Твори (Франко, 1956–1962)/9/Петрії й Довбущуки/2/XII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том IX
(1959

Іван Франко
Петрії й Довбущуки
Друга частина.
XII. Нічні мари
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1959.
XII
Нічні мари
Ленько Довбущук, пожартувавши з Петрієм, не чув себе безпечним у Перегинську, і щодуху, не вважаючи на темну ніч, зразу битою дорогою, а потім відомими собі стежками, аби змилити всяку погоню, подався в напрямі до Калуша. Тут він незабаром знайшов собі товариша, з яким уже давніше мав змову на одно невеличке діло.

Ще бувши в Жидачеві, він завважив поза тим містечком понад Дністром величезне пасовисько, на якім до пізньої осени день і ніч паслися табуни коней. Вивести хоч десяток тих коней тою самою дорогою, якою вивів уже одного, це було для Ленька діло, на яке він тепер знайшов собі спільника. Оба вони, здибавшися в Калуші, заждали на погідну ніч, умовилися і приладилися відповідно до плану обдуманого Леньком і, діждавшися осінньої погоди, рушили в дорогу.

Ніч була трохи хмурна, але не дуже холодна. На пасовиську над Дністром конюхи наклали вогонь і, сидячи біля нього, курили люльки та поглядали на коней, що спутані по парі залізними путами паслися тут і там довкола них. Гостинцем, що йшов недалеко від них, надійшли два жебраки обвішані торбами, з довгими палицями в руках, а побачивши здалека вогнище, звернули з гостинця і наблизилися до конюхів. При їх наближенню конюхи пізнали, що їх було два, один молодий парубок на переді, а другий старий дід із-заду. Старий, очевидно, був сліпий, а молодий був його поводатор.

— Добрий вечір вам! — промовив голосно старий жебрак.

— Добре здоров'я! — відповів один із трьох конюхів. Два інші мовчали, пакаючи люльки та поглядаючи на жебраків.

— А куди Бог провадить? — запитав конюх жебрака.

— Та не Бог провадить, а оцей хлопчище, — відповів старий жебрак. — Ідемо до Стрия, та й не підночували в селі, а тепер серед пустині й ніч захопила. Богу дякуємо, що ми дійшли до вогнику святого, бо моє старе тіло вже продрогло від холоду. Дозволите загрітися?

Конюхи кивнули головами на знак, що не боронять їм того добра, й оба жебраки, поклавши на бік свої палиці, посідали коло вогнища. Добру хвилю оба мовчки гріли руки. Потім старий сказав до молодого:

— Може би ми повечеряли?

— Та й я не від того, — неохітно буркнув молодий, звичаєм усіх поводаторів незадоволений із того, що мусить служити старому й сліпому.

— Ану но добувай, що бог дав! — сказав старий.

Молодий сягнув до важкої торби, що висіла з лівого боку при боці старого, вийняв із неї два спорі шматки хліба і кілька печених яєць, і давши старому більший шматок у руку, сам почав теребити для нього яйце. Обтеребивши його, він услугував старому, поки той їв, подаючи йому за кожним кусником хліба вкусити яйця. Коли старий ізз'їв свою пайку, повечеряв також молодий. Коли він скінчив їсти, старому захотілося випити, аби огріти, грішну душу. Молодий із тої самої торби, в якій старий сліпець носив усі харчі, не довіряючи її поводаторові, вийняв плескату пляшку з горілкою і подав старому. Цей узявши її обома руками, притулив вузьку шийку до рота і, помалу булькаючи, випив із неї, скільки йому хотілося.

— На й тобі, хло'! — сказав він до молодого.

Цей узяв пляшку й випив не дуже багато, стараючися очевидно пити так, аби не булькотало, і аби старий не міг зміркувати, скільки він вип'є. Та старий очевидно не був завидющий, і коли поводатор перестав пити, та хотів покласти йому пляшку назад у торбу, сказав:

— А гов! Може би й ті ґазди напилися?

Й обертаючися до конюхів, запитав:

— Може захочете покушати?

— Коли ваша ласка, — відповів один конюх.

