Твори (Франко, 1956–1962)/9/Петрії й Довбущуки/Post Scriptum
| ◀ Друга частина. XII. Нічні мари |
Твори в 20 томах Том IX Петрії й Довбущуки Post Scriptum |
|
Оця повість, первісно друкована в студентськім часописі „Другъ“ 1875—6, це була перша моя повість, писана в двох перших роках моїх університетських студій, для скромного, навіть на ті часи, заробітку. Друкована в мало розповсюдженім часописі, мало виробленою мовою та ще менше виробленим етимологічним правописом, вона в тім часі не звернула на себе нічиєї уваги, і тільки 1893 р. про неї згадав проф. Омелян Огоновський у своїй „Исторі-ї литературы рускои“, Часть III., Оддѣл 2, ст.922, та й то лиш одним словом, що я її „писав“. Знаючи добре хиби тої в молодих літах писаної повісти, я був би навіть не подумав передруковувати її, якби не предложення д. Василя Сімовича, професора учит. семінарії з Чернівців, який 1908 р., в часі, коли мене постигло нещастя чи щастя убезвладнення моїх рук, через посередництво д. В. Гнатюка попросив у мене дозволу передрукувати цю повість у видаваній ним „Бібліотеці для молодіжи“, яку він там дав переписати фонетичним правописом. Коли таким способом була доконана досить значна писарська праця, 409 сторін folio письма, я пристав на виладження нового видання повісти, беручи на себе перше, як здавалося, важку працю — переглянути рукопис і поправити текст не тільки язиково, але також, де мені видасться потрібним, річево. Цю працю я розпочав 1909 р., та вона затяглася досить довго тому, що язикових поправок показалася досить велика потреба, а річевих іще далеко більша. Поперед усього треба було робити багато скорочень, викидати багато зайвих описів ситуацій, покликів до читача, ліричних уступів, авторських рефлексій та моралізацій, плодів незрілої фантазії та невиробленого літературного смаку. Такі відскоки від простого та природного ходу оповідання були тоді в моді в галицько-українськім письменстві, а дещо до того додалося в мене під впливом гімназіяльної лектури, особливо таких письменників, як Шекспір, Шіллер, а ще ближче спеціяльно для цеї повісти, німецьких повістей Е. А. Т. Гофмана „Kater Mur“ і „Elixire des Teufels“ та французької повісти Ежена Сі „Вічний Жид“, яку я читав у німецькім перекладі. Не без впливу лишилася також популярна тоді італійська повість у польськім перекладі „Rinaldo Rinaldini, wielki bandyta włoski“, яку ми ще в нижчій гімназії читали з великим зацікавленням. Мавши зразу намір подати в другім виданню цеї повісти тільки документ літературного смаку того часу, коли вона була писана, я в часі редагування цього другого видання бачив себе змушеним робити чимраз більше перемін не тільки в висловах самого оповідання, але також у самім пляні повісти. Вийшло з цього, що деякі розділи треба було переробити зовсім наново, інші пропускати, всю композицію значно упростити, і нарешті відкинути цілу „Третю частину” яка не посуває ніякої акції далі, а тільки являється рядом сцен, без яких може обійтися повість, доведена до кінця другої частини.
Переробляючи тепер цю повість і прочитуючи її в первісній формі я не міг не відчувати нескладности та неприродности многих сцен і цілої композиції, та при тім мене самого здивувала різнородність, а навіть, можна сказати, пестрота її змісту, множество виведених у ній осіб, різнородність описів, із яких деякі пр. опис гошівського манастиря вже тоді полягали на автопсії. В повісті виступають особи з різних суспільних верстов від найвищих до найнижчих, виступав і князь і священник і економ і міщанин і селяни, багатші та бідніші, виступає також досить виразно обрисованих кілька типів жидів. Усе те було тоді новиною в галицько-українським письменстві і не перестало бути новиною й тепер. Уся дія повісти покладена в 50-і роки минулого віку, але проте деякі епізоди відбуваються в XVIII в. (перші розділи другої части), і це також було новістю в тодішнім галицько-українськім письменстві. В повісті порушено і змальовано живими сценами такі суспільні явища, як ворожнечу між двома родинами, відносини українського попа до польського двора в XVIII в., опришківство XVIII-го і розбійництво половини XIX в., манастирське життя і життя урядничої родини у Львові, проби вільнодумного руху між жидами і рабінську реакцію проти того руху, конокрадство та ярмарок у малім містечку, втеку в'язня та міщанський шлюб із нещасливим випадком. Думаю, що безстороння оцінка цеї повісти мусить признати це все і не відмовить їй деякої літературної вартости так рішуче та безоглядно, як це вчинив український критик Сергій Єфремов у своїй студії про моє життя та мої писання. Мушу завважити ще, що дещо в моїй першій повісті мало значення як прочуття будучих течій у нашій суспільності. Опис того, як Невеличкий вилазить на стрімку скелю в Розгірчу, можна вважати прочуттям того замилування до гімнастики та туристики, яке проявилося серед галицько-української суспільности ще при кінці минулого століття. Щоправда, мій опис скелі в Розгірчу зовсім фантастичний, але пишучи його я вже мав у своїх споминах кількаразовий побут в Уричу, де я сам вилазив на обі великі скелі, що мають на собі сліди великої людської праці з передісторичних та дуже давніх історичних часів. Подібні скелі звиджував і оглядав я пізніше також у Бубнищу та Синевідську Нижнім, — ця остання досі, здається, зовсім невідома ані нашим туристам, ані дослідникам нашої старовини. А коли в сценах із міського життя інтеліґенції у Львові я попробував у новій переробці дати образок „міщанського щастя“ в тихій, матеріяльно забезпеченій і духовою працею зайнятій сім'ї, то бажав би цим образком запротестувати проти недогадливости та тупоумія деяких наших молодших письменників та критиків, що йдучи наосліп за покликами західньо-европейських песимістів, у міщанськім (буржуазнім) життю бачуть синонім духового застою, неробства, дармоїдства, моральної гнилизни та браку естетичного почуття. Ті людці очевидно не почувають усеї недорічности своїх осудів, не розуміють того, що новочасне місто з його високо розвиненою торгівлею та промислом робить можливим жити на вищім культурнім становищі, ніж це можливе по селах, а своїми культурними, комунікаційними та просвітніми засобами дає можність освіченому чоловікові вповні та якнайширше розвивати свої духові та фізичні здібности, а навіть неосвіченому або малоосвіченому запевняє постійний і корисний заробіток та життя далеко вигідніше, як по селах. Розуміється, що й для розвою естетичного почуття новочасні міста навіть мало просвіченим масам людности дають далеко більше нагоди та можности, ніж це може навіть у сні маритися навіть найзаможнішим селянам.
Писано 10 — 12 падолиста 1912.