скінчилася його перша візита у пань Кралінських.

Андрієві університетські студії пішли відтепер чим раз ліпше та успішніше, коли його домашнє життя скрашували не дуже часті, але завсіди приємні та приятельські зносини з обома женщинами, його хазяйками, матір'ю й дочкою. Протягом чотирьох літ він не переміняв кватири, а тільки літні вакації проводив дома у своїх родичів, помагаючи їм у часі тих вакацій у полевих та домашніх роботах. Перед батьком він не таїв нічого зі своїх зносин з панями Кралінськими, але також не мав причини признаватися до чогось особливого, бо ті зносини ніколи не виходили поза обсяг приємних приятельських зносин. Андрій не давав ані матері ані дочці ніякої нагоди робити йому протекцію, або допомагати йому яким іншим способом, а також обі вони, матеріяльно забезпечені у своїх невеличких потребах, не давали йому ніякого приводу підозрівати їх о якісь самолюбні наміри. Протягом тих чотирьох літ Андрій, якось навіть сам того не завважуючи, закоштував такого спокійного, рівномірного, духовою працею та веселістю й задоволенням заповненого життя, яке рідко кому трапляється в молодих літах і яке справедливо можна назвати міщанським щастям у найкращім значенню того слова. Аж на п'ятім році університетських студій, приготовляючися до останніх правничих екзаменів, Андрій чим раз частіше почав думати про те, що по зложенню тих екзаменів найвластивіше для нього буде попросити о руку панни Досі і стати з нею під шлюбний вінець. Він не сумнівався про те, що її мати згодиться на цей зв'язок, а що до своїх родичів був також певний, що вони не спротивляться його щастю.

Правда, був один епізод у його зносинах із панями Кралінськими, коли йому могло здаватися, що його тихі мрії про родинне щастя в їх товаристві можуть розвіятися внівіщо. В їх покоях почало досить часто бувати досить численне товариство старших дам і панів, до якого пані дому його не допускали, так що він довший час не міг нічого знати про ціль тих відвідин. Це було власне в часі четвертого року його студій, і під кінець того четвертого року перед літніми феріями від самих Великодних свят аж до кінця курсу його ані раз не запрошено до них на обід. Не вважаючи на те, при його від'їзді додому обі пані попрощалися з ним дуже чемно і просили його не покидати їх кватири також на дальший рік. Вернувши з вакацій до Львова, він не застав обох пань у домі, а від служниці, що пильнувала помешкання, довідався, що обі вони незабаром по його виїзді також виїхали до морських купелів у Остенді, в товаристві одного з тих панів, що бували в них минулого року, і якого назву служниця затямила. Він звався барон Навгайм. Андрій не чував ніколи нічого про того барона, не знав його ближче і не випитуючи в служниці нічого докладніше, з її розмови не міг догадатися, чи барон має які наміри що до обох пань, чи не має ніяких. Та про те не можна сказати, щоби ця новість не наповнила його деяким побоюванням та не явилася темною хмаркою на небі його вимріяного міщанського щастя.

Андрій довго носився зі своїми думками, які не раз переривали йому його приготовання до екзамену, і нарешті написав листа до батька, в якім перший раз звірився йому зі своїм наміром по зложенню екзаменів одружитися у Львові з панною Кралінською, і просив у батька не так поради, як радше відомості, чи може числити на його поміч, потрібну для засновання власного домашнього вогнища аж до часу, поки би, відбувши судову та адвокатську практику, міг числити на власний заробіток із доходів адвокатури. Це був натяк на запомогу з Довбушевих скарбів, яких часть старий Петрій повкладав у різні банки на процент. По кількох днях він одержав досить неприємну відповідь від батька, що його здоров'я значно погіршилося, господарство дає малий дохід, а на значнішу запомогу з іншого боку дуже слаба надія. Батько просив його, аби він, скоро тільки зложить екзамени, не гаючися і не роблячи ніякого важного кроку на власну руку, вертав додому.