І він узяв від поводатора пляшку, потягнув із неї одним духом, скільки йому в рот увійшло, а потім подав пляшку другому. Цей випивши, подав третьому, а той випивши, заткав пляшку й поставив коло старого жебрака.

— Добра річ, — сказав при тім цмокаючи губами.

— Не кепська, лиш трохи мало, — сказав другий.

— Дозвольте ще раз! — сказав старий жебрак. — Я того трунку не жаден. Ношу при собі для потреби, як трапиться, але впиватися, як то люблять інші діди, борони мене Боже!

Конюхи тим часом іще раз обнесли пляшку по черзі. Оба жебраки загрівшися, полягали на своїх торбах недалеко вогнища, головами до толоки, а ногами до вогню, і здавалося, заснули зараз. Конюхи мовчали якийсь час слухаючи, як коні скубуть траву та форкають час від часу, а потім один мов від нехочу сказав:

— Та не зла горілка! Не вадить покоштувати ще раз.

І вони мовчки покоштували кожний іще раз і ще раз, поки не випорожнили пляшки, а потім полягали й заснули спокійно. Почувши це, молодий жебрак ворухнувся, сів і, оглянувшися довкола, сказав потихо до старого:

— Альо, до роботи!

Старий устав, не кажучи ані слова, й оба пішли до коней. Кождий із них приступив до іншої пари коней, а старий, у якого тепер очі були зовсім видющі, так само зручно залізним дротиком відімкнув колодку, якою прикріплене було залізне путо на кінській нозі, як і молодий.

— Буде по парі? — запитав старий молодого.

— Думаю що безпечніше буде тільки по парі, — сказав молодий, і розпутавши пару коней та зв'язавши їх тим самим путом за шиї, сів на одного з них і оглянувся на свойого товариша. Цей обвішаний торбами, полишивши біля вогнища палицю та порожню пляшку, без великого труду сів також на коня з другої пари, й оба помаленьку рушили толокою в напрямі до гостинця. Виїхавши на гостинець вони погнали коней і тільки задудніли, рушивши з копита.

Штука вдалася їм зовсім добре, а конюхи аж рано оглянулися, що жебрацький почастунок коштував їх дуже дорого, бо за нього їм пропали дві пари коней.

— То не жебраки були, а якісь нічні мари, що одурили нас, — сказав понуро той конюх, що побажав був жебракам доброго вечора.

***

Могили, могили, могили…

Старого Петрія поховано з сільською парадою, звичайною в тих сторонах для заможнього селянина, але без участи сина. Під вражінням наглого нещастя, що впало на хату, якось забули мабуть повідомити його про смерть вітця. Аж під час похорону Петріїха догадалася попросити священника, аби написав до її сина до Львова, що його тато вмер нагло. Та й то вона не могла подати йому докладної адреси, і для того лист, адресований недокладно, запізнився на почті на кілька днів.

Хто позбавив життя Петрія, про це не було майже ніякого сумніву. Петріїха, що бачила Ленька в своїй хаті, відразу сказала, що це зробив не хто інший, лиш він. Те саме подумав також Олекса Довбущук зараз у першій хвилі, почувши про те, що Петрія вбито в його власній пивниці, але не сказав про це нікому а ні слова. Та за те на його власне життя в Петрієвій хаті налягло щось, мов важкий камінь. Його не виганяв, ані не випрошував ніхто, але йому відхотілося їсти, і по кількох тижнях, у яких він лежав майже не встаючи, він одної ночі тихо згас, так що й ніхто не завважив часу його смерти.

Вмерла також не завважена ніким божевільна Демчиха в розвалині своєї хати на Довбущуківці, а коли Іванко кілька день по похороні Петрія прийшов відвідати її, застав у розвалині тільки голову та деякі частини її тіла, пообглодувані якимись звірами, не знати, чи псами, чи лисами. Зимою того самого року прийшло також до громадського уряду в Перегинську повідомлення від тюремного заряду у Львові, що в'язень Демко Довбущук умер у тюремнім шпиталі. Смерть потроху погодила завзятих противників і дала їм спокій, якого вони не зазнали за життя.